Оригінал: Institutions and Economic Growth in Historical Perspective
Автори: Sheilagh Ogilvie and A.W. Carus
Факультет економіки Кембридзького університету, Велика Британія
Переклад виконаний виключно в некомерційних освітніх цілях та не є офіційним, текст перекладу взятий з відкритого джерела.
Повернутись до першої частини.
Повернутись до другої частини.
8.5. ЛЕКЦІЯ 4: ІНСТИТУТИ ПРАВ ВЛАСНОСТІ ТА ІНСТИТУТИ КОНТРАКТАЦІЇ МАЮТЬ ЗНАЧЕННЯ ТА НЕ МОЖУТЬ БУТИ ВІДОКРЕМЛЕНІ ОДИН ВІД ОДНОГО
Як ми вже бачили, два типи інституцій, які є важливими для економічного зростання – це ті, що гарантують права приватної власності, та ті, що забезпечують виконання контрактів. Але як саме вони впливають на економічне зростання, і чи є певний тип важливішим за інший? Асемоглу та Джонсон (Acemoglu and Johnson, 2005) стверджують, що ці два типи інститутів слід чітко відрізняти один від одного: інститути захисту прав власності захищають звичайних людей від експропріації з боку сильних світу цього, тоді як інститути контрактації роблять можливим укладання приватних контрактів між громадянами. Саме через це виникло твердження, що інститути захисту прав власності мають першочерговий вплив на довгострокове економічне зростання, в той час, як інститути контрактації мають набагато менше значення. Вважається, що люди можуть знайти способи змінити умови контрактів таким чином, щоб уникнути несприятливих наслідків діяльності неякісних інститутів контрактації, але не можуть зробити те ж саме стосовно ризику експропріації з боку правителів та еліт (Acemoglu and Johnson, 2005).
Економічна історія, однак, надає цьому аргументу вкрай неоднозначної підтримки. Історично склалося так, що інститути контрактації та інститути захисту прав власності значною мірою перетинаються. Дійсно, як буде показано в Лекціях 5 та 6, нам потрібно приділяти набагато більше аналітичної уваги точним характеристикам прав власності, які є важливим фактором для зростання. Але ще до того, як взятися за такий аналіз, варто звернути увагу, що історичні дані переконливо свідчать про те, що однією з ключових характеристик є крайній ступінь, до якого права власності можуть вільно передаватися за умовами контракту від однієї особи до іншої. Коли люди займаються торговельною діяльністю, вони одночасно передають права власності іншій особі та укладають контракт. Можливість виконання контракту залежить від того, наскільки надійно визначені права власності, а захищеність прав власності залежить від того, чи дозволено особі укладати контракти, що стосуються її власності. Крім того, правителі та еліти втручаються не лише у права власності (наприклад, експропріюючи майно людей), але й у контракти (наприклад, визнаючи угоди недійсними, безпосередньо у своїх інтересах, або ж в інтересах своїх клієнтів). У середньовічній Європі, наприклад, права власності на переважну частину активів (не лише на землю, але й на фінансові активи та рухоме майно) часто були надійно гарантовані законом (Pollock and Maitland, 1895; Campbell, 2005; Clark, 2007; McCloskey, 2010). Втім, контракти, що регулювали передачу цих прав власності, іноді мали вкрай ненадійні гарантії, особливо якщо однією зі сторін були впливові особи, такі як правителі, еліта або особи, яким правителі чи еліта надали/продали привілеї (юридичні права модерувати ринки згідно з власними інтересами) (Ogilvie, 2011, 2013b). Таким чином, історичні свідчення ставлять під сумнів ідею про те, що можна провести конкретне аналітичне розмежування між інституціями, що забезпечують виконання контрактів, і тими, що захищають права власності.
Економічна історія також ставить під сумнів ідею про те, що неякісні інститути контрактації не мають значення, оскільки звичайні люди можуть самостійно створювати неформальні замінники. Як зазначалося в Лекції 1, два найвідоміші історичні випадки, які мали б продемонструвати успіх неформальних замінників неякісних державних інститутів контрактації, виявилися фактично помилковими. Немає жодних реальних доказів того, що торговці Магрибу ХІ століття діяли в неформальній коаліції приватних замовників, щоб обійти неякісне виконання державних контрактів. Також немає жодних доказів того, що на Шампанських ярмарках у ХІІ-ХІІІ століттях покладалися на приватних суддів або санкції з боку громади, щоб обійти недостатній контроль виконання державних контрактів. Було надзвичайно складно обійти погані державні інституції за допомогою приватних замінників. Натомість середньовічні та ранньомодерні купці “голосували ногами”, переносячи свій бізнес з місць, де контроль за виконанням державних контрактів був гіршим, туди, де він був кращим (Ogilvie, 2011; Gelderblom, 2005a, 2013). Економічна історія об’єктивно не підтверджує думку про те, що було легко розробити неформальні замінники неякісних державних інституцій.
Третє, чого ми можемо навчитися з економічної історії, – це те, що існують важливі періоди довгострокового економічного зростання, коли інститути захисту прав власності та інститути контрактації є спільно необхідними, в тому сенсі, що вигоди від зростання одного з них не можуть виникнути, поки не буде другого. Одним з найбільш важливих таких моментів є європейська сільськогосподарська революція. Сільське господарство було найважливішим сектором домодерної економіки, і більшість істориків економіки вважають стійке зростання продуктивності сільського господарства важливим фактором, що сприяв європейській промисловій революції. Саме така аграрна революція розпочалася в Нідерландах наприкінці XV століття, в Англії – наприкінці XVI, в деяких регіонах Франції – у XVІІІ, а на різних територіях німецькомовної Європи – в різні періоди ХІХ століття (Mingay, 1963; Chorley, 1981; Bairoch, 1989; Brakensiek, 1991, 1994; Allen, 1992; Overton, 1996a,b; Campbell and Overton, 1998; Kopsidis, 2006; Olsson and Svensson, 2010). Для того, щоб відбулося таке підвищення темпів зростання сільського господарства, необхідна була низка інституційних змін – деякі з них стосувалися інститутів захисту прав власності, інші – інститутів контрактації. Допоки обидва набори інституційних змін не відбулися, сільське господарство, як правило, не зростало.
Гарантування прав приватної власності на землю майже напевно було необхідним для зростання сільського господарства, хоча важливо визнати, що серед істориків економіки з цього приводу точаться дискусії (Allen, 1992, 2004; Neeson, 1993; Overton, 1996a,b; Shaw-Taylor, 2001a,b). Як ми побачимо в Лекції 6, поняття гарантій права приватної власності на землю існувало в більшості суспільств середньовічної та ранньомодерної Європи. Але ці права приватної власності співіснували з іншими видами права власності та були обмежені ними. Сільська громада часто колективно володіла часткою пасовищ, лісів та пустирів у селі, а також встановлювала способи використання приватними особами своїх орних (сільськогосподарських) полів, що перебували у їхній приватній власності (Allen, 1992; Neeson, 1993; Brakensiek, 1991; Kopsidis, 2006). Важливість таких прав общинної власності та обмеження, які вони накладали на права приватної власності, значно відрізнялися в домодерних європейських суспільствах, регіонах одного суспільства та навіть у різних селах (Whittle, 1998, 2000; Campbell, 2005). Змінювалися вони також із плином часу: у більшості європейських суспільств між 1500 та 1900 роками права общинної власності поступово замінювалися правами приватної власності (Overton, 1996a,b; Brakensiek, 1991, 1994; Olsson and Svensson, 2010).
Однією зі складових цього процесу (який в Англії отримав назву “обгороджування”) був перехід від общинного до приватного права власності на пасовища. Це сприяло зростанню не стільки тому, що вирішило трагедію спільного користування (Hardin, 1968), скільки тому, що весь сенс спільного управління колективними пасовищами полягав у запобіганні надмірному використанню (див. Neeson, 1993). В Англії, хай там як, права на спільні пасовища часто перебували у приватній власності та продавалися приватними особами, як правило, найбільшими фермерами селища (Shaw-Taylor, 2001a,b). Натомість основним механізмом, за допомогою якого приватизація спільних пасовищ сприяла зростанню сільського господарства, було зменшення транзакційних витрат, пов’язаних з гнучким перепрофілюванням пасовищ під альтернативні види використання, що було важливим фактором для низки нових, більш продуктивних сільськогосподарських технологій, які з’явилися в цей період (Slicher van Bath, 1963, 1977; Overton, 1996a,b).
Другий компонент “обгороджування” торкнувся орних (плодоносних) земель. Як правило, кожне європейське село поділяло всю орну землю на три великі ділянки, які оброблялися в трирічній ротації для поповнення поживних речовин у ґрунті (Slicher van Bath, 1963, 1977; DeVries, 1976). У межах кожного сектору кожен селянин володів та обробляв розкидані територіально смуги, але село одноголосно ухвалювало рішення щодо культур, сівозмін та інших технологій, і все село мало колективні права на збір врожаю та випасання худоби на індивідуальних орних землях після збору врожаю (Overton, 1996a,b; Brakensiek, 1991, 1994). У різних європейських суспільствах та регіонах у різні періоди між 1500 і 1900 роками ці розрізнені відкриті орні смуги були реорганізовані та об’єднані у суцільні масиви, на які окремі особи мали виключні права приватної власності. Це збільшило економію від масштабу внаслідок скорочення витрат часу, пов’язаних з переїздом кожного селянина з однієї ділянки на іншу, зменшило транзакційні витрати, пов’язані з впровадженням нових технологій обробки землі, та збільшило індивідуальні стимули для інвестування в підвищення продуктивності праці (Overton, 1996a,b).
Існує значна дискусія щодо точного впливу цих змін у правах власності на економічне зростання. Хоча Аллен (Allen, 1992) стверджував, що такі зміни у правах власності не призвели до зростання продуктивності сільського господарства в Англії, Овертон (Overton, 1996a,b) піддав сумніву ці аргументи на підставі того, що періодизація попередніх досліджень була неточною, інтерпретація доказів була некоректною та фактори відбору до вибірки були упередженими. Таким чином, дослідник дійшов висновку, що покращення прав приватної власності негативно повпливало на справедливість вирішення суперечок та розподілу земель, але збільшило продуктивність та сприяло швидшому зростанню сільського господарства. Багато німецьких територій зазнали подібного покращення системи права власності на сільськогосподарську продукцію в період між прибл. 1770 та 1870 роком, часто під впливом англійських та голландських моделей, і саме цей німецький рух “обгороджування” викликав дебати (Brakensiek, 1991, 1994; Kopsidis, 2006). Нинішній консенсус полягає в тому, що і в німецькому суспільстві заміна общинного права приватною власністю сприяла впровадженню сільськогосподарських інновацій, залученню нових земель в обробіток, переорієнтації земель на нові види використання та підвищенню темпів зростання сільського господарства (Brakensiek, 1991, 1994; Kopsidis, 2006; Fertig, 2007). Таким чином, вдосконалення прав приватної власності майже напевно відіграло певну роль у прискоренні зростання сільського господарства.
Втім, реформування системи гарантування прав приватної власності, як правило, не призводило до негайного підвищення продуктивності та зростання сільського господарства. Радше, вигоди від зростання виникали лише в довгостроковій перспективі. Це було пов’язано з тим, що окремо інститути захисту прав власності були недостатніми. Щоб мати стимул до підвищення продуктивності, власники земель, де діяла покращена система захисту прав власності також повинні були мати обґрунтовані очікування щодо подальшого відшкодування значних інвестицій, пов’язаних із впровадженням інновацій. Це вимагало створення інститутів контрактації, які дозволили б фермерам отримати необхідну їм робочу силу та капітал, продавати надлишки сільськогосподарської продукції та купувати інші товари, які нові спеціалізовані господарства більше не виробляли самостійно.
По-перше, аграрна революція потребувала інститутів контрактації, які б дозволили гнучко мобілізувати необхідну кількість та якість робочої сили у виробничий процес (DeVries, 1974, 1976; Overton, 1996a,b; Ogilvie, 2000). Нові культури та системи сівозмін, які можна було впроваджувати після покращення системи гарантування прав власності, вимагали більш інтенсивного перекопування, оранки, застосування добрив та прополювання бур’янів. Вищі врожаї зернових та молока призвели до росту обсягів роботи зі збирання врожаю, обмолоту, збивання масла та виготовлення сиру (Chambers, 1953; Caunce, 1997). Фермерам потрібно було більш інтенсивно використовувати працю власної сім’ї та залучати велику та гнучку пропозицію позасімейної робочої сили. Але укладанню контрактів на ринках праці часто перешкоджали примусова праця, якої вимагали від кріпаків, общинні бар’єри для трудової міграції, верхня межа заробітної плати на користь роботодавців, обмеження на працю жінок та інші обмежувальні трудові практики, що відображали інтереси впливових осіб та груп, зацікавлених у розподілі більшої частки ресурсів на свою користь (De Vries, 1976; Harnisch, 1989a,b; Klein, 2013; Ogilvie, 2004a,b, 2013a,b). Такі обмеження на укладання трудових контрактів накладалися через специфічні інститути, як-от кріпосне право, сільські громади, міські корпорації та ремісничі гільдії, правила яких не застосовувалися до всіх економічних агентів неупереджено, дозволяючи цим інститутам добровільно пропонувати та винаймати робочу силу на конкурентних ринках з вільним доступом, а диференціювали їх за неекономічними критеріями, такими як кріпосний статус, стать, релігія, етнічна приналежність, членство в громаді та членство в гільдії (Шарп, 1999; Ogilvie, 1997, 2000, 2004a,b; Ulbrich, 2004; Wiesner, 1989; Wiesner-Hanks, 1996; Wiesner, 2000). Навіть у порівняно прогресивному Ганновері ще в 1820 році поміщики використовували примусову працю кріпаків, оскільки вона не коштувала їм нічого. Хоча, як зауважив англійський мандрівник (Hodgskin, 1820, p. 85), “якби поміщик винаймав робітників, він міг би виконувати свою роботу терпимо добре, але зараз вона виконується ганебно, тому що люди, які її виконують, не зацікавлені в тому, щоб робити її якісно, і не мають іншого бажання, окрім того, щоб виконати якнайменше роботи за встановлений час”. На противагу цьому, в тих місцях, де аграрна революція розгорнулася раніше (Фландрія, Нідерланди, Англія), на ринку праці існували ефективні інститути контрактації як для сільськогосподарської прислуги, так і для мігрантів-землеробів. Це гарантувало, що відповідна кількість кваліфікованої та високомотивованої робочої сили може бути використана з належною інтенсивністю у відповідний момент сільськогосподарського року (De Vries, 1974, 1976; Van Lottum, 2011a,b; Kaal and Van Lottum, 2009; Kussmaul, 1981, 1994).
Інститути контрактації, що регулюють кредитування (тут маємо на увазі не об’ємні фінанси у вигляді позик для еліти та держави, а невеликі інвестиційні кредити для звичайних людей), також були важливими для зростання сільського господарства. Зміна сільськогосподарської практики завжди вимагає принаймні невеликих інвестицій, про що свідчить увага до сільськогосподарського мікрокредитування в сучасних країнах, що розвиваються (World Bank, 1982). Про те саме свідчить також дослідження історичної європейської сільської економіки (De Vries, 1976; Holderness, 1976). Хоча ранньомодерна сільськогосподарська революція не була пов’язана з машинами, вона потребувала вкладень капіталу (Habakkuk, 1994; Holderness, 1976; Lambrecht, 2009; Thoen and Soens, 2009; Van Cruyningen, 2009; Ogilvie et al. 2012). Для огородження пасовищ та відкритих полів потрібні були паркани, живоплоти й рови. Вирощування нових культур вимагало купівлі насіння. Поліпшення ґрунту потребувало додаткових добрив, піску, вапна та мергелю. Вищі врожаї вимагали купівлі більшої кількості та кращої тяглової худоби. Фермерів та робітників потрібно було підтримати під час переходу на нові технології. Ефективні інститути контрактації в Нідерландах та Англії дозволили голландським та англійським фермерам отримати доступ до небагатьох джерел капіталу, доступних у ранньомодерній Європі (De Vries and Van der Woude, 1997; Schofield and Lambrecht, 2009). У Нідерландах заможні городяни інвестували безпосередньо в землю та позичали кошти фермерам через розвинені кредитні ринки країни (De Vries, 1974, 1976; Van Cruyningen, 2009). В Англії землевласники змушені були платити за свої маєтки, оскільки вони не мали привілеїв втручатися в процес укладання контрактів, якими користувалися їхні колеги з Центральної та Східної Європи. Це давало їм сильні стимули позичати своїм орендарям капітал для поліпшення господарства або навіть самим позичати з цією метою на фінансових ринках Англії, які наздоганяли голландські протягом XVI-XVII століть (Holderness, 1976; Muldrew, 1993, 1998, 2003; Spufford, 2000). Ефективні інститути контрактації означали, що англійські торговці зерном могли та хотіли надавати кредити фермерам, а також пом’якшувати вплив від коливання цін, спекулюючи на результатах врожаю, як це описав Дефо (1727, т. 2, с. 36): “Ці кукурудзяні магнати їздять країною між фермерами та купують кукурудзу з комор навіть ще до того, як її обмолотять. Ні, іноді вони купують її прямо в полі, не тільки до того, як її обмолотять, але й до того, як вона дозріє.”.
В інших частинах Європи інститути контрактації, які могли б забезпечити постачання кредитів у сільське господарство, розвивалися повільніше. Значна частина наявного в економіці капіталу накопичувалася правителями через податки, державні позики, продаж монополій та офісів, а потім витрачалася на війну або ж на придворні події/розваги (Brewer, 1989; Brewer and Hellmuth, 1999). Інша значна частина наявного капіталу стягувалася як орендна плата знатними землевласниками, а потім витрачалася на королівські резиденції, монополії або реальне харчування палацу (Ogilvie, 2000). У багатьох країнах – Франції, Іспанії, Італії та численних німецьких територіях – навіть комерційні та промислові прибутки мали тенденцію перетікати до земельних маєтків, дворянського статусу (що надавало свободу оподаткування), бюрократичного апарату або легальних монополій на певні види бізнесу (De Vries, 1976). У суспільствах, де найбільший прибуток та найменший ризик приносила купівля землі або королівська прихильність, нерозвиненість інститутів конрактації означала, що ризиковані економічні проєкти, зокрема й поліпшення технологій обробки землі, не мали капіталу. У багатьох європейських країнах групи з індивідуальними інтересами мали привілейований доступ до кредитних установ, з яких були виключені звичайні люди, в тому числі більшість селян у сільській місцевості. Попри те, що селянам часом вдавалося частково обійти ці обмеження, використовуючи недокументовані та неформальні кредитні контракти, вони зазнавали вищих транзакційних витрат (Ogilvie et al. 2012). Частково затримка у впровадженні нових сільськогосподарських технологій за межами Нідерландів та Англії до 1750 року була зумовлена складністю накопичення або позичання необхідного капіталу, особливо для звичайних сільських жителів, які були основним джерелом ухвалення сільськогосподарських рішень. Ці обмежувальні практики на кредитних ринках часто нав’язувалися через такі специфічні інститути, як кріпосне право, сільські громади та міські корпорації. Наведемо лише один приклад: общинні інститути в Німеччині XVII-XVIII ст. забороняли позики, узгоджені між кредиторами та позичальниками, на підставі членства в громаді, заможності, статі, сімейного стану або прихильного ставлення до позичальника з боку старости чи сільської ради (Sabean, 1990; Ogilvie, 1997; Ogilvie et al. 2012). Обмежувальна практика на кредитних ринках відображала інтереси впливових осіб та груп, які були зацікавлені в перерозподілі ресурсів на свою користь і використовували сприятливі інституційні механізми для досягнення цієї мети.
Фермери потребували ефективних інститутів контрактації не лише для того, щоб забезпечити ресурси праці та капіталу, яких вимагають нові сільськогосподарські технології. Їм також потрібні були ефективні інститути контрактації на ринках збуту продукції, щоб вони могли вигідно продавати надлишки своєї продукції та купувати товари, які вони більше не виробляли самі (Britnell, 1996; Grantham and Sarget, 1997; Bolton, 2012). Але багато з тих самих інститутів, які перешкоджали укладанню контрактів у сфері праці та капіталу, також перешкоджали обміну продовольчістю, сировиною та промисловими товарами. Правителі та міська влада в Іспанії, Франції, Італії та Німеччині часто запроваджували особливі інституційні механізми, які називалися “скрепами” – юридичними правами попередньої купівлі, які вони використовували для того, щоб змусити фермерів у навколишній сільській місцевості продавати свою продукцію в містах за цінами, нижчими за ринкові (De Vries, 1976; Ogilvie, 2011). Це було однією з причин того, що високоурбанізовані регіони Північної Італії та Південної Німеччини не змогли стимулювати аграрну революцію в XVI столітті, на відміну від голландських та фламандських міст, де міські споживачі мали платити фермерам за ринковими цінами. В Іспанії встановлення верхньої межі цін на зерно та інші інституційні обмеження на укладання контрактів на ринках збуту призвели до того, що селяни практично покинули землю, і до 1797 року в сільській Кастилії налічувалося майже 1000 спорожнілих сіл; щоб вгамувати голод, що почав ширитися, зерно доводилося імпортувати (DeVries, 1976).
Привілеї міст були не єдиною перешкодою на шляху до створення ефективних інститутів контрактації, які б дозволили фермерам отримувати прибуток від інвестицій у нові сільськогосподарські технології. Сеньйоральні мита (внутрішні митні бар’єри) блокували розвиток ефективних інститутів контрактації, таких як національний ринок зерна у Франції до 1789 року, що знеохочувало фермерів та посилювало проблему голоду (Ó Gráda and Chevet, 2002). У Богемії, Польщі та на багатьох східнонімецьких територіях великі землевласники примушували селян продавати їм зерно за фіксованими, значно нижчими за ринкові, цінами. Поміщики експортували зерно до Західної Європи або використовували його для варіння власного пива у фільварках, яке потім змушували селян викуповувати у них за фіксованими, вже вищими за ринкові, цінами (Cerman, 1996; Ogilvie, 2001, 2005c; Dennison and Ogilvie, 2007). Блоковані неякісними інститутами контрактації, селяни не могли отримати достатньо прибутку від надлишків зерна, щоб інвестувати в нові технології, навіть якщо вони мали гарантії прав приватної власності на свою землю. Ці обмежувальні практики на ринках збуту продукції знову-таки часто нав’язувалися поміщиками, сільськими громадами або міськими корпораціями. Наприклад, у ранньомодерній Богемії поміщики використовували свої інституційні повноваження за часів кріпацтва, щоб змусити селян продавати їм харчові продукти за цінами, нижчими за ринкові, і карали їх, коли вони продавали зерно чи худобу за межами маєтку, не запропонувавши її спочатку до маєтку (Ogilvie, 2001, 2005c). І знову, ці обмежувальні практики на ринках продукції відображали розподільчі інтереси впливових осіб та груп, які були зацікавлені в розподілі ресурсів на свою користь і використовували для цього інституційні привілеї.
Таким чином, ці відмінності в інститутах контрактації відіграли важливу роль, на одному рівні з відмінностями в інститутах захисту прав власності, у розв’язанні питання, чи могло відбутися сільськогосподарське зростання в Європі між XVI та XIX століттями, а також коли та де воно могло відбутися. Сільськогосподарське зростання потребувало не лише гарантування прав приватної власності. Фермери повинні були мати можливість легко винаймати робочу силу, безперешкодно позичати гроші, вигідно продавати продукцію клієнтам та знаходити дешеві джерела постачання товарів, які вони більше не виробляли самостійно. Нижнім країнам (прим. Голландії) та Англії пощастило: вони вийшли з середньовічного періоду з ослабленим або взагалі відсутнім кріпацтвом (як ми побачимо в Лекції 8). Система тоді по факту складалася з поміщиків, які, через вище зазначене, мали економічну вагу, але мало юридичних повноважень, та сільських громад, які були лише слабо організовані, а керувалася вона міськими привілеями, яких не надто дотримувалися та та які були обмежені конкуренцією з боку міст-суперників у дуже строкатій міській системі (як ми бачили в Лекції 3). Як ми побачимо в Лекціях 6 та 7, деякі специфічні інститути все ще збереглися в нижчих країнах та Англії. Тим часом в системах з’явилися нові, більш узагальнені інститути підряду, які активно розвивалися в XVI-XVII століттях, перш ніж будь-яка група інтересів змогла зорганізуватися, щоб зупинити їх. Втім, у більшості інших частин Європи поміщики, привілейовані мешканці міста й сільські громади зберігали набагато ширші права втручатися у приватні контракти аж до XVIII століття, а в деяких регіонах – і після 1800 року. Навіть скасування сеньйоральних привілеїв у Франції під час Революції, а також у Пруссії та багатьох інших німецьких територіях після 1808 року залишило багато обмежувальних інститутів укладання контрактів недоторканими. Лише після того, як традиційні інститути контрактації були зруйновані в результаті народної революції, військової поразки або тривалого соціального конфлікту, фермери змогли вирватися з пастки однобокої сільськогосподарської продуктивності, яка надовго заблокувала зростання у більшому секторі економіки (Slicher van Bath, 1963, 1977; DeVries, 1976).
Дослідження інституційних передумов аграрної революції в багатьох частинах Європи, навіть за межами Англії та Нідерландів, чітко підкреслюють, що покращення системи захисту прав власності саме по собі не призвело до зростання. Це відбувалося лише тоді, коли вони супроводжувалися вдосконаленням інститутів контрактації на ринку праці, кредитному ринку та ринку продукції. Тейлер (2009) показує, що поява поліпшеної системи гарантування прав власності на землю (про що свідчить ринок оренди) в пізньосередньовічній Нормандії була викликана появою місцевих ринкових центрів, які дозволяли селянам продавати надлишки сільськогосподарської продукції. Серрао (2009) ж говорить про те, як поява попиту на міському ринку в Португалії між XVII та XIX століттями створила стимули для фермерів впроваджувати нові технології та інвестувати у свої господарства, що призвело до ліберальних реформ у сфері прав власності наприкінці цього періоду. Аналіз системи Швеції XVIII-XIX століть, проведений Олссоном та Свенссоном (2009), показує, що на обсяг товарного надлишку суттєво вплинула як приватизація прав власності під час радикальних шведських обмежень на початку XIX століття, так і стимули, створені якісними інститутами контрактації на ринках сільськогосподарської продукції. У Німеччині XVIII-XIX століть особлива увага приділялася розвитку ринкових структур та усуненню перешкод для торгівлі, що дозволило продавати сільськогосподарську продукцію за привабливими цінами та з низькими транзакційними витратами (Brakensiek, 1991, 1994). Навіть більш заможні німецькі фермери часто чинили опір приватизації общин протягом початкового періоду через високі ризики та відсутність ефективних та злагоджених ринків, необхідних для забезпечення відшкодування нетривіальних інвестицій, пов’язаних з приватизацією. Як наслідок, реформування прав власності на сільськогосподарську продукцію в Німеччині відбувалося дуже поступово, протягом понад століття, з 1770 до 1890 року. Його темпи та ступінь значно відрізнялися між територіями, регіонами та навіть селами залежно від наявності ефективних інститутів контрактації, а також від наслідків інституційних змін в розподілі доходів та балансі сил між чиновниками, землевласниками, селянами та сільськими робітниками (Brakensiek, 1994, с. 139). Ці висновки свідчать про значний ступінь взаємозв’язку не лише між інститутами захисту прав власності та інститутами контрактації, але й між обома групами інститутів та логікою розподілу, до чого ми повернемося в Лекціях 7 та 8.
Ці висновки мають низку ширших наслідків для економічного зростання. По-перше, інститути гарантування прав власності не можна відокремити від інститутів укладання контрактів. Як ми побачимо в Лекції 6, одним із показників захищеності прав приватної власності є ступінь, до якого ці права можуть бути безпечно передані від однієї особи до іншої. Це не тривіальна чи випадкова характеристика прав власності, а скоріше центральна для одного з механізмів, за допомогою якого захищені права приватної власності можуть сприяти економічному зростанню, а саме, гарантуючи, що ресурси спрямовуються на найбільш ефективні види використання. Якщо інститути контрактації є незахищеними, то важливий аспект того, як права приватної власності сприяють економічному зростанню, також буде незахищеним. По-друге, інститути захисту прав власності та інститути контрактації разом є важливим фактором для економічного зростання. Для того, щоб розкрити переваги зростання від гарантованих прав приватної власності, інститути контрактації також повинні функціонувати належним чином, щоб дозволити власникам заощаджувати та позичати капітал для інвестування в підвищення продуктивності своєї власності, наймати робочу силу для роботи на цій власності та вигідно продавати продукцію, вироблену з використанням цієї власності.
По-третє, варто спрощено визначати інститути захисту прав власності як такі, що захищають звичайних людей від експропріації з боку правителів та еліт, а інститути контрактації – як такі, що уможливлюють укладання приватних контрактів між звичайними людьми. Правителі та еліти втручаються не лише у права власності, але й у контракти, відмовляючись виконувати їх у власних інтересах або в інтересах привілейованих груп, яким вони продали привілеї. Таким чином, як інститути гарантування прав власності, так і інститути контрактації охоплюють економічні відносини між звичайними людьми, з одного боку, і правителями, з іншого. Економічна історія свідчить про те, що конфлікти з питань розподілу та примусові для еліт і правителів повноваження завжди відігравали важливу роль в інститутах контрактації, так само як і в забезпеченні прав приватної власності. Бідні економіки не можуть вдосконалити інститути контрактації, не вирішивши конфлікти влади та розподілу.
По-четверте, неформальні/приватні альтернативи не можуть замінити погане виконання державних контрактів. Історично економічне зростання відбувалося тоді, коли політична влада покращувала загальний контроль за дотриманням виконання контрактів та припиняла підтримувати специфічні втручання груп з індивідуальними інтересами, які знижували надійність та дотримання умов контрактів. Бідні економіки не можуть досягти зростання за допомогою неформальних інститутів контрактації – вони потребують усунення недоліків у виконанні державних замовлень.
8.6. ЛЕКЦІЯ 6: ПРАВА ВЛАСНОСТІ З БІЛЬШОЮ ЙМОВІРНІСТЮ БУДУТЬ СПРИЯТЛИВИМИ ДЛЯ ЗРОСТАННЯ ЕКОНОМІКИ, ЯКЩО ВОНИ БУДУТЬ ЗАГАЛЬНИМИ, А НЕ СПЕЦІАЛЬНИМИ.
Права власності, можливо, не є важливішими за будь-який інший тип інститутів, але немає жодних сумнівів у тому, що вони мають значний вплив на економічне зростання. Тому є спокуса вважати їх безумовно корисними. Але термін “права власності” охоплює широкий спектр механізмів, а історичні дані свідчать про те, що лише деякі з них сприяють економічному зростанню.
Історичні висновки, по суті, вимагають від нас нагадати собі, чому права власності мають бути корисними для економічного зростання. На це питання можна дати три відповіді (De Soto, 1989; Milgrom and Roberts, 1992; Besley and Ghatak, 2010). По-перше, права власності можуть створювати сприятливі стимули для розподілу активів у найбільш продуктивні сфери використання, оскільки права власності мотивують передачу активів тим, хто їх найбільше цінує. По-друге, права власності можуть дати власникам вагомі стимули для розробки продуктивних способів використання активів, щоб зберегти або збільшити їхню вартість. І, по-третє, права власності можуть дозволити власникам використовувати актив як заставу для запозичення коштів, які вони можуть використати для інвестицій (див., зокрема, De Soto, 2000).
Якими характеристиками повинні володіти права власності, щоб сприяти економічному зростанню за допомогою цих трьох механізмів? Однією з характеристик є те, що права власності мають бути чітко визначеними, в тому сенсі, що кожному в економіці має бути зрозуміло, хто є власником активу, в тому числі як ця особа може його використовувати, як і кому актив може бути переданий та які контракти можуть бути укладені щодо нього. Чітко визначені права власності необхідні для того, щоб спонукати тих, хто цінує актив, бути готовими платити за його передачу, створювати сприятливі стимули для нинішніх власників активу інвестувати в нього, а також гарантувати, що власник зможе використовувати його як заставу.
Другою часто згадуваною характеристикою є те, що права власності повинні бути приватними, в тому сенсі, що актив має належати окремій особі, яка може заборонити іншим особам користуватися ним. Стверджується, що права приватної власності дають індивідуальному власнику вагомі стимули для продуктивного використання активу, інвестування для підтримки або збільшення його вартості, а також для торгівлі або здачі в оренду іншим користувачам (Besley and Ghatak, 2010).
Третьою характеристикою є захищеність прав власності, на якій так багато наголошується в літературі (див. North and Thomas, 1973; North, 1989, 1991). Втім, як ми побачимо в Лекції 6, захищеність майнових прав слід розбивати щонайменше на три складові: захищеність прав власності, захищеність прав користування та захищеність прав на передачі. Всі три складові є важливими для забезпечення того, щоб активи передавалися тим користувачам, які їх найбільше цінують, інвестувалися та використовувалися продуктивно, а також були доступними як застава.
Але недостатньо, щоб права власності були чітко визначеними, приватними та захищеними (в усіх сенсах цього терміну). Для підтримки риноковго зростання права власності також мають бути загальними – поняття, яке ми визначили в Лекції 3. Це означає, що права на володіння, використання та передачу активів повинні бути доступними для всіх агентів в економіці, а не лише для певної їх частини. Для того, щоб права власності гарантували, що актив перейде до рук особи, яка має найвищу можливу цінність для нього, тому що вона буде використовувати його найбільш продуктивно, володіння, використання та передача цього активу повинні бути відкритими для будь-кого, незалежно від його особистих характеристик або групової приналежності, а транзакції, пов’язані з цим активом, повинні регулюватися безособовим, добровільним обміном на відкритих і конкурентних ринках, а не особистими характеристиками або примусовими діями. Аналогічно, для забезпечення стимулів інвестувати у продуктивне використання активу, права власності будуть більш ефективними, якщо вони будуть загальними, оскільки одним зі стимулів для продуктивного використання є збереження вартості активу з метою передачі його або здачі в оренду комусь іншому в майбутньому. Якщо права власності на цей актив є спеціалізованими, а отже, можуть бути передані або здані в оренду обмеженому колу осіб, це зменшить стимул для нинішнього власника підтримувати його вартість шляхом продуктивного використання. Аналогічно, здатність майнових прав підтримувати використання активу як застави для інвестиційних кредитів буде обмежена, оскільки вони не поширюються на всіх економічних агентів та не можуть бути вільно передані всім економічним агентам. Отже, оскільки права власності є специфічними, ця характеристика обмежує всі три способи, якими ці права в принципі можуть сприяти економічному зростанню. Дійсно, спеціалізовані права власності можуть зашкодити зростанню, оскільки забороняють володіти, користуватися та передавати активи всім, хто не входить до певної підгрупи привілейованих осіб, яка може складати значну частину всіх агентів в економіці (наприклад, всім жінкам, небілим, рабам, кріпакам, нешляхетним особам, не членам гільдій тощо).
Можливість того, що чітко визначені, приватні та захищені права власності не завжди сприяють зростанню, час від часу згадана в деяких літературних джерелах, присвячених інститутам та зростанню в історичній перспективі. Норт, наприклад, посилається на існування історичних прав власності, які не сприяли зростанню, оскільки вони “перерозподіляли, а не збільшували дохід” (1991, с. 110). Та подальший аналіз специфічних характеристик прав власності, які можуть призвести до того, що вони перерозподіляють, а не збільшують дохід, майже не проводився. Повні наслідки цієї відмінності не отримали достатнього висвітлення в літературі, яка продовжує виходити з припущення, що єдиною характеристикою прав власності, яка має значення, є їхня захищеність – концепція, точні характеристики якої залишаються досить розмитими.
Історичні дані про права власності та історичне економічне зростання дають численні приклади прав власності, які були чітко визначені, якими користувалися приватні особи та які були абсолютно захищені від конфіскації, але не сприяли економічному зростанню, оскільки вони були персоналізовані. Це означає, що правила, які встановлювали та підтримували ці права власності, обмежували використання певного активу певним колом осіб, які визначалися за неекономічними критеріями або членством у групі, та обмежували передачу або контракти, пов’язані з цим активом, власне цим обмеженим колом осіб. В історичних економіках, що розвиваються, такі спеціалізовані права власності були широко розповсюджені та мали таку різноманітність, що їх найкраще аналізувати на конкретних прикладах. Чудовим контекстом для цього є дискусія про те, чи були права власності більш-менш сприятливими для зростання в Британії за століття до та під час Промислової революції.
Це питання – не просто історична суперечка. Воно радше є ключовим для оцінки історичної ролі прав власності в економічному зростанні, оскільки низка істориків економіки стверджують, що, всупереч твердженням Норта та Вайнгаста (1989), обмеження прав приватної власності в Англії фактично посилилися після 1688 року, сприяючи сталому зростанню Англії у XVIII столітті та її Промисловій революції після 1780 року (Harris, 2004; Hoppit, 2011; Allen, 2011). Як підсумовує Хоппіт (Hoppit, 1996, с. 126), “деспотична влада була активна з перервами лише до 1688 року, але після цього вона була завжди”. Прихильники цієї точки зору стверджують, що той факт, що державні обмеження прав власності зросли до та під час Першої промислової революції, означає, що економічне зростання потребує не захищених, чітко визначених прав приватної власності, а скоріше потужної, інтервенціоністської держави, яка готова та здатна відбирати власність у приватних осіб проти їхньої волі.
Які саме права власності британська держава почала обмежувати в період після 1688 року? Хоппіт (2011) визначає цілу низку прав власності, які були обмежені або скасовані в Британії у XVIII столітті. Після 1690 року британський уряд все частіше надавав привілеї на проїзд платними дорогами, що давало їхнім власникам право примусово продавати землю, де дороги розташовувалися, а також дозволяло будівництво каналів, існування яких давало право примусово позбавляти права власності на водні ресурси. У 1748 році британський уряд скасував шотландську спадкову юрисдикцію – тобто право власності на певні судові посади приватних осіб, які успадкували їх від своїх шляхетних предків. Між 1787 і 1833 роками уряд спочатку обмежив, а потім скасував право власності на рабів. Між 1825 і 1850 роками британський уряд видав хартії, які надали залізничним компаніям право примусово продавати десятки тисяч акрів приватної земельної власності. Між 1750 і 1830 роками парламент ухвалив понад 5200 актів про огородження відкритих полів, громад і пусток, переосмисливши та перерозподіливши права власності на близько 21% земельної площі Англії, у багатьох випадках проти волі чинних власників.
Як можна на прикладі Британії XVIII та XIX століть робити такі діаметрально протилежні висновки про те, чи сприяють права приватної власності економічному зростанню? Суперечність виникає здебільшого через ототожнення загальних та спеціалізованих прав власності. Тип права власності, який є сприятливим для зростання, – це узагальнене право, яке надає конкретному суб’єкту чітке розпорядження активом, що дозволяє цьому суб’єкту вільно й добровільно торгувати цим активом на ринку. Стимули, створені цим видом права власності, гарантують, що в ринковій економіці, доки транзакційні витрати не є надто високими, актив буде закріплений за користувачем, який цінує його найбільше. Саме такий користувач матиме стимул інвестувати в його продуктивне використання, особливо враховуючи, що він зможе використовувати його як заставу для запозичення коштів на інвестиційні цілі. Саме з цих причин захист цього виду права приватної власності вважається сприятливим для економічного зростання. Права власності, які були обмежені в Англії XVIII століття, навпаки, були значною мірою спеціалізованими, які обмежували використання, передачу та контракти, пов’язані з активами, обмеженою підгрупою економічних агентів, які визначалися, принаймні частково, за неекономічними критеріями.
Першим набором таких спеціалізованих прав приватної власності було те, що можна назвати феодальними правами власності, які були запроваджені правителями та елітою століттями раніше для отримання власної вигоди, себто ренти. Деякі з цих феодальних прав власності обмежували свободу розпорядження землею, щоб зберегти концентровані маєтки, достатньо великі для утримання феодальних армій. Це стосувалося, зокрема, дворянських або шляхетських земель. Інші феодальні права власності закріплювали права користування та передачі певних видів землі за підгрупою економічних агентів, визначених відповідно до членства в громаді або соціального прошарку, наприклад, членства в групі великих фермерів селища (Shaw-Taylor, 2001a,b). Феодальні права власності також наділяли членів певних соціальних верств (наприклад, дворянства) особливими прерогативами щодо землі, якою володіли, користувалися або розпоряджалися інші соціальні верстви. Ці феодальні права власності були пов’язані з особистими або груповими характеристиками їхніх власників і, як правило, не купувалися і не продавалися знеособлено на ринках. Як наслідок, вони ускладнювали перехід землі до рук людей, які мали більш продуктивні способи її використання.
Таким чином, багато важливих змін у правах власності у Великій Британії XVIII та початку XIX століть слід розглядати не як напад на гарантування прав приватної власності, а скоріше як реорганізацію прав власності від спеціалізованих до загальних. Богарт і Річардсон (2011) стверджують, що між 1688 та 1830 роками британська держава не обмежувала гарантування прав приватної власності, а скоріше відповідала на запити громадськості щодо реорганізації прав на землю та ресурси таким чином, щоб дозволити окремим особам, сім’ям і громадам використовувати нові технології та інші можливості, які негнучкий режим спеціалізованих прав власності, успадкований від середньовічного минулого, забезпечити не міг. З одного боку, значна частина землі перебувала у володінні відповідно до правового механізму під назвою “справедлива власність”, який обмежував її іпотеку, оренду та продаж. З іншого боку, багато типів землеволодіння обмежували передачу відповідної землі невеликій групі осіб, визначеній відповідно до їхньої особистої ідентичності або членства в місцевій громаді. По-третє, у певних типах сіл (а точніше, сіл спільного обробітку) права власності вимагали від власників землі зберігати її для конкретних традиційних видів використання, ставили будь-які зміни у використанні або власності в залежність від домовленостей з іншими сторонами та піддавали такі домовленості значним юридичним проблемам, що ускладнювало їх виконання (Bogart and Richardson, 2011, с. 242). Таким чином, надання британською державою чартерів на будівництво огорож, автострад, каналів та залізниць не було посяганням на тип загального права приватної власності, яке мало б сприяти економічному зростанню. Скоріше, це розширило можливості для розмежування прав власності, що означало, що активи можуть використовуватися або передаватися лише певній групі економічних агентів. Ці права власності, через свою специфічну природу, не могли бути легко передані користувачам з вищою продуктивністю, а отже, були погано пристосовані для розподілу активів для їхнього найціннішого використання або реагування на можливості, що пропонуються технологічними інноваціями.
Аргумент, висунутий Богартом і Річардсоном (Bogart and Richardson, 2009, 2011), ймовірно, перебільшує ступінь, до якого реорганізація спеціалізованих прав власності в цілому була спричинена Славетною революцією 1688 року. У XVI та XVII століттях в Англії вже відбувалися масштабні реорганізації спеціалізованих прав власності, включаючи перші дві хвилі “обгороджування” та низку змін в оренді та землеволодінні (Overton, 1996a,b; Allen, 1999). Хоча деякі види реорганізації спеціалізованих прав власності, безумовно, посилилися у XVIII столітті, багато ключових кроків відбулися задовго до 1688 року. Богарт і Річардсон (Bogart and Richardson, 2009, 2011) мовчазно визнають цей факт, стверджуючи, що зміни після 1688 року полягали не стільки в тому, що феодальні права власності почали вперше реорганізовуватися, скільки в тому, що транзакційні витрати, пов’язані з такою реорганізацією, були зменшені завдяки зміні способу взаємодії парламенту і корони.
Другим типом спеціалізованого права власності, яке британська держава почала обмежувати у XVIII столітті, було право власності на державні посади. Наприклад, шотландська спадкова юрисдикція, яку британська держава скасувала в 1748 році, надавала юрисдикційні повноваження в цивільних та кримінальних справах і могла використовуватися або передаватися лише дуже вузькому колу економічних агентів. Фактично, спадкова юрисдикція обмежувалася володінням спадкоємцем голови клану посади, який, своєю чергою, успадкував її від своїх попередників (Chambers, 1869). Як підкреслює Брюер (Brewer, 1989), спадкова власність на офіційні посади (суддів, збирачів податків тощо) залишалася широко поширеною в багатьох європейських суспільствах у XVIII столітті. Це сприяло відносній неефективності уряду в цих суспільствах порівняно з Британією, оскільки забезпечувало значний потік ренти власникам спадкових посад, які були зацікавлені у використанні повноважень примусу, пов’язаних з цими посадами, з метою отримання прибутку для себе. Власники посад збирачів податків привласнювали собі частину зібраних податків, а власники суддівських посад вимагали гонорари та хабарі від учасників судових процесів (Brewer, 1989). Скасовуючи право власності на державні посади, британська держава XVIII століття не обмежувала загальне право, яке дозволяло розподіляти активи для найбільш ефективного використання, а скоріше скасовувала спеціалізоване право, яке дозволяло укоріненим інтересам здійснювати примусові дії та перерозподіляти ресурси на свою користь.
Поступове скасування рабства між 1787 і 1833 роками слід розглядати в такому ж світлі. Право власності на рабів було примусовим правом вимагати працю та інші послуги від первинних власників людей, які були поневолені. Права власності на рабів не були універсальними, оскільки вони не поширювалися однаково на всіх економічних агентів: ними могли користуватися рабовласники, але не раби, а умови, за яких вони могли передаватися від рабовласників до рабів, були вкрай обмеженими. Скасовуючи право власності на рабів, держава не обмежувала право, яке дозволяло використовувати цей актив з найбільшою користю, а скоріше скасовувала примусове право, яке зберігалося як частина спеціалізованого інституційного режиму, правила якого ставилися до рабів зовсім інакше, ніж до рабовласників.
Останній тип реорганізації прав власності, що відбувся у Британії у XVIII столітті, пов’язаний з питанням примусового відчуження – це було реформування юридичного права держави вилучати приватну власність для суспільних потреб. Примусове відчуження являє собою конфлікт між правами приватної власності та суспільним благом, який досі не знайшов задовільного розв’язання в сучасній економіці (Fischel, 1995; Benson, 2005, 2008). Іноді проєкт, який сприяв би економічному зростанню (наприклад, інфраструктурний проєкт), може бути заблокований існуванням гарантованих прав приватної власності, які не можуть бути придбані за конкурентною ціною шляхом добровільного обміну через неспроможність ринку. Приватне придбання декількох суміжних ділянок землі для будівництва дороги, каналу чи залізниці може бути неможливим або через транзакційні витрати на переговори з кількома власниками (проблема координації), або через вузькість ринку, що надає власникам монопольне становище, яке спонукає їх вимагати дуже високі ціни (проблема утримання). Труднощі з координацією можуть посилити проблему утримання. Ці недоліки ринку можуть створити підстави для обмеження прав приватної власності. Це єдиний випадок державного обмеження прав приватної власності в Англії XVIII століття, який включав фактичний конфлікт між загальними правами приватної власності та економічним зростанням (Bogart and Richardson, 2011). Але цей тип конфлікту виникає через неспроможність ринку – він присутній у всіх економіках і є тим, який сучасне суспільство все ще не вирішило. Тому його не можна розглядати як доказ того, що державні обмеження прав приватної власності загалом сприяють зростанню за відсутності ринкових провалів. З іншого боку, примусове відчуження є обмеженням загальних прав власності, яке має потенціал сприяти економічному зростанню за наявності недосконалості ринку. Це зводить важливе застереження до принципу, що захищені та загальні права приватної власності незмінно сприяють зростанню. Саме тому його слід серйозно сприймати, розмірковуючи над інституційними основами економічного зростання.
Що ці висновки означають для економічного зростання в ширшому сенсі? Не всі форми прав власності – навіть якщо вони є чітко визначеними, приватними, захищеними та передаваними – сприяють зростанню. Загальні права власності, якими може володіти, користуватися та передавати їх будь-який економічний агент, незалежно від його особистої ідентичності чи групової приналежності, за умови конкурентних ринків, сприятимуть розподілу активів у найбільш продуктивних напрямках, даватимуть їх власникам стимул до продуктивного використання та дозволять їм використовувати їх як заставу. Але спеціалізовані права власності, які можуть мати, використовувати та передавати лише невелика група економічних агентів, часто визначених за неекономічними критеріями, обмежуватимуть ці переваги зростання. Люди, які продуктивно використовують актив, але не належать до обмеженого кола осіб, на яких поширюються спеціалізовані права власності на цей актив, не зможуть володіти, користуватися, орендувати, позичати або купувати цей актив. Такі обмеження щодо того, хто може володіти або користуватися активом, зменшують стимули для інвестування в нього та знижують його здатність виступати як застава. Спеціалізовані права власності можуть не лише не сприяти зростанню так, як це роблять загальні права, але й навпаки, зашкодити зростанню, забороняючи використання, передачу або оренду майна всім, хто не входить до певної підгрупи привілейованих осіб, до якої може належати значна частина всіх суб’єктів економіки. Таким чином, економічне зростання виграє від покращення системи гарантування загальних прав власності, але програє від обмежень захисту спеціалізованих прав власності.
Продовження або підсумкова частина. Частина IV. (незабаром)
