Оригінал: Institutions and Economic Growth in Historical Perspective
Автори: Sheilagh Ogilvie and A.W. Carus
Факультет економіки Кембридзького університету, Велика Британія
Переклад виконаний виключно в некомерційних освітніх цілях та не є офіційним, текст перекладу взятий з відкритого джерела.
Анотація
У цьому розділі розглядаються історичні свідчення про роль інститутів в економічному зростанні та вказуються слабкі місця в ряді стилізованих фактів, широко розповсюджених у літературі про економічне зростання. Він показує, що історично інститути приватного порядку не замінили інститути державного порядку в забезпеченні функціонування ринків; що парламенти, які представляють власників багатства, не завжди були сприятливими для зростання; та що Славетна революція 1688 року в Англії не ознаменувала раптову появу ані захищених прав власності, ні економічного зростання. Економічна історія використовувалася для підтримки як центральної ролі, так і безвідносності прав власності до економічного зростання, але причиною цього є концептуальна нечіткість. Захищені права власності потребують набагато ретельнішого аналізу, який розрізняв би права володіння, користування та передачі, а також узагальнені та конкретизовані варіанти. Ми вважаємо, що саме такий ретельний аналіз допоможе прояснити ефекти зростання інших інститутів, включаючи механізми забезпечення виконання контрактів, гільдії, громади, кріпацтво та сім’ї. Більшої точності щодо впливу інститутів на зростання можна досягти, розробивши чіткіші критерії застосування традиційних інституційних ярликів, наділивши інститути шкалою інтенсивності або ступенями, а також визнавши, що вплив кожного інституту залежить від його зв’язків з іншими компонентами ширшої інституційної системи.
Примітка Конкретики: Джерела на які посилаються автори доступні за посиланням звідки і взято текст для перекладу.
8.1. ВСТУП
Стара й нова література про економічне зростання ґрунтується на широких і часто недосліджених історичних припущеннях, які ставлять багато фундаментальних запитань. Де і коли економіка досягла порогових рівнів прав власності та функціонування ринку, які неокласичні моделі зростання неявно вважають досягнутими (Aron, 2000)? Якими є інституційні витоки асиметрії між секторами, що лежать в основі дуалістичних моделей зростання (Lewis, 1954, 1958; Ranis and Fei, 1961)? Які інституційні механізми сприяли створенню стимулів для інвестицій у людський капітал та інновацій в одних суспільствах і гальмували зростання в інших, як це підкреслюють моделі ендогенного зростання (Romer, 1987, 1990; Aghion and Howitt, 1992; Grossman and Helpman, 1991)? Чому в одних суспільствах інституційні правила сприяють колективним діям, спрямованим на опір технологічним інноваціям, а в інших – ні (Parente and Prescott, 2000, 2005)? Які інституційні механізми впливають на демографічну поведінку та компроміс між рівнем забезпечення та кількістю дітей в уніфікованій теорії зростання (Galor, 2005a,b)? Як соціально-політичні конфлікти минулих століть породили інститути, що сприяють або перешкоджають економічному зростанню (Acemoglu et al., 2005)?
Визнаючи важливість таких питань, література про економічне зростання все частіше заповнює ці прогалини та висуває чіткі твердження про економічну історію та інститути. Однак деякі з цих тез, при ближчому розгляді, не підтверджуються історичними доказами. Інші є суперечливими та підлягають перегляду у світлі того, що нам відомо. Треті, ймовірно, є правильними, але не з тих причин, які наводять їхні автори. Таким чином, багато в чому дослідження в галузі економічної історії все ще майже не торкаються інституційних джерел довгострокового економічного зростання.
Жодна окрема стаття не може обговорити всі наслідки економічної історії в розрізі впливу інституцій на зростання, і ця стаття не ставить перед собою такої мети. Натомість ми виділимо вісім найважливіших уроків, де історичні дослідження можуть запропонувати економістам, що намагаються зрозуміти зв’язок між інституціями та зростанням.
Одна з поширених думок в літературі, присвяченій економічному зростанню, полягає в тому, що історія показує, що інститути приватного порядку можуть замінити інститути державного порядку у забезпеченні функціонування ринків (North and Thomas, 1970, 1971, 1973; North, 1981; Milgrom et al. 1990; Greif, 1989, 2006c; Greif et al. 1994). Вважається, що в минулому суспільствам не вистачало державної влади, здатної та готової забезпечити дотримання інституційних правил економічної діяльності, та в деяких літературних джерелах висловлюється думка, що замінники приватного порядку – коаліції, мережі, гільдії, громади, системи колективних санкцій, приватні судді, кріпосне право – успішно замінили їх. Економічна історія не підтримує цю точку зору, що неодноразово підтверджується емпіричними дослідженнями, про які йдеться в цьому розділі: про торговців Магрибу та Шампанські ярмарки в Лекції 1, про купецькі гільдії в Лекції 3, про селянські громади в Лекції 4 та про кріпацтво в Лекції 8. Історичні дані переконливо свідчать про те, що ринки необхідні для зростання економіки, втім, для функціонування ринків потрібні інститути державного порядку.
Примітка Конкретики: Переклад розділено на частини, в кожній частині по 2 лекції.
Ця центральна роль інститутів державного порядку в економічному зростанні була визнана в деяких джерелах (Acemoglu et al., 2005). Парламенти, що здебільшого складаються з власників багатства, широко розглядаються як основний компонент корисних інститутів державного порядку, та особлива увага приділяється ідеї, що парламентські повноваження значно зросли в Британії після 1688 року, створивши інституційні передумови для промислової революції три чверті століття потому (North and Weingast, 1989; Acemoglu et al. 2005; Acemoglu and Robinson, 2012). Лекція 2 розглядає історичні свідчення про європейські парламенти XVIII століття загалом та про Славетну революцію зокрема, та виявляє, що парламенти, що складаються переважно з власників багатства, історично мають дуже неоднозначну історію підтримки економічного зростання. Чи підтримував цей сильний парламент зростання на практиці, залежало від базових інституційних механізмів на нижчих рівнях політики та економіки, які впливали на те, як власники капіталу отримували багатство, як вони отримували парламентське представництво, і як парламент міг бути використаний для просування політики та інститутів, які сприяли, а не стримували зростання.
Інший спосіб, у який література досліджувала роль інститутів суспільного порядку в економічному зростанні, полягає у спробі класифікувати політичні та економічні інститути відповідно до того, чи сприяли вони історично зростанню. Частина джерел розрізняє суспільні порядки з відкритим доступом, які сприяли економічному зростанню, і порядки з закритим доступом, які перешкоджали йому (наприклад, North et al. 2006, 2009). Інший підхід полягає в тому, щоб розрізняти політичні та економічні інститути, які сприяють зростанню, оскільки вони є інклюзивними, й ті, які перешкоджають йому, через свою екстрактивну природу (наприклад, Acemoglu and Robinson, 2012). У Лекції 3 розглянуті ці класифікаційні системи та висловлене припущення, що більшої точності можна досягти, провівши чіткіше розмежування між загальними інститутами (правила яких застосовуються однаково до всіх економічних агентів, незалежно від їхньої ідентичності або приналежності до певних груп) та спеціалізованими інститутами (які застосовуються лише до підгрупи агентів в економіці). Пояснювальний потенціал цього розмежування розглядається в Лекції 3 в контексті інституційних основ розповсюдження торгівлі на далекі відстані в часи середньовічної та ранньомодерної комерційної революції, а також в Лекції 5 в контексті прав власності у Британії до та під час промислової революції.
Права власності відіграють надзвичайно важливу роль у всій літературі, присвяченій інститутам та економічному зростанню, а сама історія використовується в цій літературі в багатьох аспектах. Історичні дані часто висловлюються на підтримку думки про те, що права власності були найважливішим інституційним фактором впливу на економічне зростання принаймні з часів середньовіччя (North and Thomas, 1970, 1971, 1973; North, 1981, 1989, 1991; North and Weingast, 1989; Greif et al., 1994; Acemoglu and Johnson, 2005; Acemoglu et al., 2005; Acemoglu, 2009). Інші джерела, навпаки, ставлять під сумнів саму ідею про те, що права власності взагалі відіграють якусь роль в економічному зростанні (Clark, 2007; McCloskey, 2010). Попри те, що економічна історія була мобілізована на підтримку обох сторін цієї дискусії, результати історичних досліджень все ще не повною мірою відображають захист прав власності, численні способи, якими вони можуть впливати на економічне зростання, та їхню важливість порівняно з іншими інститутами. У Лекціях 4-6 розглядаються різні проблеми, які виникли через вище згадані процеси. Лекція 4 розглядає думку про те, що інститути захисту прав власності можна відокремити від інститутів контрактації, але вони є важливішими (Acemoglu and Johnson, 2005). Історичні дані ставлять під сумнів цю ідею: обидва типи інститутів включають відносини між простими людьми та правителями, та обидва повинні були вдосконалюватися разом, щоб відбулося зростання. Лекція 5 розглядає питання, чому права власності повинні сприяти зростанню та якими саме характеристиками вони повинні володіти, щоб приносити ці вигоди. Вивчаючи фактичні дані по Британії до та під час промислової революції, ми дійшли висновку, що для того, щоб гарантовані права власності сприяли економічному зростанню, вони повинні бути не лише чітко визначеними, приватними та захищеними, але й узагальненими в сенсі застосування до всіх суб’єктів економіки, а не лише до привілейованої підгрупи. Гарантії, однак, є тією характеристикою прав власності, яка вважається ключем до економічного зростання, як історичного, так і сучасного. Лекція 6 присвячена більш детальному аналізу захисту прав власності. Вивчаючи дані по Європі, починаючи з середньовічного періоду, вона виявляє, що захист прав власності не може бути проаналізований без розбиття цього поняття на три типи – захист володіння, захист використання та захист передачі прав власності. Історичні свідчення показують, що захист в усіх трьох вимірах була скоріше питанням градації, ніж однозначної присутності або відсутності. Це пояснює, чому економічну історію середньовічної та ранньомодерної Європи можна використовувати для того, щоб стверджувати, і що права власності не мали відношення до економічного зростання, і що вони відігравали центральну роль у його забезпеченні.
Хоча література про економічне зростання, як правило, зосереджується на одному типі інститутів, її спроби класифікувати інституційні режими як сприятливі або шкідливі для зростання за замовчуванням визнають, що інститути вбудовані в ширші інституційні системи. Історичні факти, розглянуті в цьому розділі, підкреслюють важливість аналізу не лише кожної інституції окремо, але й того, як вона взаємодіє з іншими компонентами навколишньої інституційної системи. Це чітко простежується в Лекції 4, де ми бачимо, як інститути контрактації та захисту прав власності були цілковито необхідні для стимулювання економічного зростання під час аграрної революції. Така ж важливість інституційної системи в цілому випливає з огляду історичної демографії в Лекції 7, яка відіграє дедалі важливішу роль у сучасній літературі про економічне зростання (Galor, 2005a,b; Acemoglu, 2009; Guinnane, 2011). Історично склалося так, що фактори, які сприяють економічному зростанню, такі як демографічна реакція на економічні сигнали, становище жінок та інвестиції в людський капітал, а також всеосяжний взаємозв’язок між демографічною поведінкою та економічним зростанням, є результатом не якогось конкретного типу інституту сім’ї в ізоляції, а скоріше взаємодії багатьох компонентів ширшої інституційної системи.У літературі про економічне зростання протягом десятиліть точаться суперечки про те, чи є інститути лише епіфеноменом більш фундаментальних природних та географічних факторів (наприклад, Sachs, 2003), чи є ефективним розв’язанням економічних проблем (наприклад, North and Thomas, 1970, 1973; Greif, 2006c), або ж вони є результатом соціально-політичних конфліктів за розподіл (наприклад, Acemoglu et al. 2005; Ogilvie, 2007b). Історичні інститути, розглянуті в Лекції 8, надають численні докази того, що розподільчі конфлікти є центральними як для розвитку інститутів, так і для їхнього впливу на зростання. Пояснювальна сила конфліктного підходу до інститутів особливо чітко проілюстрована на прикладі інституту кріпацтва, який неодноразово привертав увагу економістів через його вплив на продуктивність сільського господарства і, відповідно, на загальне економічне зростання протягом століть до та під час індустріалізації (Domar, 1970; North and Thomas, 1970, 1973; Acemoglu and Wolitzky, 2011; Acemoglu et al. 2011). Історичні дані про кріпацтво підтверджують центральну роль розподільчих конфліктів у виникненні, використанні та зникненні ключових інститутів та є особливо яскравим прикладом того, як проблема відсутності політичної теореми Коуза повинна бути вирішена для того, щоб інститути змінювалися. Але він також показує важливість аналізу будь-якої інституції як одного з компонентів ширшої інституційної системи – цей аналітичний момент неодноразово з’являтиметься протягом наступних уроків.
8.2. ЛЕКЦІЯ 1: ІНСТИТУТИ ДЕРЖАВНОГО ПОРЯДКУ НЕОБХІДНІ ДЛЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКІВ
Ринки необхідні для економічного зростання, і це порушує питання про те, які інституції необхідні для функціонування ринків. В економічній історії поширена думка, що функціонування ринку не обов’язково вимагає наявності інститутів суспільного порядку: їх можуть замінити інститути приватного порядку. Це означає, що сучасні бідні економіки можуть досягти сталого економічного зростання без ефективних урядів чи правових систем, які справно функціонують, оскільки замінники приватного порядку мають успішний історичний досвід забезпечення сталого зростання (Helpman, 2004; Dixit, 2004, 2009; Dasgupta, 2000; World Bank, 2002). Це твердження є фактично помилковим, як показує ближчий погляд на факти.
Інститути приватного порядку – це інститути, сформовані шляхом добровільних колективних дій приватних агентів без будь-якої участі органів державної влади. Інститути публічного порядку, навпаки, пов’язані з офіційною публічною владою суспільства – державою, місцевими органами влади, бюрократією, правовими системами, правителями, судами та парламентами (Katz, 1996, 2000). Кілька прикладів, які, очевидно, підтверджують думку про те, що інститути приватного порядку мають успішний досвід функціонування ринків, набули статусу стилізованих фактів в економічній науці, і на них часто посилаються (Aoki, 2001; Bardhan, 1996; Ba, 2001; Bernstein, 2001; Clay, 1997; Dasgupta, 2000; Dixit, 2004, 2009; Faille, 2007; McMillan and Woodruff, 2000; Miguel et al. 2005; Helpman, 2004; O’Driscoll and Hoskins, 2006; World Bank, 2002). Але ці приклади виявляються хибними або оманливими. При уважнішому розгляді доказів загальновідомі стилізовані факти зникають, і немає жодних ознак того, що інститути приватного порядку самі по собі можуть забезпечити або коли-небудь забезпечували інституційні рамки для ринків.
Єдиний спосіб довести це – детально розглянути докази. Оскільки ми не можемо зробити це для кожного такого стилізованого прикладу, ми заглибимось у два випадки, які найчастіше цитуються в літературі про економічне зростання. Перший – це випадок єврейських торговців Магрибу, які, як можемо припустити, підтримували успішне комерційне зростання на великих відстанях між кінцем Х та початком XII століття за допомогою інституту приватного порядку, який називався коаліцією (Greif, 1989, 1993, 2012). Другий приклад – це Шампанські ярмарки на території сучасної Північної Франції, які стали найважливішим торговим центром в Європі з кінця XII до кінця XIII століття, і, як вважається, досягли такого зростання завдяки забезпеченню виконання контрактів за допомогою приватних суддів (Milgrom et al., 1990) та санкцій на рівні громади (Greif, 2002, 2006b,c). У цьому розділі ці випадки розглядаються досить детально, щоб продемонструвати, чому ці твердження є хибними та не можуть бути використані для підтримки теорії чи політики. У наступних Лекціях розглядаються різні інші інституційні механізми – кріпацтво, сільські громади, купецькі гільдії – які також широко зображуються як приклади ефективних інститутів приватного порядку, що сприяють економічному зростанню, а також вказується, де подальші дослідження поставили під сумнів їхню емпіричну основу.
8.2.1 Торговці Магрибу
Першим широко цитованим історичним прикладом передбачуваної неактуальності інститутів публічного порядку та ефективності замінників приватного порядку є коаліція торговців Магрибу. Ці торговці були групою єврейських купців, які торгували в мусульманському Середземномор’ї між Х та ХІІ століттями. Все, що ми знаємо про них, походить з Генізи (сховище синагоги) в Старому Каїрі, місті, де жила більшість цих купців, тому їх часто називають “купцями Генізи”. Існує дискусія між тими, хто стверджує, що більшість купців Генізи походили з Магрибу (по суті, з регіону, нині окупованого Тунісом та Лівією) і рідко встановлювали комерційні відносини з єврейськими торговцями, які не були магрибцями за походженням (Greif, 1989, 1993, 2012), та іншими, хто вказує на те, що ці купці не походили виключно з Магрибу та не торгували виключно в тому регіоні (див. Goldberg, 2005, 2012a,b,c; Toch, 2010; Edwards and Ogilvie, 2012a). Не упереджуючи цю дискусію, тут ми використовуємо термін “торговці Магрибу”, оскільки він є усталеним в економічній літературі, хоча серед істориків більш поширеним є термін “купці з Генізи”.
У двох знакових статтях стверджується, що ці купці сформували чітко визначену та згуртовану коаліцію, засновану на єврейській релігії та родинному походженні з Магрибу (Greif, 1989, 1993). Згідно з цією версією, середньовічні єврейські купці не мали доступу до ефективних правових інституцій для моніторингу та забезпечення виконання контрактів. Натомість вони покладалися на неформальні статути, засновані на колективних відносинах всередині ексклюзивної коаліції. Члени коаліції Магрибу, згідно з цією точкою зору, використовували інших учасників лише як комерційних агентів. У межах цієї закритої етнічно-релігійної коаліції члени ефективно передавали інформацію про неправомірну поведінку один одного іншим членам та колективно піддавали остракізму тих, хто обманював інших членів коаліції. Вважається, що торговці Магрибу обрали цей тип інституту контрактації як через відсутність ефективної правової системи, так і через те, що вони дотримувалися колективістських юдейсько-мусульманських культурних переконань, які контрастували з індивідуалістичними християнськими цінностями середньовічних генуезьких купців, які, відповідно, вирішили забезпечувати виконання своїх контрактів за допомогою правових механізмів (Greif, 1994). Стверджується, що багатосторонній механізм репутації торговців Магрибу забезпечив ефективну інституційну основу для зростання торгівлі на далекі відстані в мусульманському Середземномор’ї з кінця Х до початку ХІІ століття, замінивши собою відсутню ефективну правову систему.
Цей образ середньовічних торговців Магрибу широко використовується для того, щоб винести уроки для сучасного економічного зростання. Дехто наводить цю характеристику юдейсько-мусульманського колективізму на противагу європейському індивідуалізму, щоб довести, що саме культурні відмінності відіграють центральну роль як в інституціях, так і в економічному зростанні (Aoki, 2001; Mokyr, 2009). Інші стверджують, що торговці Магрибу демонструють, що економічне зростання не потребує державних правових механізмів, а може базуватися на інститутах приватного порядку (Clay, 1997; Faille, 2007; Greif, 1989, 2006b,c; McMillan and Woodruff, 2000; O’Driscoll and Hoskins, 2006), або що соціальний капітал тісно пов’язаних мереж може ефективно підтримувати ринкове економічне зростання (World Bank, 2002; Miguel et al. 2005). Треті включають цю модель торговців Магрибу до своїх тверджень про те, що неформальні, засновані на репутації інститути сприяли довгостроковому зростанню продуктивності (Helpman, 2004; Dixit, 2004, 2009; Dasgupta, 2000). Наприклад, за словами Хелпмана, “якби ми мали дані, які б дозволили нам розрахувати зростання ЗФП* протягом середньовічного періоду, ми, ймовірно, виявили б, що інституційні інновації торговців Магрибу … призвели до зростання ЗФП” (2004, с. 118-9). Однак емпіричне дослідження коаліції торговців Магрибу (Greif, 1989,1993, 2006c) базувалося на обмеженій кількості документів, які інші дослідники, як більш ранні, так і пізніші, інтерпретували дуже по-різному (Goitein, 1966, 1967/1993; Stillman, 1970, 1973; Udovitch, 1977a,b; Gil, 2003, 2004a,b; Friedman, 2006; Ackerman-Lieberman, 2007; Margariti, 2007; Goldberg, 2005, 2012a,b,c; Trivellato, 2009; Toch, 2010; Edwards and Ogilvie, 2012a). Коаліційна модель вимагала б, щоб торговці Магрибу формували агентські відносини лише з іншими членами своєї закритої етнічно-релігійної коаліції, проте ряд дослідників вказують на те, що торговці Магрибу діяли у відкритих та плюралістичних системах, а не в закритій чи монолітній коаліції (Udovitch, 1977a,b; Goldberg, 2005, 2012a,b,c; Toch, 2010). Інші відзначають, що документи, які збереглися, показують, що торговці Магрибу встановлювали агентські відносини з євреями-немагрибами та навіть з мусульманами (Goitein, 1967/1993; Stillman, 1970, 1973; Goldberg, 2005, 2012a,b,c). Існування ділових відносин з немагрибцями свідчить про те, що торговці Магрибу мали інші механізми забезпечення виконання контрактів, які не покладалися на колективний остракізм всередині закритої спільноти.
Примітка Конкретика: Загальна факторна продуктивність.
Часто як доказ існування коаліції торговців Магрибу наводять п’ять випадків з листів з Генізи (Greif, 1989, 1993, 2012). Едвардс та Огілві (2012a) повторно проаналізували ці випадки та виявили, що жоден з них не підтверджує існування коаліції, і в жодному з них колектив торговців Магрибу не наклав багатосторонні санкції на будь-яку опортуністичну договірну сторону. Голдберг (2012b,c) провів кількісний та якісний аналіз сотень комерційних документів Генізи та не знайшов “жодного випадку, коли окрема особа зазнала б остракізму навіть після того, як звинувачення в серйозних порушеннях поширилося в ділових колах” (Goldberg, 2012b, p. 151). Хоча існують певні свідчення того, що торговці Магрибу використовували репутаційні санкції, вони передбачали обмежену передачу інформації, насамперед у місця та особам, безпосередньо пов’язаним з конфліктними сторонами. Дослідження бізнесменів у багатьох країнах, включаючи сучасні, показують, що репутаційні санкції, подібні до тих, що спостерігалися серед торговців Магрибу, використовуються як доповнення до юридичних санкцій (Byrne, 1930; De Roover, 1948; Macaulay, 1963; Goldthwaite, 1987; McLean and Padgett, 1997; Dahl, 1998; Gelderblom, 2003; Court, 2004; Selzer and Ewert, 2005, 2010). Використання репутаційних механізмів не означає, що в економіці відсутня ефективна правова база для забезпечення виконання контрактів або що вона здатна успішно розвиватися без неї.
Інші дослідники вказують на те, що документи з Генізи свідчать про широкий спектр механізмів забезпечення виконання контрактів, які підтримували контракти як серед торговців Магрибу, так і між ними та іншими євреями й мусульманами (Goitein, 1967/1993; Udovitch, 1977a,b; Gil, 2003; Goldberg, 2005,2012a,b,c; Goitein, 1967/1993; Harbord, 2006; Goitein and Friedman, 2007; Margariti, 2007; Ackerman-Lieberman, 2007; Trivellato, 2009; Toch, 2010; Cohen, 2013). Всупереч твердженню, що торговці Магрибу використовували лише неформальну взаємність як основу для своїх бізнес-асоціацій, не маючи юридичних форм підприємництва, документи свідчать про те, що ці торговці використовували формальне юридичне партнерство поряд з неформальним діловим співробітництвом; навіть останнє передбачало відповідальність, визнану в судах (Udovitch, 1977a,b; Gil, 2003; Goldberg, 2005, 2012a,b,c; Harbord, 2006; Ackerman-Lieberman, 2007; Trivellato, 2009; Toch, 2010; Cohen, 2013). У низці випадків торговці Магрибу забезпечували виконання агентських угод за допомогою правових механізмів; вони уникали використання правової системи для вирішення суперечок, якщо це було можливо, але бачили переваги судового рішення як останнього засобу (Goitein, 1967/1993; Gil, 2003; Goldberg, 2005, 2012a,b,c; Goitein and Friedman, 2007; Margariti, 2007; Ackerman-Lieberman, 2007; Trivellato, 2009; Cohen,2013). Цей висновок нагадує висновки для багатьох груп купців та бізнесменів у комерційних суспільствах в період між Середньовіччям та сучасністю, які зазвичай вважали за краще уникати судових процесів, якщо це було можливо, але вдавалися до них як до останнього засобу (Gelderblom, 2003; Edwards and Ogilvie, 2008, 2012a).
Комерційні розбіжності між магрибськими та італійськими торговцями можна пояснити ширшими інституційними рамками, з якими стикалися обидві групи та в яких важливу роль відігравали інститути державного порядку (Goitein, 1967/1993; Stillman, 1970; Epstein, 1996; Gil, 2004a,b; Goldberg, 2005, 2012a,b,c; Van Doosselaere, 2009; Edwards and Ogilvie, 2012a). Торговці Магрибу були єврейською меншиною в мусульманській державі, тоді як генуезькі купці користувалися повними політичними правами громадян у власному автономному місті-державі. Контрастний соціально-політичний статус цих двох груп неминуче позначився на їхніх економічних привілеях, юридичних правах, політичному впливі та відносинах з більшістю населення (Goitein, 1967/1993; Epstein, 1996; Goldberg, 2005, 2012a,b,c). Політична та військова нестабільність посилила комерційну небезпеку в центральному Середземномор’ї з середини XI століття, що змусило торговців Магрибу звузити географію своєї торгівлі та посилити свою участь у внутрішньорегіональній торгівлі та місцевій промисловості (Stillman, 1970; Gil, 2004a,b; Goldberg, 2005, 2012a,b,c). Генуезькі купці, навпаки, були захищені від комерційної небезпеки генуезьким флотом саме тому, що купці відігравали надважливу роль у генуезькій державі (Epstein, 1996; Van Doosselaere, 2009). Нарешті, на початку ХІІІ століття потужна асоціація мусульманських купців, Карімі, домоглася від політичної влади привілеїв, які надали їй широку легальну монополію та виключили сторонніх, у тому числі єврейських торговців, з багатьох аспектів торгівлі на далекі відстані (Goitein, 1967/1993).
Таким чином, сучасний стан досліджень емпірично не підтверджує ідею про те, що торговці Магрибу забезпечували виконання контрактів за допомогою коаліції приватних осіб. Торговці Магрибу використовували механізми репутації, які не відрізняються від тих, які використовують бізнесмени в більшості економік (як історичних, так і сучасних), підкріплені інститутами публічного порядку, включаючи контракти юридичного партнерства, довіреності, судові процеси в державних судах та звернення до місцевої й центральної політичної влади. Ширша система інститутів публічного порядку також відіграла певну роль у здатності торговців Магрибу підтримувати комерційне зростання. Тому торговці Магрибу не підтримують ідею того, що інститути приватного порядку замінили відсутні інститути публічного порядку.
8.2.1 Шампанські ярмарки
Другим історичним прикладом, який часто наводиться як аргумент на підтримку ідеї про те, що інститути державного замовлення не є важливими для зростання через ефективність замінників приватного замовлення, є Шампанські ярмарки. Це був цикл торгових ярмарків, які щорічно проводилися в графстві Шампань, що майже автономно управлялося графами Шампані, доки воно не було анексоване Королівством Франція в 1285 році. Шампанські ярмарки були беззаперечним центром міжнародного обміну в Європі з 1180 до 1300 року та відіграли центральну роль у значному прискоренні європейської торгівлі, відомому як середньовічна торговельна революція (Bautier, 1953, 1970; Verlinden, 1965; Edwards and Ogilvie, 2012b).
У двох відомих працях економістів стверджується, що Шампанські ярмарки досягли свого успіху завдяки інституту приватного замовлення, який прийшов на зміну інституту державного замовлення. Мілгром та ін. (Milgrom et al., 1990) стверджували, що комерційному зростанню цього найважливішого середньовічного європейського торгового місця сприяли приватні суди за посередництва “законних купців”, які забезпечували виконання контрактів та гарантували права власності на торгові товари та капітал. Альтернативне пояснення надав Грейф (2002, 2006b,c), який стверджував, що Шампанські ярмарки підтримувалися завдяки “системі громадської відповідальності”, що складалася з колективних санкцій між корпоративними групами бізнесменів. Обидві теорії ґрунтуються на припущенні, що в Європі ХІІІ століття не існувало інституцій публічного порядку, здатних або готових гарантувати права власності чи забезпечувати виконання контрактів, і що це змусило бізнесменів розробити власні інституційні механізми приватного порядку. Ці ідеї широко згадуються в економічній літературі, але більш ретельний аналіз ставить під сумнів їхню емпіричну основу.
8.2.2.1 Приватні судді
Мілгром та ін. (1990) стверджують, що середньовічне розширення міжнародної торгівлі в таких центрах, як Шампанські ярмарки, стало можливим завдяки судам приватного порядку, в яких приватні судді вели записи про поведінку торговців. Перш ніж укласти угоду, купець запитував приватного суддю про репутацію свого потенційного торгового партнера. Повідомляючи про репутаційний статус торговців на вимогу, приватні судді дозволяли купцям бойкотувати тих, хто раніше не виконував контракти. Приватні судді також накладали штрафи за неправомірну поведінку, які купці добровільно сплачували, оскільки несплата означала втрату всіх можливостей торгувати на Шампанських ярмарках в майбутньому. Інституційні механізми, що поєднували в собі приватних суддів та репутацію окремих купців, створювали стимули для всіх торговців виконувати договірні зобов’язання, навіть попри те, що державний примус був відсутній, а повторні контакти між торговельними партнерами були рідкістю. З цього уявлення про Шампанські ярмарки випливає висновок, що міжнародна торгівля в середньовічній Європі розширювалася завдяки тому, що купці розробляли “власний приватний кодекс законів”, наймали приватних суддів для застосування цих законів та застосовували приватні санкції проти порушників – і все це “без допомоги державного примусу до виконання контрактів” (Milgrom et al., 1990, с. 2).
Цей погляд на Шампанські ярмарки широко визнається економістами та політиками й використовується для обґрунтування далекосяжних висновків про інституційну основу обміну в сучасній економіці. Діксіт (2004, с. 12-13, 47-8, 98-9) згадує приватних суддів, які забезпечують виконання рішень торговців на Шампанських ярмарках, як приклад приватного уряду, який справно виконує свою функцію. Девідсон та Версінк (1998) використовують Шампанські ярмарки для визначення умов, необхідних для функціонування ринків у країнах, що розвиваються, без належного державного примусу. Сведберг (2003, с. 12-13) ставить це зображення приватних судів у середньовічному Шампані в центр свого погляду на середньовічне купецьке право як таке, що “заклало правові підвалини сучасного капіталізму”. Річман (Richman, 2004, p. 2334-5) стверджує, що приватні судді на Шампанських ярмарках показують, як “координація серед купецької спільноти може підтримувати багатосторонній обмін, не покладаючись на суди, що фінансуються державою”.
Історики економіки, навпаки, вже кілька десятиліть вказують на те, що на Шампанських ярмарках не було приватних суддів. Навпаки, Шампанські ярмарки підтримувалися багатим набором правових інститутів публічного порядку, які добровільно використовувалися міжнародними торговцями (Bautier, 1953, 1970; Terrasse, 2005; Edwards and Ogilvie, 2012b). Одним із компонентів цих правових інститутів державного порядку був спеціальний ярмарковий суд, який діяв протягом усього ярмарку. Ярмаркові старости, які вирішували справи в цьому суді, були князівськими чиновниками, а не приватними суддями. Але існувало також кілька інших рівнів князівської системи правосуддя, які іноземні купці використовували для забезпечення виконання своїх комерційних контрактів: вищий трибунал графа Шампані як князя, суди графських приставів та суди окружних провізорів (Arbois de Jubainville and Pigeotte, 1859-66; Arbois de Jubainville, 1859; Bourquelot, 1839-40; Benton, 1969; Edwards and Ogilvie, 2012b). Крім того, у містах, де проводилися ярмарки, діяли власні муніципальні суди, що також приваблювало міжнародних купців. Місцеві абатства також мали право керувати судами на ярмарках, та іноземні купці активно користувалися цими абатськими судами (Bautier, 1953; Terrasse, 2005). Юрисдикція різних судових трибуналів, які гарантували права власності та виконання контрактів на Шампанських ярмарках, походила не від купців, які використовували ярмарки, а від органів державної влади, оскільки навіть муніципальні та абатські суди діяли в рамках делегованої юрисдикції, наданої правителями Шампані. Крім того, в жодному зі збережених документів, що стосуються Шампанських ярмарків, немає свідчень того, що якийсь із цих трибуналів застосовував приватний, створений купцями, кодекс права (Edwards and Ogilvie, 2012b). Таким чином, Шампанські ярмарки не підтверджують теорію економічного зростання, яка стверджує, що інститути приватного порядку можуть замінити відсутні інститути державного порядку в забезпеченні функціонування ринків. Ринки необхідні для зростання, а Шампанські ярмарки підтверджують думку про те, що інститути публічного порядку необхідні для ринків.
8.2.2.2 Санкції на рівні громади
Друга група тверджень щодо інститутів приватного права на Шампанських ярмарках постулювала, що комерційне зростання як на цих ярмарках, так і в інших місцях середньовічної Європи було підкріплене колективними санкціями між корпоративними спільнотами підприємців (Greif, 2002, 2006b,c). Згідно з цією картиною, суди публічного права існували в середньовічній Європі, але не могли підтримати економічне зростання, оскільки контролювалися місцевими інтересами, які відмовлялися захищати права власності іноземних купців або неупереджено забезпечувати виконання їхніх контрактів. Замість цього, як стверджується, приватна інституція, що називається “системою відповідальності громади”, взяла на себе зобов’язання заохочувати місцеві суди здійснювати неупереджене правосуддя. Згідно з цією розповіддю, всі торговці на далекі відстані були об’єднані в громади або гільдії. Якщо член однієї громади не виконував контракт з членом іншої, а місцевий суд сторони порушника не надавав компенсації, місцевий суд потерпілої сторони накладав колективні санкції на всіх членів громади порушника, ув’язнюючи їх та конфісковуючи їхнє майно, щоб забезпечити компенсацію. Уникнути таких санкцій громада порушника могла лише припинивши торгівлю з громадою потерпілої сторони. Якщо така перспектива була надто дорогою, громада неплатника мала стимул до неупередженого правосуддя. Стверджується, що таке поєднання корпоративного правосуддя та колективних санкцій забезпечило інституційну основу для економічного зростання в перші століття комерційної революції, і що Шампанські ярмарки були яскравим прикладом функціонування цього приватновласницького інституту в дії. Ця інтерпретація середньовічної історії використовується для того, щоб зробити ширші висновки про економічне зростання, включаючи твердження про те, що участь держави у забезпеченні виконання контрактів не є необхідною умовою для знеособленого обміну (Greif, 2002, с. 201-2; Greif, 2006b, с. 232-4).
На підтримку думки про те, що інститути приватного порядку ефективно замінили відсутні інститути державного порядку в підтримці економічного зростання на Шампанських ярмарках, було висунуто два основні аргументи (Greif, 2002, 2006b). По-перше, стверджувалося, що на Шампанських ярмарках не було правової системи, яка б мала юрисдикцію над приїжджими торговцями. Влада ярмарку “відмовлялася від юридичних прав на купців, як тільки вони з’являлися на ярмарку. Особа підпорядковувалася законам своєї громади, яку представляв консул, а не законам місцевості, в якій проводився ярмарок” (Greif, 2006b, p. 227). Друга претензія полягала в тому, що забезпечення виконання торгових контрактів спиралося на виключення з ярмарків боржників та всіх їхніх земляків, які не виконували зобов’язань. Ця загроза колективної розправи, як стверджувалося, змушувала купецькі громадські суди примушувати неплатників виконувати свої контракти (Greif, 2002, p. 185).
Однак і ця друга теорія приватного порядку має серйозні недоліки. Правителі Шампані не відмовлялися від своїх законних прав над приїжджими купцями та ніколи не дозволяли їм підкорятися виключно законам їхніх власних громад. Протягом перших 65 років, коли ярмарки були центрами міжнародної торгівлі (бл. 1180-1245), усі немісцеві купці підлягали публічній правовій системі, що панувала на ярмарках, яка складалася з судів, керованих чиновниками правителя або муніципальними органами влади та абатствами, що перебували під делегованою юрисдикцією правителя (Bourquelot, 1839–40, 1865; Tardif, 1855; Arbois de Jubainville, 1859; Arbois de Jubainville and Pigeotte, 1859–66; Goldschmidt, 1891; Davidsohn, 1896–1901; Bassermann, 1911; Alengry, 1915; Chapin, 1937; Bautier, 1953, 1970;Terrasse, 2005; Edwards and Ogilvie, 2012b). У 1245 році граф Шампані видав грамоту, яка звільняла певну частину приїжджих іноземних купців (римських, тосканських, ломбардських та провансальських торговців, які відвідували один із шести щорічних ярмарків) від суду його чиновників, але лише шляхом переведення їх під його пряму юрисдикцію як правителя (Bourquelot, 1865, p. 174). Правитель Шампані не відмовився від законних прав щодо приїжджих купців та не залишив їх під юрисдикцією їхніх власних громад.
Свідчення вказують на те, що роль купецьких громад на Шампанських ярмарках була мінімальною (Bautier, 1953, 1970; Edwards and Ogilvie, 2012b). Протягом перших 60 років міжнародного значення ярмарків, з бл. 1180 по бл. 1240 рр., жодне купецтво не мало своїх консулів (суддів) на ярмарках. Багато важливих груп купців на ярмарках взагалі ніколи не мали консулів чи громад. І навіть ті кілька груп купців, які мали громадських консулів на пізніших етапах існування ярмарків (після бл. 1240 р.), могли використовувати їх лише для забезпечення виконання внутрішніх контрактів та покладалися на державну правову систему для забезпечення виконання контрактів між своїми членами та купцями з інших громад (Edwards and Ogilvie, 2012b). Шампанські ярмарки процвітали як найважливіший центр міжнародної торгівлі в Європі протягом 80 років без жодних зафіксованих колективних санкцій, які використовувалися лише в обмеженій мірі на завершальній фазі розквіту Шампанських ярмарків, після бл. 1260 р. (Bautier, 1953, 1970).
Докази ставлять під сумнів твердження про те, що колективні санкції були приватноправовою заміною відсутнім інститутам публічного порядку для забезпечення виконання контрактів. Система санкцій була повністю інтегрована в публічну правову систему; право на санкції вимагало низки формальних юридичних кроків у судах публічного права; а виконання санкцій спиралося на державний примус (Tai, 1996, 2003a,b; Boerner and Ritschl, 2002; Ogilvie, 2011). Нечисленні купецькі спільноти на Шампанських ярмарках не відігравали помітної ролі у накладанні санкцій. Скоріше, вони запроваджувалися та застосовувалися державною владою через державну правову систему (Edwards and Ogilvie, 2012b). Економічна історія Шампанських ярмарків не підтверджує ідею про те, що колективні санкції приватного порядку сприяли економічному зростанню за відсутності інститутів державного порядку.
8.2.2.3 Державні інституції та Шампанські ярмарки
Навпаки, Шампанські ярмарки показують, що політика та дії державної влади мали вирішальне значення для середньовічної комерційної революції (Ogilvie, 2011; Edwards and Ogilvie, 2012b). Між серединою ХІ та кінцем ХІІ століття правителі Шампані гарантували майнові права всіх купців на ярмарках, незалежно від їхньої суспільної приналежності (Bautier, 1953, 1970; Bourquelot, 1865). Починаючи з 1148 року, графи Шампані вживали цілеспрямованих та комплексних заходів для забезпечення майнових прав та особистої безпеки купців, які їхали на ярмарки та поверталися з них, та були незвичайними серед середньовічних ярмаркових влад, виділяючи значні політичні та військові ресурси для поширення таких гарантій за межі своїх територіальних кордонів (Bautier, 1953; Laurent, 1935). Графи Шампані також забезпечували безпеку людей та майна приїжджих купців на самих ярмарках, захищаючи права власності через власні суди, наймаючи власних чиновників для охорони порядку на вулицях і співпрацюючи з муніципальними та церковними чиновниками, щоб гарантувати безпеку в ярмаркових містах (Bourquelot, 1839-40; Bourquelot, 1865; Laurent, 1935; Terrasse, 2005).
Як уже згадувалося, державна влада також забезпечувала юридичне виконання контрактів на ярмарках. У графстві Шампань діяла багаторівнева система судів публічного права, які розглядали судові позови та офіційно засвідчували контракти з метою подальшого примусового виконання. Справи за участю іноземних купців розглядалися на більшості рівнів цієї публічно-правової системи (Bourquelot, 1839–40; Bourquelot, 1865; Laurent, 1935; Terrasse, 2005). До 1170-х років графи доповнили звичайне публічно-правове забезпечення ярмарків призначенням ярмаркових наглядачів, згаданих вище, які були державними службовцями (Goldschmidt, 1891). Існували також публічні альтернативи судовій системі правителів, які посилювали виконання контрактів, оскільки конкуренція юрисдикцій створювала стимули для судів виносити неупереджені рішення. У трьох ярмаркових містах Шампані діяли муніципальні суди, які мали право розглядати комерційні конфлікти, отримували від цього більшу частину своїх доходів та успішно залучали до судових процесів міжнародних торговців (Bourquelot, 1865; Bautier,1953; Arbois de Jubainville, 1859; Tardif, 1855; Terrasse, 2005). Церква забезпечила додатковий набір публічних судів, які гарантували виконання контрактів для купців на ярмарках, і успішно конкурувала в цьому з князівськими та муніципальними судами (Bautier, 1953).
Держава в особі графів Шампані та їхніх адміністраторів також сприяла успіху ярмарків інституційно, надаючи інфраструктуру та кредитні гарантії (Bautier, 1953; Bourquelot, 1865; Edwards and Ogilvie, 2012b). Графи будували укріплення навколо ярмаркових міст, дороги, що з’єднували їх, канали від Сени до ярмаркового міста Труа, а також великі будівлі для розширення житла для приїжджих купців. Вони надавали податкові пільги іншим організаціям, особливо церковним, щоб заохотити їх створювати інфраструктуру для купців у вигляді житла, складів та торгових площ. Графства заохочували інвестиції в ярмаркову інфраструктуру, надаючи бюргерам у ярмаркових містах гарантовані права приватної власності та право вільно здійснювати операції з нерухомістю (Terrasse, 2005). Графи Шампані також сприяли розвитку ярмарків як грошових ринків, гарантуючи позики, які купці надавали на ярмарках кредиторам, отримати які в іншому випадку було б складно – тобто, як правителі, вони страхували кредиторів від конфіскації з боку еліти (Bassermann, 1911; Schönfelder, 1988).
Нарешті, графи Шампані створили на своїй території сприятливе інституційне середовище для комерційного зростання тим, чого вони не робили: вони утримувалися від надання правових привілеїв місцевим купцям або іншим елітам, які дискримінували іноземних купців (Chapin, 1937; Edwards and Ogilvie, 2012b). Спочатку це могло бути пов’язано з тим, що чотири ярмаркові міста Шампані не були великими центрами міжнародної торгівлі до виникнення ярмарків, а отже, не мали потужних, інституційно закріплених гільдій місцевих купців, які лобіювали привілеї. Потім ярмарки зробили графів багатими, звільнивши їх від необхідності продавати привілеї ярмарковим містам та їхнім елітам, щоб фінансувати князівські витрати. Але графи також не піддавалися спокусі продавати привілеї особливим інтересам, навіть якщо це принесло б їм короткострокову вигоду внаслідок довгострокового зростання. Таким чином, за часів графів Шампанські ярмарки пропонували поєднання безперервного міжнародного торгового форуму без інституційної дискримінації для або проти будь-якої групи купців – поєднання, майже унікальне для Європи ХІІІ століття (Alengry, 1915; Chapin, 1937).
Шампанські графства надають чіткі докази важливості політичної влади у забезпеченні мінімальних вимог для процвітання ринкової економічної діяльності. Вони гарантували особисту безпеку, права приватної власності та виконання контрактів; вони розбудовували інфраструктуру, регулювали міри та ваги; вони підтримували іноземних купців-кредиторів у боротьбі з політично впливовими боржниками; вони забезпечували рівне ставлення до іноземних купців та місцевих мешканців. Відмінною рисою всіх цих інституційних правил було те, що графи встановлювали їх не як персоналізовані привілеї, надані окремим купецьким гільдіям чи громадам, а радше як узагальнені інституційні гарантії, видані “всім купцям, всім товарам та всім особам, які приїжджають на ярмарок” (Alengry, 1915, с. 38). Ці інституційні правила потім підтримувалися та розширювалися кожним графом в інтересах захисту “своїх ярмарків” як об’єктів власності, що приносили цінний потік доходів. У цей період, з бл. 1180 до бл. 1300 року, Шампанські ярмарки стали центром європейської торгівлі, а інститути державного порядку відіграли важливу роль в економічному зростанні, що наступило після цього.
Але центральне місце інститутів державного порядку в економічному зростанні – це палиця з двома кінцями: якісні інститути державного порядку можуть сприяти зростанню, але погані інститути державного порядку можуть йому зашкодити. Шампанські ярмарки є яскравим прикладом цього твердження в дії. У 1285 році Шампань була анексована французькою короною (Alengry, 1915; Bautier, 1953). Французький режим, який взяв під свій контроль Шампанські ярмарки, поступово перестав забезпечувати загальні інституційні механізми, які приваблювали та підтримували міжнародну торгівлю приблизно з 1180 року (Laurent, 1935; Bautier, 1953; Strayer, 1980; Boutaric, 1867; Schulte, 1900; Edwards and Ogilvie, 2012b). Захист прав приватної власності, виконання контрактів та доступ до комерційної інфраструктури більше не вважалися узагальненими правилами, застосовними до всіх, а перетворилися на конкретні привілеї, які пропонували (і в яких відмовляли) окремим групам торговців з метою задоволення короткострокових інтересів французької королівської політики. Нова державна влада, відповідальна за ярмарки, більше не гарантувала рівних умов для всіх купців – вітчизняних чи іноземних, союзних чи несоюзних – а натомість надавала привілеї, які сприяли одним групам та дискримінували інші (Alengry, 1915; Bourquelot, 1865; Strayer, 1969; Laurent, 1935). Французька корона почала оподатковувати та примушувати певні групи купців служити своїм фіскальним, військовим та політичним цілям. Наприкінці 1290-х років торгівля на великі відстані покинула Шампань та перемістилася до таких центрів, як Брюгге на півдні Нідерландів, де гарантії прав власності та виконання контрактів забезпечувалися більш неупереджено (Schulte, 1900; Bautier, 1953; Munro, 2001; Edwards and Ogilvie, 2012b). Шампанські ярмарки були успішними доти, доки державна влада забезпечувала узагальнені інституційні механізми, застосовні до всіх торговців; вони занепали, коли режим перемкнувся на конкретні інституційні привілеї, які дискримінували на користь (та проти) певних груп торговців (Munro, 1999, 2001; Ogilvie, 2011; Edwards and Ogilvie, 2012b). Шампанські ярмарки наочно демонструють, що вже в часи середньовічної торгової революції політика та дії державної влади мали вирішальне значення для економічного зростання – в позитивному чи негативному ключі.
Що ці висновки означають для економічного зростання в ширшому сенсі? Інститути приватного порядку не мають історичного досвіду підтримки зростання шляхом заміни інститутів державного порядку в захисті прав власності або забезпеченні виконання контрактів, як це іноді припускають. Це не виключає ролі інститутів приватного порядку в економічному зростанні, але ця роль, як видається, полягає в доповненні інститутів державного порядку, а не в їх повній заміні. Протягом століть державна влада відігравала центральну роль у визначенні інституційних правил гри для економічної діяльності, добре це чи погано. Немає жодних історичних свідчень того, що інститути приватного порядку були здатні самостійно гарантувати права власності або забезпечувати виконання контрактів. Це, однак, не означає, що інститути публічного порядку завжди позитивно впливають на економічне зростання. Для функціонування ринків необхідні неупереджені та універсальні інститути державного порядку. Натомість часткові та партикуляристські інститути суспільного порядку не лише не підтримують зростання, але й можуть значно його гальмувати.
