Оригінал: Institutions and Economic Growth in Historical Perspective
Автори: Sheilagh Ogilvie and A.W. Carus
Факультет економіки Кембридзького університету, Велика Британія
Переклад виконаний виключно в некомерційних освітніх цілях та не є офіційним, текст перекладу взятий з відкритого джерела.
Повернутись до першої частини.
8.3. ЛЕКЦІЯ 2: СИЛЬНІ ПАРЛАМЕНТИ НЕ ГАРАНТУЮТЬ ЕКОНОМІЧНОГО УСПІХУ
Розглянемо детальніше інституції державного порядку. Як показують Шампанські ярмарки, державна влада відіграє роль у зростанні, позитивну чи негативну. Але які характеристики інститутів державного порядку сприяють зростанню? Ідея, яка набула значного поширення в літературі, присвяченій економічному зростанню, полягає в тому, що економічне зростання вимагає сильних парламентських інститутів, які представляють інтереси власників багатства (North and Weingast, 1989; Acemoglu et al. 2005; Acemoglu and Robinson, 2012). Для сучасних бідних країн це означає, що зміцнення парламентів забезпечить інституційну основу для економічного успіху. Цей аргумент виглядає привабливим, оскільки є підстави вважати, що представницьке правління – це добре саме по собі. Але чи підтверджує економічна історія ідею про те, що сильні парламенти незмінно сприяють економічному зростанню?
Цю ідею вперше запропонували Норт і Вайнгаст (1989), які стверджували, що Славетна революція 1688 року посилила англійський парламент таким чином, що створила інституції, сприятливі для економічного зростання. Вони стверджували, що приклад Англії після 1688 року забезпечив сильну історичну підтримку двом теоретичним аргументам щодо того, чому парламенти є корисними для зростання. По-перше, вони стверджували, що парламенту притаманна більша різноманітність поглядів, ніж монархічному уряду, що збільшує витрати для груп з особливими інтересами на пошук найвигіднішої ренти для забезпечення державного регулювання, сприятливого для їхніх інтересів, але шкідливого для ширшого економічного зростання (початковий розвиток цієї точки зору див. в Ekelund and Tollison, 1981, с. 149). По-друге, парламент, який представляє власників багатства, буде таким, що відстоює їхні інтереси, які, за припущенням, включають захист права приватної власності та протидію пошуку вищої ренти групами з особливими інтересами (North and Weingast, 1989, с. 804). Хоча Норт і Вайнгаст не дають точного визначення “власників багатства”, їхній опис Англії XVIII століття зображує цю групу як таку, що включає великих землевласників, купців, промисловців та державних кредиторів (North and Weingast, 1989, с. 810-12, 815, 817-18). Вважається, що посилення впливу цих власників багатства через посилення парламентського контролю над виконавчою владою після 1688 року призвело до того, що вперше в історії людства з’явилися захищені права приватної власності, а економіка Англії зростала швидше, а індустріалізація відбулася раніше, ніж у порівнянних західноєвропейських суспільствах, таких як Франція (North and Weingast, 1989, с. 830-1). Ці аргументи вплинули на літературу, присвячену економічному зростанню, очевидно, надаючи історичну підтримку ідеї про те, що політично інклюзивні органи, такі як парламенти, створюють інститути, сприятливі для зростання. В одному з недавніх формулювань ця ідея звучить так: “… причина того, що Британія багатша за Єгипет, полягає в тому, що в 1688 році в Британії (точніше, в Англії) відбулася революція, яка трансформувала політику, а отже, і економіку країни” (Acemoglu and Robinson, 2012, с. 4).
Якими б привабливими не здавалися ці ідеї, з ними пов’язані як теоретичні, так і емпіричні проблеми. Теоретична проблема полягає в тому, що немає підстав вважати, що власники багатства, як-то великі землевласники, купці чи промисловці, обов’язково прагнутимуть до провадження політики та створення інститутів, які будуть корисними для зростання всієї економіки. Натомість вони можуть прагнути створити політику та інституції, які вигідні їм самим, незалежно від того, чи шкодять вони економічному зростанню. Емпірична проблема полягає в тому, що історичні дані, взяті з ширшої вибірки економік, у кращому випадку неоднозначно підтверджують ідею про те, що контроль над правителями з боку парламентів, навіть коли ці парламенти представляли власників багатства, забезпечував створення сприятливих гарантій прав власності, придушував пошук вищої ренти або сприяв успішному економічному зростанню.
8.3.1. Чи завжди сильні парламенти створювали сприятливі інститути саме для зростання?
Існувала низка ранньомодерних європейських економік, які, як і Англія, мали потужні парламенти, що складалися переважно з власників багатства, здійснювали значний контроль над виконавчою владою та мали сильний на економічну політику, але створювали інституції та політику, які не сприяли економічному зростанню.
Одним із прикладів є Польща, територія, добре відома силою свого парламенту (Сейму), який був настільки могутнім, що жоден польський правитель не міг ухвалити жодного закону чи впровадити жодної політики без згоди парламенту (Czaplin´ski, 1985; Ma¸czak, 1997; Czaja, 2009). Польський парламент представляв власників багатства, великих знатних землевласників – групи, яка також була сильно представлена в англійському парламенті. Але власники багатства, представлені в польському парламенті, не демонстрували природної різноманітності поглядів (Ma¸czak, 1997; McLean, 2004). Скоріше, вони демонстрували дуже однорідну позицію, а саме: влада держави повинна використовуватися скрізь, де це можливо, щоб забезпечити їхні власні юридичні привілеї на ринках стосовно факторів виробництва та товарів в умовах другого кріпосного права (Kaminski, 1975; Kula, 1976; Ma¸czak, 1997; Frost, 2006). Це призвело до впровадження економічної політики, яка була шкідливою для економічного зростання з двох причин. По-перше, польський парламент перешкоджав впровадженню багатьох економічних політик, які були можливими в ранньомодерній європейській економіці та які б створили хороші стимули для економічних агентів в країні в цілому ефективно розподіляти ресурси та здійснювати продуктивні інвестиції (Topolski, 1974; Kula, 1976; Guzowski, 2013). По-друге, польський парламент успішно просував економічну політику, яка була вигідна окремим групам суспільства, зокрема великим землевласникам (шляхті), які були представлені в парламенті непропорційно (Kaminski, 1975; Kula, 1976; Ma¸czak, 1997; Frost, 2006).
З XVI по XIX століття Польща була об’єктом другого кріпосного права. Як ми побачимо більш детально в Лекції 8, кріпацтво було інституційною системою, яка наділяла поміщиків безумовними юридичними привілеями над економічним вибором величезної маси сільського населення та над функціонуванням ринків, факторами виробництва та продукції у сільському господарстві (Topolski, 1974; Kaminski, 1975; Kula, 1976). У всіх доіндустріальних економіках сільське господарство було найбільшим сектором, а кріпосне право стримувало його зростання. Одним із наслідків другого кріпосного права було те, що ВВП на душу населення був набагато нижчим та зростав набагато повільніше у Східній, ніж у Західній Європі між приблизно 1000 роком та скасуванням кріпацтва наприкінці XVIII або на початку XIX століття (Brenner, 1976; Ogilvie, 2013b). Інтенсивність другого кріпосного права та його згубний вплив на економічне зростання значно відрізнялися в Центрально-Східній та Східній Європі, і саме баланс влади між правителями та парламентськими органами відігравав головну роль у цих відмінностях (Brenner, 1976; Harnisch, 1986, 1994; Cerman, 2012; Ogilvie, 2013b). Друге кріпосне право, як правило, було менш обмежувальним у тих суспільствах, де правитель мав більше влади відносно парламенту, оскільки це дозволяло правителю протистояти крайнощам у пошуці вигіднішої ренти з боку знатних землевласників, які були переважною групою в парламентах цих країн (Ogilvie, 2013b; Harnisch, 1986, 1989b). Ті східноєвропейські суспільства, такі як Польща або Мекленбург, які мали дуже сильні парламентські органи, що представляли інтереси власників багатства, а також були тими, в яких друге кріпосне право було найбільш гнітючим і найбільше стримувало економічне зростання, хоча наявність та напрямок причинно-наслідкового зв’язку між сильними парламентами та сильним другим кріпосним правом остаточно не встановлено (Harnisch, 1986, 1989b; Ma¸czak, 1997; Cerman, 2008, 2012; Ogilvie, 2013b).
Урок для економічного зростання очевидний. У суспільствах, де ширша інституційна система наділяла власників багатства безумовними привілеями, які давали їм велику економічну ренту, ці власники багатства використовували цю ренту, щоб отримати представництво в парламенті. Потім вони використовували свій контроль над парламентом для посилення власних привілеїв таким чином, щоб перерозподіляти більше багатства на свою користь, навіть коштом решти економіки. За таких обставин парламентський контроль над виконавчою владою радше стримував зростання, аніж стимулював його.
Можна стверджувати, що проблема ранньомодерного польського парламенту полягала в тому, що власниками багатства, яких він представляв, були лише землевласники, а не купці та промисловці, яких виокремлювали Норт і Вайнгаст, а отже, Польща не є справедливою перевіркою їхньої теорії. Втім, другий приклад європейської держави з сильним парламентським контролем над виконавчою владою, німецький штат Вюртемберг, не підлягає цьому запереченню. Вюртемберг був високодемократичною німецькою державою із сильним впливом парламенту на суверена з кінця XV століття до XIX століття (Grube, 1954, 1957, 1974; Carsten, 1959; Vann, 1984; Ogilvie, 1999). Вплив парламенту Вюртембергу на корону та виконавчу владу був настільки загальновизнаним, що Чарльз Джеймс Фокс зауважив, що в Європі існувало лише дві конституції – британська та вюртемберзька (Anon. 1818, с. 340). У Вюртемберзі також не було корінного землевласницького дворянства, тому його парламент майже повністю складався з представників буржуазії, великих бізнесменів – активних торговців та промисловців, обраних громадами приблизно 60 адміністративних районів з-поміж своїх громадян (Vann, 1984; Ogilvie, 1997, 1999). Таким чином, Вюртемберг був державою із сильним парламентом, що представляв буржуазних власників капіталу, які походили переважно з промислових та комерційних кіл, і ці парламентські представники мали надзвичайно сильний вплив на державну економічну політику (Vann, 1984). Але політика, яку підтримував парламент Вюртембергу, полягала в наданні легальних монополій та інших ексклюзивних привілеїв групам з особливими інтересами, таким як ремісничі гільдії, гільдії роздрібних торговців та картельні об’єднання купців і промислових виробників (Troeltsch, 1897; Gysin, 1989; Flik, 1990; Dormois, 1994; Medick, 1996; Ogilvie, 1997, 1999, 2004a). Такі привілеї були настільки повсюдними, навіть у найбільш комерціалізованих секторах економіки, що геттінгенський професор Майнерз (Meiners, 1794, с. 292) описував, як у Вюртемберзі зовнішня торгівля “постійно ускладнюється через форму, якої вона набула протягом тривалого часу. Найбільша частка торгівлі та мануфактур знаходиться в руках закритих і здебільшого привілейованих компаній”. Укорінені інституційні привілеї цих традиційних груп інтересів, представлених у сильному парламенті, сприяли стагнації економіки Вюртембергу протягом усього ранньомодерного періоду та його пізній індустріалізації порівняно навіть з іншими німецькими територіями (Boelcke, 1973, 1984; Schomerus, 1977; Gysin, 1989; Hippel, 1992; Twarog, 1997; Fliegauf, 2007; Burkhardt, 2012; Kollmer-von Oheimb-Loup, 2012).
Знову ж таки, урок для економічного зростання очевидний. Базові інститути суспільства впливають на те, чи сприятиме сильний парламент економічному зростанню, оскільки саме вони впливають на механізми як збагачення, так і можливості потрапити до парламенту, а також на політику, яку вважають бажаною для себе представники парламенту. Сильний контроль над виконавчою владою з боку парламенту, сформованого заможними людьми, навіть з галузі промисловості та торгівлі, сприятиме зростанню лише тоді, коли заможні люди вважатимуть, що в їхніх інтересах сприяти загальним інституційним механізмам, які сприяють зростанню всієї економіки, а не окремим інститутам, які перерозподіляють багатство на власний розсуд. Історичний досвід показує, що немає жодних гарантій, що вони робитимуть саме так.
Більш авторитарні німецькі землі являють собою разючий контраст із парламентським Вюртембергом та ставлять під сумнів загальну обґрунтованість ідеї про те, що вплив на виконавчу владу сильних парламентів, керованих представниками бізнес-інтересів, неминуче призведе до впровадження економічної політики, яка стимулюватиме економічне зростання. У таких німецьких державах, як Пруссія, суверен був набагато сильнішим порівняно із парламентом, ніж у Вюртемберзі (Carsten, 1950, 1959; Feuchtwanger, 1970; Koch, 1990; Clark, 2006; Wheeler, 2011). Як наслідок, на початку ХІХ століття виконавча гілка влади Пруссії стала достатньо сильною, щоб протистояти набагато більшому тиску, який чинили парламенти, що складалися з власників багатства. Натомість прусські правителі змогли провести інституційні реформи, які послабили привілеї гільдій, муніципальних корпорацій та сільських громад (Rosenberg, 1958; Tipton, 1976; Brophy, 1995; Wheeler, 2011). Пруссія скасувала свої гільдії після 1808 року, тоді як Вюртемберг зберіг їх аж до 1864 року. Прусська держава навіть стала достатньо сильною після 1808 року, щоб скасувати кріпосне право та поступово обмежити багато інших інституційних привілеїв, що спотворювали ринок, якими користувалися як шляхетні поміщики, так і селянські громади (Schmoller, 1888; Henderson, 1961a,b,c; Tipton, 1976; Sperber, 1985). Такі посягання держави на традиційні інституційні привілеї були неможливими на більш демократичних німецьких територіях, таких як Вюртемберг. Там, попри те, що кріпацтво ніколи не існувало у тій формі, яка переважала на східній Ельбі, влада громад над сільським господарством, гільдій над промисловістю та картельних торговельних компаній над торгівлею зберігалася за підтримки парламенту до набагато пізніших часів (Tipton, 1976; Schomerus, 1977; Medick, 1996; Ogilvie, 1992, 1999). Економічна політика, яку автократична прусська держава проштовхувала всупереч парламентському протесту, скасувала режим привілеїв та ренти для груп з особливими інтересами, створивши кращі (якщо не досконаліші) стимули для економіки в цілому (Tipton, 1976; Hohorst, 1977). Рівень економічного розвитку, виміряний найкращим доступним показником – рівнем урбанізації – був набагато вищим у Пруссії, ніж у Вюртемберзі, протягом усього періоду з 1750 по 1900 рік, а темпи економічного зростання в Пруссії були значно вищими (Edwards and Ogilvie, 2013).
Голландська Республіка є яскравим прикладом європейського суспільства, в якому сильний парламент, керований багатіями, не зміг створити інституційну основу для сталого економічного зростання. Від свого заснування в 1581 році до розпаду в 1795 році Об’єднані провінції Нідерландів були республікою, якою керували Генеральні штати – парламентський уряд, що складався з представників кожної із семи провінцій; кожна провінція, своєю чергою, керувалася Провінційними штатами – провінційними парламентами (Blockmans, 1988; Israel, 1989; Koenigsberger, 2001). Таким чином, у Голландській Республіці взагалі не було суверена, і парламент контролював виконавчу владу як на центральному, так і на провінційному рівнях. Її уряд був настільки демократичним, що мав значний вплив на розробку Конституції США 1776 року (Pocock, 2010). Голландські парламентські інститути керувалися не лише відносно дрібними бізнесменами, як у Вюртемберзі, але й великими торговцями та промисловцями, які займалися торгівлею на далекі відстані. Протягом першого століття свого існування Голландська республіка була диво-економікою ранньомодерної Європи з її високою продуктивністю сільського господарства, інноваціями в галузі технологій, висококонкурентними глобальними торговцями, складними фінансовими ринками, високим рівнем життя та швидким економічним зростанням (De Vries, 1974; Israel, 1989; Bieleman, 1993, 2006, 2010; De Vries and Van der Woude, 1997). Але після 1670 року, попри те, що Голландська Республіка зберегла свої сильні парламентські інститути, її економіка почала стагнувати (De Vries and Van der Woude, 1997; Van Zanden and Van Riel, 2004). Ця стагнація була спричинена, принаймні частково, владою укорінених бізнес-еліт, чиє парламентське представництво було одним із факторів, що дозволило їм впроваджувати інституційні механізми, які забезпечували їм вищу ренту коштом економіки в цілому (Mokyr, 1974, 1980; Buyst and Mokyr, 1990; De Vries and Van der Woude, 1997; Van Zanden and Van Riel, 2004). Окупація арміями Французької революції призвела до примусової інституційної реформи в Нідерландах після 1795 року, яка повернула економіку до поступового економічного зростання, але навіть після цього економіка не була індустріалізована аж до кінця ХІХ століття, що за європейськими мірками дуже пізно (Mokyr, 1974, 1980; Buyst and Mokyr, 1990; DeVries and Van der Woude, 1997; Van Zanden and Van Riel, 2004; Van den Heuvel and Ogilvie, 2013). Таким чином, Голландська Республіка мала всі складові, на яких наголошували Норт і Вайнгаст (1989): виконавчу владу, контрольовану сильним парламентом; парламент, керований власниками багатства; власники багатства були рекрутовані з великого бізнесу. Але й це не запобігло інституційному розкладанню та стагнації економічного зростання після 1670 року.
Сили, які заважають сильним представницьким інституціям, що керуються власниками багатства, проводити вигідну економічну політику, можна побачити в дії навіть в Англії XVIII століття. Норт і Вайнгаст (North and Weingast, 1989, с. 817) запитують, що заважало англійському парламенту діяти так само зловмисно, як і короні, ухвалюючи погані економічні закони, які приносили вигоду групам, зацікавленим у вищій ренті. Їхньою відповіддю є “природне розмаїття поглядів у законодавчому органі”. Проте приклад інших ранньомодерних європейських держав показує, що законодавчі органи не завжди мають це природне розмаїття поглядів. А приклад самої Англії показує, що навіть англійський формат парламенту не завжди сприяє провадженню вигідної економічної політики.
Британська політика XVIII століття, що закріплювала право власності на рабів та торгівлю ними, є одним із прикладів економічної політики, яку парламент підтримував для того, щоб зберегти права власності тих, чиї інтереси він представляв. Це визнавав Адам Сміт, який стверджував (1776, Bk. IV, Ch. 7), що хоча рабство є економічно неефективним та морально огидним, його важче обмежити за парламентської форми правління, оскільки рабовласники представлені в парламентських зборах і чинять тиск на суддів, щоб захистити свої права власності на рабів. Рабство, дійсно, є прикладом того, що існують типи захисту прав приватної власності, які можуть зашкодити економічному зростанню, і цей аргумент ми розглянемо більш детально в Лекції 5.
Іншим прикладом є підтримка англійським парламентом меркантилістських правил та військових дій, спрямованих на захист англійських колоній. Ще в 1817 році економіст Жан-Батіст Сей стверджував, що витрати на утримання заморських колоній значно перевищують вигоди. Він стверджував, що колоніалізм підтримувався коштом субсидій, санкціонованих урядом та підтриманих парламентом, які надавали ресурси внутрішніх споживачів плантаторам і торговцям. Деякі сучасні економічні історики також стверджують, що колонії завдали більше шкоди (наприклад, Thomas and McCloskey, 1981), хоча це заперечують інші, які певні, що колоніальна торгівля забезпечувала прибуткове використання неповністю зайнятих ресурсів (наприклад, O’Brien and Engerman, 1991). О’Рурк та ін. (2010) доходять висновку, що швидке зростання світової торгівлі після зняття меркантилістських обмежень у XIX столітті демонструє, що у XVIII столітті “режим багатосторонньої вільної торгівлі був би кращим за меркантилізм”, хоча вони визнають, що у світі, де інші європейські держави також поводилися по-меркантилістськи, для кожної окремої країни могла бути важливою участь у меркантилістських конфліктах (і, звісно, перемога в них). Втім, як показують ці дебати, підтримка меркантилізму та колоніалізму англійським парламентом у XVIII столітті була політикою, вплив якої на зростання економіки в цілому був неоднозначним, тоді як її переваги у створенні ренти для власників плантацій та купців були беззаперечними.
Іншим прикладом економічної політики, яку підтримував англійський парламент, навіть якщо вона завдавала шкоди економіці в цілому, є “кукурудзяні закони”. Це був набір торгових законів, запроваджених у 1815 році, які накладали високі мита на імпортне зерно (Gash, 1961, 1972; Prest, 1977; Hilton, 1977, 2006; Ward, 2004; Schonhardt-Bailey, 2006). Якби можна було імпортувати дешеве зерно, то від цього виграли б сільськогосподарські робітники, промислові робітники та виробники, але постраждали б землевласники, інтереси яких були переважно представлені в британському парламенті (Fairlie, 1965, 1969; Vamplew, 1980). “Кукурудзяні закони”, які збільшили прибутки землевласників, були скасовані лише в 1846 році під надзвичайним зовнішнім тиском неврожаю та голодом в Ірландії (Gash, 1961; Hilton, 1977, 2006). Навіть тоді скасування “кукурудзяних законів” зустріло численну опозицію в парламенті на підставі того, що їх скасування послабить землевласників та посилить комерційні інтереси (McCord, 1958; Hilton, 1977, 2006). Скасуванням цих законів зобов’язані героїчному вчинку окремого політичного лідера Роберта Піла, який завершив власну політичну кар’єру та розколов свою партію на ціле покоління (Gash, 1961, 1972), попри те, що воно мало позитивний ефект у вигляді зниження цін на зерно в Британії, посилення ринкової інтеграції в Європі та сприяння економічному зростанню (Semmel, 1970; Peet, 1972; Williamson, 1990; Ward, 2004; Sharp and Weisdorf, 2013). Таким чином, представництво власників багатства в англійському парламенті не обов’язково призводило до ухвалення економічної політики, яка сприяла б зростанню всієї економіки, а не збільшенню прибутків окремих груп з особливими інтересами.
Можливо, англійська держава не проводила стільки шкідливої економічної політики на користь груп з особливими інтересами, як це робили багато держав континентальної Європи. Але так було вже до 1688 року (див., наприклад, Archer, 1988; Ogilvie, 1999; Brewer, 1989), і це не обов’язково було пов’язано з силою англійського парламенту. Альтернативним поясненням відносної обмеженості економічної політики, що стримувала зростання в ранньомодерній Англії, є не стільки парламентські обмеження для корони, скільки відсутність оплачуваної місцевої бюрократії, що дуже ускладнювало впровадження шкідливої економічної політики, навіть коли вона була проголошена парламентом або виконувалася короною (Brewer, 1989). Більшість континентальних європейських економік пережили більш раннє та масштабне зростання державного регулювання в умовах ранньомодерної сухопутної війни (Ogilvie, 1992). У цих суспільствах держава призначала оплачуваний місцевий персонал, що дозволяло їй надавати монополії та інші економічні привілеї групам, які прагнули отримати ренту, і забезпечувати ефективний контроль за дотриманням цієї політики, що стримувала зростання (Brewer and Hellmuth, 1999; Ogilvie, 1992, 1999). В Англії, навпаки, якщо монархам Стюартам вдалося запровадити нововведення централізованого адміністративного апарату в перші десятиліття XVII століття, то в 1640-х роках під час Громадянської війни він був зруйнований (North and Weingast, 1989, c. 818). Британія не створила оплачувану місцеву бюрократію у XVIII столітті, а ефективне бюрократичне забезпечення дотримання правил у вітчизняній економіці розпочалося лише після 1800 року (Brewer, 1989).
Ці історичні висновки не означають, що неважливо, яку економічну політику готовий підтримати парламент країни. Вони також не означають, що небажано, щоб парламент представляв різноманітність поглядів, серед яких мають бути й погляди бізнесменів. Але сама по собі наявність парламенту, який представляє власників багатства і може впливати на виконавчу владу, не гарантує, що в ньому буде представлено розмаїття поглядів або що буде впроваджуватися економічна політика, яка сприятиме зростанню. Ряд домодерних європейських економік мали сильні парламенти, які впливали на виконавчу владу та складалися з власників багатства, в тому числі з представників комерційних та промислових кіл. Проте ці сильні парламенти не завжди представляли різноманітність поглядів і не завжди забезпечували ефективну економічну політику. Навпаки, якщо власники багатства, представлені в парламенті, самі погоджуються, що ефективна економічна політика – це та, яка вигідна їм самим, то сильний парламент може закріпити політику, яка є перешкодою для ширшого економічного зростання. Це знайшло своє відображення в тому, що низка європейських країн з сильними парламентами, укомплектованими багатіями, залишилися вкрай бідними (Польща), пережили тривалу стагнацію (Вюртемберг) або перейшли від зростання до стагнації (Голландська Республіка). Це відбувалося незалежно від того, чи була ця економіка розташована у Східній Європі, де панувало друге кріпосне право, чи в Центральній Європі з сильними корпоративними інститутами, чи в порівняно комерціалізованій північно-західній частині континенту. Причина полягала в тому, що власники багатства, навіть зі сфери великого бізнесу, не завжди знали (або дбали) про те, яка економічна політика була б найкращою для загального економічного зростання, а не для їхніх власних конкретних прибутків. Як наслідок, парламенти, керовані представниками бізнесу, були здатні підтримувати політику, яка створювала ренту для груп з особливими інтересами, а не ту, яка створювала хороші стимули для всієї економіки. Норт і Вайнгаст (North and Weingast, 1989, c. 804) звертаються до цього важливого для Англії питання, стверджуючи, що “інституційна структура, яка склалася після 1688 року, не створювала стимулів для парламенту замінити Корону і сама вдавалася до подібної “безвідповідальної” поведінки”. Але це твердження не пояснює, що саме в інституційній структурі Англії після 1688 року завадило цьому статися. Історичний досвід показує, що для економічного зростання важливо не те, чи був у країні сильний парламент (або слабка виконавча влада), а те, що цей парламент (або виконавча влада) робив. Ще важливішою для зростання була основна інституційна структура суспільства, яка визначала, як люди ставали власниками багатства і, отже, яку політику вони прагнули проводити через політичні дії.
8.3.2. Чи був розрив між інститутами та економічним зростанням в Англії після 1688 року?
Друга перевірка твердження про те, що збільшення парламентської влади в Англії після 1688 року сприяло економічному зростанню, стосується лише Англії. Зрештою, більш деталізована версія теорії може стверджувати, що дещо у стилі парламенту, який сформувався в Англії після 1688 року, було вирішальним для зростання, навіть якщо всі інші типи парламентів, які спостерігалися в європейській історії, не були такими. Втім, навіть у випадку Англії емпіричні дані не підтверджують ідею про те, що Славетна революція 1688 року ознаменувала інституційний чи економічний розрив.
Потужний парламентський контроль над короною переважав в Англії задовго до 1688 року (Goldsworthy, 1999). Починаючи із середньовічного періоду, англійські монархи були зобов’язані отримувати згоду парламенту перед тим, як стягувати податки (Harriss, 1975; Hartley, 1992; Hoyle, 1994). У період між 1603 та приблизно 1642 роками перші монархи династії Стюартів (Яків I та Карл I) намагалися усунути цю довготривалу традицію парламентської влади, і це стало однією з головних причин громадянської війни в Англії (Lambert, 1990; Braddick, 1994). Громадянська війна, яка закінчилася в 1651 році, створила прецедент того, що монарх взагалі не мав змоги правити без згоди парламенту (Braddick, 1994). Монархія була відновлена в 1660 році, і Карл II (рр. 1660-1685) та Яків II (рр. 1685-1688) намагалися максимально використати королівську прерогативу ухвалювати закони без згоди парламенту. Білль про права 1689 року прямо оголосив незаконним ухвалення закону з використанням королівської прерогативи; але це було лише підтвердженням багатовікового права англійського парламенту накладати вето на закони, хоча він і розширив повноваження парламенту щодо контролю за витратами корони (Goldsworthy, 1999; Harris, 2004). Хоча події 1688 року, безперечно, сприяли посиленню парламентської влади над виконавчою, значною мірою це було відновленням парламентського контролю над правителями, який існував щонайменше з 1651 року, і що, своєю чергою, було підтвердженням парламентських повноважень, які існували в Англії в період між середньовіччям та приходом до влади Стюартів у 1603 році (Harrison, 1990; Goldsworthy, 1999). Лише деякі з парламентських повноважень, проголошених у 1689 році, були новими – більшість з них існували вже давно; таким чином, Білль про права 1689 року слід розглядати як поступовий компонент тривалого еволюційного розвитку, а не як певну революцію у відносинах між парламентом та виконавчою владою. Це ставить під сумнів думку про те, що Славетна революція 1688 року зробила значний внесок в економічне зростання на початку XVIII століття, не кажучи вже про промислову революцію, яка розпочалася лише після 1760 року і супроводжувалася відносно повільним економічним зростанням до 1820 року (Crafts, 1987; Mokyr, 1987; Williamson, 1987; Broadberry et al. 2013).
Славетна революція 1688 року також не ознаменувала жодної економічної стагнації. Якщо стиль парламенту, який сформувався в Англії після 1688 року (якими б не були його особливості), мав вирішальне значення для зростання, тоді слід було б спостерігати розрив у темпах економічного зростання в Англії до та після 1688 року. Але жодна з оцінок темпів зростання англійської економіки між 1500 та 1820 роками не показує жодного розриву після 1688 року. Дослідження Медісона (http://www.ggdc.net/MADDISON/oriindex.htm) показує майже стабільні темпи зростання між 1500 та 1820 роками: якщо зростання і було, то було хіба трохи швидшим у XVI столітті, ніж у XVII чи XVIII; аналіз не показує виникнення певного розриву після 1688 року. Ван Занден (2001) виявив швидкі темпи зростання в Англії в другій половині XVII століття, але водночас повільніше зростання в період 1700-1820 років; його аналіз також не показує відставання після 1700 року. Бродберрі та ін. (2011, особливо таблиця 10) виявили, що темпи зростання ВВП на душу населення були вищими з 1650-х до 1690-х років (0,69% на рік), але значно нижчі темпи зростання показало з 1690-х до 1760-х років (0,27% на рік). Мюрелл (2009) дослідив понад 50 окремих джерел даних, що охоплюють період 1688-1701 років, та оцінив дати структурних зламів: він дійшов висновку, що вся друга половина XVII століття була періодом економічних змін в Англії, але після 1688 року не відбулося жодного структурного зламу. Кларк (Clark, 2010) пропонує інший ряд даних, який показує, що реальний ВВП на душу населення в Англії майже не змінювався в XVII столітті, а потім дещо збільшився у XVIII столітті та значно зріс у період 1800-1820 років. Як зазначають Бродберрі та ін. (2011), оцінки Кларка підпадають під сумнів з декількох причин, тому не видається безпідставним покластися на три загалом схожі оцінки Меддісона, Ван Зандена, Бродберрі, Кемпбелла, Кляйна, Овертона та Ван Лювен. Відтак, докази того, що після 1688 року відбулося помітне зростання, будуть спадати на очі лише через їхню цілковиту відсутність.
Таким чином, навіть у випадку Англії неможливо відвести важливу роль посиленню парламентської влади після 1688 року в будь-якому поясненні економічного зростання чи індустріалізації. Перерви у зростанні англійської економіки після 1688 року не було. Це не означає, що не існувало інституційних причин високих показників англійської економіки в ранньомодерний період. Але це, напевне, були інституційні механізми, які ще до 1500 року забезпечували успішне функціонування англійської економіки. Оскільки довгострокове зростання мало інституційні джерела, воно залежало не від раптових перепадів, а радше від поступового розвитку інституційних механізмів протягом тривалого часу.
Що ці історичні висновки означають для економічного зростання в ширшому сенсі? Інститути державного порядку є важливими для функціонування ринків, але парламенти, які представляють інтереси бізнесу, не є їхньою відмінною рисою. Деякі країни з сильними парламентами демонструють успішне історичне зростання, тоді як інші стагнують або навіть занепадають, і це відбувається частково через інституції та політику, впроваджену сильними парламентами для перерозподілу ресурсів на користь інтересів, які вони представляють. Інші країни, керовані напрочуд слабкими парламентами, досягають успішного економічного зростання протягом тривалих історичних періодів, частково через слабкість цих парламентів і, як наслідок, їхню нездатність захистити укорінені бізнес-інтереси від підривних інновацій. Історичний досвід свідчить про необхідність індивідуального аналізу базових інститутів кожного суспільства, які впливають на те, як власники багатства здобувають свої статки, як вони отримують парламентське представництво та як саме парламентська політика впливає на економічні рамки, що сприяють або стримують зростання.
8.4. ЛЕКЦІЯ 3: КЛЮЧОВА ВІДМІННІСТЬ МІЖ ЗАГАЛЬНИМИ ТА СПЕЦІАЛІЗОВАНИМИ ІНСТИТУТАМИ
Що ми з’ясували з усього, сказаного раніше? Лекція 1 навчила нас, що інститути державного порядку є необхідними для функціонування ринків. Але що саме в інститутах державного порядку визначає зростання? У Лекції 2 ми розглянули одну з популярних відповідей – парламенти є тим, що має безпосередній вплив – та відкинули її. Втім, відкритим залишається питання: які особливості інститутів державного порядку впливають на економічне зростання? Економічна історія дає відповідь на це питання, але вона вимагає, щоб ми подивилися на інститути в дещо інший спосіб, ніж це прийнято. Замість того, щоб розглядати гучні аспекти державного управління, досліджувані політологами та політичними істориками (як-то парламенти, правителі, боротьба за владу або революції), ми зосередимося на тому, як інститути застосовуються до підвладних їм груп населення, і чи є це застосування одноманітним або систематично варіюється залежно від групи. Якщо розглядати інститути в такій перспективі, виявляється, що загальні інститути – ті, що застосовуються більш рівномірно, тобто більше нагадують рівні умови гри для членів суспільства – сприяють зростанню. З іншого боку, спеціалізовані інститути – ті, застосування яких різко варіюється залежно від членства в групах і які зміщують ігрове поле на користь окремих груп – перешкоджають зростанню.
У літературі запропоновано різні методи класифікації інститутів відповідно до їхнього впливу на зростання. Деякі сучасні впливові системи класифікації досягли значного прогресу завдяки визнанню важливості політичних інститутів для економічного зростання та врахуванню історичних даних. Так, Норт та ін. (2006, 2009) розрізняють соціальні порядки з відкритим доступом, які сприяють зростанню, та з обмеженим доступом, які шкодять йому. Аналогічно, Асемоглу та Робінсон (2012) розрізняють інклюзивні та екстрактивні інститути, де інклюзивні системи заохочують економічну участь великої кількості людей, заохочують їх найкраще використовувати свої навички та обирати власну роботу, дозволяють людям робити вільний вибір, гарантують безпеку приватної власності, надають неупереджені юридичні рішення, підтримують неупереджені державні інститути контрактації та дозволяють новим компаніям вихід на ринок (Acemoglu та Robinson, 2012, с. 74-75). Існування інклюзивних економічних інститутів, своєю чергою, залежить від інклюзивних політичних інститутів, які в більш загально визначаються як “достатньо централізовані та плюралістичні”, де централізація означає, що держава має монополію на законне насильство, а плюралізм означає, що влада цілковито розподілена в суспільстві (Acemoglu and Robinson, 2012, с. 81). Екстрактивні інститути, як економічні, так і політичні, визначаються як такі, що не є інклюзивними.
Запропоновані відмінності є важливими: вони зосереджують увагу на історичному впливі інститутів на довгострокове зростання, а також враховують політичні та розподільчі аспекти таких інститутів. Однак їхня корисність обмежується їхньою розпливчастістю. Обидва розмежування є надзвичайно широкими та залишають незрозумілим, які саме аспекти інституційної системи суспільства є критично важливими з точки зору авторів. Ми вважаємо, що історичні дослідження, доступні на сьогодні, дозволяють точніше розмежувати те, що ми називаємо загальними та спеціалізованими інститутами.
Загальні інститути – це інститути, правила яких застосовуються однаково до всіх членів суспільства, незалежно від їхньої ідентичності чи приналежності до певних груп, наприклад, держава, в якій певною мірою встановлено верховенство права, або конкурентний ринок з вільним входом (Ogilvie, 2005d, 2011; Puttevils, 2009; Hillmann, 2013). Інституційні правила таких держав та ринків застосовуються до будь-якого економічного агента неупереджено, безвідносно до будь-яких особистих характеристик, що стосуються індивіда чи групи, до якої він належить, а не транзакції, про яку йдеться (Ogilvie, 2005d, 2011). Правила спеціалізованих інститутів, навпаки, застосовуються диференційовано до різних підгруп агентів в економіці (Ogilvie, 2005d, 2011; Puttevils, 2009; Hillmann, 2013). Як правило, ці підмножини складаються з осіб, визначених відповідно до характеристик, які мають незначний або взагалі не мають відношення до класів транзакцій, про які йдеться. Ці характеристики можуть бути найрізноманітнішими, але на практиці часто включають стать, релігію, расу, походження, соціальний прошарок, членство в групі або володіння певними соціально-політичними привілеями, які дають право їх власникам викривляти ринки у власних інтересах. До спеціалізованих інститутів належать інститути, що сприяють окремим кастам, спільнотам чи гільдіям, а також системи кріпацтва та рабства. Так, наприклад, правила та права середньовічної гільдії поширювалися лише на її членів, оскільки вони мали певний юридичний привілей членства, який, своєю чергою, залежав від неекономічних критеріїв, таких як стать, походження, релігія та інші особисті характеристики; до осіб, які не були членами гільдії, ставилися зовсім інакше (Ogilvie, 2005d, 2011). Як ми побачимо в Лекції 8, правила та права кріпосного права так само по-різному застосовувалися до кріпосників (які були наділені привілейованими правами власності та операцій з землею, робочою силою, капіталом та продукцією) порівняно з кріпаками (чиї права власності та операції були інституційно обмежені). Правила гільдії або правила кріпосного права можуть гарантувати ваші права власності або забезпечувати виконання ваших контрактів, але лише завдяки вашій особливій ідентичності, правам та обов’язкам як члена певної підгрупи економічних агентів, визначених відповідно до критеріїв, не пов’язаних з транзакціями, таких як членство в гільдії або кріпосний статус (Ogilvie, 2005d, 2011).
У реальному житті, звичайно, не існує ідеальних загальних інститутів – навіть історичні держави, які найбільше наближалися до верховенства права, часто допускали елементарні помилки та непослідовності. Найкраще думати про різницю між загальними та спеціалізованими інститутами як про континуум, вздовж якого розподіляються історичні інститути. Крім того, поєднання загальних та спеціалізованих інститутів є різним у кожному суспільстві: це буде більш детально обговорено, коли ми розглядатимемо комплексні інституційні системи в Лекції 7. Інакше кажучи, загальні та спеціалізовані інститути співіснують у всіх економіках; але історично склалося так, що саме в тих суспільствах, де поступово переважали загальні інститути, ставало можливим стійке економічне зростання.
Різниця між цими двома поняттями є центральною у низці історичних прикладів інституційних структур, які сприяли – або стримували – довгострокове зростання. Для того, щоб висвітлити конкретні інституційні особливості та причинно-наслідкові механізми, у цьому розділі буде детально проаналізовано один історичний приклад, на який часто посилаються економісти, а саме: інституційні рамки, які сприяли зростанню торгівлі на далекі відстані в період між середньовіччям та промисловою революцією. У наступних розділах цієї глави ми розглянемо корисність цієї системи класифікації в контексті прав власності (Лекція 5) і в контексті кріпацтва (Лекція 8).
Почнемо, втім, з вивчення різниці між впливом загальних та спеціалізованих інститутів у зростанні міжнародної торгівлі. Між бл. 1000 та 1800 роками спостерігалося значне і стійке зростання торгівлі на далекі відстані, спочатку між Європою та близьким зарубіжжям, а після бл. 1500 року – між Європою та іншими континентами. В сучасній економічній літературі поширеною є думка, що цій комерційній революції сприяли особливі інституції, які називалися купецькими гільдіями, корпоративними об’єднаннями оптових торговців (Greif et al., 1994; Greif, 2006c; Ostrom, 1998; Maggi, 1999; Taylor, 2002; Anderson, 2008; Dixit, 2009). Купецькі гільдії існували з часів грецької та римської античності, але стали важливим інститутом у більшій частині Європи між 1000 та 1500 роками (Ogilvie, 2011). Попри те, що в деяких суспільствах, зокрема в Нідерландах та Англії, з XVI століття вони занепали, у багатьох частинах Південної, Центральної, Скандинавської та Східної Європи вони проіснували аж до XVIII або початку XIX століть. Нові купецькі гільдії (та привілейовані купецькі компанії, які часто нагадували гільдії) формувалися в нових секторах, таких як протопромисловий експорт та міжконтинентальна торгівля, приблизно до 1800 року. Купецькі гільдії також поширилися в європейських колоніях, особливо в Іспанській Америці, де вони були скасовані лише після здобуття незалежності в XIX столітті (Woodward, 2005, 2007).
Таким чином, ці спеціалізовані інститути, безперечно, супроводжували зростання торгівлі в середньовічній та ранньомодерній Європі. Але останнім часом лунають твердження, що вони сприяли цьому зростанню, гарантуючи права власності та дотримання контрактів для купців, які здійснювали торгівлю на великі відстані (Greif et al., 1994; Greif, 2006c; Gelderblom and Grafe, 2004; Ewert and Selzer, 2009, 2010; Volckart and Mangels, 1999). Інші вчені, не будучи переконаними, зазначають, що купецькі гільдії та асоціації формувалися торговцями, які шукали вищої ренти, протягом тисячоліть, щоб схилити ігрове поле на свою користь, і що саме поступове виникнення більш узагальнених інституційних механізмів сприяло зростанню торгівлі під час середньовічної та ранньомодерної комерційної революції (Boldorf, 1999, 2006, 2009; Dessi and Ogilvie, 2003, 2004; Lindberg, 2008, 2009, 2010; Ogilvie, 2011).
Права приватної власності є першою сферою, в якій відмінність між загальними та спеціалізованими інститутами виявляється центральною в розумінні основи комерційного зростання. У своїй впливовій статті Грейф та ін. (1994) запропонували теоретичну модель, згідно з якою, якщо купці належать до торговельної гільдії, яка може створювати реальні колективні загрози правителям, то ця гільдія може чинити тиск на правителів, змушуючи їх утримуватися від нападів на власність членів гільдії та забезпечувати цим купцям належний рівень безпеки від зовнішніх агресорів. Далі в статті стверджується, що саме тому купецькі гільдії виникли та існували в середньовічній Європі: вони були ефективним розв’язанням проблеми гарантування безпеки прав приватної власності для купців, які здійснювали далекі подорожі.
Втім, ретельніший емпіричний аналіз ставить під сумнів ідею про те, що ці спеціалізовані інститути відіграли позитивну роль у гарантуванні прав приватної власності під час комерційної революції. Посилення прав комерційної власності, яке в теорії купецькі гільдії могли спричинити, на практиці виявилося незначним: оскільки вони існували, то приносили користь лише членам гільдії, а не економіці в цілому чи навіть місцевій економіці (Dessi and Ogilvie, 2003, 2004; Ogilvie, 2011, Ch. 6; Lambert and Stabel, 2005; Henn, 1999; Briys and De ter Beerst, 2006; Blondé et al. 2007; Harreld, 2004a,b). Крім того, купецькі гільдії також займалися діяльністю, яка зменшувала захищеність прав комерційної власності для інших, атакуючи торгівлю конкуруючих купців або лобіюючи свої уряди, щоб захистити свої картельні привілеї щодо певних товарів, типів транзакцій і торговельних шляхів. Ці атаки створювали незахищеність прав приватної власності, що не лише завдавало шкоди конкурентам, але й згубно впливало на непричетних третіх осіб (Barbour, 1911; Katele, 1986; Pérotin-Dumon, 1991; Tai, 1996, 2003a,b; Reyerson, 2003; Ogilvie, 2011).
Історичні дослідження показують, що саме загальні інститути підвищили безпеку прав приватної власності під час комерційної революції (Lindberg, 2008, 2009, 2010; Ogilvie, 2011, Ch. 6). Князівські держави та міські уряди забезпечували загальну безпеку для всіх купців у ті часи й у тих місцях, де розширювалася торгівля на далекі відстані, як, наприклад, на Шампанських ярмарках (про які йшлося в Лекції 1). Міські уряди та правителі також організовували захисну інфраструктуру, таку як конвої, укріплення, військовий супровід та правопорядок, щоб привабити купців, у тому числі тих, хто не був членом гільдій (Byrne, 1916; Williams, 1931; Laurent, 1935; Bautier, 1953; Lane, 1963; Lopez, 1987; Doumerc, 1987; Nelson, 1996; Tai, 1996; Dotson, 1999; Stabel, 1999; Laiou, 2001; Middleton, 2005; Ogilvie, 2011; Edwards and Ogilvie, 2012b). Різні європейські суспільства відрізнялися точним балансом між конкретними гарантіями прав власності для привілейованих купецьких гільдій в обмін на послуги та загальними гарантіями прав власності для всіх торговців в очікуванні можливості оподатковувати зростаючу торгівлю. Але ті європейські держави, які пішли більш загальним шляхом, були тими, до яких мігрували купці, що торгувати на великі відстані, і в яких вони найактивніше отримували прибутки від торгівлі – Шампань під владою графів у XIII столітті; Брюгге в XIV столітті; Антверпен у XV столітті; Амстердам у XVI та на початку XVII століття; та Лондон у XVII-XVIII століттях (Ogilvie, 2011; Gelderblom, 2005a, 2013). Міжміська торгівля розвивалася успішніше в ті періоди у тих місцях, де державна влада захищала права власності в узагальненому вигляді для всіх економічних агентів, а не в конкретизованому вигляді членам привілейованих гільдій.
Різниця між загальними та спеціалізованими інститутами також стає центральною для комерційного зростання в процесі еволюції забезпечення виконання контрактів. Нещодавно було поширеним твердження, що купецькі гільдії також були ефективним розв’язанням проблем послідовного забезпечення виконання контрактів у міжнародній торгівлі. Вважалося, що юрисдикція гільдій забезпечувала кращий захист контрактів для купців, ніж державні суди, оскільки вони мали більший комерційний досвід, кращу інформацію, спільні бізнес-цінності та особливу форму права (Milgrom et al., 1990; North, 1991; Benson, 1989). Один з варіантів пропонує думку, що купецькі гільдії розв’язували проблеми дотримання контрактів, використовуючи внутрішній соціальний капітал для тиску на членів гільдії, щоб ті не порушували контрактів: якщо один член гільдії відмовлявся від ділової угоди, інформація про це швидко проходила через гільдію, й інші члени накладали на нього соціальні санкції за шкоду, завдану їхній колективній репутації (North, 1991; Benson, 1998, 2002; Grafe and Gelderblom, 2010; Ewert and Selzer, 2009, 2010; Selzer and Ewert, 2005, 2010). В іншому варіанті цього твердження вважається, що купецькі гільдії запропонували ефективне рішення для забезпечення виконання контрактів за допомогою системи санкцій, про яку йшлося в Лекції 1: якщо член однієї гільдії не виконував контракт з членом іншої, гільдія потерпілої сторони накладала колективні санкції на всіх членів гільдії порушника, що давало останнім стимул використовувати внутрішній тиск колег або суди гільдії для покарання порушника (Greif, 1997, 2002, 2004, 2006b,c; Boerner and Ritschl, 2005).
Однак більш ретельний емпіричний аналіз ставить під сумнів усі варіанти ідеї про те, що спеціалізоване забезпечення виконання контрактів через купецькі гільдії відігравало важливу роль у виконанні контрактів під час зростання торгівлі на далекі відстані. Юрисдикція гільдій не була універсальною: ті з них, що існували, діяли в рамках делегованих повноважень від публічної правової системи, трибунали гільдій не були здатні вирішувати складні бізнес-конфлікти, багато купців-гільдійців надавали перевагу публічній юрисдикції, і немає жодних доказів того, що суди гільдій застосовували автономне купецьке право (Woodward, 2005, 2007; Gelderblom, 2005b; Sachs, 2006; Ogilvie, 2011; Harreld, 2004a,b; Jacoby, 2003; Paravicini, 1992; Lambert and Stabel, 2005; Baker, 1979, 1986; Edwards and Ogilvie, 2012b; Kadens, 2012). Тиск з боку колег залишив ще менший емпіричний слід: майже немає доказів того, що купецькі гільдії використовували його для забезпечення виконання комерційних контрактів, а також кілька дивовижних випадків, коли навіть найпотужніші купецькі гільдії не змогли накласти санкції на своїх членів за невиконання контрактів та були змушені звертатися до органів державної влади з проханням про примусове виконання контрактів (Ogilvie, 2011; Sachs, 2006; Gelderblom, 2005b; Ashtor, 1983).
Колективні міжгільдійні санкції існували, але поступово поступалися досконалішим альтернативам – загальним інститутам забезпечення виконання комерційних контрактів, які ми розглянемо незабаром. Середньовічні купці не дуже любили міжгільдійні санкції, оскільки вони завдавали шкоди цілим спільнотам купців, що торгували на великі відстані, та збільшували ризики торгівлі для невинних третіх осіб (Wach, 1868; Planitz, 1919; De Roover, 1963; Lloyd, 1977; Lopez, 1987; Tai, 1996; Sachs, 2006). Ці серйозні недоліки були широко визнані сучасниками, які прагнули обмежити або скасувати систему санкцій, як тільки торгівля почала розширюватися приблизно після 1050 р. (Mas-Latrie, 1866; Wach, 1868; Goldschmidt, 1891; DelVecchio and Casanova, 1894; Planitz, 1919; Tai, 1996, 2003a,b; Volckart and Mangels, 1999; Laiou, 2001; Boerner and Ritschl, 2002; Ogilvie, 2011). Коли застосовувалися колективні санкції, вони були повністю інтегровані в державну правову систему як завершальний етап у низці формальних кроків, заснованих на ознайомленні з письмовими документами, мобілізації поручителів, скликанні арбітражних комісій та розгляді справ у державних судах (Boerner and Ritschl, 2002; Ogilvie, 2011; Edwards and Ogilvie, 2012b). Колективні розправи над громадами правопорушників були давньою практикою, що сягає корінням в античність (Dewey and Kleimola, 1970, 1984; Dewey, 1988). Новим у середньовічній комерційній революції була поступова та нерівномірна спроба обмежити колективні санкції формальними, публічними правовими процедурами (Mas-Latrie, 1866; Wach, 1868; Goldschmidt, 1891; Planitz, 1919; Cheyette, 1970; Lloyd, 1977; Tai, 1996, 2003a,b; O’Brien, 2002; Boerner and Ritschl, 2002; Fortunati, 2005; Sachs, 2006; Ogilvie, 2011; Edwards and Ogilvie, 2012b).
Тиск з боку конкурентів, санкції та корпоративні групи, що прагнули отримати ренту, були характерними для всієї античної та середньовічної торгівлі, наскільки нам відомо, аж до початку комерційної революції (Ogilvie, 2011). Новим компонентом багатьох європейських інституційних систем у цей період стала поява загальних інститутів, правила та права яких поширювалися на всіх економічних агентів, а не лише на членів певних груп. Перший набір цих узагальнених механізмів складався з договірних інструментів, таких як застава, гарантія та відступлення права вимоги (коли торговець продавав або передавав свої права кредитора третій стороні, яка мала кращі можливості для примусового виконання). Усі три механізми були формальними, загальними інституційними інноваціями, розробленими бізнесменами та юристами у великих середньовічних європейських торгових центрах (Szabó, 1983; Reyerson, 1985; Greve, 2001, 2007; González de Lara, 2005; Gelderblom, 2005b; Sachs, 2006). Нотаріальна система письмової реєстрації контрактів, їх депонування та зберігання та, зрештою, посвідчення їх перед арбітражними комісіями або судами була ще одним інституційним нововведенням, винайденим у середземноморських торгових центрах на початку комерційної революції. Князі та церкви керували нотаріальними системами й раніше, але професійні нотаріуси, які надавали послуги приватним особам, з’явилися в XI столітті та підтримали ранню комерційну революцію в Південній Європі (Doehaerd, 1941; Lopez and Raymond, 1955; Reyerson, 1985; Greve, 2000; Gelderblom, 2005b; Ogilvie, 2011). Трохи пізніше у Північно-Західній Європі з’явилися муніципальні офіси, які пропонували аналогічні послуги з реєстрації, депозитарного зберігання та сертифікації контрактів, укладених на великі відстані, що стало ще одним інституційним нововведенням, якого не існувало в ранньому середньовіччі (Wach, 1868; Dollinger, 1970; Gelderblom,2005b; Dijkman, 2007; Ogilvie, 2011). Арбітражні комісії, що складалися з широкого кола досвідчених непрофесійних суддів та нейтральних купців, рішення яких визнавалися й виконувалися судами загальної юрисдикції, стали наступним інституційним нововведенням, яке можна було спостерігати з перших років комерційної революції (Price, 1991; Epstein, 1996; Basile et al. 1998; Volckart and Mangels, 1999; Gelderblom, 2003, 2005b; Lambert and Stabel, 2005; Sachs, 2006; Aslanian, 2006; Ogilvie, 2011). Нарешті, якщо всі ці механізми не спрацьовували, суди публічного права, якими керували князі, феодали, релігійні інституції та місцеві муніципалітети, змагалися за правосуддя для міжнародних купців у кожній місцевості та в кожний період, коли приблизно після 1050 р. розширилася торгівля на далекі відстані (Baker, 1979; Reyerson, 1985; Basile et al. 1998; Boerner and Ritschl, 2002; Gelderblom, 2005b; Munzinger, 2006; Sachs, 2006; Dijkman, 2007; Harreld, 2004a,b; Ogilvie, 2011; Edwards and Ogilvie, 2012b). Ці загальні альтернативи традиційним моделям, багато з яких датуються першими роками середньовічної комерційної революції, постійно сприяли економічному зростанню. Торгівля на далекі відстані зростала в тих місцях у ті періоди часу, коли загальні інститути контрактації, створені ринком, публічною правовою системою, міською владою та різними іншими рівнями державної влади, починали пропонувати прийнятне забезпечення виконання контрактів, відкрите для всіх торговців, а не лише для членів певних привілейованих гільдій.
Ключовою особливістю цих нових інститутів захисту прав власності та забезпечення виконання контрактів було не те що вони були вбудовані в суспільний порядок з відкритим доступом або що вони виникли в державах з достатньою централізацією та плюралізмом: ці характеристики іноді були присутні, але не завжди (Ogilvie, 2011, особливо глава 5). Скоріше, ці інститути створювали стимули, що відповідали економічному зростанню: їхні правила та права застосовувалися неупереджено до всіх економічних агентів, а не лише до членів певних груп. Політичні змінні, безсумнівно, впливали на баланс між загальними та спеціалізованими інститутами в різних європейських суспільствах. Але сильні представницькі інститути не були ані необхідним, ні достатнім компонентом таких соціально-політичних чинників, оскільки, як ми бачили в Лекції 2, представницькі політичні інститути могли фактично сприяти укоріненню спеціалізованих економічних інститутів, таких як привілейовані, картельні групи купців.
На практиці ціла низка соціально-політичних чинників, на додаток до наявності представницьких інститутів, таких як парламенти, допомогли змістити баланс у бік загальних інститутів в економіці в ширшому сенсі. Один напрям досліджень наголошує на появі фіскальних систем та фінансових ринків, які звільнили держави від фінансової залежності від надання привілеїв групам зі спеціальними інтересами (Schofield, 1963, 2004; Elton, 1975; ‘T Hart, 1989, 1993; ‘T Hart, 1993; Hoyle, 1994; Fritschy, 2003; Davids, 2006). Другий напрямок зосереджується на важливості високодиверсифікованої міської системи, в якій міста не діяли узгоджено, а скоріше конкурували та обмежували можливості один одного в отриманні привілеїв від політичної влади (Rabb, 1964; Ashton, 1967; Croft, 1973; Archer, 1988; ‘T Hart, 1989; Britnell, 1991; Lis and Soly, 1996; De Vries and Van der Woude, 1997; Harreld, 2004a,b; Van Bavel and Van Zanden, 2004; Gelderblom, 2005a,b; Van Zanden and Prak, 2006; Nachbar, 2005; Price, 2006; Murrell, 2009). Третій напрям досліджень підкреслює важливість наявності різноманітної соціальної структури, яка включає заможних, чітко виражених та політично впливових осіб, які бажають займатися підприємницькою діяльністю, але не є членами привілейованих груп інтересів, а отже, схильні заперечувати проти спеціалізованих інститутів, що встановлюють бар’єри для входу на ринок (Rabb, 1964; Ashton, 1967; Croft, 1973; DeVries, 1976; De Vries and Van der Woude, 1997). Певна підгрупа цих соціально-політичних факторів, що зміщували баланс від спеціалізованих до загальних економічних інститутів, переважала в усіх тих середньовічних та ранньомодерних європейських суспільствах, які переживали успішне комерційне зростання. Але після 1500 року ці фактори збіглися у двох європейських державах, Нідерландах та Англії, де загальні інститути набули сили та де економічне зростання значно прискорилося (De Vries and Van der Woude, 1997; Ogilvie, 2000, 2011). Загальні та спеціалізовані інститути продовжували співіснувати в усіх ранньомодерних суспільствах, але ті з них, де загальні інститути домінували, насолоджувалися швидшим економічним зростанням, не лише в торгівлі, але й у сільському господарстві та промисловості, як ми побачимо в наступних розділах.
Ці історичні висновки мають ширші наслідки для економічного зростання, не в останню чергу через численні потенційні зв’язки між спеціалізованими інститутами та соціальним капіталом. Соціальний капітал, як відомо, зазвичай передбачає створення інститутів, правила та права яких характеризуються “закритістю”, тобто чітким визначенням того, хто є членом групи, а хто – ні (див. Coleman, 1988, с. 104-10; Sobel, 2002, с. 151; Ogilvie, 2005d, 2011; Hillmann, 2013). Щоб генерувати соціальний капітал, інститути повинні мати закритість, інформаційні переваги, колективні покарання та механізми зобов’язань, тобто вони повинні бути спеціалізованими. Однак після того, як такі інститути сформовані, важко запобігти зловживанню ними з метою протистояння змінам, що загрожують наявним вигодам, якими користуються члени закритих груп, що мають переваги закритості. Економічна історія висвітлює темний бік соціального капіталу, оскільки він створюється шляхом побудови спеціалізованих інститутів, правила яких застосовуються виключно до укорінених груп, а не загальних інститутів, правила яких застосовуються до всіх.
