Шейла Огілві. Інститути та економічне зростання. Частина IV.

Оригінал: Institutions and Economic Growth in Historical Perspective

Автори: Sheilagh Ogilvie and A.W. Carus

Факультет економіки Кембридзького університету, Велика Британія

Переклад виконаний виключно в некомерційних освітніх цілях та не є офіційним, текст для перекладу взятий з відкритого джерела.

Повернутись до першої частини.

Повернутись до другої частини.

Повернутись до третьої частини.

8.7. ЛЕКЦІЯ 6: ГАРАНТУВАННЯ ПРАВ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ Є ПИТАННЯМ СТУПЕНЯ ЗАСТОСОВНОСТІ (ТА ПОТРЕБУЄ РЕТЕЛЬНОГО АНАЛІЗУ)

Концепція убезпечення прав приватної власності, як ми бачили в Лекції 5, не є прямолінійною. Гарантовані права приватної власності по-різному впливають на економічне зростання, залежно від того, чи є вони загальними, чи спеціалізованими. Але, як буде показано в цьому розділі, навіть концепція “захищеності” прав власності потребує подальшого аналізу, перш ніж вона стане корисною. В економічній літературі, присвяченій історичній ролі інститутів в економічному зростанні, підкреслюється важливість захищеності прав власності. Але, як зазначено в Лекції 5 вище, розуміння безпеки в цій літературі включає принаймні три дуже відмінних між собою компоненти: безпека володіння, безпека використання та безпека передачі.

Безпека володіння означає, що ніхто не може свавільно відібрати у вас актив: ви маєте чітко визначене право власності, яке ви цілком можете обґрунтовано захистити за допомогою правової системи або іншого інституційного механізму. Безпека використання означає, що ніхто не може перешкодити вам реалізувати це право власності, інвестуючи в підвищення продуктивності активу або змінюючи спосіб його використання з метою збільшення його дохідності. Безпека передачі означає, що ніхто не може перешкодити вам передати цей актив тимчасово або назавжди комусь іншому шляхом продажу, застави, позики, оренди, заповіту або відчуження в інший спосіб.

Попри те, що в літературі ці три складові гарантування прав приватної власності часто об’єднують, вони мають серйозні відмінності як з аналітичної, так і з емпіричної точки зору. Аналітично вони відрізняються тим, що ці три види безпеки впливають на економічне зростання по-різному і в різній мірі. Емпірично вони відрізняються тим, що можуть зустрічатися в різних комбінаціях: Так, людина може мати повністю захищені права власності на свою землю, але можуть існувати (або не існувати) обмеження на її право вирішувати, як використовувати або передавати ці права власності; так само людина може мати відносно негарантовані права власності (в тому сенсі, що вони можуть бути конфісковані короною або феодальним сюзереном), але бути повністю захищеною в тому, як вона може використовувати ці права, поки вона їх має, а також у своєму праві обирати, кому їх продати, здати в оренду або заповідати. З точки зору економічних наслідків прав власності, ми вже бачили, що обмеження на володіння, користування та передачу власності є важливими: Лекція 5 показала, що конкретні права власності накладають певний набір обмежень; але, як ми побачимо в цьому розділі, окрім вже зазначених, існують й інші обмеження. Тому в цьому розділі ми розрізнятимемо право власності, право користування та право передачі, визнаючи при цьому, що будь-яка проста схема класифікації враховує, що на практиці, принаймні в певних межах, може існувати безумовний спектр захищеності.

Частково в результаті поєднання цих трьох різних компонентів гарантування прав приватної власності в економічній літературі існують два діаметрально протилежні погляди на історичну роль убезпечення прав приватної власності в економічному зростанні. Перша теорія припускає, що гарантованих прав приватної власності не існувало в Європі в середньовічний та ранньомодерний період (наприклад, North and Weingast, 1989; Olson, 1993; Acemoglu et al., 2005; Acemoglu and Robinson, 2012). Радше за все, захищена приватна власність раптово з’явилася в одній конкретній економіці, в Англії у певний момент часу після Славетної революції 1688 року (North and Weingast, 1989). Вважається, що цей раптовий та драматичний перехід від незахищених до захищених прав приватної власності дозволив Англії випередити інші європейські економіки та за три чверті століття стати першою країною, яка здійснила індустріалізацію (див., наприклад, North and Weingast, 1989; Olson, 1993; Acemoglu et al., 2005; Acemoglu and Robinson, 2012).

Інші економісти, втім, дотримуються діаметрально протилежної точки зору, стверджуючи, що права приватної власності були повністю гарантовані в таких країнах, як Англія, ще задовго до 1688 року, ба навіть ще до того, як з’явилися історичні записи. Clark (2007), наприклад, стверджує, що в Англії XII-го століття безпека приватної власності вже була достатньою, а земельні ринки вже були вільними настільки, що середньовічна Англія відповідала критеріям ефективних інститутів, які наразі застосовуються Світовим банком та МВФ до сучасних економік, що розвиваються. МакКлоскі (McCloskey, 2010) також зазначає, що Англія мала гарантовані права приватної власності щонайменше з XI століття, що “в британських правах власності не було нічого нового на час близько 1700 року”, і що багато інших середньовічних та ранньомодерних суспільств як в Європі, так і за її межами також мали систему гарантування права приватної власності в середньовічний та ранньомодерний період (McCloskey, 2010, с. 25). 

Ці розбіжності у поглядах на домодерні англійські права власності – не просто суперечки в спеціалізованій літературі. Вони мають набагато ширші наслідки для взаємозв’язку між інституціями та економічним зростанням. Думка про те, що Англія перейшла від негарантованих до гарантованих прав приватної власності у 1688 році, часто використовують як аргумент на користь того, що права власності відіграють фундаментальну роль в економічному зростанні. І навпаки, думка про те, що Англія вже мала гарантовані права приватної власності в середньовічний період (або задовго до нього), означає, що права власності (та інститути в цілому) не мають такого разючого значення для економічного зростання (Clark, 2007, с. 148 і далі; McCloskey, 2010, с. 318 і далі).

То яким чином економічна історія середньовічної та ранньомодерної Англії може бути використана для підтримки двох таких суперечливих поглядів на роль прав власності в економічному зростанні? Щоб відповісти на це питання, необхідно розрізняти різні компоненти безпеки (володіння, користування та передачі), а також зрозуміти, що взагалі відомо про історичний розвиток прав власності в Англії. Норт і Вайнгаст (1989) стверджують, що в 1688 році права приватної власності стали гарантованими для трьох ключових груп: для власників землі, що давало їм вагомі стимули для інвестицій; для кредиторів держави, що заохотило зростання ринків капіталу; і для платників податків, що захистило їх від державної зажерливості. Ми почнемо з землі, оскільки сільське господарство є найважливішим сектором економіки, а отже, права власності на такого роду основні фактори виробництва мають найбільший потенціал впливу на економічне зростання.

8.7.1. Гарантовані права власності на землю

У доповнення свого аргументу щодо важливості англійського парламенту після 1688 року, який обговорювався вище (Лекція 2), Норт і Вайнгаст (1989) також стверджують, що до 1688 року земельна власність в Англії була серйозно незахищеною, навіть коли існував стабільний політичний режим, тому що суверен міг перерозподіляти права власності за власним бажанням на свою користь. Славетна революція 1688 року, стверджують Норт і Вайнгаст, вперше в історії світової економіки стала поштовхом для створення інституційних обмежень на здатність правителя конфісковувати приватну землю та капітал; це, своєю чергою, сприяло “здатності укладати безпечні контракти в часі й просторі” (North and Weingast, 1989, с. 831). Олсон (Olson, 1993, с. 574) поділяє цю думку, стверджуючи, що “індивідуальні права на власність та виконання контрактів” стали більш захищеними в Англії після 1688 року порівняно з будь-якою іншою країною, і наполягає, що саме тому Англія стала першою країною, яка почала процес індустріалізації. У багатьох сучасних роботах, присвячених економічному зростанню, заведено вважати, що середньовічна та ранньомодерна Європа не змогла досягти економічного зростання через “відсутність прав власності у землевласників, купців і протопромисловців” (Acemoglu et al. 2005, с. 393). Тут мається на увазі незахищеність не тільки власності, але й передачі та використання (принаймні, в сенсі інвестицій): “Більшість земель була охоплена архаїчними формами прав власності, які унеможливлювали її продаж та робили інвестиції вкрай ризикованими. Це змінилося після Славетної революції. … Історично безпрецедентним стало застосування англійського права до всіх громадян” (Acemoglu and Robinson, 2012, с. 102). Таким чином, вважається, що Славетна революція 1688 року створила систему гарантування прав приватної власності у всіх трьох сенсах: гарантувалася безпека володіння, безумовно, але також на сцену вийшла і безпека використання та передачі.

Емпіричні дані, однак, не підтверджують ці твердження. Убезпечені права приватної власності на землю згідно з деякими джерелами існували в Англії з XI століття (Smith, 1974; Macfarlane, 1978; Harris, 2004; Campbell, 2005; Clark, 2007; McCloskey, 2010; Bekar and Reed, 2012). Сучасники, від дрібних фермерів до шляхетних землевласників, від великих дворян до юристів та самого монарха, повсюдно вважали права власності фундаментально захищеними й такими, що не підлягають конфіскації (Pollock and Maitland, 1895; McCloskey, 2010). Таким чином, люди мали гарантії власності в сенсі захисту від свавільної конфіскації урядом або іншими сильними сторонами. Однак вони також мали право на передачу, тобто право продавати, здавати в оренду, закладати, заповідати та іншим чином відчужувати свою землю. Королівські, церковні, абатські та панські суди конкурували між собою, щоб гарантувати та забезпечити дотримання індивідуальних прав власності та передачі навіть для скромних людей (Smith, 1974; Macfarlane, 1978; Britnell, 1996; Whittle, 1998, 2000; Campbell, 2005; Clark, 2007; McCloskey, 2010; Briggs, 2013). Безпека прав користування була дещо обмеженішою з причин, розглянутих у Лекції 4: у деяких регіонах та місцевостях сільські громади мали певні права регулювати способи використання землі приватними власниками, зокрема, через комунальне регулювання сільськогосподарських технологій, попри те, що в інших регіонах та місцевостях такі обмеження були дуже незначними.

Докази того, що права власності та передачі прав приватної власності підлягали гарантуванню в Англії з часів Середньовіччя, настільки переконливі, що навіть Норт і Вайнгаст (1989, с. 831) визнають “фундаментальну силу англійських прав власності та загального права, яке розвинулося з Великої хартії вольностей”. Білль про права, оприлюднений у 1689 році після Славетної революції, фактично не накладав жодних обмежень на здатність англійського уряду конфісковувати приватну власність і не вимагав виплати жодної компенсації, коли уряд конфісковував приватну власність (Harris, 2004, с. 226). Втім, на щастя, англійське загальне право забезпечувало широкі гарантії безпеки власності та її передачі в Англії з XI століття, і, як зазначає Гарріс (2004, с. 228), судова влада демонструвала далекосяжну незалежність в Англії задовго до 1688 року.

Протягом XVII століття в Англії відбулися значні політичні зміни, які призвели до певних одноразових змін у праві власності на землю. Монархи Стюарти між 1603 і 1641 роками здійснили низку невдалих спроб запровадити в Англії абсолютистське правління за континентальною європейською моделлю, і ці ініціативи передбачали певну незахищеність прав власності на землю для опонентів корони. Громадянська війна 1642-51 років поглибила проблему незахищеності прав власності, як і будь-яка громадянська війна, а відновлення монархії в 1660 році призвело до подальших змін у цьому ключі. Але, як зазначає МакКлоскі (McCloskey, 2010), для того, щоб інвестори були занепокоєні такими значними політичними змінами, вони самі мали б передбачити їхню появу. Насправді жодна з цих подій не була передбачуваною складовою ранньомодерного англійського режиму прав власності, тому їх не можна розглядати як джерело тієї невизначеності ex ante, яка б стримувала інвестиції. Щобільше, у XVIII столітті в цілому спостерігалася подібна нестабільність, оскільки сам режим у Британії був вже тривалий час нестабільним: у 1690 році серйозні конфлікти між парламентом та короною змусили короля Вільгельма Оранського повернутися до Нідерландів, а до 1745 року серія якобітських повстань, спрямованих на відновлення династії Стюартів, слугувала центром організації опозиції режиму. Невпевненість у владі завжди спричиняє певну невпевненість у гарантіях права приватної власності, але її прояви можна помітити лише очікуючи таких. Навряд чи інвестори очікували зміни режиму в Англії XVII-го століття, і навряд чи інвестори не надавали значення можливості повалення монархії якобінцями в першій половині XVIII-го століття.

Кількісний аналіз також ставить під сумнів ідею про те, що безпека будь-якого аспекту прав на земельну власність – володіння, користування чи передачу – зазнала певної перерви в Англії близько 1688 року. Кларк (Clark, 1996) провів ретельне дослідження даних про земельну ренту і вартість землі в Англії в період між 1540 та 1750 роками. Його аналіз показав, що ні 1688 рік, ані будь-які інші політичні потрясіння періоду 1540-1750 років не ознаменували жодного розриву. З цього він робить висновок, що люди повинні були бути впевнені у своїх правах власності на землю вже з 1540 року.

Це, втім, не означає, що права власності були абсолютно статичними між середньовіччям та Промисловою революцією, як стверджують Кларк (2007) або МакКлоскі (2010). Між бл. 1350 та бл. 1500 роками в Англії відбулися значні зміни в панських повноваженнях землевласників, общинному регулюванні орних полів та пасовищ, витратах і неупередженості правозастосування, а також у складності володіння та оренди (Wrightson, 1982; Wrightson and Levine, 1995; Campbell, 2000, 2005, 2009; Harris, 2004; Briggs, 2009, 2013). Як зазначалося в Лекції 4, додаткові зміни у правах власності відбулися під час аграрної революції між 1550 та 1800 роками, під час якої було обмежено або скасовано багато прав общинної власності, спрощено форми оренди, знято обмеження на відчуження, що накладалися системою успадкування, а також удосконалено правове забезпечення вирішення майнових конфліктів (Overton, 1996a,b; Allen, 1999). Ці зміни вплинули на всі компоненти захисту прав власності. На права власності та права передачі особливо сильно вплинули зміни в детальному функціонуванні правової системи, яка була основним захистом від конфіскації або вторгнення, тоді як на права користування особливо сильно вплинули зміни в общинному та панському регулюванні сільськогосподарської практики, зокрема, рух “обгороджування” та зміни в оренді. Такі зміни у забезпеченні прав власності, користування та передачі землі в середньовічній та ранньомодерній Англії були поступовими, не переривалися після 1688 року та продовжувалися протягом усього XVIII-го століття (Neeson, 1984, 1993, 2000; Allen, 1992; Overton, 1996a,b; Shaw-Taylor, 2001a,b). До 1760-х років, коли розпочалася Промислова революція, складність прав, що регулювали володіння, користування та передачу власності в Англії, а також транзакційні витрати, пов’язані із забезпеченням дотримання цих прав, зменшилися порівняно із середньовічними часами. Гарантовані права власності та її передачі існували в Англії щонайменше з XI століття, і навіть права користування були досить захищеними в багатьох регіонах. Але спосіб функціонування цих різних форм права та економічні стимули, які вони створювали на практиці, змінювалися протягом наступних століть, хоча й поступово.

Досі дискусія була зосереджена на Англії, про яку в літературі з питань економічного зростання висловлюються найпереконливіші твердження. Але подібні висновки застосовні й для інших країн. Систему гарантування права на володіння приватною власністю, користування та передачу земельної власності можна спостерігати в історії багатьох європейських економік, починаючи відлік з середньовічного періоду. Італійська економіка демонструє наявність гарантованих прав приватної власності найпізніше з IX століття,  також свідчення чітко вказують на захищеність права передачі цієї власності (Feller, 2004; Van Bavel, 2010, 2011; McCloskey, 2010). У Нідерландах існувала система захисту права приватної власності та передачі ще з середньовічного періоду, де права, як дехто стверджує, були значно ширшими, ніж в Англії; гарантовані права користування також набули поширення найпізніше до початку голландської аграрної революції, тобто наприкінці XV століття (Van Bavel, 2010, 2011; DeVries,1974; Bieleman, 2006, 2010). На німецькій території Вюртемберга права приватної власності та передачі землі були убезпечені щонайпізніше з XV століття, вони поширювалися на всіх членів суспільства, аж до найбідніших; включали як жінок, так і чоловіків; не були обмежені дворянськими привілеями (оскільки у Вюртемберзі не було дворян-землевласників) та включали надзвичайно узагальнені права передачі, такі як право поділу всієї землі за власним бажанням, а також право жінок успадковувати землю нарівні з чоловіками. Права користування були дещо менш захищеними через широту повноважень вюртемберзьких громад, але певні категорії земель, що перебували у вільному володінні, передбачали гарантії права користування в тому сенсі, що власник міг перерозподілити землю для більш продуктивного використання, наприклад, для вирощування текстильних культур (Hippel, 1977; Sabean, 1990; Röhm, 1957). У багатьох суспільствах Центральної та Східно-Центральної Європи, починаючи з середньовічного періоду, селяни також мали гарантії права приватної власності на свою землю, а також захищені права передачі, що дозволяли успадкування, продаж, оренду та іпотеку; права користування були більш обмеженими, але, з усім тим, були захищеними для певних категорій земель (Cerman, 2008, 2012; McCloskey, 2010). Знову ж таки, це не означає, що права власності в цих суспільствах не зазнали жодних змін, які могли б вплинути на економічне зростання в період між середньовіччям та XIX-м століттям. Як ми бачили в Лекції 4, більшість європейських суспільств зазнали змін у правах власності, користування та передачі землі, які разом зі змінами в інститутах укладання контрактів сприяли підвищенню продуктивності сільського господарства та прискоренню темпів зростання сільського господарства в зазначений період.

8.7.2. Гарантовані права власності для державних кредиторів

Подібний аналіз застосовується і до другого набору прав власності, гарантування яких можна визначити як основу економічного зростання в Англії XVIII-го століття. Норт і Вайнгаст (1989) також стверджують, що Славетна революція 1688 року, встановивши верховенство парламенту над державними фінансами, створила середовище, в якому кредитори могли покладатися на те, що держава виконає свої фінансові зобов’язання. Це, на їхню думку, призвело до того, що довіра інвесторів до британської держави зросла і вони почали вкладати капітал саме в неї, а не в її іноземних конкурентів. Це створило умови для фінансової революції, яка значно покращила досконалість кредитних ринків та сприяла прискореному зростанню британської економіки в період між 1688 і 1815 роками. Вчені також дійшли висновку, що запровадження гарантованих прав приватної власності для державних кредиторів в Англії після 1688 року показує, “як інституції відіграли необхідну роль у забезпеченні економічного зростання та політичної свободи” (North and Weingast, 1989, с. 831). Гарантування прав приватної власності для державних кредиторів, яку ця література розглядає як таку, що виникла раптово в 1688 році, складається насамперед з прав власності (в тому сенсі, що держава не могла конфіскувати активи кредиторів за несплату боргу), але також поширюється на права передачі. Норт і Вайнгаст підкреслюють, що гарантії прав приватної власності для державних кредиторів також включали “створення знеособлених ринків капіталу” та “можливість укладати безпечні контракти в часі та просторі” (1989, наприклад, с. 831). Кемерон (Cameron, 1989, с. 155) стверджує, що Славетна революція, створивши систему гарантування для державних кредиторів, “сприятливо відреагувала на ринки приватного капіталу, зробивши кошти доступними для інвестицій у сільське господарство, торгівлю та промисловість”. Тобто, 1688 рік ознаменувався підвищенням безпеки як утримання власності, так і її передачі.

Втім, емпіричні дані вказують на те, що розвиток прав власності для державних кредиторів не характеризувався раптовим переходом до гарантування, як з точки зору права власності, так і з точки зору передачі. Навпаки, безпека прав власності та передачі активів державними кредиторами в Англії суттєво коливалася залежно від політичних подій, водночас поступово покращуючись протягом тривалих періодів часу. Аналіз інституційних правил і практик, що регулювали оподаткування та державні запозичення в Англії між 1600 та 1850 рр. показує, що Громадянська війна (1642-51 рр.), хоча й не стала різким переломним моментом, ознаменувала більші зміни, ніж Революція 1688 р. (O’Brien, 2001; Harris, 2004). В цілому, однак, розвиток прав власності для державних кредиторів характеризувався дуже значними елементами правонаступництва між початком XVII-го та початком XIX-го століття. О’Брайен (O’Brien, 2001) наводить детальні докази того, що права власності для кредиторів держави були гарантовані в Англії на початку XVII-го століття, і що в усіх важливих аспектах інститути, необхідні для належного управління державними фінансами, існували ще до Славетної Революції. Гарріс (Harris, 2004) стверджує, що після 1688 року існувало фундаментальне інституційне правонаступництво і що ступінь незахищеності принаймні прав власності залишався досить високим, оскільки багато інституційних інструментів для ефективного нагляду за державними фінансами були недоступними для державних кредиторів в Англії до XIX століття.

Це не означає, що система гарантування прав власності або прав передачі для кредиторів англійської держави не зазнала жодних змін з плином часу, а отже, не могла зробити жодного внеску в економічне зростання. Аналіз відсоткових ставок на англійські державні запозичення свідчить про те, що права власності для власників капіталу розвивалися безперервно протягом ранньомодерного періоду, а не перейшли до гарантування раптово, в якусь конкретну дату. На додачу до своїх попередніх тверджень Норт і Вайнгаст (North and Weingast, 1989) також наголошують, що 1688 рік створив різкий розрив, коли раптовий перехід до гарантованих прав власності для урядових кредиторів спричинив різке зниження відсоткової ставки, яку британський уряд мав платити за позики. Але Стасавейдж (Stasavage, 2002) відстежив відсоткові ставки на англійський державний борг у другій половині 17-го і першій половині XVIII-го століття та дійшов висновку, що безпека прав приватної власності для державних кредиторів не була безповоротно встановлена в 1688 році, а коливалася між тим часом та 1740 роком. Особливо сильно на це впливало те, яка політична партія контролювала міністерські посади та обидві палати парламенту. Саме політичні події, а не інституційні зміни, найбільше вплинули на готовність інвесторів вкладати капітал у британську державу (Stasavage, 2002). Зусман та Яфех (2006) також виявили, що відсоткові ставки за британським державним боргом не демонстрували жодних коливань після Славетної революції, натомість вони залишалися високими та волатильними протягом наступних сорока років. Докази не свідчать ні про раптовий перехід близько 1688 року, ані про повний застій між середньовічним періодом та XIX-м століттям.

8.7.3. Гарантовані права власності для платників податків

Подібні питання виникають і з третім типом прав власності, які, як вважається, у 1688 році здобули більші гарантії в Англії та сприяли подальшому економічному успіху цієї країни. Стверджується, що до 1688 року англійська корона часто вдавалася до конфіскації багатства своїх підданих через оподаткування; за допомогою цих необмежених фіскальних повноважень суверен контролював значну частину ресурсів в англійській економіці та зменшував гарантії, що дозволяли його підданим користуватися рештою ресурсів (North and Weingast, 1989; Acemoglu et al. 2005, с. 393). Славетна революція 1688 року, згідно з цією точкою зору, вперше в історії будь-якого суспільства обмежила право держави вимагати майно у приватних осіб.

Втім, ці твердження не зовсім узгоджуються з доказами того, що після 1688 року британська держава розширила свої можливості збирати доходи з приватних осіб за допомогою оподаткування (Harris, 2004). Білль про права, оприлюднений у 1689 році, поставив податкові повноваження британської держави в залежність від схвалення парламенту, але не обмежив податкові повноваження парламенту і не вимагав жодного представництва чи згоди від переважної більшості платників податків. В британському парламенті були переважно представлені земельні, фінансові та комерційні групи суспільства, в той час, як величезна маса пересічних платників податків або не мала достатнього представництва, або взагалі не мала права голосу.

Державні доходи від оподаткування та запозичень в Англії значно зросли між 1689 та 1815 роками, як в абсолютному значенні, так і як частка національного доходу (Mathias and O’Brien, 1976, 1978; O’Brien, 1988). На щастя, державний прибуток почав зростати в Англії лише тоді, коли доходи на душу населення та економічне зростання вже досягли досить високого рівня (O’Brien, 1988, с. 23-4; Brewer, 1989). Однак між 1689 і 1815 роками реальний валовий національний продукт зріс у 3 рази, тоді як реальні податки у мирний час зросли у 15 разів (O’Brien, 2001, с. 8, 10). Таке суттєве посилення державного контролю над національними ресурсами після 1688 року ставить під серйозний сумнів думку про те, що саме цей рік ознаменував покращення системи гарантування прав власності британських платників податків. Навіть між 1603 і 1641 роками, коли ранні монархи Стюарти намагалися запровадити в Англії абсолютизм континентального типу, загальні державні витрати становили максимум 1,2-2,4% національного доходу; після 1688 року держава швидко збільшила свою частку в національному доході до 8-10% (McCloskey, 2010, стор. 318-19). Відсоток англійського національного доходу, на який приватні особи, на відміну від держави, мали гарантовані права приватної власності – чи то з точки зору володіння, чи то з точки зору користування, – після 1688 року зменшився.

В цілому, це посилення спроможності держави могло підтримувати такі види діяльності, як надання суспільних благ, що опосередковано зміцнювали права приватної власності або сприяли економічному зростанню в інші способи. Зростання здатності британської держави збирати кошти після 1688 року, безумовно, дозволило їй здійснити низку нових заходів, однак вони, ймовірно, не сприяли економічному зростанню. Одним з перших кроків нового англійського короля після того, як державні фінанси були поставлені на стабільну основу в 1688 році, було використання їх для початку великої війни проти Франції. Це був не просто випадковий крок, а початок довготривалої тенденції. Переважна більшість державних витрат Англії після 1688 року не була спрямована на державне управління, як-то інфраструктуру, освіту чи інші суспільні блага, які могли б принести користь довгостроковому економічному зростанню. Натомість державні видатки переважно спрямовувалися на військові цілі або на обслуговування державного боргу, який сам по собі був створений  з метою покрити військові потреби (O’Brien, 1988, 2001).

Ці військові витрати не були корисними для економіки. Як показує Вільямсон (Williamson, 1984, с. 689), британське економічне зростання між 1760 і 1820 роками було скромним як порівняно з його подальшими показниками, так і порівняно з сучасними економіками, що розвиваються, тому що “Британія намагалася робити дві речі одночасно – індустріалізуватися та вести дорогі війни, і їй просто не вистачало ресурсів для того, щоб робити і те, й інше”. Хоча точний обсяг впливу війни на британську економіку у XVIII столітті є предметом численних дискусій, більшість погоджується з тим, що він мав негативне значення і його ніяк не можна виключати як фактор при аналізі (Williamson, 1987; Crafts, 1987; Mokyr, 1987). Таким чином, збільшення можливостей англійської держави позичати та оподатковувати протягом XVIII століття, ймовірно, не сприяло економічному зростанню: англійська економіка зростала всупереч зростанню державних видатків, а не завдяки йому. Знову ж таки, дані не свідчать ні про раптовий перехід до більш досконалої системи гарантування прав платників податків на володіння, користування або передачу прав у будь-який конкретний момент, ні про повний застій між середньовічним періодом і XIX століттям.

8.7.4. Захист прав власності: аналітичні виклики та відкриті питання

Що ці висновки означають для економічного зростання? Історичні висновки не підтверджують жодного з двох поширених у літературі поглядів про економічне зростання щодо взаємозв’язку між економічним зростанням та гарантуванням прав приватної власності, незалежно від того, чи визначаються ці права в термінах володіння, користування або передачі. Економічна історія показує, що гарантовані права володіння, користування та передачі для землевласників, кредиторів та платників податків не виникли раптово, нещодавно або в одній передчасно розвинутій економіці, з якої вони згодом поширилися на інші відсталі країни. Гарантовані права на володіння, користування та передачу землі, капіталу та інших активів виникали поступово у значній кількості європейських суспільств протягом півтисячоліття або й більше. Жодне з цих суспільств не давало індивідам абсолютних гарантій права на володіння, користування та передачу власності, але в жодному з них така форма захищеності не була повністю відсутня. Права володіння, користування та передачі приватної власності в більшості суспільств середньовічної та ранньомодерної Європи не були ані абсолютно незахищеними, ані абсолютно захищеними, а радше змінювалися поступово протягом дуже довгих періодів часу. Економічне зростання не можна пояснити раптовим переходом до більш досконалої системи гарантування прав володіння, користування та передачі; але, як ми бачили в Лекції 4, на зростання не впливали й поступові зміни, що відбувалися в режимі прав власності.

Ці емпіричні висновки з історії створюють аналітичну проблему для економіки. Якщо права на володіння, користування та передачу приватної власності були достатньо захищеними в Англії у 1200 році, але змінилися до 1800 року, то що ми насправді маємо на увазі, коли говоримо про “захищеність” прав власності, достатню для того, щоб привести до економічного зростання? Всі економісти та історики, мабуть, погодяться, що необхідною умовою економічного зростання є певний ступінь гарантування прав власності, в сенсі захисту від конфіскації або оподаткування всього, чим володіють приватні особи, або того, що вони можуть отримати через обмін, інвестиції та інновації. Більшість, мабуть, також погодиться, що економічне зростання вимагає певного рівня гарантій прав на використання своєї власності, чи то шляхом інвестування в її покращення, чи то шляхом пошуку більш продуктивних способів її використання. І більшість погодиться з тим, що економічне зростання вимагає певного рівня гарантій права на передачу активів іншим людям, чи то шляхом їх продажу, здачі в оренду, чи використання їх як застави для отримання позик. Але який компонент безпеки власності має найбільше значення для зростання? Який рівень можна вважати за безпечний? І як його виміряти?

Не маючи більш досконалих аналітичних категорій, ніж просто безпека, ми навряд чи досягнемо кращого розуміння внеску прав власності в економічне зростання. Навіть розрізнення безпеки володіння, безпеки користування та безпеки необмеженої передачі дає нам небагато. Емпіричні висновки з історії вказують на два напрямки, в яких економічна наука повинна розвивати свій аналітичний інструментарій для осмислення поняття гарантій прав приватної власності.

По-перше, обмеження системи гарантування прав приватної власності є багатогранними. Обмеження прав власності включають такі різноманітні втручання, як державна конфіскація, примусове відчуження, вилучення маєтків, грабіжницьке оподаткування, несплата кредитів, неможливість захистити своє право власності за допомогою правової системи та багато іншого. Обмеження прав користування є ще більш різноманітними та включають взаємозв’язок з ринками праці та продукції (наприклад, за часів кріпацтва), колективні права на врожай, общинне регулювання сівозмін, панські прерогативи та багато іншого. Обмеження щодо безпеки абсолютних прав на передачу власності включають умови продажу, заборони на іпотеку, вимоги щодо сільського громадянства, дворянського статусу, права сімейного викупу, обмеження на успадкування жінками та подружнім майном, спадкові звичаї та багато іншого. Ці обмеження прав на володіння, користування та передачу приватної власності не обов’язково змінюються одночасно або в одному напрямку. На додаток, інтенсивність цих різноманітних обмежень прав приватної власності не обов’язково ідеально корелює в різних суспільствах. Історичні дані, наприклад, свідчать про те, що ранньомодерна Англія мала, за європейськими стандартами, сильну систему гарантування прав приватного користування, яка захищала власників від втручання громади або панського господарства, але вона була слабкою в розрізі прав приватної власності та передачі прав для заміжніх жінок. Перший тип гарантій права приватної власності суттєво змінився протягом XVIII-го століття, тоді як другий – ні. Подібні приклади складних комбінацій захищеності та незахищеності різних складових прав власності можна навести для кожної домодерної європейської економіки. Економіка потребує аналітичних інструментів для визначення того, які з численних спостережуваних обмежень щодо того, як люди можуть володіти, користуватися та передавати власність, слід використовувати як критерії для визначення “гарантування” прав власності, а також інструментів для встановлення того, які з цих аспектів гарантування, ймовірно, є більш чи менш важливими для економічного зростання.

Друга потреба аналізу пов’язана з тим, що права власності є лише одним з компонентів ширшої системи інститутів у суспільстві. Захищеність прав володіння, користування та передачі може бути посилена іншими компонентами системи – наприклад, контрактними інституціями, як ми бачили в Лекції 4. Але система гарантування прав володіння, користування та передачі також може бути обмежена іншими компонентами – наприклад, сільськими громадами або садибною системою. Як ми бачили в Лекції 5, історичні дані свідчать про те, що в усіх доіндустріальних європейських економіках навіть найрозвиненіші загальні права власності були обмежені іншими, більш конкретними складовими інституційної системи. Тому економічна наука потребує аналітичних інструментів для розуміння взаємодії між безпекою прав приватної власності та іншими компонентами ширшої інституційної системи.

8.8. ЛЕКЦІЯ 7: ІНСТИТУЦІЇ ВБУДОВАНІ В ШИРШУ ІНСТИТУЦІЙНУ СИСТЕМУ

Зрозуміло, що поширеним припущенням є те, що певна інституція впливає на зростання однаково в усіх економіках та в усі періоди часу. Наприклад, як тільки в економіці з’являються захищені права приватної власності, виникає логічне припущення, що вони матимуть вплив на зростання, який не залежить від ширшого середовища. Але досвід історичних суспільств свідчить про те, що це припущення є хибним. Кожна інституція, скоріше, вбудована в ширшу інституційну систему та обмежена іншими інституціями в цій системі; інституційні ярлики виявляються наближеннями, які маскують важливі варіації, що мають значення для економічного зростання. Хоча інституційні системи ще недостатньо вивчені, очевидно, що для того, щоб зрозуміти, як ці зміни впливають на зростання, ми повинні брати до уваги решту інституційної системи, оскільки вплив будь-якої окремої інституції на зростання обмежується всією системою, в яку вона вбудована.

Цю лекцію яскраво ілюструють історичні дані про інститут, який у деяких нещодавніх публікаціях про економічне зростання зображується як особливо важливий: сім’я. У цих роботах стверджується, що ранньому та успішному економічному зростанню на Заході сприяв особливий сімейний інститут під назвою “Європейська модель шлюбу” (European Marriage Pattern, EMP), який передбачає пізні жіночі шлюби, високий рівень жіночого целібату та нуклеарні, а не розширені сім’ї. Але, як ми побачимо, очевидне значення для економічного зростання історичних висновків щодо інституту сім’ї було затьмарене неврахуванням ширшого інституційного контексту.

Теорії економічного зростання останніми роками все більше зосереджуються на історичній демографії, оскільки економісти почали включати зниження народжуваності та темпи зростання населення у свої пояснення довгострокового зростання (Galor, 2005a,b; Acemoglu, 2009; Guinnane, 2011). Зокрема, уніфікована теорія зростання розглядає падіння народжуваності та уповільнення темпів зростання населення як важливі передумови для того, щоб економіка могла конвертувати більшу частку доходів від нагромадження факторів виробництва та технологічних інновацій у зростання доходів на душу населення (Galor, 2005a,b, 2012). Центральна роль, яку відіграє населення в сучасній теорії зростання, піднімає питання про детермінанти демографічної поведінки та її зв’язок з економічним зростанням у довгостроковій перспективі.

Один з останніх підходів до цього питання намагається пояснити перехід до сталого економічного зростання в Європі до і під час промислової революції специфічним сімейним інститутом під назвою “Європейська модель шлюбу” (European Marriage Pattern, EMP), що включає норми пізнього вступу жінок у шлюб, високий рівень жіночого целібату та нуклеарні, а не розширені сім’ї. Стверджується, що цей унікальний сімейний інститут був причиною розбіжності в темпах економічного зростання між ранньомодерною Європою та рештою світу, між північно-західною Європою та рештою континенту, а також між Англією та іншими країнами (Greif, 2006a; Greif and Tabellini, 2010; De Moor, 2008; De Moor and Van Zanden, 2010; Foreman-Peck, 2011; Voigtländer and Voth, 2006, 2010). Вважається, що ЄМШ сприяла економічному зростанню завдяки покращенню становища жінок, збільшенню інвестицій у людський капітал, пристосуванню темпів зростання населення до економічних тенденцій та підтримці позитивних культурних норм. Якби ці твердження були правдивими, вони означали б, що люди в країнах з бідною економікою повинні були б змінити дуже глибоко вкорінені аспекти свого приватного життя, перш ніж вони змогли б користуватися перевагами економічного зростання.

Історична демографія, однак, не дає жодних доказів на користь того, що ЄМШ (або будь-який конкретний тип сімейного інституту) впливала на економічне зростання. Дослідження даних історичної демографічної літератури (Dennison and Ogilvie, 2013) показує, що три ключові компоненти ЄМШ – пізні шлюби, високий рівень безшлюбності та нуклеарні сім’ї – не завжди були пов’язані один з одним. Там, де вони були пов’язані, вони не завжди призводили до економічного зростання. Дійсно: там, де компоненти ЄМШ збігалися у своїй крайній формі (німецькомовна та скандинавська Європа), економічне зростання було повільнішим, а індустріалізація – пізнішою, ніж у таких суспільствах, як Англія та Нідерланди, де ЄМШ була менш вираженою. Найбільш швидкозростаюча європейська економіка, Англія, ще більше віддалилася від ЄМШ за століття до та під час Промислової революції. Ідея про те, що ЄМШ мала чіткий причинно-наслідковий вплив на економічне зростання, не підтверджується фактами.

У кожному суспільстві, де був поширений ЄМШ, вона була вбудована у ширшу інституційну систему. Але ширша інституційна система суттєво відрізнялася від однієї європейської економіки до іншої. Ці ширші інституційні рамки, а не інститут сім’ї у відриві від них, впливали на те, чи мали жінки гарне економічне становище, чи були високими інвестиції в людський капітал, чи гнучко реагувало населення на економічні сигнали, чи впроваджувалися певні культурні норми. Саме інституційна система в цілому, а не сім’я чи будь-який інший інститут ізольовано, вирішувала, зростатиме економіка чи стагнуватиме.

Це можна побачити, вивчаючи інституційні детермінанти становища жінок, яке часто розглядається як важливий фактор, що сприяє економічному зростанню в бідних країнах (Birdsall, 1988; Dasgupta, 1993; Ray, 1998; Mammen and Paxson, 2000; Ogilvie, 2003, 2004c; Doepke and Tertilt, 2011). У деяких нещодавніх публікаціях стверджується, що ЄМШ сприяла європейському економічному зростанню завдяки покращенню економічного статусу жінок (De Moor, 2008; De Moor and Van Zanden, 2010; Foreman-Peck, 2011; Voigtländer and Voth, 2006, 2010). Втім, немає жодних доказів на підтримку твердження, що економічний статус жінок у ранньомодерній Європі визначався виключно або навіть переважно інститутом сім’ї, а не ширшими інституційними рамками (Ogilvie, 2003, 2004b,c, 2013a; Dennison and Ogilvie, 2013). Численні емпіричні дослідження економічного становища жінок у домодерній Європі свідчать про те, що в одних суспільствах з ЄМШ жінки мали хороше економічне становище, а в інших – ні. В Англії та Нідерландах жінки мали краще економічне становище, ніж в інших європейських суспільствах (див. дослідження в Ogilvie (2003), розділ 7), і ці країни мали найуспішнішу економіку в ранньомодерній Європі. Але Англія та Нідерланди відрізнялися і в багатьох інших аспектах: ціни на фактори виробництва, забезпеченість ресурсами, геополітичне становище, участь у торгівлі, парламенти, правові системи, фінансові механізми та рання лібералізація панських, комунальних та корпоративних інститутів – все це було названо причинами їхнього раннього економічного успіху (Mokyr, 1974; De Vries and Van der Woude, 1997; Van Zanden and Van Riel, 2004). Про походження англійської та нідерландської самобутності ведеться багато дискусій. Втім, є очевидним той факт, що будь-яке правдоподібне пояснення повинно посилатися на фактори, притаманні переважно Англії та Нідерландам, а не на такий фактор, як ЄМШ, який Англія та Нідерланди поділяли з багатьма іншими суспільствами Західної, Північної, Центральної та Східно-Центральної Європи, чиї економіки зростали повільно, а індустріалізація відбувалася із запізненням.

За межами передчасно розвинених ринкових економік Англії та Нідерландів економічне становище жінок було набагато гіршим. Це було пов’язано не з ЄМШ чи будь-яким іншим типом інституту сім’ї, а з ширшою інституційною системою, в яку була вбудована сім’я. У Німеччині, Скандинавії, Франції та багатьох інших регіонах переважала Європейська модель шлюбу, але участь жінок у промислових та комерційних професіях обмежувалася гільдіями ремісників, роздрібних торговців і купців (Wiesner, 1989, 2000; Ogilvie, 2003, 2004b,c, 2005d, 2013a; Hafter, 2007). У багатьох регіонах Швейцарії, Німеччини та Франції, як показали мікродослідження, переважала ЄМШ, але праця, заробітна плата, права власності, а в деяких випадках навіть споживчий вибір населення були обмежені місцевими громадами – знову ж таки, корпоративними інституціями (Wiesner, 1989; Wiesner-Hanks, 1996; Wiesner, 2000; Ogilvie, 2003, 2010, 2013a; Hafter, 2007). У Богемії (сучасна Чеська Республіка), яка також характеризувалася ЄМШ, роль жінок як голів домогосподарств була низькою, дочки не могли успадковувати, а комунальні установи співпрацювали з адміністрацією маєтків, щоб утискати жінок, які працювали самостійно поза межами домогосподарств, очолюваних чоловіками (Ogilvie and Edwards, 2000; Ogilvie, 2001, 2005a,b; Velková, 2012; Klein and Ogilvie, 2013). Чи користувалися жінки економічною автономією за часів ЄМШ (або будь-якого іншого типу сімейних інститутів), залежало від балансу сил між іншими інститутами. Сильні гільдії, яким вдалося виключити жінок з промислової та комерційної діяльності та навчання, існували як на півночі Італії (за відсутності ЄМШ), так і в німецькомовній Центральній Європі (за її наявності). Набагато слабші гільдії, які все частіше не могли виключити жінок з навчання та кваліфікованої роботи, переважали як у Східній Європі (за відсутності ЄМШ), так і в Англії та Нідерландах (за її наявності) (Ogilvie, 2003, 2004b,c, 2005d, 2007b). Інші корпоративні інститути, такі як сільські громади, були надзвичайно сильними як у Росії (без ЄМШ), так і в Німеччині (За наявності Моделі) (Ogilvie, 1997, 2003, 2004b, 2006; Dennison and Ogilvie, 2007; Dennison, 2011). Корпоративні інститути відіграли центральну роль у зниженні економічного статусу жінок, але не демонструють системного зв’язку з ЄМШ або будь-яким іншим інститутом сім’ї.

Важливість ширшої інституційної системи, на відміну від ізольованого інституту сім’ї, також викривається, коли ми розглядаємо інвестиції в людський капітал. Вважається, що Європейська модель шлюбу включала тривалі фази життєвого циклу, протягом яких молоді люди працювали поза домогосподарством, що давало їм можливість та стимул інвестувати у власний людський капітал. Також стверджується, що зниження народжуваності внаслідок пізніх шлюбів і тривалого безшлюбного життя сприяло переходу від великої кількості малоосвічених нащадків до меншої кількості більш високоосвічених, покращуючи таким чином якість їхнього людського капіталу (Foreman-Peck, 2011). Але батьки інвестуватимуть в освіту своїх дітей (а не купувати її як споживчий товар) лише за умови, якщо такі інвестиції обіцяють позитивну віддачу. Існує два механізми, за допомогою яких може діяти цей стимул. По-перше, батьки можуть розраховувати на отримання прибутку від освіти своїх дітей через підтримку від дітей у дорослому віці. Але це суперечить основній характеристиці ЄМШ, а саме тому, що чистий потік багатства між поколіннями рухається від батьків до дітей: діти рано йдуть з дому, щоб працювати в інших домогосподарствах, мігрують в інші місцевості, створюють незалежні домогосподарства після одруження, не проживають у дорослому віці в тому ж домогосподарстві (або навіть у тій самій місцевості), що і їхні батьки, та рідко передають зароблені кошти батьківському поколінню (Caldwell, 1976, 1982). Сімейна система з такими характеристиками не стимулює батьків інвестувати в людський капітал своїх дітей, оскільки вони не можуть розраховувати на отримання прибутку, коли діти досягнуть дорослого віку.

Другим механізмом, який може мотивувати батьків інвестувати в освіту своїх дітей (на противагу купівлі її як споживчого товару), є альтруїзм: майбутній добробут дітей підвищує власний добробут батьків. Але цей стимул буде діяти лише тоді, коли кваліфікована робота буде відкрита для всіх членів суспільства. Батьки інвестуватимуть в освіту дівчат лише тоді, коли жінки зможуть виконувати роботу, яка вимагає навичок, а не будуть обмежені діяльністю, яка покладається на навчання на практиці, а не на формальну підготовку. Навіть для освіти хлопчиків кваліфіковані професії повинні бути відкритими для всіх, а не обмежуватися членами певних груп. Але доступ до кваліфікованих професій у доіндустріальній Європі не залежав виключно чи навіть систематично від інституту сім’ї. Він радше залежав від ширшої системи інституцій, що регулювали ринки праці: ремісничих гільдій, купецьких об’єднань, міських привілеїв, сільських громад та маєткових правил. Жінки мали доступ до кваліфікованої роботи (наприклад, у ремеслі чи торгівлі) лише в деяких суспільствах з ЄМШ, зокрема в Нідерландах та Англії, та й то не без обмежень (Van Nederveen Meerkerk, 2006a,b, 2010; Van den Heuvel, 2007, 2008; Van der Heijden et al. 2011). В інших суспільствах з ЄМШ, таких як Німеччина, Скандинавія та Франція, ремісничі гільдії виключали жінок (як і багатьох “аутсайдерів” чоловіків) з кваліфікованої промислової праці, а гільдії торговців і роздрібних торговців обмежували їхню участь у торгівлі (Wiesner, 1989; Wiesner-Hanks, 1996; Wiesner, 2000; Hafter, 2007; Ogilvie, 2003; Ogilvie et al. 2011). Це зменшило стимули інвестувати в освіту дівчат, хоча заможніші батьки все одно купували її як споживчий товар. Сам по собі ЄМШ не могла мати вирішального значення у створенні стимулів для жіночої освіти, оскільки існувала як у суспільствах, де жінкам частіше дозволяли виконувати кваліфіковану роботу, так і в тих, де примусові інституції їх виключали. Радше за все, те, чи здобували жінки професійні навички, визначалося силою чи слабкістю бар’єрів для входу, встановлених корпоративними інституціями, які прагнули отримати економічну ренту для інсайдерів, обмежуючи дешевих конкурентів, таких як жінки (Ogilvie, 1986, 2003; Wiesner-Hanks, 1996; Wiesner, 2000; Sanderson, 1996).

Показники людського капіталу для європейських економік у XVIII-XIX століттях показують, що рівні освіти в суспільствах з ЄМШ значно різнилися (Lindert, 2004, с. 91-2; A’Hearn та ін., 2009, с. 801; Reis, 2005,p. 203; Dennison and Ogilvie, 2013, особливо таблиця 4). Це не дивно, оскільки сім’я була не єдиним та не найголовнішим інститутом, який впливав на рівень освіти. Шкільна освіта й загальна грамотність в ранньомодерній Європі перебували під сильнішим впливом інших інституцій: ринку, церкви, держави, місцевої громади, професійної гільдії (Ogilvie, 1986, 2003; Wiesner-Hanks, 1996; Wiesner, 2000). Ці позасімейні інститути не демонструють значної кореляції з поширеністю ЄМШ. У деяких суспільствах, таких як Німеччина та Скандинавія, церква об’єдналася з державою та місцевою громадою, щоб запровадити обов’язкову шкільну освіту для дітей обох статей, контролювати її дотримання та карати за порушення, що призвело до дуже високого рівня освіти (Ogilvie, 1986, 2003; Johansson, 1977, 2009). В інших суспільствах, наприклад, в Англії, такий інституційний тиск був відсутній, що призвело до значно нижчих рівнів охоплення дітей шкільною освітою та грамотності. У комерціалізованих економіках математику, як правило,  вивчали, принаймні неформально, до певної міри  у відповідь на ринковий попит, що пояснює, чому Англія, з її посереднім рівнем охоплення шкільною освітою та грамотності, мала рівні математики подібні до більш інституційно регульованих суспільств, таких як Німеччина чи Скандинавія (A’Hearn та ін., 2009).

Історично інвестиції в людський капітал не мали позитивного впливу на економічне зростання в Європі до кінця XIX століття. Англія швидко зростала в ранньомодерний період та індустріалізувалася раніше, ніж будь-яке інше суспільство, проте рівень шкільної освіти та грамотності там стагнував протягом XVIII століття і не був за європейськими стандартами високим аж до кінця XIX століття. Економічні історики, які не погоджуються майже з усіх інших питань, сходяться на думці стосовно того, що інвестиції в людський капітал не були важливими в англійській Промисловій революції (Mokyr, 2009; Allen, 2003). І навпаки, інші європейські суспільства мали надзвичайно високі освітні показники, але повільне економічне зростання. Нідерланди мали високі рівні охоплення шкільної освіти та загальної грамотності, але після закінчення “Золотого віку” в 1670 році їхня економіка перебувала в стані стагнації, а індустріалізація почалася дуже пізно. Німецькі території мали набагато вищий рівень охоплення шкільною освітою та грамотності, ніж Англія та навіть Нижні країни, але протягом раннього модерного періоду економіка перебувала в стагнації, а індустріалізація розпочалася лише після 1840 року. Схожа картина спостерігається і в лютеранській Скандинавії з високим рівнем охоплення дітей шкільним навчанням і грамотності, але повільним зростанням та пізньою індустріалізацією (Dennison and Ogilvie, 2013).

Отже, наявні дані переконливо свідчать про те, що людський капітал не зазнав впливу Європейської моделі шлюбу та не відігравав жодної причинно-наслідкової ролі в економічному зростанні до кінця XIX-го століття. У багатьох частинах Центральної та Північної Європи відвідування школи та грамотність нав’язувалися та забезпечувалися церквою, правителями, землевласниками, комунальними службовцями та професійними гільдіями. Ці організації використовували свої інституційні повноваження, щоб нав’язати “соціальну дисципліну” звичайним людям на користь інтересів еліти (Ogilvie, 2006). У багатьох суспільствах рівень освіти обирали з економічних чи інших причин не пересічні люди, а їм його нав’язували еліти для задоволення власних інтересів. Отже, він залежав від повноважень, якими ці еліти користувалися через ширшу інституційну систему: церкву, державу, кріпацтво, громади, гільдії. Саме ця ширша інституційна система, а не ЄМШ, пояснює відсутність систематичного зв’язку між освітніми показниками та економічним зростанням в Європі до кінця XIX століття.

У нещодавній літературі, присвяченій цій моделі, було запропоновано ще один варіант зв’язку між ЄМШ та європейським економічним зростанням. Стверджується, що Англія мала особливо екстремальну версію ЄМШ, і що пізні шлюби та високий рівень безшлюбності впродовж життя забезпечили нетипову реакцію на економічні сигнали, яка призвела до того, що зростання населення Англії було унікальним. Вважається, що це призвело до того, що в Англії економічний профіцит призвів до накопичення капіталу, що уможливило інновації, які підвищують продуктивність, та сприяло швидшому економічному зростанню, ніж у Франції чи Китаї (Voigtländer and Voth, 2006, 2010). Втім, історична демографічна література не підтримує ідею про те, що Англія мала екстремальну версію ЄМШ (Dennison and Ogilvie, 2013). Дані також не свідчать про вищу демографічну реакцію на економічні тенденції в Англії, ніж в інших країнах. Економетричне дослідження демографічної поведінки французів, наприклад, показало, що “в жодному з періодів між 1670 і 1830 роками шлюби у Франції не були менш чутливими до економічних умов, ніж в Англії”, і зрештою дійшло висновку, що витоки контрасту між французькими та англійськими показниками зростання “не слід шукати у відмінностях демографічної поведінки” (Weir, 1984, с. 43-4). У Німеччині також гнучкість показників народжуваності стосовно економічних сигналів була вищою, ніж в Англії (хоча й дещо нижчою, ніж у Франції) протягом усього XVIII-го століття (Guinnane and Ogilvie, 2008, с. 23-7). Серед дев’яти європейських економік, досліджених Геллоуеєм (Galloway, 1988), реакція народжуваності на зміну цін на зерно в Англії була слабшою, ніж у суспільствах, де економічне зростання було набагато повільнішим (Австрія, Швеція, Бельгія, Нідерланди) або де не переважала ЄМШ (Тоскана).  Нещодавні дослідження також показують, що у Китаї XVIII-го століття, де інститути сім’ї також дуже відрізнялися від ЄМШ, рівень народжуваності помітно реагував на зміни цін на зерно (Wang et al. 2010; Campbell and Lee, 2010). Що стосується самої Англії, то низка аналізів показали, що превентивний контроль за зростанням населення послабився або зник станом на середину 1750 року, що вказує на те, що народжуваність стала менш чутливою до економічних сигналів в Англії саме в той період, коли економічне зростання почало прискорюватися та найбільше відрізнятися від зростання в інших західноєвропейських країнах (Galloway, 1988; Nicolini, 2007; Crafts and Mills, 2009). Дані з різних європейських економік свідчать про те, що ці висновки можна принаймні частково пояснити з точки зору взаємодії між сім’єю та іншими компонентами інституційної системи, особливо сільськими громадами, привілейованими міськими корпораціями, професійними гільдіями та кріпацтвом (Ehmer, 1991; Ogilvie, 1995; Guinnane and Ogilvie, 2008, 2013).

Інтегрованість окремих інституцій у ширшу інституційну систему також випливає з вивчення культурних установок, пов’язаних з ЄМШ. Існує припущення, що ця модель спричинила переважання нуклеарних сімей над ширшими групами спорідненості, тим самим сприяючи поширення установок, що стимулюють зростання, зокрема, довіри за межами сімейної групи та гендерної рівності. Вважається, що ці культурні норми були поширені середньовічною католицькою релігійною ідеологією, яка в цьому відношенні вигідно відрізнялася від ідеологічних норм, поширених нехристиянськими релігіями, такими як іслам (Greif, 2006a; Greif andTabellini, 2010; De Moor, 2008; De Moor andVan Zanden, 2010). Втім, ці твердження важко підтвердити емпірично. Низка дослідників виявили, що релігійне ставлення до сімейних та гендерних питань у середньовічній католицькій Європі дуже різнилося, і це пояснюється тим, що воно формувалося під впливом ширшої системи соціальних інститутів, які суттєво відрізнялися в різних католицьких європейських суспільствах (Biller, 2001; Bonfield, 2001; Donahue, 1983, 2008; Dennison and Ogilvie, 2013). Демографічна поведінка та структура сім’ї також дуже різнилися в середньовічній католицькій Європі: в одних суспільствах домінували нуклеарні сім’ї, а в інших – розширені сім’ї, в тому числі в таких суто католицьких суспільствах, як Італія та Іберія (Smith, 1981a,b; Pérez Moreda, 1997; Reher, 1998a,b; Sonnino, 1997; Micheletto, 2011). Тому важко знайти емпіричну підтримку твердженню про те, що ЄМШ підтримувала особливі культурні норми, чи то щодо позасімейної довіри, чи то щодо гендерних питань. Широке розмаїття європейських інститутів сім’ї не пов’язане з якимось особливим набором культурних установок, і немає жодних доказів того, що такі установки мали причинно-наслідковий вплив на європейське економічне зростання.

Отже, ідея про те, що поява стійкого економічного зростання в ранньомодерній Європі була спричинена якимось певним типом інституту сім’ї, не підтверджується історичними свідченнями та, по суті, спростовується більшістю з них. Те, чи переживало суспільство з тим чи іншим інститутом сім’ї економічне зростання, залежало від загальних характеристик його економіки та інституційної системи. У ранньомодерній Англії ЄМШ існувала в рамках чітко визначених, приватних, передаваних та (у більшості сенсів) гарантованих прав власності; добре функціонуючих ринків факторів виробництва і товарів; та відносно невеликої кількості спеціалізованих інститутів, що обмежували економічну автономію жінок (або чоловіків); економічне зростання було, як правило, позитивним і, зрештою, вражаючим. У ранньомодерних Нідерландах ЄМШ спочатку існувала у схожих умовах прав власності, добре функціонуючих ринків та успішного економічного зростання; але після 1670 року голландська економіка стагнувала, а індустріалізація прийшла із запізненням через причини, які досі активно обговорюються – але вважається, що вони включали відродження специфічних інституційних привілеїв (Mokyr, 1974, 1980; DeVries andVan der Woude, 1997; Van den Heuvel and Ogilvie, 2013). У німецькомовних країнах Центральної Європи, Скандинавії та Чехії ЄМШ існувала в більш примусових умовах обмежень мобільності (включаючи, в деяких регіонах, кріпацтво) та корпоративних бар’єрів для виходу на ринки праці (для більшості жінок та багатьох чоловіків); економічне зростання залишалося повільним, поки ці інституційні перешкоди не були усунені (Ogilvie, 1997, 2003; Dennison and Ogilvie, 2013).

Дослідження в галузі історичної демографії показують, що інститут сім’ї був взаємопов’язаний з ширшою інституційною системою багатьма способами (Laslett, 1988; Ehmer, 1991; Solar, 1995; Guinnane and Ogilvie, 2008, 2013). Саме ці складні взаємодії між різними інституціями в рамках загальної системи, а не будь-яка окрема інституція ізольовано, впливають безпосередньо на економічне зростання, а також на такі потенційні фактори, як становище жінок, інвестиції в людський капітал, демографічні зміни та – тією мірою, якою це можна емпірично спостерігати, – культурні установки. Сучасні науковці припускають, що ЄМШ, можливо, потребувала соціальної бази сильних позасімейних інституцій, які могли б замінити сімейну працю, страхування та соціальне забезпечення, які малі домогосподарства з нуклеарними сім’ями не могли забезпечити, і до яких не мала доступу велика кількість неодружених осіб (Laslett, 1988; Solar, 1995; Dennison and Ogilvie, 2013). Втім, не обов’язково, щоб ця ширша система складалася з інститутів, які також сприяють економічному зростанню, як-то загальне право приватної власності, добре функціонуючі ринки або неупереджені правові системи. Натомість ці ширші рамки з таким самим успіхом могли б складатися – і в багатьох випадках дійсно складалися – з окремих інститутів, які мали більш згубний вплив на зростання, зокрема, кріпацтво, гільдії, громади, релігійні організації та абсолютистські держави (Ehmer, 1991; Ogilvie, 1995, 2003; Guinnane and Ogilvie, 2008, 2013; Dennison and Ogilvie, 2013). Майбутні дослідження повинні поставити в центр свого аналізу ширшу інституційну систему, яка обмежувала як демографічні, так і економічні рішення під час європейського економічного зростання. Жоден конкретний тип сімейного інституту окремо не може розглядатися як необхідний, не кажучи вже про єдиний достатній, для економічного зростання.

Ці висновки чітко вказують на те, що конкретний інститут, який має значення для економічного зростання, часто не буде діяти однаково в різних суспільствах та в різні періоди часу. Наприклад, права приватної власності інтегровані в ширші інституційні системи, які суттєво відрізняються в різних суспільствах, в результаті чого вони не будуть впливати на зростання однаковим чином скрізь. Якщо вони не інтегровані в інституційну систему, що містить, наприклад, доступні та примусові контрактні інститути, вони не зможуть сприяти економічному зростанню, як ми бачили в Лекції 4. Аналогічно, той самий інститут сім’ї може існувати в різних суспільствах, що характеризуються дуже різними інституційними системами, і, відповідно, по-різному впливатиме на економічне зростання. Наявні дані свідчать про те, що вплив будь-якого окремого інституту на економічне зростання по-різному обмежується іншими компонентами інституційної системи в різних суспільствах, і що для економічного зростання важлива інституційна система цілком, а не будь-який окремий інститут ізольовано.

Попри те, що зрозумілим є бажання економістів спростити аналіз інститутів, щоб спробувати зрозуміти їх сутнісні характеристики, важливо пам’ятати вислів Ейнштейна про те, що “все має бути якомога простішим, але не надто простішим” [1]. Хоча інтегрованість окремих інститутів у більші системи, безсумнівно, значно ускладнює аналітичне (і особливо емпіричне) завдання, здається, що це беззаперечний факт, який ми не можемо спростити. Інститути не так легко відокремити від їхнього контексту та ідентифікувати під традиційними або звичними для здорового глузду заголовками, краще аналізувати їх як частину цілої інституційної системи.

[1]  Див. Calaprice (2011, pp. 384-5, 475), який також наводить наступний менш простий (але, ймовірно, більш точний) варіант цієї ідеї з лекції Ейнштейна “Про метод теоретичної фізики”, яку він прочитав в Оксфорді 10 червня 1933 р., присвяченій Герберту Спенсеру: “Навряд чи можна заперечувати, що найвища мета будь-якої теорії полягає в тому, щоб зробити незвідні базові елементи якомога простішими та якомога меншими, не відмовляючись при цьому від адекватного представлення єдиної точки відліку досвіду”.

8.9. ЛЕКЦІЯ 8: КОНФЛІКТИ РОЗПОДІЛУ Є ЦЕНТРАЛЬНИМ МОТИВОМ

У Лекціях 1-7 ми побачили, що багато економістів, які займаються питаннями економічного зростання, приписують головну причинну роль інститутам, коріння яких вони шукають далеко в історії. Але є також багато тих, хто ставить під сумнів саму ідею інституційної системи, сприятливої для зростання, незалежно від географічного чи культурного контексту. Дехто розглядає інституції, по суті, як надбудову, а інші змінні, такі як географічна забезпеченість ресурсами чи культурні погляди, як більш фундаментальні причини економічного зростання, які тягнуть за собою інституції (наприклад, Sachs, 2003). Інші вважають, що суспільство завжди має інститути, які є ефективними з огляду на його ресурси, технології або культурні установки (наприклад, North and Thomas, 1970, 1973; Greif, 2006c). Існують навіть ті, хто вважає, що і інституції, і зростання в основі своїй спричинені стохастичними шоками, які посилюються подальшою взаємозалежністю (наприклад, Crafts, 1977; Crafts та ін., 1989).

Географічний підхід та підхід з точки зору ефективності є особливо помітними в літературі, присвяченій інститутам та зростанню в історичній перспективі. Низка науковців намагалися пояснити історичний розвиток інституцій та економічне зростання з точки зору географії та забезпеченості ресурсами. Так, Даймонд (1997) пояснює останні дев’ять тисяч років економічного зростання та людських інститутів з точки зору географічних характеристик. Померанц (2000) пояснює економічну розбіжність між Європою та Китаєм з 1750 року покладами вугілля, хворобами, екологією та близькістю до експлуатованих “периферій”. Сакс (Sachs, 2001) стверджує, що запізніле зростання сучасних менш розвинених держав зумовлене їхнім розташуванням у тропічних зонах, де сільськогосподарські технології є менш продуктивними, а тягар хвороб – вищим. Як ми побачимо незабаром, Домар (1970) пояснює економічну розбіжність між Східною та Західною Європою від середньовіччя до XIX-го століття, і кріпацтво виступає центральним інституційним проявом цієї розбіжності, з точки зору пропозиції землі відносно пропозиції робочої сили, що, своєю чергою, визначалося екзогенним зростанням населення та земельними завоюваннями.

Як ми бачили на попередніх лекціях, серед економістів також широко розповсюджений погляд на інституції та зростання з точки зору ефективності. Згідно з цим, завдання історика економіки полягає не в тому, щоб з’ясувати, які інститути найбільше сприяють зростанню, а в тому, щоб з’ясувати, як, здавалося б, неефективні інститути в суспільствах минулого, що перешкоджали зростанню, насправді були ефективними в їхньому конкретному природному чи культурному контексті, незалежно від того, як це виглядало на перший погляд. У цьому дусі не лише історичні інститути, з якими ми познайомилися на попередніх лекціях, але й багато інших, були переосмислені тим чи іншим економічним істориком з точки зору ефективності як вигідне рішення однієї або кількох перешкод для можливих транзакцій, серед них: купецькі гільдії (Greif et al. 1994; Greif, 2006c), ремісничі гільдії (Hickson and Thompson, 1991; Epstein, 1998; Zanden, 2009), сільські громади (McCloskey, 1976, 1991; Townsend, 1993; Richardson, 2005), кріпосне право (North and Thomas, 1970, 1973; Fenoaltea, 1975a,b), шляхетська ворожнеча (Volckart, 2004), самосуд (обговорюється в Little and Sheffield, 1983; Hine, 1998) та лінчування (досліджується в Carrigan, 2004) та багато інших.

Якби було істиною те, що інститути завжди є відповіддю на природні обдарування або ефективним розв’язанням економічних проблем, то вони не мали б значення для зростання. Втім, саме їх значення для зростання спонукає економістів розуміти, чому інститути виникають і чому вони змінюються.

На щастя, існує альтернатива розгляду інститутів або як надбудови над більш фундаментальними природними силами, або як ефективних відповідей на ці сили. Згідно з цим альтернативним підходом, інститути суспільства частково або повністю є результатом конфліктів з приводу розподілу (див. Knight, 1995; Acemoglu та ін. 2005; Ogilvie, 2007b). Цей конфліктний погляд ґрунтується на ідеї, що інституції впливають не лише на ефективність економіки, але й на те, як розподіляються її ресурси. Тобто інституції впливають як на розмір загального економічного пирога, так і на те, хто отримує більший шматок. Більшість людей в економіці цілком може прагнути, щоб пиріг був якомога більшим – звідси припущення теоретиків щодо ефективності. Але люди, як правило, не згодні з тим, як ділити шматки. Оскільки інституції впливають не лише на розмір пирога (впливаючи на ефективність), але й на розподіл шматків (розподіляючи випуск), люди, як правило, не погоджуються з тим, які інституції є найкращими. Це спричиняє конфлікт. Одні люди прагнуть підтримувати певні інститути, інші просто співпрацюють, треті тихо саботують їх, а четверті чинять опір. Боротьбу за інституції ведуть не лише окремі люди, але й групи – і деякі групи організовуються саме з цією метою. Від того, яка інституція (або система інституцій) з’явиться в результаті цього конфлікту, залежатиме не лише її ефективність, але й розподільчі наслідки для найвпливовіших індивідів та груп (Knight, 1995; Acemoglu та ін. 2005; Ogilvie, 2007b).

Теорії ефективності іноді згадують, що інститути є результатом конфлікту. Але вони рідко включають конфлікт у свої пояснення. Замість цього, конфлікт залишається випадковим побічним продуктом інститутів, які зображуються як такі, що існують насамперед для підвищення ефективності. Так, наприклад, Норт у своїх ранніх роботах часто згадує розподільчі ефекти інститутів, але пояснює їх виникнення та еволюцію з точки зору економічної ефективності (North and Thomas, 1970, 1973; North, 1981). Грейф (2006c) також іноді визнає, що інститути можуть мати розподільчі ефекти, але аналізує конкретні інститути, які він обирає – коаліцію торговців Магрибу, європейську купецьку гільдію – з точки зору їхньої ефективності у заохоченні середньовічної торгівлі та їхньої сумісності з панівними культурними віруваннями. Оскільки не можна не визнати факт пошуку ренти, він характеризується як ефективний на тій підставі, що “монопольні права генерували потік ренти, який залежав від підтримки інших членів і, таким чином, слугував зв’язком, що дозволяв членам зобов’язуватися до колективних дій” (Greif et al. 1994, с. 749, 758).

Проте конфліктний підхід, який включає в аналіз розподільчу діяльність інституцій, не припускаючи, що така діяльність є ефективною, може пояснити багато фактів про домодерні інституції, які не можуть бути пояснені з точки зору ефективності. Одним із найпоширеніших обґрунтувань теорії ефективності є довговічність конкретних інститутів, які вона намагається переоцінити як ефективні. Якби вони не були ефективними, виникає питання, чому вони проіснували століттями? Чи не зникли б вони набагато швидше, якби були настільки шкідливими для виробництва та зростання? Конфліктний підхід має потужне пояснення довголіття інститутів, які історично завдавали значної шкоди зростанню економік, в яких вони переважали.

Наприклад, прихильники конфліктного підходу погоджуються з тим, що існує вагома економічна причина, чому, як ми бачили в Лекції 3, гільдійські купецькі об’єднання існували так широко з XII-го до – в деяких суспільствах – XIX-го століття. Але ця причина полягала не в тому, що вони збільшували сукупний обсяг виробництва, гарантуючи права власності або виконання контрактів. Радше, вони обмежували конкуренцію та зменшували обмін, виключаючи ремісників, селян, жінок, євреїв, іноземців та міський пролетаріат з найбільш прибуткових галузей торгівлі. Купецькі гільдії та об’єднання були настільки поширеними та витривалими не тому, що вони ефективно розв’язували економічні проблеми, роблячи всіх багатшими, а тому, що вони ефективно розподіляли ресурси на користь могутньої міської еліти, приносячи побічні вигоди правителям (Lindberg, 2009, 2010; Ogilvie, 2011). Ця рентоорієнтована угода між політичною владою та економічними групами інтересів була чітко визнана сучасниками, як у 1736 році, коли правитель німецького штату Вюртемберг назвав купецьку гільдію, яка легально монополізувала національну протоіндустрію камвольного текстилю, “значним національним скарбом”. Згодом вона розширила свої комерційні привілеї за рахунок тисяч збіднілих ткачів та прядильників, мотивуючи це тим, що “особливо з нагоди нещодавньої загрози французького вторгнення та військових податків, які мали бути підвищені, стало очевидним, що не можна втрачати жодної справедливої можливості простягнути руку допомоги [цій купецькій гільдії] у всіх справедливих справах, наскільки це можливо”. (Цит. за: Troeltsch, 1897, с. 84).

Конфліктний підхід також стверджує, що існує гідне економічне пояснення того, чому ремісничі гільдії були широко поширені в Європі протягом багатьох століть. Але це не означає, що вони були корисними для всієї економіки. Емпіричні мікродослідження фактичної діяльності гільдій – на противагу риторичним заявам про їхні переваги в літературі та законодавстві – показують, як вони недоплачували працівникам, переплачували клієнтам, придушували конкуренцію, не допускали жінок та євреїв і цілковито блокували інновації. Гільдії були поширені не тому, що вони мали вигідні пропозиції для всіх, а тому, що вони були вигідні добре організованим групам інтересів. Вони зменшували сукупний економічний продукт, але роздавали значну його частку визнаним майстрам-чоловікам, а міські уряди та правителі отримували фіскальні та регуляторні побічні вигоди (Ogilvie, 1997, 2003, 2004a,b,c; 2005d; 2007a; 2008).

Прихильники конфліктного підходу також погоджуються з тим, що існує хороше економічне пояснення витривалості сильних селянських громад, які існували в значній частині Європи протягом століть, як ми бачили в Лекції 4. Але це не означає, що вони були ефективними для всієї економіки. Їхнє регулювання ринків землі, міграції, технологій, розселення та жіночої праці часто перешкоджало розподілу ресурсів, причому в настільки незліченних формах, що сільські мікродослідження все ще виявляють їхні справжні масштаби та наслідки. Це не лише зменшувало сукупний обсяг виробництва, але й різко звужувало можливості споживання та виробництва для бідніших верств населення, жінок, меншин та мігрантів. Сильні громади збереглися не тому, що вони ефективно максимізували сукупний випуск всієї економіки, а тому, що вони розподіляли великі частки набагато більш обмеженого випуску серед сільських еліт (багатих селян, чоловіків-голів домогосподарств), з фіскальними, військовими та регуляторними побічними вигодами для правителів та землевласників (Melton, 1990; Ogilvie, 1997, 2005a,b, 2007b; Dennison and Ogilvie, 2007; Dennison, 2011).

Нарешті, конфліктний підхід погоджується з тим, що існує вагома економічна причина тривалого існування кріпацтва, але вона не полягає в тому, що воно ефективно розв’язувало проблеми недосконалості ринку суспільних благ, інновацій в сільському господарстві чи інвестицій. Скоріше, кріпацтво створило економіку привілеїв, яка перешкоджала ефективному розподілу ресурсів на ринках землі, праці, капіталу та продукції. Але хоча кріпосне право було вкрай неефективним для збільшення сукупного виробництва, воно було дуже ефективним для розподілу великих часток серед поміщиків, з фіскальними та військовими побічними вигодами для правителів та економічними привілеями для кріпосницької еліти.

Приклад кріпацтва є чудовою ілюстрацією переваги конфліктного погляду на інститути над альтернативними підходами, які пояснюють інститути з точки зору географічної забезпеченості ресурсами або економічної ефективності. Безперечно, економісти, які займаються інституціями та зростанням, неодноразово звертали увагу на кріпацтво саме тому, що воно відігравало центральну роль у розбіжностях у показниках зростання європейських економік між середньовіччям та XIX століттям. Кріпосне право встановлювало інституційні правила для сільського господарства, найважливішого сектору середньовічної економіки (Campbell, 2000). У пізньому Середньовіччі кріпосне право розпалося в деяких європейських економіках (переважно на заході), але посилилося або виникло знову в інших (переважно на сході), попри те, що хронологія та прояви цього розвитку дуже різнилися в обох зонах континенту (нещодавні дослідження див. Cerman, 2013; Ogilvie, 2013b). Але протягом усього цього періоду сільське господарство залишалося найважливішим сектором навіть у найбільш високорозвинених країнах Європи: воно споживало найбільше землі, праці та капіталу, виробляло найбільше продовольства та сировини, а для розвитку промисловості чи торгівлі потрібно було вивільнити ресурси та продукцію з сільського господарства (DeVries, 1976; Crafts, 1985; Ogilvie, 2000). Виживання, розпад та інтенсивність кріпацтва в різних європейських суспільствах відіграли фундаментальну роль у розбіжності їхніх сільськогосподарських показників, а отже, і в розбіжності їхніх темпів зростання між середньовічним періодом та індустріальною епохою. 

Через свою центральну роль у довгостроковому зростанні та стагнації кріпацтво використовувалося як тестовий приклад для майже всіх можливих підходів до інституцій та зростання – з точки зору забезпеченості ресурсами (наприклад, Postan, 1966; Domar, 1970), економічної ефективності (наприклад, North and Thomas, 1970, 1973; Fenoaltea, 1975a,b) та конфліктів у сфері розподілу (наприклад, Brenner, 1976; Acemoglu and Wolitzky, 2011). Занепад кріпацтва широко розглядається як головний чинник зростання сільського господарства в Західній Європі, а його політичне скасування в Центральній та Східній Європі під впливом Французької революції вважається основним прикладом інституційного впливу на зростання (Acemoglu et al. 2011). Проте кріпосне право не було монолітним, воно було по-різному вбудоване в інституційні системи різних європейських економік, і його вплив на зростання залежав, як ми побачимо, від його взаємодії з іншими компонентами кожної інституційної системи. Таким чином, кріпацтво є чудовим контекстом для порівняння різних підходів до інститутів, ілюструючи сильні сторони конфліктного підходу та демонструючи роботу, яку ще належить виконати, щоб простежити, як інститути впливали на економічне зростання в історичній перспективі.

8.9.1. Забезпеченість ресурсами, кріпацтво та зростання

Кріпацтво було інституційною системою, яка зобов’язувала селянина надавати примусові трудові послуги своєму землевласнику в обмін на дозвіл займати землю. Кріпак був юридично прив’язаний до поміщика різними способами, як правило, через заборону мігрувати, одружуватися, займатися певними професіями, продавати певні товари, брати участь у ринках факторів виробництва та продуктів або займатися певними видами споживання без дозволу поміщика. Таким чином, кріпацтво було специалізованим інститутом (мовою, запропонованою в Лекції 3), який впливав на економічне зростання, обмежуючи доступ до ринків факторів виробництва і товарів, перешкоджаючи розподілу ресурсів на найбільш продуктивні види використання та створюючи слабкі стимули для інвестицій в людський капітал, поліпшення землі й технологічні інновації.

Більшість європейських економік характеризувалися певною версією кріпацтва в період між 800 до 1350 року. Після цієї дати кріпацтво почало поступово занепадати в деяких суспільствах, таких як Англія, хоча в інших, таких як Франція та Західна Німеччина, воно проіснувало значно довше. У XVI-XVII століттях у деяких частинах Центрально-Східної та Східної Європи, де класичне кріпосне право або ніколи не існувало, або занепало, включаючи Росію, чеські землі, Словаччину, Польщу, Угорщину та східнонімецькі території, такі як Пруссія, відбулося посилення контролю поміщиків над маєтками, що отримало назву “друге кріпосне право”. Ця система залишалася чинною в цих країнах аж до її скасування, як правило, через дії держави, що відбувалося в різних суспільствах Центральної та Східної Європи в період між 1760 та 1860 роками.

В економічній науці широко поширена думка, що кріпосне право було інституційною відповіддю на наявність ресурсів, зокрема, на відносну пропозицію землі та робочої сили. Ця ідея ґрунтується на роботі Домара (Domar, 1970), в якій стверджується, що кріпацтво можна пояснити як відповідь на високе співвідношення між землею та працею. Дефіцит робочої сили створював жорстку конкуренцію між роботодавцями (поміщиками) за робітників (селян), які працювали на їхній землі. На додаток, велика кількість землі означала, що селяни мали привабливі можливості стати незалежними фермерами та повністю відмовитися від найму робочої сили у поміщиків. Це створило потужний стимул для поміщиків організувати власну інституцію, яка б перешкоджала селянам так вчиняти, юридично прив’язуючи їх до маєтку, забороняючи їм мігрувати до конкурентних роботодавців та зобов’язуючи їх виконувати певну кількість примусової праці на панському господарстві (фільварку). Домар стверджував, що саме цим пояснюється поява кріпацтва в Росії XVII-го століття: співвідношення “земля-праця” зросло через московські колоніальні завоювання, і поміщики винайшли кріпацтво як спосіб захистити свої запаси дефіцитної селянської робочої сили.

Втім, існує багато прикладів економік, в яких співвідношення між землею та працею було високим, але не було ні кріпацтва, ні рабства. Найяскравішим контрприкладом моделі кріпацтва Домара є Європа після Чорної Смерті. Ця вірулентна пандемія значно збільшила співвідношення “земля-праця” в більшості частин Європи, вбивши 30-60% населення між 1348 і 1350 роками. Згідно з теорією Домара, це мало б призвести до посилення кріпацтва або до його появи в суспільствах, де його раніше не існувало. Однак цього не сталося. Натомість у багатьох регіонах Західної Європи після Чорної смерті кріпацтво розпалося і більше ніколи не з’явилося, незалежно від того, що сталося зі співвідношенням “земля-праця”.

На занепаді кріпацтва в Західній Європі після Чорної Смерті обґрунтував свою теорію Постан (Postan, 1966), запропонувавши поглянути на кріпацтво з точки зору забезпеченості ресурсами. Теорія Постана була діаметрально протилежною до теорії Домара, оскільки вона стверджувала, що зростання співвідношення “земля-праця” після Чорної Смерті спричинило занепад кріпацтва, оскільки змусило поміщиків конкурувати за селян, пропонуючи кращі умови. Постан висунув це лише як пояснення занепаду кріпацтва в Західній Європі після Чорної Смерті, а не як загальну модель кріпацтва в усіх суспільствах. Домар (Domar, 1970) вважав, що він просуває загальну модель кріпацтва з точки зору відносної забезпеченості ресурсами. Але він знав достатньо про історичні висновки, щоб визнати, що високе співвідношення земля-праця лише стимулювало поміщиків організовувати інституції, щоб запобігти втраті робітників. Чи робили вони це насправді, залежало від того, чи були вони здатні до політичної організації, тобто чи були вони достатньо сильними, щоб примушувати селян і не давати іншим поміщикам конкурувати з ними, пропонуючи їм кращі умови (наприклад, свободу приймати економічні та демографічні рішення, не звертаючись по дозвіл до поміщиків). Отже, модель Домара – це модель, в якій кріпацтво виникає з відносної забезпеченості ресурсами плюс політична влада різних соціальних груп – тобто вона в цілому відповідає конфліктній моделі кріпацтва, яку ми обговоримо незабаром.

8.9.2. Ефективність, кріпацтво та зростання

Попри майже одностайну думку економістів та істориків економіки про те, що кріпосне право було шкідливим для економічного зростання, воно стало однією з перших інституцій, яку було переосмислено як ефективну [2]. На початку 1970-х років Норт і Томас (1970, 1971, 1973) запропонували модель “піднесення західного світу”, згідно з якою кріпосне право було “ефективним розв’язанням наявних проблем” у середньовічних економіках; добровільним контрактом, який зобов’язував селян надавати трудові послуги лордам в обмін на “суспільне благо захисту і правосуддя” (1973, с. 21). Норт і Томас прямо заявили, що “кріпацтво в Західній Європі по суті не було експлуататорською угодою, … [воно] було, по суті, контрактною угодою, де трудові послуги обмінювалися на суспільне благо захисту і правосуддя” (1971, с. 778). Причина, через яку кріпаків змушували здійснювати ці платежі, полягала в тому, що захист і правосуддя не підлягали виключенню, тож окремі кріпаки мали стимул до вільного пересування. На думку Норта і Томаса, кріпаки були захищені від експлуатації з боку поміщика як монопольного постачальника захисту інституційними правилами (“звичаями маєтку”) і тим фактом, що вони мали доволі дешеву можливість виходу (втеча від свого пана). Причиною того, що кріпаків змушували платити примусовою працею, а не грошима чи натурою, була невизначеність (лорди не могли заздалегідь знати, скільки селяни здатні виробити), транзакційні витрати (витрати, понесені поміщиком на укладення угоди з великою кількістю селян) та відсутність ринків (тому гроші чи натуральні продукти не були корисними для поміщика, оскільки за них нічого не можна було придбати).

[2]  Були запропоновані ревізіоністські погляди, які стверджують, що кріпосне право не завдало шкоди економіці (останнім часом у Cerman, 2012, 2013), але вони не витримують емпіричної перевірки (див. Briggs, 2013; Dennison, 2011, 2013; Guzowski, 2013; Klein, 2013; North, 2013; Ogilvie, 2013b; Rasmussen, 2013; Seppel, 2013).

З цих та інших теорій ефективності (наприклад, Fenoaltea, 1975a,b, 1984) випливало, що кріпацтво було ефективним інститутом з огляду на особливості економіки, в якій воно існувало, і тому сприяло економічному зростанню до тих пір, поки ці особливості не змінилися. Але на захист цього припущення можна знайти надто мало доказів. Захист і правосуддя були фактично виключені. Захист забезпечувався панським маєтком або замком, з якого кріпаків могли вигнати, якщо вони не платили. Крім того, панські укріплення не захищали кріпаків від тієї великої частки випадкового насильства середньовічного суспільства, яке приймало форму непередбачуваних набігів. Правосуддя також було виключене: панські суди, якими керував поміщик або його чиновники, могли відмовити у правосудді будь-кому, могли позбавити кріпака правового захисту, оголосивши його поза законом, і могли стягувати судові збори, щоб покрити витрати на розгляд правових конфліктів. Ще більший сумнів у тому, що кріпосне право було ефективним рішенням для забезпечення правосуддя, викликає той факт, що існували реальні альтернативи: князь, церква, абатства та міста – всі вони забезпечували суди, які пропонували альтернативу панським судам і часто навіть не визнавали відмінностей у статусі кріпаків. Крім того, ні втеча, ні звичаї маєтку не забезпечували ефективного захисту кріпаків від поміщиків-монополістів. Сильний поміщик міг просто ігнорувати звичаї – і багато хто так і робив. Крім того, втеча була насправді дорогим варіантом, який вимагав від кріпака покинути землю, майно, сім’ю та соціальний капітал.

Ще більш фундаментальною проблемою для поглядів на ефективність кріпацтва є те, що значна частина незахищеності та несправедливості, від яких кріпаків “захищали” їхні поміщики, насправді була породжена самими феодальними поміщиками. Таким чином, кріпосне право було більше схоже на рекет, в якому поміщики, як сильніша сторона, створювали як проблему, так і рішення. Кріпосне право не являло собою пакет добровільних контрактів, які сприяли економічній ефективності, а радше було набором рентоорієнтованих угод, спрямованих на перерозподіл ресурсів від селян до поміщиків [3]. Мало того, Норт і Томас помиляються, стверджуючи, що через відсутність ринків селяни повинні були платити працею, а не грошима чи натурою. Кожне рабовласницьке суспільство, яке ми коли-небудь спостерігали, мало ринки як для товарів, так і для факторів виробництва, про що ми поговоримо незабаром детальніше.

[3]  Пізніше Норт (1981, с. 131) визнав, що “перенесення сучасного поняття контракту на відносини між кріпаком та паном є нав’язуванням сучасної концепції, яка вводить в оману. Кріпак був пов’язаний зі своїм паном, а його дії та пересування були суворо обмежені його статусом; про добровільну угоду не йшлося. З усім тим, важливо ще раз підкреслити ключовий момент нашого аналізу, а саме, що саме зміна альтернативних витрат лордів і кріпаків на маргінесі змінила панівщину і врешті-решт призвела до його занепаду”. Однак це не вирішує всіх проблем його моделі, особливо виключення послуг захисту і правосуддя, що надавалися поміщиками, і той факт, що поміщики самі створювали значну частину незахищеності та несправедливості, від яких вони повинні були захищати кріпаків.

Висновки щодо кріпацтва чітко показують небезпеку спроб пояснити інститути виключно як ефективні розв’язання економічних проблем. Зрозуміло, що кріпацтво також передбачало примусову владу, і деякі з проблем, для яких воно мало бути рішенням, самі були спричинені застосуванням цієї влади. Це означає, що ми не можемо вважати, що будь-який інститут, який ми спостерігаємо, навіть якщо він проіснував сотні років, існував тому, що був ефективним набором соціальних правил для максимізації сукупного економічного виробництва. Ми повинні дослідити, який вплив він мав на розподіл його результатів (Acemoglu et al. 2005; Ogilvie, 2007b).

8.9.3. Розподільчі конфлікти, кріпацтво та зростання

Фундаментальний відхід від розгляду кріпацтва як результату забезпеченості ресурсами або економічної ефективності, а отже, нейтрального або корисного для економічного зростання, відбувся з роботою Бреннера (Brenner, 1976). Бреннер вказав на серйозні проблеми в теорії про те, що дефіцит робочої сили (наприклад, в Європі після Чорної Смерті) спричинив або посилення кріпацтва, або його руйнування. Викликаний чумою дефіцит робочої сили змінив стимули як для кріпаків, так і для поміщиків. Безумовно, як стверджували Норт і Томас, через дефіцит робочої сили для кріпаків зросли стимули використовувати свою значно стійкішу позицію на переговорах, щоб покласти край кріпосному праву. Але це також збільшило стимули для поміщиків зміцнювати позиції кріпосного права, щоб забезпечити себе дефіцитною робочою силою (аргумент Домара). На практиці, зміна у відносній пропозиції землі та робочої сили після Чорної Смерті призвела до того, що кріпацтво розвивалося в діаметрально протилежних напрямках у різних європейських суспільствах. У більшості західноєвропейських економік кріпацтво зникло після Чорної Смерті, хоча й різними темпами та в різний час. У більшості країн Східної Європи поміщицьке землеволодіння пережило Чорну смерть і значно посилилося за часів другого кріпацтва.

Це сталося не тому, що кріпосне право перестало бути ефективним і не сприяло економічному зростанню на заході, але продовжувало бути ефективним і сприяти зростанню на сході. Скоріше, те, яким шляхом пішла економіка, було “питанням влади, справді сили” (Brenner, 1976, с. 51). Результат у кожному конкретному суспільстві визначався здатністю як селян, так і землевласників колективно об’єднуватися зі своїми товаришами, а також об’єднуватися з примусовою силою держави. У Західній Європі сильна центральна держава, що виникла наприкінці середньовічного періоду, проводила політику “захисту селян”, мотивуючи це необхідністю підтримувати здатність селян платити податки державі, а не орендну плату і трудові послуги поміщикам. У Східній Європі, навпаки, держава вступала в союз з поміщиками та посилювала їхній контроль над селянами в обмін на частку здобичі. Бреннер стверджував, що кріпацтво завжди було експлуататорською системою, яка перерозподіляла ресурси від селян до поміщиків. Він також стверджував, що цей перерозподіл мав шкідливий вплив на економічні показники: наслідком другого кріпацтва, на його думку, було те, що “можливість … економічного зростання була знищена, а Східна Європа приречена на відсталість на століття” (Brenner, 1976, с. 60).

Асемоглу та Воліцкі (2011) розширили перспективу Бреннера, запропонувавши модель примусу до праці, яка намагалася поєднати ресурси та владу. Вона поставила відносний дефіцит робочої сили та землі в центр уваги, але формалізувала тезу Бреннера про те, що дефіцит робочої сили може мати два протилежні ефекти на кріпосне право: його укріплення та руйнування. Їхня модель припускає, що дефіцит робочої сили, через його вплив на ціну продукції та віддачу від примусу, мав тенденцію до укріплення кріпацтва, як стверджував Домар (Domar, 1970). Однак їхня модель також припускає, що дефіцит робочої сили, покращуючи зовнішні можливості селян, мав тенденцію до послаблення кріпацтва, як стверджували Постан (Postan, 1966) та Норт і Томас (North and Thomas, 1971). Асемоглу та Воліцкі стверджують, що вирішальним фактором у тому, чи призвів дефіцит робочої сили до посилення кріпацтва, чи, навпаки, до занепаду, було те, чи перевищувала вартість продукції та віддача від примусу вартість альтернативних можливостей селян. Вони стверджують, що у Східній Європі відсутність ринків означала, що кріпаки мало надто мало зовнішніх можливостей, тому цінність цих можливостей перевищувала віддачу від примусу; отже, падіння чисельності населення у Східній Європі призвело до посилення кріпацтва. У Західній Європі, навпаки, існування ринків давало кріпакам вигідні зовнішні можливості, які перевищували вартість віддачі від примусу, тому скорочення населення призвело до занепаду кріпацтва.

Це можна назвати значним прогресом порівняно з попередніми роботами, але навіть цей підхід не враховує того, що показують історичні дослідження про три важливі інститути, які співіснували з кріпацтвом та впливали на його функціонування: держава, громада та ринок. Щодо держави, то, як визнають самі Асемоглу та Воліцкі (2011, с. 569-71), їхня модель розглядає кожного роботодавця кріпаків як окрему особу, замість того, щоб визнати, що на практиці поміщики зазвичай здійснювали примус колективно та використовували цей колективний примус (часто забезпечений державою) для регулювання зовнішніх можливостей кріпаків. Хоча Асемоглу і Воліцкі стверджують, що їхній аргумент залишається чинним, коли до нього додається держава, факт залишається фактом: він не враховує аргумент Бреннера (Brenner, 1976), згідно з яким найсильнішою змінною, що визначає, посилить чи послабить дефіцит робочої сили кріпосне право, є політика, зокрема, колективні дії кріпаків і поміщиків та відносини між кожною соціальною групою та державою.

Що стосується громади, то модель Асемоглу та Воліцкі розглядає кожного кріпосного працівника як окрему особу, замість того, щоб визнати, що на практиці кріпаки утворювали громади, які діяли, принаймні в певних аспектах, як інституційні одиниці. Існування общинних інституцій дозволяло кріпакам брати участь у колективних діях як проти поміщика, так і проти держави. Але кріпосна громада також була суб’єктом, з яким поміщики та держава могли торгуватися, щоб сприяти примусу щодо окремих кріпаків, які намагалися порушити обмеження кріпацтва, оподаткування або військової повинності.

Щодо ринку, Асемоглу і Воліцкі (2011) припускають, що він був відсутній у Східній Європі, замість того, щоб визнати, що на практиці східноєвропейські кріпаки мали доступ до ринків праці, капіталу, землі та продукції та активно брали в них участь. Існування цих ринків означало, що кріпаки мали можливість вибору, але участь кріпаків у ринкових відносинах також пропонувала поміщикам додаткове та вельми привабливе джерело ренти. На практиці, як ми побачимо, багато поміщиків використовували свою інституційну владу для отримання ренти від участі своїх кріпаків на ринках, прибутки від якої сприяли їхньому збагаченню, яке вони потім частково інвестували в політичну діяльність, щоб підтримувати та посилювати власні економічні привілеї в умовах кріпосного права.

8.9.3. Кріпосне право та інституційна система

Більш ретельне вивчення змінних, які створили, підтримували і, зрештою, зруйнували кріпацтво, переконливо підтверджує думку про те, що конфлікти розподілу та політичні сили були центральними. Але воно також показує важливість розширення нашої категорії уваги за межі одного окремого інституту до ширшої інституційної системи. Ми не можемо обмежувати наш погляд лише кріпацтвом, в сенсі інституційних правил, що регулювали відносини між селянами та поміщиками. Ми також повинні проаналізувати суміжні інститути, особливо ті, про які йшлося у попередньому розділі: ринок, громаду та державу.

Ринок не був ні відсутнім, ні незначним фактором у житті селян у кріпосницьких суспільствах – чи то в середньовічній Західній Європі, чи то в ранньомодерній Східній Європі. За останні кілька десятиліть численні мікродослідження однозначно показали, що селяни в середньовічних і ранньомодерних кріпосних суспільствах широко використовували ринки. Вони використовували ринки для купівлі та продажу землі (Cerman, 2008, 2012, 2013; Campbell, 2009), пропонували та наймали на ринках робочу силу (Campbell, 2009; Dennison, 2011), позичали та брали гроші в борг (Briggs, 2004, 2009; Campbell, 2009; Ogilvie, 2001; Bolton, 2012), а також купували та продавали харчові продукти або ремісничі вироби (Kaminski, 1975; Smith, 1996; Britnell, 1996; Cerman, 1996; Ogilvie, 2001; Bolton, 2012). Активну участь на ринку можна спостерігати серед кріпаків не лише в середньовічній Англії, але й у Німеччині, Швейцарії, Австрії, Італії та Франції в середні віки, а також у багатьох регіонах Східної, Центральної та Східної Європи за часів ранньомодерного другого кріпацтва, включаючи Польщу, Угорщину, Чеські землі та Росію (Kaminski, 1975; Dennison, 2011; Cerman, 2012; Ogilvie, 2012). Участь у ринкових процесах не обмежувалася найбагатшими кріпаками, а поширювалася на всі верстви кріпосного суспільства, включаючи жінок, робітників, безземельних селян і тих, хто перебував на межі голодної смерті (Kaminski, 1975; Cerman, 2012; Ogilvie, 2001, 2012).

Отже, ринки були присутні в кріпосницьких економіках та пропонували привабливі зовнішні можливості для кріпаків. Втім, ринки водночас пропонували привабливі варіанти для поміщиків. Як наслідок, доступ кріпаків до ринків часто обмежувався владою поміщиків, які прагнули отримати більшу орендну плату. Таким чином, кріпаки широко використовували ринки для найму власної праці, найму праці інших, а також для купівлі та продажу землі (Topolski, 1974; Dennison, 2011; Klein, 2013; Ogilvie, 2001, 2005c, 2012, 2013b). В той самий час поміщики використовували свої повноваження за кріпосного права для втручання в операції з робочою силою та землею з метою отримання ренти або коли вони бачили вигоду для себе (Harnisch, 1975; Ogilvie, 2001, 2005c, 2012; Dennison and Ogilvie, 2007; Velková, 2012). Кріпаки купували та продавали сільськогосподарську й промислову продукцію на ринках, хоча і тут поміщики використовували свої повноваження для втручання в ці процеси, зобов’язуючи кріпаків купувати ліцензії, платити довільні збори, пропонувати свою продукцію спочатку для продажу поміщику за продиктованими цінами або купувати певну продукцію виключно з власних господарств поміщика (Cerman, 1996; Ogilvie, 2001, 2005c, 2012, 2013b; Klein, 2013). Отже, справа не в тому, що в кріпосницьких суспільствах були відсутні ринки, і що кріпаки, таким чином, не мали зовнішніх можливостей, а в тому, що поміщики втручалися в ці ринки таким чином, щоб перерозподіляти частину прибутків від участі кріпаків у ринкових процесах на свою користь. Взаємодія з ринками глибше вкорінювала кріпацтво та сприяла його довговічності, приносячи додаткову вигоду поміщикам користуючись з кріпаків.

Сільські громади також відігравали значущу роль в існуванні та укріпленні позицій кріпацтва. Низка вчених, зокрема Бреннер (Brenner, 1976), стверджували, що за кріпацтва сільські громади були придушені поміщицьким гнітом. Втім, подальші мікродослідження показали, що це було не так (Wunder, 1978, 1996; Ogilvie, 2005a,b; Dennison and Ogilvie, 2007; Cerman, 2008, 2012). Не було жодних сумнівів щодо інституційної спроможності сільських громад діяти як автономні органи в умовах кріпацтва (Peters, 1995a,b, 1997; Wunder, 1995). Сільські громади організовували прямий опір спробам посилення кріпацтва та зверталися до князівської чи міської юрисдикції з позовами проти поміщика (Harnisch, 1972; Ogilvie, 2005a,b, 2012, 2013b). Сила общинних інститутів кріпаків та їхня здатність домовлятися із зовнішніми інституціями, такими як держава, інші землевласники та міста, впливали на те, наскільки поміщик міг втручатися в їхні ринкові транзакції.

Водночас сільські громади відігравали складну роль у кріпосницькому суспільстві. Вони не просто успішно діяли та цілеспрямовано захищали інтереси кріпаків – кріпосні громади не були повністю незалежними від поміщицького втручання. Вище керівництво села часто обиралося та призначалося поміщиком (Harnisch, 1975; Peters, 1995a,b). Навіть общинні чиновники, яких обирали самі кріпаки, непропорційно часто представляли прошарок багатих кріпаків (і походили з нього). Ця олігархія керувала селом у власних інтересах та отримувала вигоду від автономії громади (Melton, 1988; Rudert, 1995a,b; Hagen, 2002; Ogilvie, 2005a,b, 2012; Dennison and Ogilvie, 2007). Общинні інститути, як правило, реалізовували вибір найвпливовіших членів, частково обмежуючи вибір найменш впливових – великих фермерів над робітниками, чоловіків над жінками, досвідчених домогосподарів над неодруженою молоддю, місцевих над мігрантами (Ogilvie, 2005a,b, 2012, 2013b; Dennison and Ogilvie, 2007).

Ці характеристики кріпосних громад були не просто випадковими. Радше, вони були центральними компонентами того, як функціонувало кріпацтво. У звичайні часи – тобто, за винятком правових конфліктів або повстань кріпаків проти своїх поміщиків – общинні інституції виконували важливі завдання, які підтримували адміністрацію маєтку та забезпечували безперебійне функціонування кріпацтва (Harnisch, 1986, 1989a,b; Dennison and Ogilvie, 2007; Ogilvie, 2012, 2013b). Поміщики передали общинним службовцям організацію трудових повинностей та збір панщини (Peters, 1995a,b). Вони ж розгорнули складну систему общинної відповідальності, яка робила всю кріпосну громаду відповідальною за невдачі кожного окремого селянина (Harnisch, 1989b; Peters, 1997). Якщо кріпак ухилявся від виконання трудових повинностей або самовільно залишав своє господарство, його громада була інституційно зобов’язана взяти на себе відповідальність. Це створювало сильні стимули для громади доносити на своїх порушників або економічно слабких членів до маєтку; такі громадські донесення лежали в основі багатьох випадків вигнання кріпаків (Harnisch,1989b). Колективна відповідальність за виконання примусових робіт та різноманітних платежів поміщику та державі також мотивувала громади забезпечувати дотримання обмежень на пересування, пов’язаних з кріпацтвом, і в багатьох випадках можна спостерігати, як представники громади переслідували кріпаків-втікачів від імені поміщика (Peters, 1997). І навпаки, перебування в милості общинних чиновників і сільської олігархії було важливим, якщо кріпак сподівався отримати свідоцтво про те, що він був добрим фермером, яке могло б, своєю чергою, переконати поміщика позитивно поставитися до його прохань про доступ до землі чи інших ресурсів (Harnisch, 1975; Hagen, 2002; Dennison and Ogilvie, 2007; Ogilvie, 2005a,b, 2012, 2013b). Найпотужніший прошарок кріпаків, який зазвичай контролював кріпосну громаду, мав дуже сильні стимули до співпраці з поміщиком та державою (Melton, 1988; Blaschke, 1991; Rudert, 1995a,b; Hagen, 2002; Ogilvie, 2005a,b,c; Dennison, 2011). Таким чином, кріпосна община була важливим компонентом інституційної системи, яка допомагала підтримувати кріпосне право та примножувала його негативні наслідки для зростання, приносячи вигоду поміщикам (Ogilvie, 2005a,b, 2012, 2013b; Dennison and Ogilvie, 2007).

Держава, зрештою, також впливала на існування та укріплення позицій кріпацтва. Кріпаки були основним джерелом податкових платежів та рекрутів до армії (Harnisch, 1989a,b; Seppel, 2013; Ogilvie, 2013b). Часто кріпаки були єдиним джерелом податкових платежів, оскільки шляхта зазвичай використовувала своє домінування над парламентськими інституціями, щоб звільнитися від оподаткування. Цей факт давав державі два протилежні стимули стосовно кріпацтва. З одного боку, фіскальні інтереси мотивували державу конкурувати з поміщиками за гроші та працю кріпаків (Hagen, 1989; Cerman, 2012). У низці ранньомодерних кріпосницьких суспільств Центральної та Східної Європи, коли пани вимагали більше примусової праці, державні суди відшкодовували збитки кріпакам, хоча б для того, щоб захистити фіскальну спроможність кріпаків. З іншого боку, витрати на утримання чиновників  на місцях створювали сильні стимули для держави передавати функції збору податків та військової повинності місцевим кадрам, що означало співпрацю з поміщицькою адміністрацією та всім кріпосницьким режимом. Таким чином, держава конкурувала з поміщиками за кріпацьку працю, але співпрацювала з поміщиками в процесі її отримання (Hagen, 1989; Ogilvie, 2005c, 2013b; Cerman, 2008, 2012; Rasmussen, 2013; Seppel, 2013).

Держава також стояла на варті доступу кріпаків до правової системи. У більшості суспільств за часів кріпосного права нижчою інстанцією були власні сільські суди кріпаків, які ухвалювали рішення щодо дрібних правопорушень, сусідських конфліктів та земельних угод (Kaak, 1991). Але вища юрисдикція щодо серйозних злочинів здійснювалася в першій інстанції не князівськими судами, а судами поміщиків (Cerman, 2012; Ogilvie, 2013b). Поміщики, як правило, отримували цей юрисдикційний контроль від князів в обмін на фіскальні та політичні привілеї, хоча й різною мірою в різних кріпосницьких суспільствах (Kaak, 1991; Ogilvie, 2013b). У деяких європейських кріпосницьких суспільствах, таких як Богемія та Росія, поміщики також успішно домоглися прийняття державного законодавства, що обмежувало право кріпаків на апеляцію до князівських судів (Ogilvie, 2005c; Dennison, 2011). Але в багатьох інших країнах, включаючи Пруссію, кріпаки зберегли (або їм було прямо надано) інституційне право оскаржувати своїх поміщиків у державних судах (Harnisch, 1975, 1989a,b; Hagen, 2002).

На правовий баланс влади між кріпаками та їхніми поміщиками впливала влада правителя відносно шляхти в кожній державі (Harnisch, 1989a,b; Cerman, 2012; Ogilvie, 2013b). Там, де правитель був слабким порівняно з дворянами, влада поміщиків над кріпаками, як правило, була більшою. Але це не означало, що держава не впливала на кріпацтво в таких суспільствах: там, де правитель сильно залежав від дворянської підтримки, він не тільки утримувався від надання відшкодування кріпакам, але й позитивно підтримував поміщиків у більшості конфліктів. Там, де правитель не мав альтернативних джерел фінансової та політичної підтримки та потребував підтримки поміщиків для отримання від парламенту податкових пільг і сплати князівських боргів, правитель, швидше за все, погоджувався на більшість шляхетських вимог, включно з посиленням позицій кріпацтва за допомогою державного примусу, як ми бачили в Лекції 2. Там, де правитель мав більше альтернативних джерел доходів (наприклад, податки на видобуток корисних копалин) та політичну підтримку (наприклад, з боку міст), він був здатний більшою мірою протистояти вимогам знаті (часто вираженим частково через парламент).

Ймовірно, найважливіша роль держави в кріпацтві полягала в тому, що вона законодавчо формувала, підтримувала і, зрештою, скасовувала всю систему (Harnisch, 1986, 1994; Ogilvie, 2013b). За кріпацтва поміщики реагували на дефіцит робочої сили, використовуючи обмеження мобільності, щоб не дати кріпакам “проголосувати ногами” за міграцію до кращих умов, а також співпрацюючи з іншими поміщиками, щоб відправити втікачів назад. Як і будь-яка інша картельна угода, цей поміщицький картель був під загрозою через проблему фрірайдерів: лорди колективно отримували вигоду від підпорядкування інших лордів, але індивідуально наживалися на порушенні угоди. Ця проблема, а також транзакційні витрати, пов’язані з координацією правозастосування в різних юрисдикціях, давала поміщикам сильний стимул шукати підтримки у політичної влади, щоб забезпечити дотримання інституційних обмежень кріпосного права (Ogilvie, 2013b). Таким чином, держава відігравала фундаментальну роль у підтримці інституту кріпацтва.

Однак держава також відіграла фундаментальну роль в остаточному скасуванні кріпацтва, яке відбулося в різні часи в суспільствах Центрально-Східної та Східної Європи протягом XVIII-го та XIX-го століть. У низці кріпосницьких суспільств, таких як Пруссія та Росія, державні реформи, що скасували кріпосне право, передбачали створення системи юридичних зобов’язань, які вимагали від колишніх кріпаків та їхніх нащадків здійснювати викупні платежі своїм колишнім поміщикам та їхнім нащадкам як форму компенсації за втрату землі, грошової ренти та трудових послуг, які зникли зі скасуванням кріпосного права (Harnisch, 1986, 1994). Таким чином, держава відіграла останню, найважливішу роль в інституційних змінах: вона виступила посередником в укладенні угоди між кріпаками та поміщиками, яка мала юридичну силу та зобов’язувала колишніх кріпаків відшкодувати колишнім поміщикам збитки, спричинені інституційними перетвореннями.

Таким чином, економічна історія кріпацтва є чудовою ілюстрацією того, наскільки важливим для інституційних змін є розв’язання проблеми відсутності того, що Асемоглу (2003) називає “політичною теоремою Коуза”. Партія, яка має (або отримує) певну інституційну владу, не може взяти на себе надійне зобов’язання, яке б пов’язувало її власні майбутні дії, без зовнішньої установи, яка має примусовий потенціал, щоб забезпечити виконання такого зобов’язання. Відсутність політичної теореми Коуза означає, що інституційні зміни, які могли б покращити стан всієї економіки, часто блокуються через те, що потенційним вигодонабувачам інституційної реформи важко взяти на себе зобов’язання відшкодувати збитки тим, хто програв, після того, як останні втратили свою інституційну владу (Acemoglu, 2003; Acemoglu та ін., 2005, с. 436; Ogilvie, 2007, с. 666-7). Економічна історія кріпацтва є чи не найкращим прикладом впливу цього принципу на процес інституційних змін. У таких суспільствах, як Росія та Пруссія, кріпосне право було скасовано лише тією мірою, якою держава змогла розв’язати проблему відсутньої “політичної теореми Коуза”, виступивши посередником і забезпечивши виконання зобов’язання тих, хто виграв, компенсувати збитки тим, хто програв. Наприклад, коли у 1807 році в Пруссії було скасовано кріпосне право, держава законодавчо закріпила за кожним колишнім кріпаком виділення ділянки землі та звільнення від примусових робіт, але також зобов’язала його компенсувати своєму землевласнику втрату цієї землі та робочої сили шляхом сплати низки викупних платежів протягом цілих десятиліть (Knapp, 1887; Harnisch, 1986, 1994). Таким чином, держава виступала посередником та забезпечувала виконання зобов’язання, згідно з яким селяни, як ті, хто виграв від скасування кріпосного права, повинні були компенсувати збитки поміщикам, як тим, хто програв.

Таким чином, економічна історія надає значну підтримку твердженню про те, що інститути є не просто відповіддю на наявність ресурсів або ефективним розв’язанням економічних проблем, які в такому випадку не мали б значення для зростання, а радше, що вони є – частково або повністю – результатом конфліктів з приводу розподілу, а отже, мають потенціал відігравати причинно-наслідкову роль у впливі на те, буде економіка зростати чи стагнувати. Але в літературі, присвяченій економічному зростанню, яка розглядає інститути з точки зору конфлікту, ще не використано належним чином історичні дані, та надмірний акцент робиться на високій політиці та революціях, що відбуваються зверху вниз. Наявні факти свідчать, що деякі з найважливіших інститутів, які зашкодили довгостроковому зростанню в європейській історії – такі, як кріпацтво, – виникли в результаті глибоко вкоріненої та тривалої боротьби за розподіл між групами з особливими інтересами, що велася на місцевому рівні, далеко від шуму парламентських та міністерських баталій у національних столицях, а часто – взагалі поза офіційною політичною ареною. І навпаки: суспільства, яким вдалося мінімізувати вплив таких груп на економічну політику, поступово зменшували вплив спеціалізованих інститутів та збільшували вплив загальних, що дозволило їхнім економікам досягти зростання в коротші терміни. Таким чином, економічна історія рішуче підтримує центральну роль соціально-політичних конфліктів у розвитку інститутів, які впливають на зростання (добре це чи погано), але припускає, що ми повинні розширити наше визначення конфлікту національної політики в традиційному розумінні, включивши до нього конфлікти розподілу на нижчому рівні та повільні, поступові, нереволюційні процеси в провінціях.

8.10. НАОЧНІСТЬ ЛЕКЦІЙ: КРІПАЦТВО ТА ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ

Зробивши кріпацтво основним наочним прикладом для Лекції 8, ми вже достатньо розповіли, щоб продемонструвати, як воно ілюструє кожну з восьми лекцій. Кріпосне право в будь-якому випадку становить певний самостійний інтерес, оскільки воно визначало економічні можливості більшості населення в сільському господарстві, яке було найбільшим економічним сектором майже в кожній європейській економіці протягом усього середньовічного періоду, а в багатьох регіонах – до кінця XIX-го століття. Занепад кріпацтва в Західній Європі та його інтенсифікація у Східній Європі після пізнього середньовіччя, безумовно, збіглися і, ймовірно, сприяли значній розбіжності у зростанні доходу на душу населення в цих двох частинах континенту на той період (Ogilvie, 2013b). Тому, якщо ми хочемо зрозуміти розбіжності або зближення в довгострокових показниках зростання європейських суспільств між Середньовіччям і промисловою революцією, необхідно детально розглянути саме явище кріпацтва.

По-перше, кріпацтво чітко демонструє важливість інститутів суспільного порядку для економічного зростання – цей аргумент, наведений в Лекції 1. Не існує емпіричних доказів ідеї, що кріпацтво ефективно заміняло собою інститути приватного порядку, яких, вочевидь, бракувало для гарантування прав приватної власності або виконання контрактів (North and Thomas, 1970, 1971, 1973; Fenoaltea, 1975a,b). Занепад кріпацтва в Західній Європі наприкінці середньовіччя був тісно пов’язаний з небажанням державної влади в цих суспільствах надавати підтримку поміщикам у забезпеченні їхніх інституційних привілеїв над кріпаками. І навпаки, посилення кріпацтва в суспільствах Центрально-Східної та Східної Європи, починаючи з XVI століття, стало можливим лише завдяки підтримці позицій поміщиків з боку держави. Нарешті, скасування другого кріпацтва у східноєвропейських суспільствах між 1780-ми та 1860-ми роками покладалося саме на державну владу у розв’язанні проблеми відсутньої політичної теореми Коуза.

По-друге, кріпосне право чітко показало, що сильний парламент, навіть той, що представляє інтереси власників багатства, не завжди є корисним для економічного зростання. У деяких кріпосницьких суспільствах, як-от Польща, парламент був надзвичайно сильним у порівнянні із повноваженнями правителя. У всіх рабовласницьких суспільствах парламент представляв інтереси власників багатства у формі дворянського землеволодіння. Чим сильніший парламент у кріпосницькому суспільстві, тим більша здатність земельної знаті впливати на державу, вимагаючи від неї державного примусу для підтримки влади поміщиків над сільським населенням, як передумови для надання парламентом податків або військової підтримки правителю. Історія європейського кріпацтва показує, що економічне зростання залежить не від того, чи є в суспільстві інституція, яка називає себе парламентом, здійснює контроль над виконавчою владою та представляє інтереси власників багатства, а від базових інститутів суспільства, які визначають, як люди отримують багатство, як власники багатства отримують парламентське представництво, та чи використовують вони потім це парламентське представництво для впровадження інституційних правил, які перерозподіляють ресурси на їхню користь, або, навпаки, таким чином, що сприяти зростанню всієї економіки.

По-третє, кріпацтво ілюструє ключову відмінність між загальними та спеціалізованими інституціями. Кріпацтво було повністю спеціалізованим інститутом у тому сенсі, що правила, які воно встановлювало, та послуги, які надавало, повністю залежали від особистого статусу та привілеїв людини як кріпака чи некріпака. Доступ до землі, праці, капіталу та продукції за часів кріпацтва не був необмеженим або передавався неупереджено кожному, а радше залежав від приналежності економічного агента до поміщика, вільного чи кріпосного. Крім того, більшість форм кріпацтва значною мірою залежали від співпраці з другою спеціалізованою інституцією – сільською громадою. Правила сільської громади також діяли у специфічний спосіб, у тому сенсі, що володіння, використання та передача ресурсів і результатів трудового процесу залежали від особистого статусу та привілеїв людини, наприклад, як члена села, а не мігранта; чоловіка-домогосподаря, а не жінки чи залежного чоловіка; заможного фермера, а не безземельного робітника. Втім, у європейських кріпосницьких суспільствах повністю спеціалізовані інститути кріпацтва та сільської громади співіснували з інститутами держави та ринку, які були принаймні частково загальними. Точний баланс між цими двома типами інститутів в кріпосницьких суспільствах визначив, як довго проіснувало кріпосне право, наскільки воно стримувало економічне зростання, а також коли та як його було скасовано.

По-четверте, кріпосне право показує, що інститути прав власності та інститути контрактів є важливими й нероздільними. Коли люди в кріпосницьких суспільствах торгували, вони одночасно передавали права власності іншій особі та укладали договір. Поміщики втручалися не лише у права власності, але й у контракти, визнаючи угоди недійсними у власних інтересах або в інтересах клієнтів, яким вони надали ринкові привілеї. Мало того, скасування кріпацтва у Центрально-Східній та Східній Європі часто покращувало систему гарантування прав приватної власності на землю, але не сприяло зростанню сільського господарства. Одна з причин полягала в тому, що для того, щоб вигоди від убезпечення прав власності на землю стали доступними для зростання, необхідно було також покращити інститути контрактації, щоб забезпечити селянам стимули нести витрати та ризики, пов’язані з інвестуванням у людський капітал, поліпшенням землі та інноваціями. Тобто, політична влада повинна була встановити не лише загальні права власності, але й загальні механізми виконання контрактів. Це вимагало від неї припинити підтримувати специфічні втручання з боку груп зі спеціальними інтересами, які знижували рівень гарантій виконання контрактів. Тільки тоді, коли ця умова була втілена, можна було реалізувати переваги прав власності, що сприяли економічному зростанню, і таким чином прискорити економічне зростання. Кріпацтво показує, що конфлікти розподілу та примусові повноваження еліт відігравали важливу роль у створенні контрактних інститутів, так само як і в системі гарантування прав власності.

По-п’яте, кріпацтво показує, що гарантовані права приватної власності можуть бути корисними або шкідливими для економічного зростання, залежно від того, чи є вони узагальненими, чи конкретизованими. За часів кріпацтва поміщики мали дуже захищені, чітко визначені та широкі права приватної власності. Але це були права власності, які були спеціалізовані в тому сенсі, що вони базувалися на неекономічних характеристиках власника: його особистому статусі та юридичних привілеях як шляхетного землевласника, а також на його володінні примусовою владою над своїми кріпаками. Транзакції, пов’язані з цими гарантованими правами приватної власності, регулювалися особистими характеристиками пана, в тому числі його здатністю до примусу. Ці дуже захищені та чітко визначені права приватної власності перешкоджали економічному зростанню, значно обмежуючи ступінь розподілу ресурсів між користувачами, які мали найбільш продуктивні способи їх використання. Натомість за часів кріпацтва права приватної власності розподіляли ресурси між тими, хто мав юридичні привілеї та можливості примусу. Водночас спеціалізований характер прав приватної власності за часів кріпацтва обмежував можливості кріпаків інвестувати у підвищення продуктивності своєї землі, а також їхню здатність використовувати її як заставу для отримання кредитів на інвестиційні цілі.

По-шосте, кріпацтво показує, що убезпечення прав приватної власності – чи то на володіння, чи то на користування, чи то на передачу – було питанням ступеня, а не наявності чи відсутності системи. У багатьох європейських кріпосницьких суспільствах кріпаки мали право власності на свої володіння: у деяких з них було практично неможливо через примху поміщика виселити кріпака з його господарства; у більшості інших виселення вимагало юридичного обґрунтування того, що кріпак порушив умови свого володіння, наприклад, не сплативши орендну плату або трудові повинності. У більшості досліджених європейських кріпосницьких суспільств існувала також система гарантій права користування, в тому сенсі, що кріпаки могли обирати, які культури вирощувати (наприклад, товарні культури, такі як льон) та як інвестувати у свої володіння (наприклад, зводячи додаткові будівлі або удобрюючи поля). У більшості європейських кріпосницьких суспільств кріпаки також купували, продавали та заповідали свої володіння, а також мали можливість здавати в оренду та лізинг принаймні деякі ділянки землі. В цілому, кріпак потребував дозволу свого поміщика на будь-яку передачу землі, але в більшості випадків такий дозвіл надавався практично автоматично. Так, безумовно, було в Англії за часів кріпосного права, а отже, задовго до 1688 року, оскільки кріпосне право занепало в Англії після 1350 року. Мало того, кріпаки мали значний (якщо не ідеальний) ступінь гарантування прав володіння та користування своєю власністю не лише в середньовічній Англії, але й практично в кожному іншому європейському кріпосницькому суспільстві, яке коли-небудь вивчалося. Безпека володіння та користування приватною власністю існувала майже в кожному середньовічному та ранньомодерному європейському суспільстві, але їхні загальні риси часто обмежувалися дією суміжних або конфліктуючих між собою конкретних інституційних механізмів. Кріпацтво є яскравим прикладом того, що безпека прав приватної власності є питанням ступеня застосовності, а не його виду. Воно також ілюструє важливість розбиття поняття “гарантія” прав власності на різні складові, вивчення кожної з них окремо та аналізу того, як кожна з них впливає на економічне зростання.

По-сьоме, кріпосне право чітко демонструє важливість визнання того факту, що інститути вбудовані в ширшу інституційну систему та обмежуються іншими інститутами цієї самої системи. За фасадом кріпацтва ховався набір інституційних механізмів, які суттєво відрізнялися в різних європейських суспільствах і в різні періоди часу. Це було пов’язано з тим, що кріпосне право не існувало ізольовано, як набір інституційних правил, що регулювали відносини між селянами та шляхетними землевласниками. Воно було вмонтоване в ширшу систему інших інститутів – ринок, сільську громаду, державу, сім’ю та багато інших. Функціонування кріпацтва, його укорінення в систему та вплив на економічне зростання залежали від наявності, а часто й від активного втручання усіх інших інститутів.

По-восьме, приклад кріпацтва яскраво демонструє ключову роль конфліктів розподілу благ в еволюції інституційних систем та їхнього впливу на економічне зростання. Кріпосне право виживало протягом століть в умовах мінливої ресурсної забезпеченості та повсюдної неефективності, тому що воно було вигідне потужним групам: поміщикам, правителям та членам кріпосницької олігархії. Але конфлікти розподілу, які підтримували кріпосне право, вирували не тільки, або навіть не стільки на рівні високої політики. Вони радше складалися з більш низького рівня протистоянь та більш тривалої боротьби за розподіл між групами зі спеціальними інтересами, здебільшого поза межами національної політики.

8.11. ВИСНОВОК

У цій главі ми спробували проаналізувати історичні дані щодо впливу інституцій на довгострокове економічне зростання. Хоча нам ще потрібно дізнатися набагато більше про інститути, які впливали на економічний успіх у минулих століттях, навіть на основі наявних фактів ми можемо багато чого сказати про умови для зростання – як позитивних, так і негативних. Література на тему економічного зростання містить низку переконливих тверджень про економічну історію та інститути. У цьому розділі показано, що деякі з цих тверджень не підтверджуються історичними дослідженнями та мають бути реструктуровані. Інші є суперечливими, а докази, розглянуті в цьому розділі, вказують на те, в якому розрізі їх слід переглянути. Треті, ймовірно, мають рацію, і в цьому розділі ми спробували показати, як вони могли б стати більш корисними для теорії та політики, якби використовували історичні докази кращим чином.

Ми можемо остаточно виключити деякі дуже поширені гіпотези, які стверджують, що якась специфічна, особлива інституція відігравала ключову причинну роль в економічному зростанні. Широко розповсюдженою є думка, що інститути приватного порядку здатні замінити інститути державного порядку у підтримці економічного зростання. Але, як ми бачили в Лекціях 1 і 3, історичні приклади, які мали б підтвердити цю точку зору, виявляється, не існували. Інститути приватного порядку можуть доповнювати інститути державного порядку, але не можуть їх замінити. Інститути публічного порядку необхідні для функціонування ринків – добре це чи погано. Парламенти – це другий інститут, який, як часто стверджується, відіграє центральну роль у сприянні економічному зростанню. Але, як ми бачили в Лекції 2, парламенти мають дуже плямистий історичний досвід підтримки зростання, а в тих небагатьох випадках, коли вони все-таки надавали необхідну підтримку, вони, як видається, повинні були мати дуже специфічні характеристики й бути вбудованими в ширшу систему інститутів, які також мали бути готові підтримати ініціативу. Навіть гарантовані права приватної власності, які часто розглядаються як ключовий фактор економічного зростання, як виявилося, не завжди приносили користь в історичній перспективі. У тих випадках, коли такі права власності відігравали важливу причинно-наслідкову роль у зростанні, як, наприклад, під час європейської аграрної революції, вони повинні були мати особливу властивість бути загальнозастосовними, а також потребували підтримки з боку інших компонентів інституційної системи, особливо інститутів контрактації. Ці висновки дозволяють нам виключити прості інституційні рецепти, такі як зосередження виключно на розбудові соціальних мереж приватного порядку, створенні парламентів чи розвитку прав власності коштом інших складових інституційної системи.

З цих тез випливає чіткий остаточний  висновок. Інститути діють не ізольовано, а як невіддільна частина ширшої системи. Інститути прав власності підтримуються інститутами контрактації та обмежуються комунальними та панськими інститутами. Інститути контрактації діють сприятливо чи ні, залежно від інститутів громадського порядку, організаційних здібностей міських та сільських громад, привілеїв корпоративних професійних об’єднань, а також повноважень поміщиків панських систем, таких як кріпосне право. Інститут сім’ї взаємозалежний з ширшим колом позасімейних інститутів. Кріпосне право залежало від держави, селянських громад та навіть від ринків. Більшість центральних економічних інститутів протягом останнього тисячоліття впливали на зростання лише у взаємодії з іншими компонентами ширшої інституційної системи.

Втім, найважливіший урок, який ми винесли з нашого дослідження інституцій та зростання в історії, стосується перспектив на майбутнє. Знову і знову результати наших лекцій приводили нас до зауваження, процитованого наприкінці Лекції 7: “все має бути якомога простішим, але не надто простішим”. Зараз особливо помітні два, здавалося б, протилежні види спрощення. Один з них намагається знайти точку, в якій з’явився необхідний набір інститутів. Оскільки Славетна революція 1688 року відбулася приблизно за три покоління до перших паростків англійської індустріалізації, її розглядають (як ми бачили в Лекціях 2, 5 та 6) як поворотний момент історії, з якого почалося становлення інституцій, необхідних для зростання. Інше, вочевидь, протилежне спрощення полягає в тому, що багато суспільств мають правильні інститути, наприклад, захищені права власності, але не відчувають зростання. Зокрема, пам’ятаємо, що Англія XIII-го століття мала всі інститути, необхідні для зростання, але так і не змогла провести індустріалізацію.

Як ми бачили в низці лекцій цього розділу, очевидні розбіжності між цими двома видами спрощення є поверхневими. Важливішим є припущення, що інститути можна вичерпно описати, з усіма їхніми наслідками для зростання, за допомогою їхніх неформальних, загальноприйнятих назв, таких як гарантовані права власності, інститути громадського порядку або парламент. Припускається, що кожна така назва однозначно вказує на певну соціальну конфігурацію, яку можна ідентифікувати. У цьому розділі показано, що це припущення не відповідає дійсності. Причина, через яку англійську економічну історію можна навести як наочний приклад для того, щоб стверджувати, що права власності є важливими для зростання, і що права власності не мають значення для зростання, полягає в тому, що права власності охоплюють величезну кількість різнорідних явищ. Неформальні інституційні ярлики, як показують історичні свідчення, розглянуті в цьому розділі, є неточними, неоднозначними та в багатьох випадках перетинаються; жоден з них не має нічого схожого на конкретне визначення.

Основною темою цього розділу є те, що суб’єкти, на які посилаються ці ярлики, не є чітко визначеними – тобто, що припущення, яке поділяють два, здавалося б, протилежні види спрощення, є хибним. Традиційні інституційні ярлики є нечіткими принаймні в трьох аспектах: їм бракує чітких критеріїв застосування (вони стосуються великої кількості різних соціальних конфігурацій); їм бракує шкали інтенсивності або ступеня (вважається, що вони або присутні, або відсутні, без жодних градацій між крайностями); і вони не відображають взаємозв’язків між конфігурацією, яку вони позначають, та всією інституційною системою, невіддільною частиною якої є ця конфігурація, не кажучи вже про те, що вони не дають жодного уявлення про те, як змінюється характер цієї конфігурації в міру того, як змінюються інституційний контекст та взаємозалежність з нею. Таким чином, історичні висновки, розглянуті в цьому розділі, відкривають три виклики для майбутніх досліджень інституцій та економічного зростання.

Перший виклик полягає в уточненні критеріїв застосування традиційних інституційних ярликів. Кожен інституційний ярлик, який сьогодні використовується в аналізі економічного зростання, можна застосувати до великої кількості різних соціальних конфігурацій. Парламенти – навіть ті, що представляють інтереси власників багатства, як ми бачили в Лекції 2 – можуть стосуватися будь-чого: від англійського парламенту після 1688 року (відносно плюралістичного, але все ще корумпованого) до Вюртемберзького ландтагу XVIII-го століття (іншої конституційної монархії в Європі, але укомплектованої гільдіями та спрямованої на надання привілеїв корпоративним групам, що прагнуть отримати ренту), до польського сейму (набагато потужнішого за слабку польську виконавчу владу, але використовуваного головним чином для примусу e виконанні повноважень шляхетних лендлордів в часи кріпацтва). Історичні факти, представлені в цьому розділі, свідчать про те, що економісти повинні аналітично розбити концепцію парламенту, укомплектованого власниками багатства, зафіксувавши, яким чином власники багатства його отримують, що це за багатство, як його власники отримують представництво в парламенті, наскільки різноманітними є їхні економічні інтереси, а також які механізми та важелі економічного втручання надає своїм членам конкретна парламентська інституція. Аналогічно, традиційний інституційний ярлик “гарантовані права власності” застосовувався гідними поваги економістами та істориками до таких різних режимів власності, як Італія IX століття, Англія XIII століття, Німеччина XVII століття та багаті західні економіки на початку XXI століття. Історичні факти, представлені в Лекціях 5 і 6, свідчать про те, що нам потрібно розгалужити концепцію захищених прав приватної власності на права володіння, користування та передачі; і в рамках кожного типу прав проаналізувати, чи це загальне право, яке застосовується до всіх економічних агентів, чи спеціалізоване право, яке застосовується лише до привілейованої підгрупи. Цілком ймовірно, що інші традиційні інституційні позначення – контрактні установи, спільноти, гільдії – виграли б від аналітичної уваги, присвяченої уточненню критеріїв, за якими вони визначаються та вимірюються, а також способу, в який ці окремі характеристики можуть впливати на економічне зростання.

Другий виклик для майбутніх досліджень полягає у створенні шкали інтенсивності або ступеня застосовності для вимірювання інституцій. Нинішні інституційні ярлики, що використовуються в аналізі економічного зростання, припускають, що ці інститути або присутні, або відсутні, без жодних градацій між ними. У літературі, присвяченій економічному зростанню, міститься надто багато тверджень про те, що певні інститути були повністю відсутні або, навпаки, повністю присутні. Вважається, що інститути публічного порядку були повністю відсутні в середньовічному торговельному світі, як ми бачили в Лекціях 1 і 3, що означає головну роль замінників приватного порядку в досягненні економічного зростання, але емпіричні дослідження показують, що інститути публічного порядку були присутні; вони відігравали важливу роль у комерційному зростанні в середньовічних економіках, хоча вони, безсумнівно, змінювалися протягом наступних століть і не завжди в позитивному напрямку. Вважається, що парламенти не мали жодного контролю над виконавчою гілкою англійського уряду до 1688 року та набули практично повного контролю після цього, як ми бачили в Лекції 2, що свідчить про важливу роль демократизації в досягненні економічного зростання, але емпіричні дані показують, що парламентські повноваження, як правило, були предметом поступових змін, за винятком періодів революцій (а іноді навіть і в такий час). Права власності, як ми бачили в Лекції 5, зображуються або повністю відсутніми до 1688 року, або повністю наявними в 1300 році, що означає, відповідно, їхню важливу роль в економічному зростанні або повну неактуальність для нього – і все-таки емпіричні дані показують, що права власності були питанням певного ступеня та поступових змін. Історичні висновки, розглянуті в цьому розділі, свідчать про те, що економісти повинні приділяти набагато більше аналітичної уваги розробці шкал інтенсивності або ступеня застосовності для традиційних інституційних позначень, таких як права власності або інститути громадського порядку, бажано для кожної з багатьох відмінних характеристик цих інститутів, ідентифікація яких є основним завданням нашого першого дослідження. 

Наше третє завдання для майбутніх досліджень полягає в тому, щоб розробити способи аналізу та вимірювання зв’язків між конфігураціями, до яких, очевидно, відносяться традиційні інституційні ярлики, тобто зрозуміти, як інститути взаємопов’язані з ширшою інституційною системою. Як показано в Лекції 4, навіть дуже схожі режими прав власності могли призвести до дуже різних економічних результатів під час аграрної революції залежно від якості інститутів контрактації, які, своєю чергою, залежали від характеристик таких різноманітних інституційних механізмів, як сільська громада, кріпосне право, міські корпорації та держава. Як показала Лекція 7, зовні ідентичний інститут сім’ї європейської моделі шлюбу міг бути пов’язаний з дуже різними результатами зростання, залежно від решти інституційної системи, в яку він був вбудований, особливо від корпоративних інститутів, таких як гільдії та громади, які впливали на статус жінок, інвестиції в людський капітал та демографічні рішення. Навіть кріпацтво, як ми бачили в Лекції 8, не можна розглядати ізольовано від решти інституційної системи – сільської громади, держави та ринку. Історичні факти, розглянуті в цьому розділі, свідчать про те, що для розуміння інституційного впливу на довгострокове зростання економісти потребують способів характеризувати ширшу інституційну систему, в якій кожна інституція є лише одним з компонентів, а також відстежувати, як змінюється характер цієї конфігурації зі зміною інституційного контексту та взаємозалежностей.

Це не означає, що будь-яку з цих проблем буде легко подолати. Але історичні висновки, розглянуті в цьому розділі, показують, що їх доведеться вирішувати, якщо ми хочемо досягти подальшого прогресу. Наша найкраща надія на успіх у виконанні цього завдання – поєднати здатність економіки спрощувати все, наскільки це можливо, зі здатністю історії визначати, де складність даних чинить опір подальшому спрощенню та підказує нам, що необхідно розробити кращі аналітичні інструменти.

ПОДЯКА

Автори висловлюють подяку Джеремі Едвардсу за його надзвичайно корисні пропозиції щодо кількох проєктів цієї глави, а також Трейсі Деннісон за її вельми корисні коментарі до остаточної версії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ