Історія Кореї це історія злетів та падінь – розкол, війна та шлях від третього світу в перший. У XX столітті відбулось переродження цієї держави й головну роль в ньому зіграв Пак Чон Хі.
Однак що відбувалося в Кореї до приходу диктатора, як так сталося, що країна втратила контроль над своїми північними територіями, й що собою економічно являє окупантський соціалістичний режим КНДР?
В цій статті я не можу розглянути все, але спираючись на дослідження, які були опубліковані World Bank, OECD, та на лекції професора Асмолова, який опублікував багато ґрунтовних досліджень по Кореї, Ви дізнаєтесь наступне:
- головні події, які вплинули на Корею у першій половині XX століття;
- на основі звіту OECD, подивимось на економічні результати окупованих північних територій (КНДР);
- якою була мотивація Пака Чон Хі;
- виклики для Пака Чон Хі та його перші рішення.
Це друга стаття з циклу про авторитарного корейського лідера; попередня та наступна частини доступні за посиланнями:
Перша частина: https://konkretyka.net/economical-miracle-ukr/koreya/chy-mozhe-avtorytarnyj-rezhym-maty-perevagy.html
Третя частина: https://konkretyka.net/economical-miracle-ukr/pak-chon-hi-koreya-ekonomichne-dyvo.html
Основні віхи історії Кореї.
Історія Кореї нараховує приблизно дві тисячі років, проте в контексті теми даної статті нас цікавлять лише події XX століття. Саме в першій половині минулого століття Корея встигла втратити державність і половину територій, та після всіх випробувань – все-таки відновитись.
1. Втрата суверенітету. Внаслідок посилення впливу Російської імперії в Маньчжурії (Китай) з одної сторони, та переродження Японії (після реформ імператора Мейдзі) з іншої сторони, Корея опинилась в складному положенні, позаяк кожен гегемон поглядав на ці землі з інтересом. До речі, цей момент корейської історії є вкрай цікавим в контексті дій геополітичних гравців. Ось, що пишуть російські дослідники з приводу тих подій:
Інтереси російської держави в Кореї завжди полягали в тому, щоб забезпечити самостійність і незалежність нашого сусіда, не допустити поглинання його Японією та іншими державами [1]
Примітка: У 1896 році був укладений Союзний договір між Російською імперією та Китаєм (його ще називають Московським договором), спрямований на військові дії проти Японії у разі її вторгнення на територію Китаю чи Кореї.
Однак таке рішення імперії було не проявом шляхетності, а банальним розумінням того, що мати кордон суходолом з Японською імперією це справжній виклик для безпеки їхнього Далекого Сходу. Також Росія розуміла, що не може поглинути Корею чи Китай, відповідно їй було вигідніше підтримувати їхній суверенітет та намагатися тримати у сфері впливу.
Беручи це до уваги, можемо побачити, що КНР сьогодні виступає таким самим гарантом для окупаційної адміністрації КНДР. Відтак КНР просто не хоче мати прямий кордон із союзником США. Тож, як і 100 років тому, змінити статус-кво може лише військова поразка або крах Китаю. Приклад: в Росії трапилася перша революція у 1905 і, як наслідок, поразка у війні проти Японії. Після чого країна самураїв спочатку взяла під протекторат, а згодом і анексувала Корею, досягнувши таким чином цілі, яку ставив перед собою ще Тойотомі Хідейосі (це говорить про агресивність Японії).
2. Окупація. До 1945 року Корея входила до складу Японської імперії. Японські та корейські історики по різному оцінюють цей період. Однак можна точно сказати, що корейці були нацією, яку імперія намагалась активно асимілювати. Зокрема, Японія просувала закон Соші-Каймей, який “рекомендував” зміну корейських імен на японські. На додачу є доведений факт того, що десятки тисяч корейських жінок знаходилися у сексуальному рабстві в імператорської армії Японії [2]. Можна також згадати про інші факти трудової експлуатації, репресій і тому подібного, загалом є ряд великих робіт про колоніальну політику Японії на окупованих територіях (на кшталт Ramon H. Myers, Mark R. Peattie. The Japanese Colonial Empire, 1895-1945).
3. Відновлення державності. Після поразки Японії у війні Корейський півострів фактично було розділений між СРСР та США. Як наслідок, були створені дві тимчасові адміністрації, а саме – радянська (соціалізм і КНДР) та американська (капіталізм і Республіка Корея). Попри те, що за декілька років СРСР та США вивели свої війська з Кореї, це не призвело до примирення чи початку діалогу.
Через діаметрально різні ідеологічні основи КНДР та Республіки Корея (далі – РК) та бажання соціалістичних сил окупувати південь почалась війна (багато дослідників говорять про постачання зброї до КНДР з боку СРСР та КНР). Результатом війни став збережений статус-кво, хоча терези й перехилялись декілька разів в різні боки. З усім тим, війна остаточно закріпила факт, що КНДР знаходиться під протекцією СРСР (пізніше його місце займе КНР), а РК закріпилася за США. При цьому в останній проводяться демократичні вибори, що легітимізує режим, а в КНДР, як і в СРСР, вміли добре рахувати голоси: “не важливо як голосують, важливо хто і як рахує”.
Примітка щодо легітимності КНДР. Лідер окупантів Кім Ір Сен стосовно населення окупованих його маріонеточним режимом територій говорив наступне: “лояльний «головний клас» становив 25% населення Північної Кореї, «нейтральних» було 55%, а «ворожого класу» було 20%” [3]. Відтак, можна вважати, що окупанти самі визнали відсутність легітимності. До речі, саме це стало однією з причин впровадження спеціальних рейтингів для населення (Сонгбун), які безпосередньо впливають на життя корейців в окупованій частині Кореї і нагадують роман Орвелла “1984”. Простими словами, якщо людина належить до нейтрального чи ворожого класу, то вона обмежена у своїх правах.
4. Доба застою. Після остаточної втрати північних територій Кореї, в РК формується режим Лі Синмана. Саме з його появою пов’язують твердження, що перші зсуви до авторитарного управління спостерігаються вже у 50-х роках, ще до приходу Пак Чон Хі [4]. Мова йде про репресії, культ особистості та застосування агресивних методів проти демократичної опозиції.
Цікаво, але Лі Синман мав ідеальний образ патріота, бо мінімум 45 років присвятив боротьбі за незалежність Кореї. Мало того, він отримав освіту в США (правда, Пол Пот вчився в Сарбоні і тим не менш, став страшним диктатором) і пропагував дійсно світлі цінності, однак, отримавши владу у 1948, змінив свій курс на авторитарний. Я не стану зупинятись на економічній складовій, бо та епоха названа «застоєм» (хоча варто сказати, що до 60% потенціалу було втрачено під час війни); варто згадати лише як режим першої доби авторитаризму був знесений:
- Лі Синман силою вніс поправки до Конституції, які дозволили втретє балотуватись на президентських виборах [5];
- Лі Синман сфальсифікував вибори віце-президента Кореї, чим спровокував повстання у Сеулі [6].
Примітка: Культ особистості Лі Синмана мав шалені масштаби, зокрема він встановив собі статую, що у два рази вища за сьогоднішні статуї в КНДР:
Головним фактором успіху студентського повстання була накопичена народом ненависть до Лі Синмана, який за довге правління загруз в корупції. На додачу замість проведення реформ він активно формував підконтрольну еліту шляхом дерибану державної власності:
Нова група бізнесменів виникла в період після Другої світової війни шляхом приватизації державних підприємств. У міру того, як ці фірми виходили за рамки своєї комерційної діяльності, вони шукали державну підтримку. Надання різних привілеїв генерувало ренту (прим.: відкати), яку можна було повертати урядовцям, партії та окремим політичним діячам (Kim, 1964; Park, 1982; McNamara, 1990) [7].
Наслідком стала революція і втеча Лі Синмана. Фактично він є класичним прикладом того, як людина, яка доривається до влади й не маючи обмежень, просто нищить країну, за яку присягався віддати життя. Головна проблема Лі Синмана полягала в тому, що він був абсолютно безідейним та досить примітивним авторитарним лідером. Здавалося, він наче не знав, що робити з країною після здобуття незалежності. Також він не мав дієвої економічної програми та концентрувався на підтримці спонсорів свого режиму, в якомусь сенсі такі самі підходи використовує українська бюрократія.
5. Шлях змін. Революція, яка скинула Лі Синмана, фактично стала відправною точкою появи на політичній сцені Кореї Пак Чон Хі. Після падіння режиму Лі Синмана до влади прийшов демократичний уряд на чолі з Чон Меном та президентом Юн Бо Соном. Вони одразу почали проводити демократичні реформи, ба навіть посилили роль парламенту. Намагались боротись з корупцією та енергійно розробляли економічну стратегію, бо держава знаходилася в руїнах. Проте, як зазначають дослідники зі статті від World Bank [8], демократична коаліція майже одразу після втечі Лі Синмана вперлась у розбіжності та все ще сильні корупційні інтереси (значна частина бюрократичного апарату була сформована Лі Синманом і демократи не могли провести повноцінну чистку). В результаті про продуктивну роботу говорити було неможливо.Тим часом населення, побачивши, що Демократична партія загрузла у чварах, зажадало сильної руки. Саме у цій хиткій позиції демократичного уряду і побачив свій шанс Пак Чон Хі та його оточення.
Соціалістична “Північна Корея”.
Перед тим, як почати розглядати історію Пака Чон Хі, я не можу не наголосити, що саме наявність агресивного соціалістичного режиму в КНДР значною мірою вплинула на політику Республіки Корея. Це торкнулося як методів управління, так і безпекових заходів, позаяк наявність агресивного сусіда змушувала постійно вкладати значні кошти в армію.
На фоні цього нам важливо подивитись на результати окупаційної адміністрації і частково порівняти їх з Республікою Корея. В цьому забіжімо наперед, а саме – оцінимо стан справ на 2018 рік згідно зі звітом OECD. Це дасть нам розуміння різниці кінцевих результатів ідеологій – соціалізму та капіталізму, і покаже важливості перетворень, які провадив Пак Чон Хі. Особливо в контексті того, що на початку північні окуповані території Кореї були економічно сильніші за землі, які залишились під контролем Республіки Корея.
- У звіті OECD зазначається: “У період з 1990 по 1998 рік, за оцінками Банку Кореї (Республіка Корея формує дані на основі ЦРУ США та своїх спецслужб; відмічу, що ЦРУ США вдало аналізувало економіку СРСР, тож дані можна вважати надійними), економіка КНДР скоротилася приблизно на 30%, а інші джерела вказують на великий спад (IMF, 1997).” [9]. Також сказано, що ВВП впав на 3,5% у 2017 році та на 4,1% у 2018, після впровадження санкцій [там же]. Тобто окуповані території стагнують вже понад 30 років, якщо не більше;
- у 2018 році загальна кількість виробленої електроенергії впала на 10% у порівнянні з 1990 роком та становить лише 20% від рівня Південної Кореї [10]. Цей факт демонструє космічну різницю між двома економіками. Звісно, і розмір населення відрізняється у два рази, але варто зазначити, що Республіка Корея (51 млн населення) споживає більше енергії, ніж Франція (66 млн) [11] згідно зі звітом від American Council for an Energy-Efficient Economy. І це я не говорю про енергоощадні технології, тому можна сказати, що КНДР зупинилась у середині XX столітті, а Республіка Корея вже XXI;
- витрати КНДР на збройні сили в період з 2010 до 2016 року становили в середньому близько 23% ВВП (Cho, 2018) [12]. Тобто значна частина населення недоїдає через амбіції окупаційного режиму мати ядерну зброю;
- у продовження до минулої тези у звіті OECD зазначають: “велика частина робочої сили залишається в сільському господарстві, але внутрішнього виробництва харчових продуктів недостатньо, щоб уникнути хронічного недоїдання. В той самий час, масштаби ринкової діяльності помітно розширилися з початку нового тисячоліття в рамках переходу до гібридної системи” [13]. Простими словами для боротьби з кризою режим використовує ворожі йому капіталістичні інструменти. З’явився навіть своєрідний клас “господарі грошей” – донжу, або олігархат. Правда наголошу, що немає причин говорити про підприємництво – це скоріше “бізнес” на кшталт того, що сформувався в Україні у 90-х;
- ВВП на душу населення за ПКС у 2015 за оцінками ЦРУ складав у соціалістичної Північної Кореї 1700 доларів (і це до санкцій) [14]. ВВП на душу у капіталістичної Республіки Корея за оцінками ЦРУ у 2017 році становив 41 000 доларів [15]. Виходячи з цього, навіть немає сенсу говорити про доходи населення окупованих територій у порівнянні до Республіки Корея.
Загалом різницю економік між Кореєю та КНДР, можна побачити на цьому графіку:
З цього прикладу стає зрозуміло, яка система ефективніша – соціалістична чи капіталістична (попри те, що режим Пака Чон Хі використовував керований капіталізм, про який поговоримо далі, він все одно стимулював саме економічні інклюзивні інститути). На додачу наведу ще й візуальний приклад (сподіваюсь, де Корея, а де окуповані території зрозуміло):
З цього розуміємо, що диктаторські режими та їхні ідеології надзвичайно різні. Зокрема, в КНДР соціалістичний режим і диктатура клану Кім призвела до повної деградації та відсталості на 100 років, хоча капіталістичний вектор і диктатура Пака сприяли розквіту (хоча все могло бути не так добре).
Пак Чон Хі: перші рішення.
Перед приходом до влади Пака Чон Хі економіка Кореї мала сировинну основу. Професор Асмолов у своїй лекції зазначає:
На рівень 1949 року виробництво вийшло тільки у 1957 році. Економіка є явно аграрно-сировинною, де головні експортні товари – це так звані “три білих”: борошно, цукор, бавовна. (…) На початку правління Пак Чон Хі ВВП на душу складав менше, ніж в Нігерії (…). [16].
Це говорить нам про те, що Пак Чон Хі у 1961 році прийшов до влади у критично бідній країні.
Однак що собою являв диктатор і чому саме йому вдалося змінити державу? Кожен дослідник відзначає власні віхи в його житті, але я зупинюсь на маркерах, на які звертає навіть англомовна Вікіпедія [17], і частково саме вони показують певну ідейну мотивацію диктатора:
- героєм Пака з дитинства був Наполеон і він часто висловлював велику огиду до того, що йому довелося вирости в бідній і відсталій сільській місцевості Кореї;
- ті, хто знали Пака в молодості, згадували, що він постійно повторював своє бажання «втекти» з села;
- як людина, що виросла під владою Японії, Пак часто висловлював захоплення швидкою модернізацією Японії після Реставрації Мейдзі 1867 року;
- в юності він працював вчителем, після чого вступив до престижної академії армії Маньчжурії (сателіта Японії), згодом як один з кращих учнів був зарахований до Імператорської військової академії Японії;
- до 1945 року служив в японській армії (Манчжу-Го), після поразки Японії служив в корейській армії, а на момент свого повстання був генералом.
Цей короткий опис його життя дає нам зрозуміти, що в ньому все ж був певний запал до змін та трансформації Кореї. Не даремно його ідеалами були імператори Наполеон та Мейдзі, які докорінним чином змінили обриси своїх держав. Проте саме в цьому і була прихована небезпека, бо обидва його ідеали привели свої народи до краху. В якомусь сенсі: «Скажи мені, хто твої кумири, і я скажу, ким є ти».
Проте, як Наполеон, який свого часу, скориставшись втратою керівною верхівкою довіри народу, одним швидким ударом захопив владу, так само зробив і Пак. 16 травня 1961 року люди Пака захопили урядові установи й фактично повалили чинний уряд. Варто зазначити, що тут йому частково допоміг президент Юн, який у прагненні уникнути кровопролиття стримав армію США та окремі підрозділи армії Кореї від спроб протистояти Паку.
В результаті Пак Чон Хі та його військова хунта отримали повний контроль над урядом. Як пише професор Асмолов у своїй лекції: “військові на чолі з Паком діяли дуже швидко та рішуче” [18].
Однак захопити владу це одне, а от втримати – зовсім інше. Виклики, які стояли перед військовою хунтою, були дуже складні:
1. Бюрократія була лояльна минулому режиму та повністю потонула в корупції.
2. Олігархія, яка сиділа на бюджетних потоках, але при цьому була єдиною, хто володів факторами виробництва (компаніями, капіталом тощо). Мала сильні позиції у владі та могла навіть загрожувати військовій хунті.
3. Народ бажав швидких змін та образу рятівника.
4. США з недовірою ставились до спроби військових навести лад в Кореї.
Як Пак Чон Хі впорався із цими викликами:
1. Були введенні «революційні суди», які працювали за принципом радянських трійок. Тобто це були позасудові органи, які виносили вироки щодо невідкладних політичних справ. Часто подібні методи використовувались для моментального удару по політичній еліті, яку за принципом люстрації швидко закривали за ґратами. Саме цей інструмент був використаний Паком проти представників режиму Лі Сенмана та Демократичної партії. Результати цієї акції були доволі видатними:
Весною 1962 року 4369 політикам і урядовцям було заборонено брати участь в політиці, якщо тільки вони не пройшли перевірку з боку військових – в результаті перевірки були допущені всі, крім 74 політиків. В цей перелік входили вищі лідери Демократичної партії та інші прогресивні діячі. Бюрократія і військові не були захищені від «чистки». У липні було звільнено 2000 офіцерів, серед них 40 генералів (…) було проведено перевірку 41 000 державних службовців, 1863 з яких були визнані причетними до корупції й «антиреволюційної» діяльності (Gunsa Hyuckmyung Pyunchanwiwonhoi, 1963) [19].
2. Пак проводив піар-заходи, зокрема засуджених корупціонери доби Лі Сенмана та навіть злочинці провели під військовим конвоєм по вулицях Сеула. Тим самим Пак хотів засвідчити перед народом, що нова влада не буде церемонитися з ворогами державності. Пак зазначав, що корупціонери, олігархи, злочинці були такими ж ворогами народу Кореї, як і окупаційний режим КНДР.
3. Військові здійснювали конфіскацію та показові рейди проти корупціонерів або схематозників. Таким чином Пак Чон Хі лякав олігархат розправою, стимулюючи їх йти на поступки та починати перемовини:
Зв’язок між новою державною владою (прим.: Пак Чон Хі) і стратегією розвитку найбільш помітний в реструктуризації відносин між державою і бізнесом (Lee, 1985; Park, 1982; Kim, 1967). Через два тижні після перевороту були арештовані тринадцять великих бізнесменів. Вісім з них були змушені зробити великі «пожертвування» на користь уряду і були звільнені. Після звільнення розслідування було розширено і включило ще сто двадцять бізнесменів [20].
Простими словами вже з самого початку Пак почав закидати вудочку для формування власної підконтрольної еліти. Ціль була не мати власний олігархат, який буде збагачувати його оточення, а створити еліту, яка буде інвестувати в Корею. Один з діячів військової хунти пояснив ці рішення так:
Помилування тих, хто незаконно накопичував багатства, було очевидним порушенням обіцянки революції викорінити корупцію і старі злі практики. Але це було необхідно. (…) Якщо ми будемо карати бізнесменів за звинуваченням в корупції, було очевидно, що наша економіка буде паралізована. Звичайно, члени революційної ради наполягали на їх притягнення до відповідальності, але я був проти. Необхідно було кооперувати бізнес для виконання революційних завдань. Я особисто переконав генерала Пака звільнити заарештованих і дати їм цілі. Щобільше, саме я допоміг цим бізнесменам сформувати нову бізнес-організацію, Асоціацію корейських бізнесменів [21].
Хоча слова Кім Чон Піла і виглядають як виправдання, вони мають певний сенс, бо домовленості, які укладав Пак Чон Хі з бізнесом, стосувались не відкатів, а програм індустріалізації. Тобто бізнес обміняв своє життя на підпорядкування економічних планів Пака. Загалом, сам авторитарний лідер за характеристикою істориків не мав жаги до розкоші і дійсно підтримував досить аскетичний образ та стиль життя [22]. Попри те, що проблема корупції існувала і в його час, інтересу збагачення у самого Пак Чон Хі в ній не було.
На додачу, щоб контролювати олігархат, він створив певні запобіжники, зокрема, як відзначають економісти в роботі, яку опублікував World Bank, він концентрувався на банківській системі:
Державний контроль над банківською системою надав військовим потужний інструмент, за допомогою якого можна було винагороджувати послідовників (прим. той бізнес, який підкорявся рішенням Пака, отримував пільгові кредити і таке інше, а ті, хто виступали проти, мали проблеми) (…) (Dongah Ilbo, February 18, 1965; Shin Dong Ah, 1965; Park, 1982:198-213; Kim and Park, 1968) [23].
Попри те, що візуально ця схема нагадувала співпрацю бізнесу в добу Лі Сенмана, зокрема плани індустріалізації скоротили можливості непродуктивної комерційної діяльності (банальний перепродаж державі товарів з націнкою і таке інше). Однак ціна такого союзу не була малою – Паку треба було підтримувати лояльність своєї еліти, а вона коштувала дуже дорого і про це ми поговоримо в наступній статті.
4. Після завершення мандату військової хунти на чолі з Пак Чон Хі, він бере участь у виборах і перемагає. Після чого одразу проводить відкат системи до сильної президентської влади з надмірними повноваженнями, особливо у сфері обмеження прав і свобод громадян. Саме ці повноваження дозволять йому потім розпочати досить жорсткий терор – як проти справжніх ворогів держави, так і проти опозиції. Сам Пак виправдовував свої методи так:
Для того, щоб гарантувати поліпшення умов життя людей в Азії, можуть знадобитися навіть недемократичні заходи… Це також незаперечний факт, що жителі Азії сьогодні бояться голоду і бідності більше, ніж деспотичних обов’язків, покладених на них тоталітаризмом… Іншими словами, азійські народи хочуть спочатку домогтися економічної рівності, а потім побудувати більш справедливу політичну машину [24]
У своїй останній роботі він також апелював до цього принципу, але вже у більш елегантній формі:
Президент Рузвельт теж скористався надзвичайними повноваженнями в 1930-их роках, щоб вивести Сполучені Штати з “великої депресії” і привести їх до перемоги у війні проти тоталітаризму. Рузвельт увійшов в історію не тільки як єдиний президент Сполучених Штатів, який обирався на цей пост чотири рази поспіль, але і як єдиний президент, який користувався такими величезними владними повноваженнями. Піддавши ревізії принципи вільного підприємництва, він встановив суворий контроль над цінами, щоб подолати спад економіки; ввів надзвичайний стан на Гавайських островах, щоб переселити звідти і помістити в концентраційні табори американців японського походження; узаконив цензуру повідомлень з театру військових дій в американській пресі. Багато з цих жорстких заходів, зрозуміло, викликали значну опозицію з боку американської публіки, але в міру того, як все більше число людей розуміло всю серйозність що охопила країну кризи і обґрунтованість введення надзвичайного стану, вони не тільки змирилися з прийнятими заходами, а й підтримували їх. Завдяки тій ролі, яку президенти Лінкольн і Рузвельт зіграли в захисті демократії в умовах кризи, історики сьогодні вважають їх найбільшими президентами в історії США [25].
Така політика певної жертовності отримала підтримку населення, тому можна сказати, що Пак вміло скористався настроями значної частини Кореї.
5. Роль США. Певна пасивність, з якою американці зустріли переворот Пака, пояснювалось досить просто. У великій роботі “Dictators and their Secret Police”, яка була опублікована Cambridge University Press, зазначалося:
Південна Корея була в першу чергу організована для боротьби із зовнішньою загрозою, яка йде від Північної Кореї. Ця загроза викликала незвично високий ступінь зовнішнього (американського) втручання в апарат примусу Південної Кореї, включаючи збереження командування США над збройними силами Республіки Корея (РК) навіть в умовах перемир’я. Наявність зовнішньої загрози і незвично високого зовнішнього впливу обмежувало організація примусу в Південній Кореї [26].
Простими словами США тримало під контролем силовий блок Кореї, відповідно Пак Чон Хі їм не загрожував, а от Паку США реально загрожували.
Америка навряд мала ціль реформувати Корею, скоріш вони хотіли мати стабільного союзника. Саме тому посол США в Кореї Бергер, коли писав держсекретарю США, переймався:
Той факт, що фракційність досі трималася під контролем, багато в чому пояснюється рішучістю Пака боротися з тими з його колег, хто мотивований на протистояння. Дотепер йому це вдавалося, і на цей момент ситуація досить спокійна, але цілком може статися відновлення фракційної боротьби у Верховній Раді, і поки не можна з упевненістю сказати, що Пак зможе стримати її під час перебування його уряду при владі. [27].
Тобто США не хотіли, щоб нестабільність захопила Корею і поставила під сумнів американські інтереси. Однак, якщо дивитись на аналіз поведінки Пака через призму листів посла США та загалом його заяви, може здатись, що він вів свою гру. Зокрема, 18 лютого 1963 він оголосив, що не буде балотуватися у президенти (для США добра новина), але згодом ніби-то під “тиском” популярності пішов на вибори. На яких, до речі, США підтримували його конкурента, але Пак, набравши 46.1% проти 45.1%, виграв і став президентом, вкотре запевнивши США у своїй прихильності до союзу. Щоправда, за 10 років це не завадить йому започаткувати власну ядерну програму, але це вже зовсім інша історія.
Висновок. В цій частині ми познайомились з умовами Кореї, які показують, що у Пака не було ніяких чит-кодів, щоб швидко модернізувати країну. Корея була відстала по всіх параметрах, починаючи від низькокваліфікованої робочої сили і завершуючи олігархією та тотальним розвалом всього. На додачу політична еліта не мала консенсусу і зовсім не була здатна до реформи держави.
В наступній частині Ви дізнаєтесь, якими методами Пак реформував систему та чому образ патріота не рятує від тиранії власного ж народу:
Третя частина: https://konkretyka.net/economical-miracle-ukr/pak-chon-hi-koreya-ekonomichne-dyvo.html
В кінці хочеться додати, що більшість дослідників його особистості зазначають, що він був в першу чергу ідейною особистістю. Саме на основі твердження “Корея повинна стати великою” він впроваджував свою політику. Але треба також розуміти, що “Велика Корея” не означає “щасливі та вільні громадяни”. Всі диктатори мають свій вівтар величі, на який вони готові покласти життя власних громадян, а іноді й власні досягнення.
Джерело:
1. Россия и Корея. Некоторые страницы истории. 2004. С. 4.
2. https://en.wikipedia.org/wiki/Comfort_women
3. https://en.wikipedia.org/wiki/Songbun
4. Stephan Haggard, Byung-Kook Kim and Chung-in Moon. The Transition to Export-Led Growth in South Korea, 1954-66. World Bank. P. 7
5. https://en.wikipedia.org/wiki/Syngman_Rhee#Resignation_and_exile
6. Там же.
7. Stephan Haggard, Byung-Kook Kim and Chung-in Moon. The Transition to Export-Led Growth in South Korea, 1954-66. World Bank. P. 7
8. Там же. P. 12
9. V Koen. J. Beom. North Korea: The last transition economy?. OECD. P. 7-8
10. Там же. P.16
11. Fernando Castro-Alvarez, Shruti Vaidyanathan, Hannah Bastian, and Jen King. The 2018 International Energy Efficiency Scorecard. 2018. P. 2
12. V Koen. J. Beom. North Korea: The last transition economy?. OECD. Р.10
13. Там же. P.6
14. https://www.cia.gov/the-world-factbook/countries/korea-north/#economy
15. https://www.cia.gov/the-world-factbook/countries/korea-south/#economy
16. Лекція. Константин Асмолов. Пак Чон Хи и экономическое чудо Кореи.
17. https://en.wikipedia.org/wiki/Park_Chung-hee#Rise_to_power
18. Лекція. Константин Асмолов. Пак Чон Хи и его приход к власти.
19. Stephan Haggard, Byung-Kook Kim and Chung-in Moon. The Transition to Export-Led Growth in South Korea, 1954-66. World Bank. P. 14
20. Там же. P. 16.
21. Там же. P. 16.
22. Лекція. Константин Асмолов. Пак Чон Хи и его приход к власти.
23. Stephan Haggard, Byung-Kook Kim and Chung-in Moon. The Transition to Export-Led Growth in South Korea, 1954-66. World Bank. P. 17.
24. Park, Chung Hee. Our Nation’s Path.
25. Пак Чон Хи. Возрожденная Корея: Модель развития.
26. Sheena Chestnut Greitens. Dictators and their Secret Police. Cambridge University Press. 2016.
27. Letter From the Ambassador to Korea (Berger) to Secretary of State Rusk. Seoul, December 15, 1961.
