Чи може авторитарний режим мати переваги?

Read More

Це можна перефразувати так: життя або смерть? Однак дискусії навколо позитивної сторони авторитаризму в Україні тривають навіть у XXI столітті, коли здавалося б вже усюди є інтернет. 

Щоправда, подібні суперечки продовжуються рівно до того моменту, поки дійсно не вводиться диктаторська система та не починаються репресії. Тож в цій статті спробуємо визначити, чи є позитивні сторони в авторитарного режиму та які небезпеки несуть подібні методи управління.

Визначення політичного режиму.

Сьогодні існує ряд простих способів визначення, який саме режим є панівним в державі. Зазвичай, звертають увагу на індекси та рейтинги, які своєю чергою фіксують дотримання прав та свобод. Джерелами виступають міжнародні організації на кшталт Human Rights Watch, Amnesty International та інших. Також існує маса інших рейтингів стосовно свободи слова, безпеки журналістів тощо. 

В цій статті ми візьмемо такий індекс, як Polity IV, що є найбільш поширеним у визначенні рівня демократичності й використовується більшістю науковців у дослідженнях. Додаткова його перевага – велика база статистичних даних, яка показує зміни в тій чи іншій державі протягом ХХ століття.

Оскільки герой наступної статті є диктатором, розгляньмо політичний режим Кореї у 1970 році, використовуючи Polity IV:

  • хочеться сказати, що Корея зі своїм авторитарним лідером Паком Чон Хі не виділялась на фоні інших «азійських тигрів»: Чан Кайши (Тайвань) та Лі Куан Ю (Сінгапур). Тому, якщо узяти замір на 1970 рік, то всі ці держави певним чином знаходились в колі політичних режимів, які можна назвати авторитарними [1].
  • додатковим фактором, вартим уваги, є репресії проти опозиції та обмеження прав населення (Сінгапур меншою мірою [2]). Щоб підтвердити факт їх наявності, звернемось до дослідження Dictators and their Secret Police, яке є частиною спеціального курсу в Кембридзькому університеті: 

«У кожному розглянутому випадку (прим.: Тайвань, Філіппіни, Південна Корея) в різні моменти часу можна стверджувати, що влада використовувала насильство, щоб спробувати стримати майбутню активність опозиції» [3]. 

Подібна проблематика існувала і в Сінгапурі, зокрема питання було порушене у документальному фільмі «Сінгапурська історія». Загалом обмеження опозиції та свобод громадян це одна з головних ознак авторитарного режиму.

З перелічених факторів маємо висновок, що режим Пака Чон Хі, був авторитарним. А через те, що його правління та здобутки інших диктаторів тої доби дійсно мали позитивні ефекти для економіки, багато хто наводить цю обмежену емпірику як доказ того, що Україні варто піти цим шляхом. Саме тому детальніше розглянемо “переваги” та недоліки авторитаризму.

“Позитивна сторона” авторитаризму.

Я не буду розглядати весь спектр авторитарних характеристик – лише зверну увагу на ті, які можуть безпосередньо впливати на економіку держави. Для ілюстрації тези я періодично звертатимусь до історії Пака Чон Хі.

1. Політична стабільність. З’ясувавши, що режим Пака Чон Хі мав авторитарні забарвлення (як й інші «азійські тигри»), можемо сказати, що йому вдалося досягти політичної стабільності.

Що таке політична стабільність? Це стан політичного життя держави, в якому відсутні загрози перевороту, повстань чи різкої зміни курсу або вже впроваджених політик тощо. Тобто є своєрідна гарантія, що правила гри в державі не будуть змінені (податки, регулювання і таке інше). Академічна наука свідчить, що політична стабільність розглядається як один з важливих факторів, який дійсно впливає на економічне зростання.

Зокрема, А. Алезіна (відомий у публікаціях МВФ), С. Озлер, Н. Рубіні (той самий, хто передрік кризу 2008) та Ф. Свайгел у спільній статті говорили стосовно впливу політичної стабільності на економіку наступне:

Політична нестабільність знижує економічне зростання. Цей висновок дуже надійний: він був отриманий з моделі, в якій враховано кілька інших економічних детермінант і «регіональних» факторів, що впливають на зростання і політичну стабільність [4]. 

Проте, перш ніж радіти, варто зауважити, що стаття економістів в жодному разі не виправдовує нормальність репресивних режимів, позаяк була проведена оцінка лише самого критерію: «політична стабільність». Тому вже далі, у висновках, вони додають:

“Як підкреслювалося вище, диктатури далеко не однорідні.“[5].

Відповідно просто наявність політичної стабільності при диктатурі не гарантує зростання ВВП, бо для цього необхідна стимуляція інклюзивних економічних інститутів (захист права власності, доступ до економічних благ і таке інше). В спільній роботі Робінсона з Гарвардського університету та Асемоглу з Массачусетського інституту, а саме “Чому одні країни багаті, а інші бідні”, економісти вичерпно доводять важливість інклюзивних інститутів в економіці. До речі, саме їхнім функціонуванням під час режиму Пак Чон Хі й можна частково пояснити подальший прогрес Кореї у 70-х: 

До 1970-х років економічні інститути Південної Кореї досягли такого рівня інклюзивності, що зник один з головних стимулів для збереження екстрактивних політичних інститутів (прим.: експлуатація населення, економіка сировини, обмеження економічної активності): економічна еліта навряд могла б ще більше покращити свій добробут, навіть якби мала змогу експлуатувати у власних інтересах доступ до влади. Відносно мала нерівність доходів також сприяла тому, що еліта меншою мірою побоювалася плюралізму і демократії. Критично важлива для країни потреба в підтримці США, особливо з огляду на загрозу з півночі, означала, що військова диктатура не зможе протягом довгого часу застосовувати репресії стосовно сильного демократичного руху в країні. І хоча успішний замах на Пака в 1979 році призвів до ще одного військового перевороту на чолі з Чон Ду Хваном, призначений останнім наступник Ро Де У почав процес політичних реформ, в результаті чого до 1992 року Південна Корея стала повноцінною демократією [6].

Саме часткове просування інклюзивних інститутів і зробили політичний режим Пака Чон Хі ефективним. Надаючи парасольку у вигляді власного режиму, він забезпечував економічних агентів (компанії тощо) умовами для зростання, про що поговоримо вже в наступній статті. Тож для висновку зазначу, що окремо “політична стабільність” в умовах авторитарного режиму не гарантує економічного зростання.

2. Структурні реформи. Авторитарний режим завдяки досягненню політичної стабільності може впроваджувати довгострокові реформи задля трансформації економіки. Зокрема, саме завдяки утриманню влади десятиліттями Лі Куан Ю (враховуючи те, що Сінгапур більше схожий на компанію, ніж на класичну державу), отримав можливість зробити стрибок з третього світу в перший. Позаяк проводив докорінні та послідовні системні реформи у декілька етапів. Пак Чон Хі так само намагався грати в довгу, протягом 16 років змінюючи країну. Важко сперечатися з тим, що коротке перебування при владі змушує бюрократію ставити короткострокові цілі. Але це не означає, що диктатура в тій чи іншій формі буде проводити реформи.

Саме тому багато економістів наголошують, що «азійські тигри» вважаються скоріше винятком, ніж правилом. Відтак АНАЛОГІЯ НЕ АРГУМЕНТ, про що писав Нобелівський лауреат з економіки Амартья Сен, вступаючи у дискусію з Лі Куан Ю, коли опублікував свою статтю «Democracy as a Universal Value»:

Це переконання іноді називають «гіпотезою Лі» (примітка: факт того, що авторитарні уряди мають більші темпи економічного зростання) через те, що її захищає Лі Куан Ю, лідер і колишній президент Сінгапуру. Він правий в тому, що деякі дисциплінарні держави (такі як Південна Корея, його власний Сінгапур і реформований Китай) мали вищі темпи економічного зростання, ніж набагато менш авторитарні держави (включаючи Індію, Ямайку і Коста-Рику). «Гіпотеза Лі», проте, заснована на одиничному або вибірковому емпіризмі, бо спирається на дуже вибіркову та обмежену інформацію, а не на будь-яких загальних статистичних перевірках по широкому діапазону доступних даних [7]. 

Далі Сен продовжує, що неможливо виходити з вибіркових даних, якими є Сінгапур, Південна Корея та Китай, бо окрім них є й інші авторитарні держави, які навпаки занурилися у стагнацію (Камбоджа, Індонезія тощо). Загалом академічна наука давно вже наголошує, що неможливо просто перенести досвід однієї конкретної держави на іншу, оскільки необхідно враховувати цілу низку унікальних аспектів і особливо ендогенні (внутрішні) фактори. 

Відповідно наголошення на аргументі «ну там же спрацювало» є невіглаством. Тому можна сказати, що лише декілька авторитарних лідерів проводили структурні реформи, тобто подібна модель поведінки є виключно бажанням диктатора. До прикладу, в Туркменії чи КНДР вже майже півстоліття правлять диктатори, але економічного росту там немає.

Негативні сторони, притаманні всім авторитарним режимам.

В цій частині поговоримо лише про найбільш відомі негативні сторони диктаторських режимів.

1. «Power tends to corrupt, and absolute power corrupts absolutely». Абсолютна влада диктатора ніяк не обмежена, як наслідок, він використовує репресивні методи. Це є фактом, а отже будь-який режим, здатний продавити суспільство, може перетворитись на КНДР чи Туркменію. Ба більше, режим Пак Чон Хі постійно балансував на грані, особливо коли впливав на судові рішення у справах його конкурентів чи активістів за допомогою «особливих джерел» (свідчення про них зафіксував співробітник посольства США G. Henderson) [8]. В результаті чого суд, отримавши «записку від уповноважених осіб», закривав людину без розгляду справи. На додачу, підконтрольна судова система часто виносила вироки на кшталт “пропаганда комунізму”, коли набридлі активісти діставали еліту Пака (стаття проти комуністів часто використовувалась проти борців за права робітників, про що не раз писали у звітах Amnesty International) [9].

Є ще жахливіші наслідки у світовій історії, від правління диктаторів, коли могли бути знищені млн протягом десятиліть. Навіть сьогодні країни, як-от Білорусь, Росія, Туркменістан, КНДР та низка країн Африки мають режими, що не обмежені законом (або такі, що керують судовою системою, викривляючи законодавство) і використовують методи терору. При цьому жодна з цих країн не переймається реальним економічним зростанням.

На додачу, накладається відбиток терору і наслідком завжди є глибока політична нестабільність, економічна стагнація, що на власному прикладі доводять пострадянські, латиноамериканські та арабські країни, які після краху диктаторських режимів занурились у глибоку політичну та економічну кризу.

Простими словами диктаторський режим може досягти певної стабільності, але через репресивну політику він створює собі багато ворогів, і щойно економіка захитається – розпочнеться боротьба за владу. Відповідно майже кожен диктаторський режим може прийти до менших чи більших результатів Пол Пота (млн смертей за кілька років правління) – питання лише в умовах. 

Цікавий факт: Якщо брати до уваги Азію, то диктаторські режими, які підтримували комуністи (КНДР, КНР, Кампучія), були більш реакційні, ніж підтримувані США (Корея, Тайвань, частково Сінгапур). Хоча обидві сторони іноді зовсім не мали меж у своїх методах, єдине, що відрізнялось, це масштаби.

2. Корупція. Багато дослідників звертають увагу, що корупція часто стає інструментом в руках авторитарного лідера. Зокрема, він може дозволяти обкрадати країну в обмін на лояльність еліти. Класичним приклад є режим Путіна в РФ, де авторитарний лідер посадовив своїх друзів на чолі головних держ. компаній РФ та згідно з розслідуванням Навального [10] акумулює з них данину на власне розкішне життя. Авторитарні режими не тільки прикормлюють силові органи, про що нам відомо з роботи для Кембридзького курсу «Dictators and their Secret Police», але й будують підконтрольний олігархат. Режим Пака Чон Хі також був змушений миритись з проявами корупції, про що говорить дослідження Йонг-Сон Юй:

Література про Корею має тенденцію протиставляти корумповане і неефективне правління Лі Сенмана (правив до революції 1960) та некорумповане та ефективне правління Пака (Amsden, 1989; Campos and Root, 1996; Evans, 1995; Haggard, 1990; Hutchcroft, 2011). Однак деякі вчені стверджують, що обидва режими були однаково корумповані (Kang, 2002; Wedeman, 1997, 2012). У той час в Кореї корупція була болючою проблемою для кожного уряду. Після студентської революції у квітні 1960, що повалила режим Лі Сенмана, боротьба з корупцією була на порядку денному при демократичному уряді Чанг Мена (1960-1961). І Пак Чон Хі, і Чон Ду Хван виправдовували власні державні перевороти (1961 і 1980 роках відповідно) гаслом боротьби з корупцією. Постійний акцент на антикорупційній реформі на початку кожного режиму передбачає, що кожен попередній режим не зміг задовільно контролювати корупцію в очах більшості людей [11]. 

Наслідки корупції значні, бо часто формують монополії або впливають на законодавство задля задоволення монополістичних інтересів. Звісно, подібна практика притаманна не тільки авторитарним режимам, достатньо згадати Україну, яка, до речі, за рейтингом Polity IV станом на 2018 належить до Open Anocracy, тобто система, де обмежене коло осіб фактично контролює владу [12]. Класичним прикладом можуть бути «Роттердам+», «зелений тариф», монополії в електроенергетиці. Або лобіювання чи підтримка певних груп у проектах державного значення, зокрема за свідченнями колишнього міністра інфраструктури України на дорогах створений цілий картель:

З початку «Великого будівництва» почались зміни у вимогах до тендерної документації. За дивним «збігом обставин» новим вимогам відповідає лише шість компаній – улюбленці «долі», або «картель», як їх називають колеги.

Вигравати смачні тендери можуть лише вони. Але якщо придивитись – ці компанії не завжди будують дороги безпосередньо, а перепродають підряди субпідрядникам із дисконтом 30-40% [13].

В авторитарних режимах присутні всі ці особливості, що частково присутні й в Україні, але можуть мати більший масштаб, особливо, якщо країна має певний ресурс. Звісно, режим Пак Чон Хі далекий від пострадянського примітивізму, але ті компанії, які досягали поставлених ним цілей, могли бути підтримані урядом всупереч інтересам робітників тощо. [14] Фактично уряд Пака забезпечував протекцію лояльним компаніям, а також часто просував вихідців з рідної для диктатора провінції на бюрократичні та бізнес посади, про що згадано в дослідженні “Dictators and their Secret Police”:

Історики відзначають регіональний фаворитизм Пака стосовно його рідної провінції Kyŏngsang і його економічне нехтування суперницьким регіоном Chŏlla [15].

Примітка: Це стосувалось частково і кадрової політики, особливо у силових структурах.

Як додатковий доказ, можемо це побачити на графіку провінцій Кореї:

Джерело: Dictators and their Secret Police

Отже, у диктаторів завжди на першому місці стоїть лояльність до власної особи, а не професійні навички.

3. Деградація економіки та інститути. Мова в першу чергу про сировинну економіку та деградацію не тільки економічних, але й політичних інститутів. Варто зазначити, що диктатор може фізично знищити активних громадян, які, виходячи з робіт нобелівського лауреата Дугласа Норта про соціальні порядки, є важливою складовою для ефективного функціонування держави. 

Зокрема, Норт зазначав, що існує два типи таких порядків: це держави з порядками відкритого доступу (активне громадянське суспільство та економіка орієнтована на прибуток) та держави з порядками обмеженого доступу (економіка орієнтована на отримання ренти (Україна та РФ), обмеження громадянських свобод). Загалом це окрема тема, але варто зауважити, що до країн з «відкритими порядками» належать всі розвинені країни світу. Відповідно країни з порядками обмеженого доступу зазвичай існують у статусі тих, які розвиваються. Прихильники авторитаризму одразу будуть апелювати до успіху КНР (варто згадати, що СРСР мав більший успіх особливо в 60-ті та 70-ті), але навіть якщо й розглядати азійську модель, варто зазначити, що сьогодні Корея належить до країн з активним громадянським суспільством, тобто з порядками відкритого доступу. Дуглас Норт особливо наголошував на важливості провадження саме демократичних моделей:

Еволюція політичних систем, від абсолютних правителів до демократичних урядів, як правило, розглядається як рух в сторону більшої політичної ефективності. В тому сенсі, що демократичний уряд дає суспільству все ширший доступ до процесу прийняття політичних рішень, ліквідуючи можливість конфіскації багатства через диктатуру правителя, та розвиває механізми забезпечення контрактної дисципліни за допомогою незалежної судової системи; в цьому сенсі результат еволюції політичної системи дійсно є кроком до більшої політичної ефективності [16].

Своєю чергою авторитарні режими існують на зовсім інших умовах.

Авторитарні правителі часто створюють інститути, які спираються на вузьку групу людей на кшталт консультативних рад, хунт і політичних бюро, створюючи таким чином первинну інституційну перешкоду для загрози з боку суперників з панівної еліти [17]. 

В результаті формується суспільство з обмеженими порядками, де еліта здебільшого орієнтована на утримання свого привілейованого становища. Наслідком цього стає деградація економіки, бо подібні режими здатні лише на обмежені інновації чи створення промислового кластера (якщо не брати одиничні приклади з Азії, то подібна характеристика є типовою для авторитаризму). Відповідно еліти орієнтуються на продаж ресурсів, а це є страшною тенденцією, бо економіка, як у випадку з пострадянськими країнами, стрімко деградує. Формально і Корея потрапила в такі умови, але це було у часи режиму Лі Синмана, який фактично був першим диктатором Кореї. Про якого, до речі, також поговоримо в наступній статті.

Висновок. Авторитарний режим це не фішка, яка сама собою вмикає економічне зростання, досягаючи “політичної стабільності”. Це жорсткий режим, в якому все залежить від однієї людини або групи осіб, які керуються власними інтересами.

Чому ж Корея та Сінгапур успішні? Я не буду повторювати слова Амартья Сена, який зауважував, що це лише декілька прикладів із багатьох. Лише зазначу, що Пак Чон Хі та Лі Куан Ю впроваджували реформи через власні ідейні переконання. Вони не були лицарями на білому коні, всі зміни були оплачені кров’ю, але їхні історії належать тільки їм і не можуть бути скопійовані. Воля цих лідерів побудували їхні держави.

Виходячи з цього, можна сказати лише одне: в України немає альтернативи, окрім будівництва держави економічних та політичних свобод. Суспільству варто знайти внутрішній консенсус й відповісти на такі питання:

  • Чи можна жити далі з олігархатом?
  • Чи готові всі платити високі податки та просто чекати, що колись українська бюрократія перестане входити в корупційні топи?
  • Чи варто нам стимулювати інновації?
  • Хто важливіший: підприємець чи чиновник?

Питань дійсно багато і лише справжнє громадянське суспільство може відповісти на них. Можете сказати, що це популізм, та як би парадоксально це не звучало, від Ваших ідей, шановні читачі, залежить, що буде завтра головною темою в державі.

Джерело:

1. Polity IV Country Regime Trends. Доступ: https://www.systemicpeace.org

2. Джеймс Робинсон. Дарон Асемоглу. Экономические истоки диктатуры и демократии. 2020. С. 28

3. Sheena Chestnut Greitens. Dictators and their Secret Police. Cambridge University Press. 2016. [ebook версія]

4. A. Alesina, S. 0zler, N. Roubini, P. Swagel. Political Instability and Economic Growth. P. 23.

5. Там же. P. 25

6. Джеймс Робинсон. Дарон Асемоглу. Почему одни страны богатые, а другие бедные. [Електронна версія].

7. A. Sen. Democracy as A Universal Value. P.

8. G. Henderson. Korea. The policy of the vortex. Cambridge. London. 1978. С. 428 (джерело узято з лекцій Асмолова).

9. https://www.amnesty.org/download/Documents/200000/asa250511981en.pdf

10. Дворец для Путина. История самой большой взятки. 2021

11. Jong-sung You. Democracy, Inequality and Corruption Korea, Taiwan and the Philippines Compared. 2015. P. 44.

12. https://en.wikipedia.org/wiki/Polity_data_series

13. https://www.facebook.com/photo.php?fbid=362606614827452&set=a.333776024377178&type=3&theater

14. Лекція. Константин Асмолов. Корейское экономическое чудо.

15. Sheena Chestnut Greitens. Dictators and their Secret Police. Cambridge University Press. 2016. [ebook версія]

16. Дуглас Норт. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. С. 73

17. Ганди. Пшеворский. Авторитарные институты и сохранение власти автократами.

Поділитись: