Пак Чон Хі. Корея. Економічне диво.

Read More

В цій частині ми поговоримо про те, яка різниця між Лі Синманом та Пак Чон Хі, а також – якими методами Пак Чон Хі трансформував економіку Кореї та якою була ціна цих змін.

Корея показує унікальний приклад, коли майже ручне управління економікою дозволило зробити справжній стрибок “з третього світу в перший”. Перед Вами передостання стаття про видатного президента Кореї, який взяв на себе всю відповідальність за майбутнє власної нації.

Перша стаття з циклу: https://konkretyka.net/economical-miracle-ukr/koreya/chy-mozhe-avtorytarnyj-rezhym-maty-perevagy.html

Друга стаття з циклу: https://konkretyka.net/economical-miracle-ukr/pak-chon-hi-peredmova-ta-pershi-rishennya.html

Четверта стаття з циклу: https://konkretyka.net/economical-miracle-ukr/indykatyvne-planuvannya-v-koreyi-metody-paka-chon-hi.html

Лі Синман і Пак Чон Хі.

Перед тим, як розпочати досліджувати історію економічних змін Пака (1961-1979), хочеться зупинитись на Лі Синмані (1948-1960)

Чим він цікавий? Насамперед тим, що він мав бездоганну біографію як на президента та навіть своєрідного лідера нації. Фактично в його життєписі є всі атрибути для популярності та захоплення. От що зазначає військовий історик Макс Гастінґс: 

Між 1899 та 1904 роками він був ув’язнений за політичну діяльність. Після звільнення поїхав до США, де навчався декілька років і став магістром в Гарварді та доктором філософії в Принстоні – першим корейцем, який отримав американський докторський ступінь [1].

Тобто Лі Синман по поверненні в Корею постав “людиною Заходу”, а його біографія зображала шлях ледве не мученика в боротьбі за незалежність. На додачу він був відкритим антикомуністом, що особливо сподобалося США та дарувало надію на демократичне майбутнє Кореї.  

Публічно він підкреслював свою відданість демократичним інститутам, зокрема ще у 1944 році намагався грати у пророка: 

Єдина можливість уникнути конфлікту між США та СРСР – це будівництво останнім демократичних, антикомуністичних елементів усюди, де це тільки можливо [2].

На фоні цього у США навіть не було сумнівів, що варто робити ставку саме на Лі Синмана, про що знову таки говорить історик:

Найсильніша карта, що була у Лі Синмана, це підтримка американців. Роджер Макінс, високопоставлений чиновник британського МЗС на початку періоду холодної війни, відзначав “американську схильність надавати перевагу персоні, а не політичному рухові – Жиро серед французів у 1942 році, Чан Кайші в Китаї. Американцям завжди подобалася ідея мати справу з іноземним лідером, якого можна ідентифікувати як “свою людину” “. [3]

Але ставка в якомусь сенсі не зіграла, і замість демократичного лідера США отримали типового примітивного диктатора. Яке ж було глибоке розчарування прогресивної частини Кореї, коли професор Принстона будував відвертий “культ особистості” та репресивний апарат за стандартами СРСР. В певний проміжок часу окуповані території Кореї (КНДР) виглядали більш привабливими, ніж життя в самій Кореї.

Після початку розвороту Лі Синмана до авторитаризму частина активістів в Кореї сподівалась, що США його зупинять, але це були марні очікування. Американські інтереси полягали в армії, а там їхня влада була абсолютною і Лі Синман, крім проголошення одіозних пропагандистських заяв, які були час від часу спрямовані проти США, по факту не втручався. Про глибоку інтеграцію США у силові структури Кореї говорить і дослідження “Dictators and their Secret Police”:

Ця загроза (прим.: Північна Корея та частково політична нестабільність) викликала надзвичайно високий ступінь зовнішнього (американського) втручання в апарат примусу Південної Кореї, включно зі збереженням командування США над збройними силами Республіки Корея (РК) навіть в умовах перемир’я [4].

Примітка: США мали геополітичний інтерес в Кореї та режим їм був потрібен лише для легітимізації своєї присутності.

Відповідно керуючи корейською армією та, по суті, годуючи її, США вирішили не втручатись у налагодження якихось політичних інститутів в Кореї. Іноді американські посли заявляли про свою занепокоєність, але на цьому все і завершувалось. Лі Синман це чудово розумів, і тому не намагався активно втручатись в інтереси США. При цьому у Лі Синмана все-таки зберігався контроль над окремими внутрішніми підрозділами силового блоку та державним апаратом, який він використовував для посилення свого режиму:

Лі Синман насамперед дбав про збереження влади й діяв проти різних політичних суперників. Для цього він призначав високопоставлених чиновників, керуючись швидше лояльністю, ніж компетентністю, і нацьковував конкурентні фракції та організації одне на одного. В результаті вийшов розрізнений і ексклюзивний апарат примусу [5].

Примітка: Ексклюзивний апарат – це той, до якого обирають за принципом приналежності до тої чи іншої фракції або еліти.

Для зміцнення своїх позицій, як зазначають експерти з World Bank, Лі Синман роздав по неринкових цінах японську власність, а саме землю, промисловість тощо (дещо схоже відбувалось у 90-ті в Україні). Таким чином була побудована підконтрольна та підзвітна йому еліта. На додачу олігархат створений Лі Синманом отримував багато преференцій, як-то державні підряди чи кредити. 

Наслідками створення олігархічної системи стали стагнація економіки та тотальна залежність від США, що лише нагромаджувало невдоволення населення. Відповідно диктатор все частіше опинявся у хиткому положенні, намагаючись втримати олігархат грошима, США – союзницькими відносинами, а народ – банальним популізмом. Таким чином Лі Синман не проводив реформи та повністю покладався на американську допомогу. 

Зокрема з 1954 по 1960 рік 70% імпорту фінансувалися коштом іноземної – американської – допомоги [6]. Також були організовані спеціальні агенції з реконструкції та допомоги Кореї. Однак часто бюрократія Лі Синмана перерозподіляла цю допомогу в інтересах обмеженого кола осіб, про що пишуть багато істориків та дослідників доби першого корейського диктатора.

Виходячи з такої деградації бюрократичного апарату та економіки багато вчених вказують на значну різницю між підходами Лі Синмана та Пака Чон Хі, часто підкреслюючи ефективність останнього на фоні його попередника.

Цікаво, що деякі російські видання та навіть експерт з Atlantic Council (США) намагались у свій час дещо прирівняти режим Путіна до Пака Чон Хі [7] чи наголосити, що він може бути ідентичним до моделі РФ. Проте це колосальна помилка, бо моделлю для північного сусіда України є саме режим Лі Синмана – побудований виключно навколо еліти для її збагачення. Саме тому при детальному порівнянні Лі Синмана (Путіна) та Пака Чон Хі стає очевидним абсурдність згадок президента РФ:

Стверджується, що бюрократія страждала від опіки корупції за Лі Синмана (1948-1960), але за Пака Чон Хі (1961-79) все дещо змінилося, й він встановив меритократичну автономну бюрократію (Cheng et al. 1998; Evans, 1995; Kim, 1987). 

Важлива примітка: Меритократія – це принцип, коли державні посади займають ретельно відібрані найкращі, а не через корупцію чи зв’язки.

(…) Посилаючись на більш ранню роботу Кіма (1987), Еванс (1995: 51-2) зазначив: «При Лі Синмані іспит на державну службу значною мірою не проходив. Тільки близько 4% з тих, хто посідав вищі посади початкового рівня, пройшли іспит на державну службу. Ті, хто вступив на вищу державну службу, також не могли розраховувати на просування по службовій драбині за допомогою стандартного процесу внутрішнього просування. Замість цього вищі посади заповнювалися в основному на основі «особливих призначень» (Kim, 1987: 101-2). [8] 

Примітка: Це не означає, що режим Пака був позбавлений корупції – ні, він просто просував лояльних собі професіоналів.

Після спроби Лі Синманом посилити свій режим, він був повалений революцією. Останньою краплею стала відверта фальсифікація виборів. Хоча в якомусь сенсі початком його краху стали зміни до Конституції, які дозволили йому балотуватися після двох строків президентства. 

Зазначу, що головна мотивація диктаторів в такому випадку не реформи, а бажання втримати награбоване. Тому вони нехтують республіканським принципом “незамінних людей не існує”, відповідно у здоровому суспільстві та владі на місце лідера завжди є гідний претендент. Коли його немає, це означає, що в державі немає цивілізованої системи транзиту влади, а отже, вона не буде успішною.

Як Пак створював ЦРУ, а вийшло КДБ.

Причин створення Паком репресивної машини було багато і головна ціль полягала у контролі над  клановим олігархатом, бюрократією, народом тощо. Фактично у спадок від Лі Синмана новий президент Кореї отримав багато проблем і найголовніше – корупційних схем, які нищили країну. Тому можна сказати, що Пак Чон Хі створив систему не заради утримання влади, а здебільшого задля реалізації власної програми. 

На перший погляд, Пак дійсно мав свого роду благородні мотиви для створення такого силового блоку. Але по факту він мав й іншу, непопулярну сторону. Позаяк ціллю Пака було залучення всіх ресурсів держави для економічного стрибка, це автоматично створювало велику кількість незадоволених. Добре знаючи комуністичний режим СРСР (такий висновок можемо зробити із загальновідомого факту участі Пака у комуністичному гуртку), він вирішив узяти на озброєння його репресивний апарат. Головною мотивацією виступила можливість тотального контролю, про що й сказано у дослідженні “Dictators and their Secret Police”:

Хоча служба була названа на честь американського ЦРУ, вона поєднувала внутрішні та зовнішні шпигунські функції, таким чином в організаційному плані була ближче до радянського КДБ. KCIA (прим. Корейське ЦРУ) було розділено на три основних підрозділи: одне було зосереджене на зовнішній розвідці та операціях, друге займалося внутрішньою розвідкою й операціями, а третє було націлене на Північну Корею, яка не належала ані до внутрішньої, ні до зовнішньої категорії [9].

Модель КДБ не могла не проявити свою темну сторону, і під час остаточного демонтажу Паком демократичних інститутів корейське ЦРУ торкнулось свого дна. А саме у 1973 році, коли агенти ЦРУ намагались втопити, загорнувши у килим, головного конкурента Пака, майбутнього президента Кореї (прийшов до влади в кінці 90-х) Кім Де Чжуна [10]. При цьому його викрали з Японії й везли морем у напрямку Кореї, лише дивом його вдалося врятувати. 

Хоча у 2007 році розслідування не довело, що однозначно Пак віддав наказ ліквідувати конкурента, якщо простежити хронологію подій, така підозра має сильні основи:

1. У 1971 році Пак виграє вибори у Кім Де Чжуна з відривом у 8% (немає чіткої позиції щодо фальсифікацій на тих виборах).

2. У 1972 оголошує воєнний стан та ухвалює конституцію, яка дає йому право на вічне правління, і вмикає на повну репресії. 

3. Кім Де Чжун був лідером опозиції, навколо якого прихильників ставало все більше, особливо у столиці. Стосовно цього є цікавий факт, який зазначив професор Асмолов:

В містах Пак програв і виграв лише коштом голосів з сільських районів держави [11].

Тож не дивно, що, побоюючись втратити контроль над державою – бо революції стаються, як правило, у столиці, а Сеул був проти нього – Пак наказав позбавитись символу опозиції. 

Додатковим фактом, який підтверджує більшу схожість корейського ЦРУ із КДБ, це масштаби силового відомства та глибину його інтеграції у життя пересічних корейців:

До 1964 року в KCIA працювало 370 000 співробітників: по одному на кожних п’ятдесят чотирьох корейських громадян. KCIA стежило за дисидентами за кордоном, відправляло інформаторів в університетські містечка і створювало відділення в кожній провінції та великому місті. Один професор коледжу згадував, як щотижня звітував семи департаментам, в тому числі кільком в KCIA (на додаток до окружної поліції, урядових установ і військової розвідки) [12].

Зазначу, що в Штазі НДР (Східна Німеччина) працювала 91 тис. (офіційно) а в КДБ – приблизно 480 тис. (різні оцінки). Якщо зіставити з численністю населення, то масштаб корейського ЦРУ не поступався Штазі, а за своєю інтеграцією в життя людей тримався на рівні з КДБ. 

Фактично Республіка Корея під час правління Пака була державою тотального контролю. Саме це стало однією з причин, чому олігархат співпрацював із Паком, а не протистояв йому. Додатково це дозволило придушувати будь-які хвилі незадоволення серед народу (як-от придушення на корені виступів за робітничі права).

Звісно, були присутні й класичні атрибути диктаторського режиму, а саме боротьба з “п’ятою колоною” та комуністами. До того ж це все здебільшого мало характер відволікання людей від суспільних проблем. Але про боротьбу з “комуністами”, а по суті – з активістами за робітничі права, Ви дізнаєтесь далі.

Економічна політика Пак Чон Хі.

Перед тим, як переходити до дійсно цікавих маневрів на економічному фронті, варто зазначити, які зовнішні умови суттєво вплинули на успіх Пака:

1. Американська допомога, або десятки мільярдів доларів. Мова насамперед про допомогу як фінансову, так і постачею товарів. Масштаби допомоги були значними, тож на основі оцінок корейських неурядових організацій, а саме – KoFID та ReDI, корейський публіцист Марк Тран зазначив, що з 1948 по 1978 рік обсяг допомоги склав 60 млрд доларів [13]. 

2. Американський союзник. Корейські компанії отримували багато підрядів під час війни у В’єтнамі. Таким чином вони повторили шлях японських компаній в часи Корейської війни, які значно покращили свій фінансовий стан, постачаючи до США свої товари.

3. Торгові відносини із Заходом (преференції в угоді GATT), фактичний допуск Кореї на їх ринки. Грамотний менеджмент МЗС Кореї з просування корейських товарів та надання якісної аналітики для виробників.

Внутрішні умови:

1. Значна частина населення мешкала у сільській місцевості та була зайнята у примітивному аграрному секторі. Це своєю чергою створювало колосальний резерв робочої сили та основи для екстенсивного росту.

2. Націоналізація банків, яку ми розглядали в минулій статті, призвела до фактично примусового накопичення капіталу населенням. Тобто виникли дешеві фінансові ресурси для банківської системи, що дозволяло експлуатувати капітал населення на користь реформ.

Загалом факторів зовнішніх та внутрішніх є багато, але вже з перелічених ми розуміємо, що за підтримки Заходу Корея отримала справжню “вудочку”. Проте не робіть швидких висновків, бо, щоб навчитись користуватись цією вудочкою, Паку та його уряду довелося пройти справжні випробування:

1. Метод та ідея реформ. З самого початку встановлення режиму Пака Чон Хі, корейський капіталізм перетворився на “guided capitalism”, або керований капіталізм. Суть полягала в тому, що приватний бізнес ставав “на олівець” до військової хунти, яка диктувала правила гри. Паралельно з цим поширювались колективістські ідеї на кшталт, що Корея спільними зусиллями всіх громадян вийде з кризи. Фактично це апелювання до лівих і правих (націоналістичних) ідей було здебільшого створено, щоб виправдати втручання в економіку та подекуди рабські умови праці.

Примітка: В статті не буде детально розглянуте питання ідеології Пака Чон Хі. Однак, якщо у Вас виникло бажання дізнатись більше, то рекомендую лекцію професора Асмолова: https://www.youtube.com/watch?v=udGPSXx1wmY

Після проголошення курсу на реформи, в Кореї запрацювали п’ятирічні плани або так звані “офіси контролю за плануванням”. Вони в якомусь сенсі нагадували радянську модель, але на практиці були ближчі до японської (японці трансформували радянський план з директивного в індикативний, пояснення далі). Дещо схоже використовував і Лі Куан Ю. Загалом це виглядало так: уряд ставить цілі перед бізнесом, спираючись на економічну рентабельність інвестиційних проектів; великий бізнес своєю чергою спрямовує свої ресурси на виконання цього плану. В обмін на це Пак не форсував створення робочого законодавства та зайвий раз не карав бізнес, якщо ті порушували певні права робітників (навіть врегульовував проблеми з профспілками). На додачу “відмінники” заохочувались пільговими кредитами та іншими бонусами. 

2. Іноземні інвестиції. Більшість банкірів або представників інвестиційних фондів сьогодні говорять про особливу роль іноземного інвестора. Однак цілком логічно, що подібні ідеї особливо рвучко проштовхують саме фінансисти, бо, надаючи послуги іноземним клієнтам, вони перші й виграють. Але чи виграє держава? Такими питаннями вони звісно не цікавляться.

Стосовно цього є чудова думка польських економістів та авторів книги “Загадки економічного зростання”, де вони зазначали, що в довгостроковій перспективі від іноземних інвестицій, як правило, залишається тільки частина “з досягнутого за їхній кошт приросту доходів залишиться в країні. Це та частина, яка йде на оплату праці робітників” [14].

На фоні цього не даремно, що в Сінгапурі один з найвидатніших менеджерів Лі Куан Ю впроваджував програми, які були націлені на створенні національного, а не іноземного виробника:

Протягом 1986-1994 років (прим.: уряд) стимулював обмін технологіями між іноземними та місцевими компаніями «виплачуючи фінансове заохочення інженеру чи менеджеру іноземних компаній за те, що ті вибирали собі місцевих постачальників або допомагали їм [15].

Про що це говорить? Що стимулювання саме національного виробника (не плутати з олігархатом та державними підприємствами) має більший мультиплікативний ефект для економіки, ніж іноземні інвестори. Цей фактор чудово розумів Пак Чон Хі, саме тому, всупереч деяким заявам про корейське диво, Пак не залучав іноземних інвесторів – він здебільшого залучав іноземні кредити:

У 1960 році в Кореї був прийнятий Закон про іноземні інвестиції та залучення іноземного капіталу (Foreign Investment and Foreign Capital Inducement Act). Однак на практиці Корея стала активно залучати не іноземні інвестиції, а іноземні позики. Це було зумовлене тим, що населення країни після японського колоніалізму було нездатне сприйняти панування іноземців в корейській промисловості. Через це в південнокорейській економіці останньої чверті XX століття практично не було прямих іноземних інвестицій, а основні закордонні капіталовкладення виступали у вигляді комерційних позик. Це призвело до того, що 1980 року Республіка Корея стала четвертою за обсягами зовнішньої заборгованості країною у світі [16]. 

Окрім того, що гроші залучали задля купівлі іноземних ліцензій, обладнання та видачі дешевих кредитів, дослідники відмічають й інші цілі такої політики:

З точки зору дослідження проблем формування корпоративної моделі важливо підкреслити, що в Японії (як згодом і в Південній Кореї) при реалізації політики «економічного стрибка» використовувався іноземний досвід. Однак відбувалося це, головним чином, на основі залучення іноземних фахівців, а не іноземного капіталу [17].

Всі ці фактори вкотре підкреслюють далекоглядність політики Пака, результати якої можемо побачити сьогодні: в Кореї домінують саме корейські компанії, а їхній експортний потенціал не поступається компаніям Заходу.

3. Експортна політика, або ще одна перемога Пака. З першої частини ми зрозуміли, що Пак робив акцент саме на вітчизняні компанії. Як зазначає професор Асмолов, Пак з самого початку поставив чіткі цілі: “економіка понад усе, що означало заклик до швидкої індустріалізації; на думку Пака, вона повинна була бути досягнута шляхом розвитку експортних індустрій” [18]. 

Для успіху цього напряму він почав по-справжньому глобальні зміни, як зазначають економісти з Х’юстонського університету Кей Му Ї та його колега-професорка Мішель Коннолі з університету Дьюк:

Хонг (1979) документує 38 реформ, спрямованих на стимулювання експорту. З цих реформ виділяються дві. На початку 1960-х Корея скасувала тарифи на імпортні ресурси й засоби виробництва, але тільки до тих пір, поки цей імпорт використовувався для виробництва товарів на експорт. Імпорт не можна було використовувати для виробництва товарів для продажу на внутрішньому ринку (…) По-друге, починаючи з 1970-х років і протягом наступних двох десятиліть, Корея брала участь в поступовому зниженні загальних тарифних ставок приблизно з 40 до 13 відсотків. У цей період також відбулися значні зміни у світовому торговельному середовищі (мова про GATT – General Agreement on Tariffs and Trade) [19]. 

Також економісти додавали, що саме GATT зіграв визначну роль у доступі корейських, тайванських та японських товарів на американський ринок.

Примітка: GATT – це угода, правонаступником якої є Світова Організація Торгівлі.

Суть угоди була досить проста: США відкривали свій ринок перед учасниками GATT в обмін на аналогічні дії з їхнього боку (світ без мит або глобальна торгівля). Щоправда, як правило, торги велися між Європою та США, а країни Азії здебільшого отримували односторонні преференції з боку Заходу. Таким чином Америка посилювала інтеграцію між своїми союзниками, щоб запобігти впливу комуністичного блоку. Особливо у 60-ті та 70-ті, коли СРСР  через екстенсивне зростання демонстрував загрозливі результати.

Пак Чон Хі своєю чергою намагався активніше сприяти цьому, тому уряд впроваджував податкові пільги, кредити та інших пом’якшення для експортерів [20]. Військові та Пак Чон Хі особисто розуміли, що ті, хто продає корейські товари чи послуги закордон, повинні мати підтримку, бо вони є джерелом валютного виторгу та багатства для держави. В цьому контексті, якщо згадувати Україну, то вона навпаки намагається оподатковувати експортні інноваційні галузі на кшталт ІТ (постійно йде дискусія, щоб обкласти індустрію середнього класу податками).

Якщо повертатись до роботи Кей Му Ї та Мішель Коннолі, то за їхніми висновками GATT відіграв значну роль у зростанні корейської торгівлі: “розвинені країни, отримувачі корейського експорту, знизили свої тарифи в рамках двох раундів GATT – раундів Кеннеді та Токіо” [21]. Проте вони зазначають, що ефект від торгової політики спрацював лише у сукупності з іншими факторами: 

Корея реалізувала безліч інших стратегій, орієнтованих на засоби виробництва і людський капітал, промисловість і торгівлю. Наприклад, значно збільшилися державні інвестиції в школи, дороги та іншу інфраструктуру. Експортерам надавалися кредитні субсидії та знижені ставки прямого і непрямого податку. Нарешті, в Кореї були випадки цілеспрямованої промислової політики, спрямованої на розвиток певних галузей, таких як суднобудування [22].

Все це в сукупності говорить про багатофакторність змін, тобто робота уряду Пака поширювалася на всі напрямки, що й принесло свій результат. Були створені умови всередині держави, а завдяки торговій політиці це дало імпульс зростання.

4. Політичний маневр Пак Чон Хі. Як додатковий важливий ресурс для реформ Пак Чон Хі активно залучав американську допомогу: здебільшого пільгові кредити й іноді “донати”. Самі США брали участь у формуванні фінансової системи та намагалися впливати на монетарну політику держави. Однак Пак розумів, що цього не достатньо, і тоді він пішов, всупереч волі більшості населення, на примирення з Японією, що навіть призвело до кризи й ледве не повстання. Пак очікував такої реакції населення, бо рани від японського панування все ще боліли у багатьох корейців.

Однак примирення з колишнім окупантом дозволило значно наростити не тільки доступ до іноземних грошей, а й пряму допомогу. Цим маневром диктатор вкотре продемонстрував, що економіка вища за політичні та історичні образи. Результат ми можемо побачити в цій таблиці, яка демонструє як зросли інвестиції з Японії (кредити, іноді концесії тощо):

Виходячи з цих методів, ми бачимо, що Пак Чон Хі, не зважаючи ні на що, планомірно втілював в життя свій план. 

Однак якими інструментами, крім фінансового важеля, диктатору вдавалось стримувати еліту від спроб позбавитись ланцюга? Хоча він і мав власне “КДБ”, але пружину не можна стискати до нескінченності. Тож своєрідним пряником для олігархату була відсутність робочого законодавства як такого та майже повне невтручання держави у взаємовідносини робітник-роботодавець (хоча тут варто зазначити, що надалі в Кореї формується скоріше великий сімейний бізнес й атрибути олігархії як такі зникають). 

Ціна економічного росту.

Прийшовши до влади на хвилі популярності його постаті серед народу, Пак Чон Хі чудово розумів, що це тимчасова коронація, бо для подальших змін йому буде потрібна не тільки їхня підтримка, але й життя.

На початку, щоб певним чином улестити електорат, Пак дозволив фермерам не повертати кредити банкам [23]. Так він не просто забезпечив собі стабільний електорат у сільській місцевості, але й отримав додаткові політичні бали. 

А от робітникам корейських заводів так не пощастило. Про проблеми Кореї з правами робітників є великі роботи від Human Rights Watch/Asia на кшталт “Retreat from Reform: Labor Rights and Freedom of Expression in South Korea” та багато інших. Про це говорив і професор Асмолов у своїх лекціях та економісти у публікації World Bank. Однак для більшого занурення я наведу кілька прикладів, які допоможуть уявити умови, в яких існували робітники та селяни Кореї:

  • У 1977 році в науковому журналі Bulletin of Concerned Asian Scholars в одній зі статей досліджувалась статистика Кореї, до якої було багато питань, але найбільше обурення викликали умови праці: “Робочий “день” становить не 8 годин, а в середньому 10-12, нерідко до 18 годин” [24];
  • у публікації Дона Лонга також критикувався підхід до аграрного сектору, зокрема: “Щоб гарантувати постійний приплив сільськогосподарських робітників в промислово розвинені міста, уряд утримував ціни на сільськогосподарську продукцію на такому низькому рівні, що корейським селянам було не вигідно обробляти свою землю. Селяни попрямували в міста в пошуках оплачуваної роботи. Ця політика вигнання селян з їхніх земель компенсувалась експортом рису зі США в Корею. Південна Корея поступалася тільки Індії з отримання надлишків рису з США” [25];
  • затримка в оплаті праці, порушення прав робітників тощо були настільки масовими, що деякі активісти вчиняли самопідпал:

Це призвело до активізації виступів протесту міської бідноти, одним з яких було, наприклад, повстання жителів кількох районів міста Кванджу провінції Кьонгідо в серпні 1971 році, сталося і кілька актів самоспалення. Найвідомішим з них стало самоспалення 13 листопада 1971 року ткача з ринку Пхенхва в Сеулі Чон Тхеіля (1948-1970) [26].

При цьому я не згадую масу звітів Amnesty International, де регулярно публікувались дані про те, як невинних людей звинувачували у “комуністичній пропаганді”. При цьому іноді подібні ярлики вішали на набридливих активісті та борців за права робітників.

На фоні цього всього не даремно, що навіть після демократизації кінця 80-х, у 1995 році вийшов традиційний вже огляд від Human Rights Watch/Asia, в якому містились критичні оцінки змін у робочому законодавстві: 

У Південній Кореї все ще законно, щоб сили безпеки проводили довільні арешти й затримання, а уряд пригнічував свободу асоціації, вираження думок і зборів робітників та інших дисидентів. Положення трудового законодавства Південної Кореї, Закону про профспілки, Закону про регулювання трудових спорів і Закону про державних службовців пригнічують основні трудові права. До них відносяться гарантовані на міжнародному рівні гарантії свободи асоціацій, свободи вираження думок і мирних зібрань, а також право брати участь в колективних переговорах і мирних колективних діях. Комітет ООН з прав людини закликав уряд Кореї внести поправки в Закон про національну безпеку. Репресивні положення трудового законодавства країни були засуджені Міжнародною організацією праці (МОП) та Комітетом ООН з економічних, соціальних і культурних прав. Оскільки Південна Корея подає заявку на вступ в Організацію економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), ми вважаємо, що держави-члени ОЕСР повинні чинити тиск на Республіку Корея, щоб привести своє трудове законодавство у відповідність з міжнародними стандартами [27]. 

Оцінивши методи та стан справ у питаннях прав робітників, ми чітко бачимо, що Пак Чон Хі платив за економічне зростання здоров’ям та подекуди навіть життям своїх громадян. В цьому немає нічого дивного, бо навіть сам Лі Куан Ю в роки свого становлення з неприхованою огидою ставився до робітничого законодавства. Сам же Пак Чон Хі підтримував бізнес кредитами та ігнорував робітничі права, за допомогою чого отримував лояльність еліти, яка виконувала його накази з будування нової Кореї.

Висновок. Історія перетворень Пака Чон Хі показує, що авторитарний режим дійсно може розвернути країну в іншому напрямку. Особливо це може спрацювати, коли в державі немає політичної культури та усвідомлення елітою, що країна не може дозволити собі роками стояти на місці. Проте чи може такий режим у довгостроковій перспективі тримати свій реформаторський запал? Про це поговоримо в наступній статті.

Фінал історії Пака Чон Хі: скоро

Індикативний план або система координації економіки Пак Чон Хі: https://konkretyka.net/economical-miracle-ukr/indykatyvne-planuvannya-v-koreyi-metody-paka-chon-hi.html

Джерело:

1. Max Hastings. The Korean War: An Epic Conflict 1950-1953. P. 26

2. Там же.

3. Там же. P. 27

4. Sheena Chestnut Greitens. Dictators and their Secret Police. Cambridge University Press. 2016. P. 142

5. Там же. P. 146

6. Charles R. Frank, Jr., Kwang Suk Kim and Larry E. Westphal. Foreign Trade Regimes and Economic Development: South Korea. P. 12.

7. https://www.gazeta.ru/politics/2016/09/02_a_10172603.shtml

8. Jong-sung You. Democracy, Inequality and Corruption Korea, Taiwan and the Philippines Compared. Cambridge University Press. 2015. P. 149

9. Sheena Chestnut Greitens. Dictators and their Secret Police. Cambridge University Press. 2016. P. 150

10. https://en.wikipedia.org/wiki/Kidnapping_of_Kim_Dae-jung

11. Лекція. Константин Асмолов. Пак Чон Хі и его приход к власти. 

12. Sheena Chestnut Greitens. Dictators and their Secret Police. Cambridge University Press. 2016. P. 154

13. https://www.theguardian.com/global-development/poverty-matters/2011/nov/28/south-korea-development-model

14. Leszek Balcerowicz, Andrzej Rzońca. Загадки економічного зростання. С.95

15. Доповідь ООН при Всесвітньому банку «Як зробити інвестиційний клімат комфортним для всіх». – С. 176

16. К. М. Беликова. Инвестиционная политика и стратегии привлечения инвестиций в Южной Корее: ретроспектива и современное состояние

17. Є. Райнерт. Повторение пройденного. Эксперт, No 1 (735). С. 57– 62

18. Лекція. Константин Асмолов. Пак Чон Хи и экономическое чудо Кореи.

19. Michelle Connolly. Kei-Mu Yi. How Much of South Korea’s Growth Miracle Can Be Explained by Trade Policy? American Economic Journal: Macroeconomics 2015, 7(4): 188–221

20.  Stephan Haggard, Byung-Kook Kim and Chung-in Moon. The Transition to Export-Led Growth in South Korea, 1954-66. World Bank. P. 23.

21. Michelle Connolly. Kei-Mu Yi. How Much of South Korea’s Growth Miracle Can Be Explained by Trade Policy? American Economic Journal: Macroeconomics 2015, 7(4): 188–221   

22. Там же.

23. Stephan Haggard, Byung-Kook Kim and Chung-in Moon. The Transition to Export-Led Growth in South Korea, 1954-66. World Bank. P. 21.

24. Don Long. Repression and development in the periphery: South Korea. 1977.

25. Там же.

26. В. М. Тихонов. История Кореи. Том 2. Двадцатый век.

27. Human Rights Watch/Asia. South Korea: Labor Rights Violations Under Democratic Rule. 1995.

Поділитись: