З попередніх статей ми дізнались про те, які умови в Кореї спровокували виступ Пака Чон Хі та які методи для впровадження своєї політики він використовував. Також ми визначили мотивацію диктатора та його цілі.
В даній статті ми розглянемо один з головних його інструментів, який перетворив Корею на одну з найбільш технологічних економік світу.
Однак, перш ніж закохатись в образи диктатури, я б радив прочитати ще одну статтю з циклу, яка б допомогла більш уважно оцінити ризики впровадження авторитаризму:
Чи може авторитарний режим мати переваги?
Парадокс Пака в тому, що завдяки його економічному стрибку, сьогодні Південна Корея є однією з найсильніших економік, та водночас залишається зразковою демократією.
Як Корея стала великою? Методи.
Пак Чон Хі активно застосовував методи державного регулювання або координування економічних агентів. Це здійснювалося як через спільні інвестиційні програми (умовно, держава будує інфраструктуру або дає кредити, а бізнес створює підприємство), так і через координацію спільних дій тощо. Детальніше в цих статтях:
1. Пак Чон Хі. Передмова та перші рішення. https://konkretyka.net/economical-miracle-ukr/pak-chon-hi-peredmova-ta-pershi-rishennya.html
2. Пак Чон Хі. Корея. Економічне диво. https://konkretyka.net/economical-miracle-ukr/pak-chon-hi-koreya-ekonomichne-dyvo.html
Щоб не повторюватись, я лише перелічу основні методи, які, на мій погляд, стали провідними факторами успіху політики Пака. Підкреслю, що деякі методи певним чином себе дублюють, але мають різні ефекти для тої чи іншої проблеми:
1. Підконтрольна еліта. Не можна сказати, що весь бізнес запросто підкорявся Паку Чон Хі. Ні, в більшості випадків, як відзначають економісти Стефан Хаггард, Бьюнг-Кук Кім та Чунг-Ін Мун [1], чию спільну роботу опублікував World Bank, еліта отримувала преференції. Про них також детально говорили у статтях, згаданих вище — це й дешеві кредити, і відсутність робочого законодавства. Такий симбіоз дозволяв Паку мобілізувати ресурси бізнесу задля індустріалізації Кореї й частково підпорядкувати його “волі” державного апарату.
2. Експортоорієнтована політика. Пак Чон Хі всіляко підтримував експортні індустрії. Цікаво, що економісти Мішель Коннолі та Кей-Мю Ї [2] у своїй роботі відзначають, що уряд у певний період дозволяв імпортувати лише ті товари (сировину), які після обробки матимуть більше доданої вартості (напр. купівля нафти і продаж нафтопродуктів), відповідно, викличуть приріст до експорту. «Культ експорту» в добу Пака фактично охопив Корею, і його уряд зробив особливу ставку на експортні індустрії та їх підтримку. При цьому поступово підтримка надавалася лише технологічним компаніям — таким чином в Кореї жорстко витісняли працемісткі експортні індустрії (мінімальне застосування технологій у створенні товару) і поступово заміщали їх капіталомісткими (електроніка, кораблі тощо).
3. Ліквідація економіки ренти. У своїх лекціях професор Костянтин Асмолов та низка інших відомих дослідників Кореї зазначали, що до приходу Пака держава експортувала так звані «три білих»: борошно, бавовну та цукор. Фактично, це все — сировинний неефективний експорт (продаж саме сировини, а не продукції, виготовленої з неї, яка мала б вищу додану вартість). Звісно, тут важко порівняти ці масштаби навіть з українськими, але Пак одразу зрозумів, що експорт сировини призведе не до росту, а до деградації економіки. Саме тому він почав активно, через державні програми нав’язувати бізнесу промисловий та інноваційний шлях. Це, в результаті й стало вирішальним внеском у трансформацію держави.
4. Ставка на вітчизняного підприємця. Всупереч сьогоденним настановам, що іноземний інвестор це неодмінно вигода для вітчизняної економіки, Пак Чон Хі мав власну стратегію. Він залучав не іноземні компанії, а іноземні кредити для купівлі ліцензій та технологій. Можна сказати, що уряд Пака спирався на відомий факт, описаний про який говорили Лєшек Балцеровіч та Анджей Жонко:
«З фінансуванням інвестицій з іноземних вкладень пов’язані як мінімум дві проблеми:
– в довгостроковій перспективі тільки частина з досягнутого їхнім коштом приросту доходів залишаться в країні. Це та частина, яка йде на оплату праці робітників, зайнятих на виробництві;
– іноземні інвестори у випадку негативних подій в країні швидше виводять свої капітал, ніж вітчизняні» [3].
Звісно, існує й інша практика, зокрема, мова про Сінгапур. Однак там, попри активне залучення іноземних компаній, пізніше впроваджували низку державних програм, щоб простимулювати іноземців поділитись технологією чи досвідом із сінгапурськими підприємцями [4]. Простими словами, так просто віддати економіку та робочу силу на викуп іноземним інвесторам це недалекоглядна політика, яка здебільшого стимулюється інвестиційними банкірами.
Примітка: Корея, Тайвань, Японія, Сінгапур та навіть Ізраїль спираються здебільшого на вітчизняні компанії. Відповідно, ці ж компанії виступають основними інвесторами та платниками податків держав.
5. Індикативне планування (далі – ІП). Фактично, це інструмент, який акумулював у собі ідеї та цілі уряду з приводу трансформації корейської економіки. Щоб зрозуміти як працює план, звернімося до мого вельми спрощеного опису:
1. Суперміністерство (плановики) формує напрямки розвитку економіки на 5 років, вказуючи конкретні цілі: побудувати потужності для створення нової індустрії або для стимулювання експорту технологічних товарів. Координує економічних агентів (компанії).
2. Уряд повідомляє бізнес про цілі й додає до них не тільки гарантовані секторам економіки державні інвестиції (енергетика чи інфраструктура), але й конкретні фінансові стимули у разі досягнення бажаного результату. Звісно, паралельно можуть розвиватись й решта державних програм (освітні тощо).
3. Уряд разом із бізнесом запускають процес економічних перетворень через власні або спільні інвестиційні програми.
Суть, як зазначив Джеффрі Врейз, полягає в тому, що ІП є не ринковим інструментом, а прямим втручанням з боку держави в економіку [5]. Це є однією з причин, чому Корею загалом не зараховували до країн з вільним ринком — радше до держав із «керованим капіталізмом», про що говорили вже економісти, роботу яких опублікував World Bank [6]. Тому саме роботу та результати індикативного планування ми й розглянемо в наступному розділі. Такий постійний акцент на форму досягнення Кореєю успіху зроблено навмисно. Бо лише сам принцип укладу економіки Південної Кореї є капіталістичним — реальним двигуном розвитку, як мінімум до 80-х, була воля державного апарату.
У статті я майже не звертаю увагу на умови, в яких існувала Корея, зокрема на: холодну війну, що змушувала Захід дійсно допомагати своїм союзникам та світові промислові тренди; низький рівень урбанізації населення; специфіку культури та багато інших факторів, які безумовно вплинули на результат.
Коротко — що Корея становила до 1961 року: сировинна економіка без індустріальної складової. Фактичне встановлення олігархату, тотальна корупція та ВВП рівня Африки. В певному сенсі сьогоденна Україна виглядає на фоні тогочасної Кореї вельми розвиненою країною. І це за умов, що ми — найбідніші в Європі й посідаємо найнижчі щаблі у світових рейтингах.
Індикативне планування в Кореї.
Повторюсь, що ІП не є ринковим інструментом. Його радше відносять до інструментарію «керованого капіталізму» [7], тобто системи, яка значною мірою спирається на керівну роль держави в економіці.
Закономірно спитати: а як так? Ми вже знаємо, що держава це неефективний управлінець. Однак не все так очевидно, особливо коли ми говоримо про «азійських тигрів», де втручання держави можна назвати безпрецедентним, а результати — феноменальними.
Дискусія стосовно ролі держави триває вже не одну сотню років. З одного боку надходить критика — з різних шкіл, від австрійської до неокласики (правої сторони); окремих досліджень залежностей росту ВВП та державних витрат Роберта Лоусона; критика демонтажу laisser-faire (вільна економіка) від Людвіга фон Мізеса та маса інших робіт. З іншого — ідеї Джона Мейнарда Кейнса та відомих посткейнсіанців на кшталт Марка Ловуа, знаних економістів лівих настроїв Ха-Чжун Чанга та Маріанни Мацукато.
На фоні протистоянь шкіл та економістів без заглиблення в подробиці ми можемо точно сказати, що питання ролі держави надзвичайно дискусійне.
А все-таки я б хотів згадати слова нобелівського лауреата з економіки Амартії Сена, який, полемізуючи з Лі Куан Ю (видатним засновником успіху Сінгапуру), зазначав, що не варто спиратись на вибірковий емпіризм. Зокрема, «азійська модель» дійсно показала диво, але її неможливо просто клонувати на всі інші країни, бо вона унікальна через індивідуальні умови:
«Гіпотеза Лі» заснована на одиничному або вибірковому емпіризмі, бо спирається на дуже вибіркову та обмежену інформацію, а не на будь-які загальні статистичні перевірки по широкому діапазону доступних даних [8].
Таким чином він хотів сказати, що успіх Кореї, Сінгапуру, Тайваню і Японії — це лише одна сторона медалі, бо маса країн, що використовують схожі методи, зазнали провалу (Філіппіни тощо). Простими словами, даремно домагатись лише самого факту присутності чи відсутності держави в економіці — ключовим моментом є якість самого державного апарату. Умовно, в Україні можна запустити індикативний план, але його результати будуть далекими від корейських, й головна причина полягатиме в якостях «державотворців» та маси інших макроекономічних факторів (висока урбанізація, мобільність робочої сили тощо).
Відповідно, бездумне наділення низькоякісної бюрократії (як-от пост-СРСР) повноваженнями веде до проблем. Недаремно дослідники корейського досвіду ІП, коли намагаються знайти певну модель, також зазначають, що ключовим і найбільш проблемним питанням є спосіб визначення умов та межі необхідного втручання:
Ключове питання по Кореї та інших змішаних економічних систем полягає в тому, в якій мірі державний сектор повинен втручатися [9].
Примітка: В роботах також можна побачити питання такого плану: “А що було б, якби контроль корейської бюрократії був менший?”. Простими словами, знайти цю міру важко, і вона знову сильно таки залежить від якості власне державних службовців, зовнішніх умов тощо.
Такий вступ дає нам можливість зрозуміти, що все вирішують деталі, й успіх ІП в Кореї здебільшого пов’язаний із мотивацією влади та умовами для бізнесу. Проте помилково вважати, що саме капіталістична ініціатива запустила процес перетворень. Якщо говорити сучасною мовою, то в цьому випадку «риночок не порішав».
Корейські компанії не жадали перетворень — ще до приходу вони Пака десятки років торгували сировиною, і лише воля диктатора та страх перед ним та його оточенням спромоглася зламати «економіку ренти». Але не варто також забувати, що в обмін на зміни корейські компанії отримали безпрецедентну допомогу уряду. Зокрема дотації, пільгові кредити та відсутність імплементації робочого законодавства до 80-х років і фактична імітація його впровадження у 90-х.
На додачу, варто розуміти, що ІП не є інструментом, який можна використовувати завжди, або що він підходить для всіх країн без виключення. Простими словами, у кожного інструменту є своє призначення та час застосування, тож пам’ятайте про це, читаючи далі.
Структура, або хто формував ІП в Кореї.
Окрім ідейної частини Пака Чон Хі, який і задавав такт рухам державної служби, планування здійснювало суперміністерство — Рада економічного планування (Economic Planning Board). Її було створено ще у 1961 році та відповідала вона за розробку планів, включно з оцінкою бюджетних витрат, збором та обробкою статистики.
Очолював це суперміністерство заступник міністра, що надавало йому особливого статусу, при цьому затверджували плани вже на найвищому рівні. Тобто центральне завдання Ради було сформувати план, керуючись повнотою наданих їй даних. Уряд або президент могли направити «хотілки», які Рада повинна була інтегрувати (або відхилити із залізною аргументацією). Однак тут варто зазначити, що уряд Пака, як правило, адекватно оцінював свої можливості та здебільшого покладався на державний апарат.
Пол Кузнец пише про коло осіб, яких залучали до етапу формування плану:
Посадові особи міністерств, представники банків, бізнес та експерти. Цикл планування починається з розробки принципів, які зазвичай включають оцінку зовнішньої ситуації, попередні цілі, макроекономічні цілі. Починаючи з П’ятого плану, альтернативні цілі та варіанти політики обговорюються на громадських зборах до затвердження керівних принципів, а потім передаються до міністерств. Далі на основі керівних принципів суперміністерство готує галузеві/міністерські плани [10].
Таким чином ми бачимо, що до формування індикативного плану залучали значне коло експертів. Однак варто нагадати, що уряд не розпоряджався приватними ресурсами — він лише займався створенням стимулів для того, щоб приватні компанії діяли згідно з урядовим планом:
Досвід Кореї показує, що планування поліпшило якість інформації, яка була необхідна для ухвалення економічних рішень суб’єктами господарства. Що своєю чергою стимулювало розвиток нових галузей і підвищило обсяги експорту та власне його конкурентоспроможність, в основному шляхом стимулювання приватних підприємців для досягнення цілей плану.
Продовження:
Приватний сектор схвалив директиви плану, тому що його дотримання було прибутковим [11].
Саме тому, що плани було виконувати вигідно, ніхто з бізнесу не жалівся на Пака, навіть більше — дотримувався планування.
Оскільки створення умов для виконання плану автоматично означає державні витрати, то на етапі створення плану цілі могли коригуватися, виходячи з можливостей бюджету. Для того, щоб гнучко реагувати на зміни вже умов в економіці, план розбивали на дві частини:
1. Короткострокова: в такому випадку планування встановлювали на 1 рік з детальними звітами щоквартально. Ці доповіді особисто приймав Пак Чон Хі. Деякі важливі проєкти він взагалі контролював особисто [12]. Фактично, за ними виконували заміри, чи все йде добре і чи потрібні додаткові заходи.
2. Довгострокова частина: тут були інтегровані цілі на найближчі 5 років. В неї могли вносити корективи, якщо траєкторія показників в процесі реалізації погіршувалась.
Я не буду згадувати про всі ланки, які існували в міністерствах та органах державної влади — можу лише зазначити, що Корея та її досвід в ІП є одним з найцікавіших. Зокрема, я не згадую про роль парламенту (Народного зібрання), в багатьох моментах формальну; про специфіку міністерств, а саме які дані вони надавали. Можна лише сказати, що план на етапі створення був колективним продуктом системи. Лише підкреслю, що ІП це надзвичайно складна бюрократична система в плані управління, яка потребує висококласних службовців та волі до змін в країні.
Тут може одразу виникнути питання: а як же конкуренція відомств? Логічно, що досягнення планових показників часто могло рухати держ.службовця по кар’єрних східцях. Щоб уникнути таких змагань або залежності плановиків від тих чи інших відомств, повноваження концентрували в Раді економічного планування. Так, процес затвердження плану залежав від консультацій з міністерствами, але після запуску плану у роботу відомства ніяким чином не могли самостійно його коригувати чи гальмувати. Єдиним, хто звітував про виконання та коригування, було суперміністерство Рада економічного планування. Така чітка структура запобігала міжвідомчим конфліктам.
Додатково, всередині самого суперміністерства існувало Bureau of Economic Planning, або Бюро економічного планування. Аналогічні департаменти існували й в інших міністерствах для надання детальної та якісної статистики. Тобто мережа державних департаментів для інформування про виконання плану пронизувала усю вертикаль влади. Бо саме детальна статистична інформація надавала плану точності в оцінці можливостей економіки та результатів впроваджених планів. Фактично це робило реакцію на зміни в економіці майже блискавичною.
На фоні цього знову логічно спитати, чи надавалися в планах певні преференції винятковим компаніям? Тут однозначно сказати важко, хоча в минулих статтях я зазначав, що Пак часто призначав бюрократію зі свого регіону. Відповідно, можна очікувати, що певні загравання в окремих проєктах з винятковими компаніями могли мати місце, але загалом корупційної складової в них не було, про що зазначає Пол Кузнец:
Будь-який режим, який бажає зберегти владу, повинен задовольнити своїх лоялістів, і при цьому політичні міркування неминуче домінують в економічній політиці. Це було вірно в Кореї, як і в інших країнах, але меншою мірою з 1963 по 1988 рік, коли країна управлялася урядами Пака Чон Хі (1963-1979) і Чон Ду-Хвана (1980-1987), які були військовими та впровадили бюрократично-авторитарний режим, тим самим узурпувавши владу, і тому не були пов’язані з будь-якої групою інтересів [13].
З іншого боку, про що я вже писав, еліти Кореї отримали масу преференцій від уряду, тому їм не було необхідності шукати особливі привілеї. Тим паче сам Пак бажав трансформації Кореї не в теорії, а на практиці, тому роздавати неефективним компаніям державні підряди не відповідало ідеалам самого Пака. Він міг закрити очі на кабальні умови праці для робітників або репресії, але не готовий був жертвувати метою побудувати успішну технологічну економіку. Такий собі комплекс Наполеона у Пака, який зіграв на користь Кореї.
Тут, до речі, ми одразу зіштовхуємось з тим, що від однієї людини дійсно багато залежить. Відтак, був би на місці Пака будь-який президент України, результати реформ могли б кардинально помінятись.
За прикладом залежності все від однієї особи далек ходити не треба — візьмемо голову Держплану СРСР Вознесенського. Зокрема, один з дослідників планової системи СРСР Олексій Сафронов розказував:
Спеціальний представник по Уралу Биков надіслав звіт Вознесенському за вересень 1938 року на одній сторінці з формулюванням в стилі: «опрацьовано питання і виконано ознайомлення». За це отримав розлючену відповідь: «Представлений вами короткий звіт про роботу за вересень 1938 року є відпискою і не показує предмету виконаної вами роботи». Наступний звіт Бикова тільки по одному з пунктів плану робіт, а всього їх було сім, вже займає п’ять сторінок і вміщує у собі аналіз причин зриву строків будування Уральського хімзаводу і конкретні пропозиції з виправлення ситуації [14].
Можна сказати “до чого тут СРСР?”. Все досить просто — вертикаль ухвалення рішень в цьому випадку була однакова. Умовно, якщо плановик чи урядовець керується інтересами держави та це є частиною його чеснот, то ефективність системи буде вищою; якщо ні, то результати можна побачити, визирнувши вдома у вікно.
Тому, якби Вознесенський не керувався власними цінностями, то відписка спецпредставника була б прийнята і проєкт був би завалений і держава не отримала б свій завод. До речі, така віддана праця Вознесенського не врятувала його від репресій, у 1950 році його без суду розстріляли. Аналогічна проблематика, а саме те, що багато чого залежало від однієї особи, що вимагало від неї високих стандартів, описував і працівник Держплану пан Юнь:
У листопаді 1962 року Засядька звільнили з посади голови Держеконом Ради “за його особистим проханням і у зв’язку зі станом здоров’я”. На місце Засядька призначили Петра Фадейовича Ломако (1904-1990), фахівця в галузі кольорової металургії. Між обома керівниками була дистанція величезного розміру. Співробітники Держеконом Ради вже встигли звикнути до творчої атмосфери обговорення проблем у Засядька, тому були збентежені, коли Ломако — зараз не пам’ятаю, на партійних зборах Держеконом Ради або вже Держплану — попередив: «Я зараз зроблю доповідь, але ви врахуйте, що всі тези та матеріали для нього надали мені ви. Це ваші думки, ваше бачення проблем». Власне бачення перспектив і проблем розвитку країни в короткій і далекій перспективі носій політики партії й уряду вважав за краще залишити при собі [15].
Все це говорить, що без необхідних моральних чи внутрішніх стандартів державного апарату неможливо ефективно проводити будь-яке регулювання. Особливо в умовах, коли видача певних преференцій тому чи іншому олігарху чи чиновнику може принести дохід. Звісно, ідеалізована бюрократія, описана Вебером, існувала в природі — один з наочних прикладів це система Сінгапуру, але її побудова не є простим завданням. Особливо, коли вже існує сформований корупційний державний апарат, то треба починати фактично з нуля. Романтизація державної служби та держави, яка наче матір піклується про своїх дітей, в нашій реальності має жадібні руки та цинічну душу.
Корейська бюрократія завдяки мотивам, які задав Пак Чон Хі, була змушена підкорюватись наполеонівським планам диктатора. Фактично, успіх реформ значною мірою залежав від волі тих, хто його впроваджував. В кінці цього пункту, хочеться нагадати цікаву притчу Амброза Бірса, про політиків/бюрократів (найпоширеніший тип):
Два політики обмінювалися ідеями щодо винагороди за державну службу.
— Нагорода, яку я найбільше хочу, — сказав Перший політик, — це вдячність моїх співгромадян.
— Це, без сумніву, було б дуже приємно, — сказав Другий політик, — але, на жаль, для цього потрібно піти з політики.
На мить вони дивилися один на одного з невимовною ніжністю; потім Перший Політик пробурмотів: «Хай буде воля Божа! Оскільки ми не можемо сподіватися на винагороду, задовольнімось тим, що маємо.
І, витягнувши на секунду свої руки з державної казни, вони поклялися задовольнитись [16].
Вся суть в тому, що системи, а особливо ті, що сильно інтегровані в економіку, повинні мати цінності, бо саме люди ухвалюють рішення і саме вони можуть бути упередженими. Принцип «не нашкодь» для України був би кращим рішенням для початку перебудови всієї державної системи.
Результати планів, або успіхи та деякі провали.
Якщо в минулому розділі ми розглядали процес формування плану, то тепер подивимось на цілі, встановлені планами. Нагадаю, що ми розглянемо лише п’ять п’ятирічних планів (1961-1986); загалом планування як таке було завершено у 90-ті.
Ключові завдання ІП у довгостроковій перспективі, які ставила перед собою Корея, чудово сформував Пол Кузнец:
Перший план передбачав створення промислової бази, в той час, як наступні плани були спрямовані на розширення цієї бази й підвищення міжнародної конкурентоспроможності шляхом розробки продуктів, що вимагають високої кваліфікації [17].
Примітка: Стимулювання підвищення кваліфікації означає, що робоча сила у перспективі зможе робити більш технологічні продукти, що дасть приріст доходів експорту. Чому експорт? Чим більша кількість клієнтів має доступ до товарів компаній, тим більше доходів отримують компанії, а отже тим більше платять податків. Експортна стратегія вигідна не тільки бюджету та компаніям, але й населенню: умовно, якщо валютні надходження значні й ЦБ притримує курс, то імпорт для населення дешевшає і таке інше.
Класичною ставкою було звісно імпортозаміщення, освіта та підвищення конкурентоспроможності товарів Кореї на світовому ринку. Відтак, розвиток експортних індустрій та залучення іноземних кредитів для фінансування модернізації та купівлі ліцензій на технології. Результати планів ми можемо побачити у цій таблиці (зростання економіки по роках):
Як змінювались загальні параметри населення та економіки:
Перша п’ятирічка (1962-1966). Переважно була спрямована на швидку індустріалізацію та, як наслідок, урбанізацію Кореї. Південь Кореї здебільшого був сільським, відповідно, для індустріалізації відкривались горизонти вільної робочої сили.
Це також називають екстенсивним типом зростанням економіки, коли коштом збільшення кількості випуску товару і зростання кількості робітників ВВП зростає швидше (залежить від стадії циклу). Цей тип зростання використовував СРСР і зараз активно застосовує КНР. Але Паку були необхідні не просто мільйони тонн сталі — йому потрібно було сформувати основу робітничого класу, який у майбутньому буде придатний для перекваліфікації на вищий клас робочої сили. Дещо схоже робив і Лі Куан Ю в Сінгапурі. Таким чином була закладена основа промисловості.
Цілі плану:
- зростання випуску електроенергії та видобутку вугілля, щоб постачати енергію компаніям, які починають споживати більше через нарощування потужностей;
- підтримка фермерських господарств. Хоча тут все було досить специфічно, бо, як зазначалося в минулих статтях, уряд Пака шляхом заниження цін на сільськогосподарську продукцію таким чином “стимулював” приплив нової робочої сили у міста [18];
- підтримка експортерів;
- індустріалізація, а саме закладення основ для розвитку інфраструктурних об’єктів (яких в Кореї майже не було). Як правило створювались підприємства досить примітивної промисловості: сталь (прокат), цемент тощо.
Результати стимулювання експортних індустрій (експортні доходи):
Другий п’ятирічний план (1967-1971). На цей період припало відкриття значних інфраструктурних об’єктів:
В грудні 1968 року була відкрита автомагістраль Сеул-Інчхон протяжністю 29,5 км, а в липні 1970 — автомагістраль Сеул-Пусан протяжністю 428 км [19].
Примітка: Магістраль Сеул-Пусан була фактично побудована для експортерів.
Доктор Джон Макманус, який досліджував цілі та результати плану писав наступне:
Середньорічний приріст промислового виробництва за п’ятирічний період склав 23 відсотки. Цей другий план підкреслював модернізацію промислової структури та швидке будівництво імпортозамінних виробництв, включаючи важку сталеливарну, машинобудівну та хімічну промисловість. У ретроспективі план просування важкої промисловості Південної Кореї був занадто амбітним, враховуючи рівень її економічного розвитку, технологічну конкурентоспроможність і розмір внутрішнього ринку в той час. Ще одним компонентом плану було підвищення обізнаності в галузі науки та технологій. Його мета полягала в підвищенні рівня технологій і продуктивності шляхом розвитку наукових й управлінських навичок та поліпшення використання трудових ресурсів [20].
На фоні цього не дивно, що експортні доходи у першу п’ятирічку зросли у 5 разів, а другу майже в 4 рази. Це все демонструвало успішність обраної стратегії. Проте і створювало певні дисбаланси, зокрема, в кінці другої п’ятирічки борг Кореї досяг 3 млрд доларів і його обслуговування вартувало ледве не 30% експортних доходів.
Третій п’ятирічний план (1972-1976). Головна увага в цьому плані приділялася важкій промисловості, зокрема суднобудуванню, хімічній промисловості, металургії, побудові нафтопереробного заводу, нафтохімії, машинобудуванню та електроніці. Всі ці завдання були розставлені за пріоритетами. З одного боку такий всебічний стрибок може здивувати, бо за 10 років не можливо перейти у технологічну еру. З іншого боку маємо пояснення, яке у своїй публіцистичній статті дає професор Ан Чонг-Йонг — “перевага тих, хто запізнився” в тому, що багато технологій можна було придбати за ліцензіями [21]. Така практика тоді застосовувалась у багатьох «азійських тигрів» — так, Японія на 1989 рік придбала понад 45 тис. ліцензій [22]. Професор також додав, що у 70-ті за аналогією з Японією почали використовувати досить цікаву практику:
В період повноцінної промислової політики уряд в основному проводив політику визначення переможця. Попри безліч проб та помилок в режимі перегонів, фундаментальні цінності, пов’язані з конкуренцією й ефективністю, залишилися незмінними [23].
Фактично, плановики обирали компанії, які були найбільш успішними у своїх галузях, і просто надавали чи переспрямовували на них підтримку. При цьому ресурси, як завжди, залучались із внутрішніх джерел або з зовнішніх. Всупереч значному боргу, Південна Корея була мотивована пропонувати своїм іноземним інвесторам високий прибуток (високі проценти по кредитах) в обмін на кредити, забезпечені державними гарантіями. Задля піару своїх цінних паперів Корея стверджувала, що потенціал багатьох її експортних галузей ще не досяг свого піку. Пак вів таким чином ризикову гру, але тренди світової торгівлі забезпечували успіх експортної політики.
Четвертий п’ятирічний план (1977-1981). Напевно перший план, в якому дослідники зазначають появу ідеї зробити акцент на ринкові сили (скорочення прямих стимулів і зменшення регулювання). Відповідно, можна вважати, що вже тоді закладались наміри змінити наявну систему планування через ускладнення системи економіки як такої (велика кількість індустрій та напрямів).
В певному сенсі це схоже на СРСР, коли у 1970-ті Держплан, за свідченнями його вдумливих працівників, почав усвідомлювати, що складність економіки зростає і з нею росте складність формування планів. Хоч СРСР та Корея мають фундаментальну різницю, в деяких питаннях вони зіштовхнулися зі схожими проблемами. Однак, якщо в Кореї це розуміли ще в процесі планування, то радянська система до цього прийшла лише в добу реформатора Михайла Сергійовича Горбачова (1985-1991).
За даними Ради з економічного планування у 1962-1980 рр. Корея досягла середньорічних темпів зростання у 8,2%, але без зовнішніх позик темпи зростання країни скоріш за все були б менші (на кредити купляли необхідні засоби виробництва, ліцензії тощо). Додатково, раунди GATT (передвісник Світової організації торгівлі) давали ледве не безмитний доступ Кореї до ринків збуту країн Заходу. Відповідно, четвертий план підхопив дух третього та започаткував курс на зміни – лібералізація.
П’ятий план (1982-1986), або свого роду фінал “індикативного планування” як такого, чи радше широкого втручання в економіку. От що зазначав Пол Кузнец, посилаючись на урядові документи Кореї часів його ухвалення:
П’ятий план про скорочення державного втручання орієнтувався на користь більшої опори на ринковий механізм; це вказує на те, що до початку 1980-х років “витрати” на планування почали перевершувати його вигоди. Таке занепокоєння може також відбивати відродження неокласичних поглядів в 1980-х роках і висхідну складність корейської економіки.[24].
Примітка: Зменшення дотацій тощо.
Я не буду підтримувати ту чи іншу причину, але можна точно сказати, що вже наступник Пака, диктатор Чон Ду-Хван, мав інші підходи до економіки. Цікаво, що а його “спадкоємець” пішов далі та фактично запустив процес ліберальних реформ.
Де планування провалилось? Можна знайти значну кількість кейсів, але я виділю лише декілька, які наочно показують складність такої системи. Неможливо завжди ідеально спланувати наслідки від прийнятих рішень.
Перший приклад — план з озеленення корейських міст. Закон про міське планування 1971 року уповноважив уряд визначати зелені пояси навколо великих міст. Забудова зелених зон була заборонена, за винятком затверджених владою спеціальних проєктів та особливих видів забудови.
Першу зелену зону площею 166,8 км2 було створено навколо Сеула, потім її розширили, щоб охопити дванадцять великих міських територій, що займають близько 5397 км2 в приміських зонах великих міст. Основна мета політики зеленої зони полягала в тому, щоб обмежити зростання Сеула і поширити зростання додаткових міст на прилеглі міські райони середнього розміру. Але результати виявились зовсім іншими:
Однак політика «зеленої зони» не змогла зупинити зростання населення в Сеулі. (…) Ще гірше те, що політика «зеленої зони» була основною причиною швидкого зростання цін на землю і житло, що призвело до високої щільності населення в містах в кінці 1970-х років [25].
Таким чином ми бачимо, що цілі плановиків тут не враховували факт, що саме населення прямувало до Сеула через низку факторів (комфорт, робота тощо). Плановики проігнорували факт, що Сеул став центром можливостей Кореї та просто впровадили свою стратегію.
Другою помилкою, чи радше наслідком можна назвати щільне зосередження компаній в трьох регіонах Кореї (хоча тут можна зважати на їхнє географічне та історичне положення).
Зусилля уряду стосовно децентралізації соціально-економічної діяльності та її часткове виведення за межі Сеула можна побачити з 16 різних указів, що стосуються децентралізації діяльності з Сеула (як зазначав професор Кім). Міністерства на кшталт Ради економічного планування, Міністерство будівництва і навіть Офіс секретаріату президента (Блакитний будинок) — було ухвалено сімнадцять різних планів. які стосуються децентралізації соціально-економічної діяльності столиці. Загальною метою всіх сімнадцяти планів була децентралізація соціально-економічної діяльності з Сеула, Пусану і Тегу. Однак реалізація цих планів завжди була зосереджена в Сеулі, цілі були наступними:
1. Обмеження створення та локації нових підприємств, фабрик та університетів в Сеулі.
2. Переїзд державних установ (особливо науково-дослідних інститутів) в регіони поза столицею.
3. Будівництво нових міст-супутників навколо Сеула.
4. Будівництво промислових комплексів в інших регіонах.
5. Податкові пільги для виробництв, що переміщуються зі столичного регіону.
6. Передача адміністративних повноважень від центрального уряду регіональним.
Про це професор Кім говорить наступне:
Наперекір наполегливим зусиллям уряду, рівень концентрації економічної діяльності в Сеулі, схоже, стає дедалі більшим. Фактично, невідповідність в зусиллях уряду щодо забезпечення збалансованого зростання можна побачити в сумі й частці інвестицій в розвиток інфраструктури (таблиця 1.4). За останнє десятиліття Сеул отримав понад п’ятдесят відсотків національних інвестицій в дорожнє будівництво. Зо два десятки відсотків пішло на будівництво доріг в Пусані, а решта — на інші дороги країни [26].
Щодо інфраструктури варто зазначити, що її як правило зводять за принципом підприємство-порт або відповідно до способів доставлення товару. Тобто всі проєкти здебільшого були покликані стимулювати промисловість, а не для внутрішнього споживання чи комфорту.
Ці приклади говорять, що планування зовсім не проста система координації економіки і іноді має зовсім інші результати.
Висновок. Чи зіграв індикативний план вирішальну роль? Важко сказати, бо самі економісти не мають однозначної відповіді. Деякі корейські професори називають ІП успіхом і кращим координатором для бізнесу, а деякі визнають ці досягнення, проте не надають йому такої значущості.
Для нас ІП і досвід Кореї цікавий тим, що запуск трансформації економіки Кореї був заданий однією особою та його однодумцями. Роль ІП як інструмента координатора однозначо була надзвичайно великою і на мій погляд вирішальною.
Також варто зазначити, що стимули для бізнесу відіграли ключову роль у тому, чому взагалі він дотримувався планів. Отож, коли уряди України забувають про це і говорять про фіскалізацію і таке інше, це свідчить про їхню надзвичайну обмеженість. Важко сказати, яка норма прибутку була у компаній, але саме факт потенційний великих заробітків зіграв ключову роль у мотивації компаній.
Чи можна застосувати ІП в Україні? Це доволі складне питання, і всі економісти зазначають, що подібний інструмент непростий і перед застосуванням потребує масштабної дослідницької роботи. Також підкреслю, що умови, в яких знаходимося ми та в яких перебувала Корея, вельми різні.
Втручання держави в економіку є надзвичайно складною хірургічною операцією, і якщо Ваш хірург отримав свій диплом корупційними методами, гадаю, не варто говорити, які наслідки можуть спричинити його дії. Недолугий державний корумпований та олігархічний апарат просто не здатен робити щось ефективно.
Фінал історії Пака Чон Хі незабаром: https://konkretyka.net/economical-miracle-ukr/pak-chon-hi-kinecz-istoriyi.html
Джерела:
1. Stephan Haggard, Byung-Kook Kim and Chung-in Moon. The Transition to Export-Led Growth in South Korea, 1954-66. World Bank.
2. Michelle Connolly. Kei-Mu Yi. How Much of South Korea’s Growth Miracle Can Be Explained by Trade Policy? American Economic Journal: Macroeconomics 2015
3. Leszek Balcerowicz, Andrzej Rzońca. Загадки економічного зросту. С.95
4. Доповідь ООН при Всесвітньому банку. Як зробити інвестиційний клімат комфортним для всіх. С. 176
5. Jeffrey Wrase. Indicative Planning: A Direction for Theory. 1990.
6. Stephan Haggard, Byung-Kook Kim and Chung-in Moon. The Transition to Export-Led Growth in South Korea, 1954-66. World Bank. P. 20
7. Paul Kuznets. Indicative Planning in Korea. 1990.
8. A. Sen. Democracy as A Universal Value.
9. T. J. Kim et al., Advanced Transport and Spatial Systems Models. 1990. Chapter 1.
10. Paul Kuznets. Indicative Planning in Korea. 1990.
11. Там же.
12. Там же.
13. Там же.
14. YouTube. Длинные руки Госплана. Алексей Сафронов // План А. Таймкод: 6:48
15. О.М. Юнь. Планирование. Уроки истории и перспективы. 2014. C. 361
16. Ambrose Bierce. Fantastic Fables. 1899.
17. Paul Kuznets. Indicative Planning in Korea. 1990.
18. Don Long. Repression and development in the periphery: South Korea. 1977.
19. T. J. Kim et al., Advanced Transport and Spatial Systems Models. 1990. Chapter 1.
20. Dr John McManus. Innovative Economies South Korea a Model of Economic Modernity. 2018. P. 6
21. Ahn Choong-yong. First five-year economic plan of Korea. The Korea Times.
22. І. П. Лебедєва. Японія: Еволюція державного планування та прогнозування. С. 44
23. Ahn Choong-yong. First five-year economic plan of Korea. The Korea Times.
24. Paul Kuznets. Indicative Planning in Korea. 1990.
25. T. J. Kim et al., Advanced Transport and Spatial Systems Models. 1990. Chapter 1.
26. Там же.
Додатково:
Лекції професора Константина Асмолова:
https://ru.wikipedia.org/wiki/Асмолов,КонстантинВалерианович
