Провал інституційних реформ в країнах колишнього СРСР та економічний крах стали головними стимулами ностальгії для старших поколінь. Примітивна та пропагандистська критика радянської системи своєю чергою тільки посилила ці настрої.
Сьогодні важливо розуміти причини краху плану. Замість того, щоб обговорювати копіювання ігор японського «Нінтендо» радянською «Електронікою», необхідно осмислити складність виробничої бази та причинності таких дій з боку радянських економічних агентів.
Важливо: Планування в СРСР — це величезна тема й одна стаття, звісно, не дасть повноти картини, тому я залишу посилання на літературу та лекції, які більш детально розглядають тему. Наголошу, що у статті використані роботи дослідників лівих шкіл Г.І. Ханіна та В.О. Сафронова, погляди на причинність краху яких відрізняється від висновків автора. Однак їхні роботи є у списку літератури, тому, якщо матимете бажання, зможете з ними ознайомитись.
Особливості та переоцінювання радянської економіки.
Хто переможе: план чи ринок? До кінця 80-х років цим питанням переймались на вищому академічному рівні. Дискусії стосовно ефективності планової системи на Заході тривали дуже довго і, що цікаво, жодна зі сторін не мала очевидної переваги. Один з найвідоміших західних дослідників радянської економіки Пол Грегорі у спільний з Ю. Ольсевичем роботі писав таке:
Планова система виявилась життєздатною настільки, що для деяких спостерігачів (прим.: на Заході) здавалась кращою, ніж ринкова [1].
Тож не дивно, що такі імениті економісти, як Пол Самуельсон (автор класичного підручника «Economics»), не були впевнені у перемозі США. Згідно з моделлю Самуельсона 1961 року втрата Америкою економічного лідерства була питанням часу:
Оптимістичний прогноз часу, коли СРСР обжене США, складає 23 роки; більш песимістичний — 36 років [2].
І це я ще не згадую моделі економіста Кемпбела Макконнела та інших поважних науковців.
Попри те, що сьогодні ми знаємо причини таких оптимістичних настроїв, зокрема Девід М. Леві та Сандра Дж. Перт звертають увагу на недосконалість даних, до яких апелювали тогочасні американські економісти [3]. З усім тим, статистичні дані та розрахунки Г.І. Ханіна, американського ЦРУ та зіставлення даних в роботі Славкіної [4] підтверджують факт, що радянська система змогла показати високі темпи економічного росту, тому економіст М. Гарісон вже після краху СРСР писав:
По-перше, статистичні дані за період 1928-1987 рр. свідчать про зростання продуктивності. По-друге, тренд на її зростання був стабільним в тому сенсі, що економіка поверталася до нього після потрясінь (яких, втім, було багато, й іноді вони були дуже серйозними). По-третє, спостерігалося значне зростання добробуту: ВВП на душу населення за період 1928-1987 рр. зріс в п’ять разів [5].
Важливо зазначити, що у 1928 році, за приблизними підрахунками, ВПН СРСР вийшов на рівень 1913 року, а значить — маємо чисте зростання без ефекту низької бази [6].
Однак чим же вирізнялась радянська економіка, а точніше — які інститути були відсутні в плановій системі, подивимося далі (зазначу лише ті, що є важливими для цієї статті):
— відсутність приватної власності на фактори виробництва, з чого автоматично: відсутність вільного ціноутворення, відсутність підприємницької ініціативи.
От що писав автор радянської політекономічної роботи «Учись хозяйствовать»:
В СРСР все господарство належить народу і використовується в інтересах народу. В нашій країні немає експлуатації, ми живемо в умовах соціалізму. Тому народна власність називається соціалістичною власністю [7].
В радянській системі підприємницька діяльність асоціювалась з «експлуатуванням»:
Закони Радянського союзу дозволяють мати особисту власність, але забороняють винаймати людей, щоб їх експлуатувати [8].
Заборона підприємницької ініціативи проіснувала до часів перебудови, коли 26 травня 1988 року було ухвалено закон «Про кооперацію». Тим самим відверто неадекватна норма, яка обмежувала громадян СРСР у правах, була скасована.
— відсутність демократичної системи та впливу суспільства на рішення державного апарату, як наслідок, закостенілість економіки. Мало того, в системі опозиція була відсутня як така, що підкреслив працівник Держплану СРСР, назвавши це однією з причин краху:
Відсутність опозиції призвела до повного єднання партії та суспільства, одностайного схвалення суспільством всіх рішень партії та уряду, якими б абсурдними вони не були. Помста діалектики, яку партійні вожді вчили не за Гегелем, полягала в тому, що з моменту, коли головним інтересом партійно-радянської бюрократії став захист не самого робітничо-селянського ладу, а своїх владних повноважень у системі управління (а це сталося в 1921 році, на десятому з’їзді РКП (б), ще за життя Леніна), її діяльність у складі регуляторів зворотного зв’язку стала переважно носити не позитивний характер, спрямований на подальший розвиток ладу, а негативний, спрямований на його консервацію та збереження своєї влади [9].
Відсутність опозиції та директивне управління розцінювали в КПРС як ефективний спосіб управління. Взагалі, всі прихильники авторитарних режимів посилаються на те, що подібна вертикаль дозволяє проводити швидкі реформи. Однак це успішно стосовно первинних завдань чи завдань, де є очевидні цілі. Зокрема, не дивно, що такі плани як електрифікація, газифікація, житлове будівництво в СРСР виконували ударними темпами. Проте в міру зростання складності економіки та необхідності технічної модернізації не достатньо гнучка система почала давати збій. Що пішло не так поговоримо далі.
Директивне планування. Спотворення економічної інформації.
Особливості радянської економіки вказують нам, що ключовими економічними агентами виступають не фірми, засновані на приватній власності (про домогосподарства не згадуємо), а бюрократія під вивіскою «управлінців соціалістичним майном».
Тим, хто затверджував власне план, був Держплан (заснований у 1921 році В. І. Леніним). Однак, всупереч типовій думці, що система в СРСР не змінювалась, дослідники показують нам, що інфраструктура планування постійно трансформувалась. Тобто у Держплану було то більше, то менше можливостей самостійно планувати, про що говоритимемо далі.
Класичним прикладом трансформації повноважень є інститут спеціальних контролерів, який був створений наприкінці 30-х років (Н.А. Вознисенський голова Держплану, автор цього інституту), а вже в кінці 40-х — ліквідований. В результаті, вважається, що з його ліквідацією Держплан втратив можливість відстежувати, що відбувається в конкретних індустріях. Звісно, головна структура мала галузеві комітети, але їхня інтеграція в реальну економіку була ослаблена, бо не вони визначали, якої інформації потребують, а самі економічні агенти надавали її згідно з затвердженим стандартом. До реформи кінця 40-х плановики могли примушувати відомства\підприємства розробляти ті чи інші статистичні показники.
Ще одним прикладом є спочатку створення у 1946 році та пізніша реорганізація Міністерства внутрішньої торгівлі СРСР, яке, на думку дослідників, сприяло «спотворенню» зв’язку між споживачами та виробниками:
Збутові організації передаються до міністерства торгівлі, що, як я підозрюю, формує проблему зворотного зв’язку [10].
Тобто ці зміни у комплексі з іншими впливали на якість статистичної інформації. Зазначу, що для планової системи саме економічна інформація є ключовою для ефективного планування. Тобто, якщо надавати спотворені дані, то якість планування буде падати. Причиною цих змін було не бажання знищити систему, а навпаки — впевненість, що вона може працювати автономно. Тобто, щоб економічні агенти (бюрократія на місцях) проводили планування самостійно. Через певні ідеологічні рамки уряд думав, що радянським людям не властиве бажання самозбагачення.
На цьому етапі я хочу виділити дві, на мою думку, головні причинності проблем радянського планування (я не буду згадувати західні підходи essentialists та прихильників voluntarists):
1. Г. І. Ханін (висновки засновані на працях, вказаних в джерелах), як один з найавторитетніших у тому числі на Заході дослідників радянської економіки, звертає увагу на системні спотворення економічної інформації. Тобто директори заводів та інші учасники збору статистики надавали завищені або занижені дані про свою діяльність. Наприклад, могли завищувати собівартість продукції чи знижувати її якість. Причинність він бачить як в недосконалому регулюванні, так і в недостатньому розвитку “нової” свідомості суспільства.
2. О. В. Сафронов (висновки засновані на лекціях, вказаних в джерелах) — найпопулярніший лектор та сучасний дослідник радянської економіки. У своїх лекціях він часто звертає увагу на планомірне руйнування самостійності Держплану. Звісно, він не відкидає причинність, яку висловлювали Г. І. Ханін чи Пол Грегорі, але робить особливий акцент на провалах регулювання через позбавлення Держплану повноважень. Зокрема, у своїй статті дослідник зазначає:
Держплан СРСР, попри величезний обсяг ресурсів, що були в його розпорядженні, у розглянутий період відігравав у політичній системі Радянського Союзу радше підпорядковану роль, надаючи інформацію Політбюро для ухвалення найважливіших рішень в галузі економічної політики, але не маючи можливості безпосередньо брати участь в ухваленні цих рішень [11].
Примітка: Детальніше про трансформацію системи планування можна дізнатись з лекцій дослідника О. В. Сафронова, які доступні на Youtube:
https://www.youtube.com/watch?v=mtfTVHyt5Ns&list=PLq0ugaOF8lVge_oTvruvdsJEmQ46jxCRf&index=13
Цікаво, що й Гарісон у своїх висновках звертає увагу на зниження контролю з боку плановиків, попри те, що його аргументи базувались на іншій мотивації плановиків:
По-третє, поштовхом до колапсу стало зниження рівня контролю з боку планувальників; опір робочих послужив сигналом до колапсу, але не його рушійною силою. Коли поєднання високого рівня примусу і зусиль перестало максимізувати вигоди планувальників, вони відмовилися від примусу; своєю чергою, виробники відмовилися від трудових зусиль. Подібний розвиток подій спричинив той процес конверсії влади, наслідки якого ми зараз спостерігаємо [12].
Тепер перейдемо до того, яким чином створювався план. Центром розробки плану завжди був Держплан, проте цілі він отримував від керівників держави. Сам Держплан мав розвинену інфраструктуру — від республіканських до районних відділень. Сама інфраструктура подачі інформації та виконання пронизувала усе господарство держави (навіть на деяких великих підприємствах були присутні відділи Держплану), але через зміни, як я зазначав вище, якість цієї інформації була сумнівна. Додатково, приблизно з 50-х років Держплан почав виробляти не власні стратегії, а спиратись на плани, які формували самі підприємства. Така зміна підходів була впроваджена М. С. Хрущовим, що породило значні проблеми:
- збільшення повноваження директорів підприємств через зміни принципів планування. Зокрема, плани підприємств почали ставати основою для створення генерального плану Держпланом СРСР;
- реформа Раднаргоспів спровокувала те, що вони почали втручатись у планування і, навіть не повідомляючи Держплан, змінювати план на власний розсуд [13].
З цього невеликого переліку ми вже розуміємо, що недаремно дослідники звертають увагу на добу реформ Хрущова як на початок руйнації внутрішніх зв’язків у плановій системі.
Як створювався сам план? Для прикладу візьмемо дев’яту п’ятирічку (1971-75), яка структуровано подана у роботі О. В. Сафронова. Він розбив процес формування плану на дві ітерації:
Джерело: О. В. Сафронов. Практики роботи Держплану СРСР в Брежнєвський період. С. 11-12
Підсумок по етапах формування плану від О. В. Сафронова: Результатом першої ітерації були «Основні напрямки …», які служили орієнтиром для роботи міністерств, відомств і союзних республік. Результатом другої ітерації був уже розгорнутий державний п’ятирічний план «півтора метра у висоту». Його ядром були план випуску і розподілу продукції (кому і скільки треба поставити), а також план капітальних інвестицій. Ці «півтора метра» потрібно нарізати на рядки-завдання кожному заводу, а потім розіслати ці завдання адресатам. Аналогічну процедуру виконували щороку при доведенні до виконавців річних планів [14].
Завдяки цій таблиці ми можемо побачити послідовність дій розбитих на ітерації. Зокрема, основні цілі плану задавав ЦК КПРС (головний комітет партії), а далі Держплан збирав всі дані з республік та міністерств (а ті з підприємств та відомств), обробляв їх та видавав проєкт. Вже на другому етапі при обговоренні проекту плану Політбюро та делегати КПРС могли додавати свої «хотілки», змушуючи Держплан правити свій проєкт. Цікаво, що у своїх лекціях О. В. Сафронов (як і Юнь, Грегорі та інші) не раз звертав увагу, що етапи узгодження плану провокували війну міністерств, які вибивали собі максимум ресурсів чим зводили роботу плановиків до сліпого виконання бажань переможної фракції. Тобто, повторюсь, плановики не займались перспективним плануванням чи розробкою глобальної стратегії (самі плани розроблялись, але під іншим принципом), як це було до війни, а в більшості випадків просто перерозподіляли ресурси згідно із вказівками Політбюро та різних фракцій.
Ключовою проблематикою було те, що ресурсів в СРСР було багато, але вони не були необмежені. Відповідно, директивним шляхом ресурси, особливо валютні, витрачались згідно з поставленим Політбюро завданням, без врахування економічної ефективності. Сам Сафронов в лекції наводив приклади ряду суперпроєктів, які з’їли колосальну кількість ресурсу і при цьому не дали результату [15].
Чудовим прикладом тут є космічна програма та навіть авіабудування, зокрема. літак «Мрія» (побудований спеціально для перевезення обладнання до космодрому), який, попри те, що зараз виконує певні перевезення, не може змагатись із новітніми Boeing. І однією з вагомих причин тому — він не був спроектований під реальні потреби економіки. Умовно, КБ треба було перевести шатл «Буран» і під це логістичне завдання збудували цілий літак.
Можна звісно сказати, що і капіталістична економіка може витрачати ресурси неефективно, і ви матимете рацію. Але в системі, де немає директивного управління ресурсами, закони ринку примушують використовувати наявні ресурси ефективніше, інакше місце неефективної фірми займе інша фірма. В СРСР економічні агенти при неефективному використанні ресурсу не зникали з ринку, а продовжували працювати, бо система не могла відтворити умови конкуренції капіталістичної економіки та не передбачала подібного. Іноді у прибуткових підприємств взагалі забирали прибуток, щоб допомогти іншим.
Проблема ефективності не означає, що в СРСР нічого не робили, навпаки — контроль покладався на адміністративний апарат, але він не міг з ним впоратись. У своєму дослідженні Г. І. Ханін виділяє спотворення інформації не тільки за кількісною ознакою (скільки товару було вироблено чи скільки ресурсів витрачено), але й за якісною:
У більших масштабах, ніж показники випуску продукції в натуральному еквіваленті, існує ризик спотворення даних про її якість. Річ у тім, що контроль за якістю продукції з боку споживача слабший, ніж за її кількісною ознакою. Це пояснюється і слабкістю органів контролю, бажанням споживачів не псувати відносини з виробниками та іншими факторами [16].
Фактично, це класичний приклад проблем зворотного зв’язку в СРСР. Відповідно, державний апарат міг навіть не розуміти, що в державі є значні проблеми з якістю товарів. Це все автоматично надавало неправильні ввідні дані як Держплану, так і Політбюро — як наслідок, плани не виправляли дисбаланси, а залишали статус-кво чи взагалі погіршували ситуацію. Така велика адміністративна система з часом ставала ще більш негнучкою.
Контроль ресурсів фактично зводився до того, що інновації, про які поговоримо в наступній статті, теж впроваджувались слабко мотивованою бюрократією. Додатково, цей контроль призводив до специфічних наслідків, зокрема до «спотворення інформації», про яке я згадував вище. Цю проблему особливо детально описав Г. І. Ханін, посилаючись на радянського економіста І. П. Суслова:
І. П. Суслов справедливо вважає, що головною причиною спотворення економічної інформації в нашій економіці є систематичні умисні спотворення [17].
Стимули спотворення економічної інформації (наприклад, завищення собівартості продукції чи якості) Ханін описує так:
(…) спотворення економічної інформації являє бажання деяких членів соціалістичного суспільства завищувати істинні результати своєї праці й тим самим отримувати незаслужено велику заробітну плату, а також використовувати інші форми збагачення коштом суспільства [18].
З фундаментальними причинами він пов’язує досить специфічні теорії:
Таким чином, спотворення економічної інформації пов’язане з недостатньою зрілістю суспільства, наявністю розбіжностей між інтересами суспільства та окремих членів, низьким моральним рівнем, недоліками в економічному механізмі [19].
Загалом, Ханін пише, що серед бюрократії стимул спотворювати інформацію ширився задля швидкого підвищення по службі та отримання матеріальних вигод. Відповідно, використання планової системи дуже сильно залежить від тих, хто буде реалізовувати сам план.
Навіть радянський кінематограф висвітлював проблему бюрократії та якості товарів, зокрема, у фільмі «Лиха беда начало» (1985). Сюжет розповідає, як героїня влаштувалась працювати у магазин, в якому продавалось взуття поганої якості, вона звісно ж поскаржилась на це. Але замість підтримки від директора вона зіштовхнулась з бюрократичним апаратом, який сприймав її скарги інертно. Попри те, що у фіналі фільму вона все-таки домоглася свого, це стало можливим лише через великий скандал. Причому один з героїв фільму висловив думку, яка ідеально характеризує систему загалом:
«Один брак поставляет, другой плохую обувь собирает, и всех это устраивает».
Цікаво, що автори фільму намагалися таким чином стимулювати населення активніше проявляти громадську позицію. Щоправда, для самого прояву такої позиції навіть в часи «Перебудови» механізм так і не з’явився.
Проблема ролі особистості та спроби СРСР стимулювати виробника.
Головною проблемою планової системи була її хронічна залежність від персоналій. Навіть такий сучасний дослідник як О. В. Сафронов у своїй статті «Практики роботи Держплану СРСР в Брежнєвський період» починає з аналізу особистості голови Держплану Байбакова і зводить до того, що він був слабкою фігурою:
Байбаков в період роботи в Держплані з гордістю називав себе «сталінським наркомом», тобто до кінця життя цінував свій досвід роботи міністром нафтової промисловості вище, ніж досвід роботи голови Держплану СРСР [20].
Така зав’язка на особистості присутня і в роботі пана Юня та інших робітників чи дослідників радянської системи. Логічно у Вас може виникнути думка: «Особистості ж завжди багато вирішують», і ви матимете рацію. Однак в СРСР вся система спиралась на рішення вузького кола особистостей, відповідно, від їхніх рішень залежало в рази більше, ніж від споживача послуг та товарів радянської економіки. Висока централізація системи, яка замикається на обмеженому колі осіб, і відсутність конкуренції чи альтернативи постачальнику призводила до невірних і навіть абсурдних рішень.
Дивно, що дослідники радянської системи апелюють до позитивної практики керівництва особистостей на місцях, зокрема, як приклад наводять історію Івана Сірова, голови МВС СРСР, який за кілька місяців добудував Волгодон канал. При цьому опускається той факт, що навіть на стратегічних об’єктах була присутня тотальна незацікавленість в результатах роботи — і це в епоху Сталіна. Зокрема, якось на Волгодон каналі прорвало греблю й от з якої причини:
Нервую, не знаю, що робити. Питаю Жука: «Чому прорвало?». Він відповідає: «Мабуть, коли насипали греблю, разом із землею утрамбували сніг. Зараз сніг відтанув, утворилися порожнечі, а вода не любить порожнечі, ну і хлинула. Я боюся, що прорве всю греблю і понесе».
Я кажу: «А де ви були, товариш головний інженер, коли замість землі сніг в греблю клали?». Мовчить [21].
Якщо прочитати спомини Івана Сірова, можна побачити, що увесь Волгодон канал будувався навмання, без натяку на «ідейний ударний темп». Ще раз зазначу, що це в часи, коли репресивна машина працювала на повну.
Взагалі, цей приклад Івана Сірова показує, що планова система не могла мотивувати людей працювати ефективно. Саме тому нобелівський лауреат з економіки Мілтон Фрідман, протиставляючи ринок до центрального жорсткого управління, писав наступне:
Споживача від примусу з боку продавця захищає наявність інших продавців, з якими він може укласти угоду. Продавця від примусу з боку споживача захищає наявність інших споживачів, яким він може продати свій товар. Найманець огороджений від примусу з боку роботодавця наявністю інших роботодавців, до яких він може найнятися, і так далі. Ринок робить все це без будь-якої центральної влади [22].
Вже Людвіг фон Мізес у 20-ті роки XX століття писав, характеризуючи ринкову систему:
Капіталісти, підприємці та фермери … не командують кораблем — вони лишень кермові, зобов’язані беззаперечно підкорятися наказам капітана. Капітаном є споживач [23].
Проблеми з якістю виконавців були й у капіталістичній системі, але вони ніколи не доходили до такого рівня хаосу, як, наприклад, його описує Г. І. Ханін:
Наприклад, у виробництві комбайнів. Витрати (в людино-годинах) сільського господарства на доробку комбайнів близькі до витрат комбайнових заводів на їх виготовлення. Нерідко спотворені дані про сорт продукції. Так, за даними друку, дуже рідко паспортні характеристики марки цементу збігаються з фактичною якістю, визначеною контрольними службами будівельних організацій. Фактичний строк служби багатьох електромоторів в три-чотири рази нижче гарантованих [24].
Імітація капіталізму. Одразу зазначу, що я опишу цю систему дуже примітивно, бо для опису всього механізму можна сміливо додавати ще сторінок 100-200. Однак сподіваюсь, що зможу передати коректно її загальний принцип.
У 30-ті та 40-ві роки планова система намагалась стимулювати внутрішню конкуренцію шляхом тиску на директорів підприємств. Зокрема, вони могли надавати індустріям лише 90% чи 95% ресурсів для виконання плану. Ціль такого маневру була проста — фірми повинні були шукати способи здешевлення продукції. Тобто підвищувати продуктивність праці та шукати інновації. Однак така система пізніше була скасована, бо просто страшно уявити масштаб тиску. На додачу, економіка ставала все складнішою (збільшилась кількість індустрій тощо) і контроль ставав дорожчим.
В цей тиск був доданий метод “планового пониження цін”. Суть полягала в тому, що уряд директивно змушував виробників знижувати ціни, тим самим стимулюючи їх підвищувати продуктивність та ефективність використання ресурсів. Звісно, сам процес приховували, щоб не опускати ціни настільки, що у підприємств не вистачить оборотних коштів, і щоб паралельно ціни на інші продукти не зросли. Результати такої політики були досить позитивні, що можна прочитати в роботі Г. І. Ханіна:
В останні роки четвертої п’ятирічки дуже швидко росла продуктивність праці, знижувалася собівартість продукції (в останні роки п’ятирічки до неймовірних 6-7 відсотків щорічно), поліпшувалося використання обладнання. Завдяки підвищенню ефективності виробництва вдавалося забезпечити щорічне значне зниження роздрібних і оптових цін, успішне виконання бюджету країни та фінансових планів міністерств [25].
Однак в міру ускладнення системи процес контролю пропорційно важчав і від механізму постійного планового зниження цін відмовились. Проблематика там була досить проста — через активне впровадження нових технологій та збільшення кількості товарів не було зрозуміло, які ціни вже можна знижувати, а які — ще ні. Тож спроба таким специфічним механізмом зімітувати стимули для поліпшення використання ресурсів провалились.
Ще одним способом була система “двох прайсів” (двох цін). Суть полягала в тому, що між виробниками та споживачами знаходились збутові організації. Відповідно, одні ціни були встановлені для розрахунку з підприємствами, в них були закладені витрати на собівартість та певний рівень прибутковості. Другі ціни, за яким збутові організації розраховуються з торговими мережами, були побудовані на ринковій кон’юнктурі. Простими словами, збутові організації могли керувати пропозицією товарів на ринку та активно реагувати на появу дефіциту. На думку дослідників [26], це позбавляло підприємства можливості спотворювати економічну інформацію. Але з часом, теж в міру росту складності системи, підприємствам дозволили самим встановлювати ціни для значної кількості товарів. Як наслідок, з плином часу система припинила реагувати на проблеми пропозиції в радянській економіці.
Наперекір невдачам, система не здавалась і спробувала активніше стимулювати самих робітників. Зазначу, що інститут премій існував протягом всього часу, і навіть в політекономічній літературі постійно можна було побачити наскільки багато уваги цьому приділяють:
Преміальна система, якщо її використовують правильно, вигідна як робітникам, так і підприємству. Робітник за рік зекономив, припустімо, шкіри на 30 руб. коштом того, що уважно кроїв, наробив менше обрізків. Чому б йому не виплатити у вигляді премії, наприклад, 5-10 руб? [27]
Однак і тут було не все так просто: премії залежали від ефективності виконання плану, а у комбінації з більшими свободами для підприємств це створювало стимули для спотворення інформації. Наслідком ставало не зростання продуктивності праці, а його імітація.
Висновок. Планова система надзвичайно складна і, якщо спиратись на джерела статті, можна сказати, що колапс СРСР був викликаний не крахом самого плану, а циклом неправильних рішень, які позбавляли той самий Держплан необхідних регуляторних повноважень. Однак це не означає, що для успішної економіки потрібно будувати планову систему. Якщо звернутись до висновків Гарісона, ми бачимо геть не оптимістичну картину для того ж робітничого класу, який був зведений в абсолют у радянській системі (варто зазначити, що сьогоднішне положення робітників не змінилось або погіршилось):
Радянські плановики ще в 1929-1930 рр. виявили, що навіть при соціалізмі любов до праці за відсутності “батога і пряника” недостатня, щоб забезпечити мотивацію робітників і керівників (Kuromiya, 1988; Davies, 1988; Davies, 1996). Відносно нещодавно в роботі Бланчфлауера та Фрімана (1997) було показано, що рівень задоволеності роботою в соціалістичних країнах Східної Європи був в середньому значно нижчим, ніж в Західній Європі [28].
На мій погляд, саме важкість, негнучкість та залежність від особистостей зіграли вирішальну роль у падінні плану. З усім тим, можна погодитись, що сам план зазнав краху через дії уряду, а не критичні помилки системи. Проте зазначу, що він з високою ймовірністю ніколи б не зміг обігнати капіталістичну систему, бо не здатен впроваджувати інновації та ефективно використовувати ресурси (крім військової, космічної та частково індустрії мікроелектроніки), про що поговоримо в наступній статті.
Джерела:
1. П. Грегори. Ю. Ольсевич. Плановая система в ретроспективе. 2000. C. 7
2. David M. Levy. Sandra J. Peart. Soviet Growth & American Textbooks. 2009. P. 8
3. Там же. P. 22-23
4. М. В. Славкіна. Сравнительный анализ динамики развития народного хозяйства СССР в 1950-1980-х гг.
5. М. Харисон. Стабильны ли командные системы? Почему потерпела крах советская экономика?
6. Andrei Markevich та Mark Harrison. Great War, Civil War, and Recovery: Russia’National Income, 1913 to 1928. P. 10
7. А.М. Бирман. Учись хозяйствовать. 1966. С.11
8. Там же. С.13
9. О.М. Юнь. Планирование. Уроки истории и перспективы. 2014. C. 342
10. Основные принципы планирования в СССР послевоенного периода» Лекция А.В. Сафронова 25.05.2017 (Таймінг: 30:00)
11. О.В. Сафронов. Практики роботи Держплану СРСР в Брежневський період. С. 19
12. М. Харисон. Стабильны ли командные системы? Почему потерпела крах советская экономика?
13. Основные принципы планирования в СССР послевоенного периода» Лекция А.В. Сафронова 25.05.2017 (Таймінг: 33:15)
14. О.В. Сафронов. Практики роботи Держплану СРСР в Брежневський період. С. 11
15. Экономика СССР времен “развитого социализма”» Часть 2. Лекция А.В.Сафронова 16.11.2018 (Таймінг: 35:30)
16. Г.И. Ханин. Динамика экономического развития СССР. C.19
17. Г.И. Ханин. Динамика экономического развития СССР. С. 12
18. Там же. С. 13
19. Там же. С. 13
20. О.В. Сафронов. Практики роботи Держплану СРСР в Брежневський період. С. 5
21. Журнал Отчий Край. №4. C. 109
22. М. Фрідман. Капіталізм і свобода. Глава І Взаємозв’язок між економічною та політичною свободою.
23. Людвиг фон Мизес. Бюрократия. С. 32
24. Г.И. Ханин. Динамика экономического развития СССР. С. 20
25. Г. И. Ханин Советское экономическое чудо: миф или реальность?
26. Основные принципы планирования в СССР. Лекция А.В.Сафронова 08.12.2016
27. А.М. Бирман. Учись хозяйствовать. 1966. С. 116
28. М. Харисон. Стабильны ли командные системы? Почему потерпела крах советская экономика?
Корисна література та відео:
Г.И. Ханин. Динамика экономического развития СССР.
П. Грегори. Ю. Ольсевич. Плановая система в ретроспективе.
Лекції О.В. Сафронова: вказані у джерелах.
