Перед Вами перша стаття з циклу “Українська електроніка”, в якій Ви дізнаєтесь, чому саме ця індустрія важлива, і які особистості в нашій історії можуть вразити своїми досягненнями. Загалом це вступна стаття, тому сподіваюсь вона допоможе познайомитись із забутими сторінками нашої колись потужної індустрії.
План циклу:
1. Особистості української науки, які конкурували на світовому рівні.
2. Українські технологічні підприємства: чому вони зникли?
Вступ.
Гадаю для всіх сьогодні є очевидним, що індустрія електроніки є запорукою успішної країни. Така теза є безальтернативною, бо, окрім залучення великих ланцюгів виробництва для створення того чи іншого товару, вона фактично впливає на ряд сфер економіки, зокрема формує рівень освіти. Простими словами технологічні галузі економіки створюють попит на висококласну робочу силу, стимулюють інновації та акумулюють капітал.
Щоб в цьому переконатись достатньо пройтись по статистиці й ви побачите, що в усіх країнах з високим рівнем ВВП основу їхнього експорту складає саме технологічна індустрія або економіка знань.
Для прикладу візьмемо рейтинг найкращих університетів світу, а саме Times Higher Education World University Rankings. Звісно немає однозначно об’єктивного рейтингу, але наявний принаймні дасть нам уявлення про країни, які до нього входять: США, Німеччина, Японія, КНР, Сінгапур, Корея, Франція, Канада тощо. [1].
А тепер подивимось яку частку в їхньому експорті складають саме технологічні індустрії. При цьому варто зазначити, що США є технологічним лідером і центром скупчення величезних технологічних корпорацій; Німеччина має потужні компанії, особливо верстатобудівних; Франція має технологічні компанії, на кшталт Airbass; про масштаб компаній Японії, Сінгапуру та Кореї навіть згадувати не буду, оскільки всі ми знаємо ці назви.
Відповідно й експорт цих країн є переважно технологічним:
*Примітка: Ці дані є умовними, але відповідають загальній структурі експорту. До того ж інші країни з топ-20 мають схожу структуру.
А тепер розглянемо експортні складові України, але в порівнянні з Кореєю. Чому саме Корея? Бо в 50-х та 60-х у нас були власні розробки та вчені, а у Кореї – рівень ВВП, як в Сомалі.
Джерело даних [2]
Отож це наочний доказ того, що одні країни деградують, а інші навпаки – еволюціонують. Звісно, наша технологічна галузь була зовсім не адаптована для ринкових умов, але здається очевидним, що краще мати підґрунтя, ніж геть нічого. Хоча варто зазначити, що ми мали не просто “щось”, а дійсно сильну технічну базу.
Дана стаття має на меті нагадати, що українська нація має традиції створення та розвитку технологічних індустрій, а не банального експорту сировини (зерна) та примітивної промисловості (продуктів металургії). Саме усвідомлення народом важливості індустрії знань може сприяти створенню запитів на створення умов для розвитку: дерегуляція, зниження податкового тягаря, мінімальна участь держави в економіці.
Проблематика оцінки минулого.
Однією з головних проблем оцінки промислового комплексу України чи СРСР у 1991 році це з одного боку критика накшталт російського економіста Г.І. Ханіна (намагався у чисельних роботах перерахувати ВВП СРСР у меншу сторону та формував критику промислового комплексу), а з іншого – створення ідеальних образів з боку шановного члена НАН України Б.М. Малиновський та ін. (Ханін є одним з основних академічних джерел, а Малиновський являє собою приклад протиборчого табору).
Проблема наведених оцінок в тому, що вони обидві не враховують факти іншої сторони (Г.І. Ханін не брав в розрахунок понад 200 нових індустрій і вів свої оцінки в певні періоди відштовхуючись від старої бази [3]), Б.М. Малиновський не звертав увагу на те, що СРСР системно порушував патентне право, тож відповідно при лібералізації економіки й виході на нові ринки наша продукція потрапила б під санкції (принаймні я не знайшов цього в його роботах).
Простими словами для української електроніки не було простого рішення, але те що з нею сталось – а саме тотальна ліквідація – є наслідком того, що ніхто про побудову держави в Україні не думав. Так, у нас не було другого Intel чи власних комп’ютерів (які б складались виключно з наших комплектувальних без порушень патентного права), але була промислова, а головне професійна база, яка мала шанси хоча б втримати нас в ряді технологічних економік. Наявність принаймні локального виробника електроніки давала б потужний поштовх для освіти та економіки в цілому.
Початок та успіхи.
Стартом інтенсивного розвитку саме електроніки в України можна вважати початок «Холодної війни». Саме вона змусила СРСР та США розгорнути масштабні програми зі створення новітньої зброї, яка повинна була знищити супротивника або утримати його від нападу. Відповідно першочерговою необхідністю стала наявність електронних систем, а згодом і перших комп’ютерів. Завданням цих машин був розрахунок балістики ракет, радіотехнологіях, моделюванні тощо.
США одразу вирвались уперед, створивши першу обчислювану машину (комп’ютер) у 1945 році. СРСР був змушений наздоганяти й академіку Лебєдєву, який керував науково-дослідним інститутом в Києві, зрештою у 1950 році вдалося створити «Малу електронну обчислювальну машину», яка стала першою в континентальній Європі (в Британії власна ЕОМ з’явилася у 1949 році).
Проте на цьому ніхто не збирався зупинятись і сфера застосування ЕОМ почала розширятися. Зенітом саме українських розробок (інноваційної інтеграції, але не абсолютний зеніт слави наших науковців) стали проєкти протиракетної оборони, де почали активно використовувати перші комп’ютери.
В результаті вже у 1961 році конструктор з України Григорій Васильович Кисунько створює систему протиракетної оборони (проєкт «Система – А»), яка першою в історії змогла здійснити успішне перехоплення балістичної ракети. Особливість системи була в тому, що увесь процес перехоплення розраховувала ЕОМ за своїми алгоритмами (на сьогодні ці алгоритми виглядають простими, але тоді це був суттєвий прорив). Суть технології полягала в тому, що ракета перехоплювач В-1000 несла у собі ядерний заряд; в результаті, коли ракета наближалась на певну відстань з ціллю (до 30-60 метрів), вона повинна була детонувати та знищити ціль.
Примітка: Балістична ракета несе у собі ядерний заряд, який здатен знищити умовно ціле місто, ракета В-1000 також мала ядерний заряд, але меншого “масштабу”, який повинен був здетонувати в польоті біля ракети ворога, щоб знищити її.
США створили аналогічну систему, але вразили свою ціль («Nike-Zeus B») 14 грудня 1961, натомість радянська модель це зробила 4 березня 1961 року. Таким чином відбувся цікавий парадокс, що країна, яка буквально 16 років тому була в руїнах, зуміла нав’язати США справжні перегони в ракетно-космічній галузі. Хоча у довгостроковій перспективі СРСР і програв, але гра, в якій брали участь наші вчені, була дійсно видатною і далі Ви в цьому переконаєтесь.
Згодом були зроблені сотні унікальних розробок у сфері оборони та космосу, які вразили увесь світ. Наприклад, ті самі місяцеходи (перші машини, які керувались дистанційно з Землі на Місяці), в розробці яких брали участь українські інститути та вчені. Один “Буран”, який хоч і називають копією “Шатлу”, по своїй суті був космічним кораблем геть іншого рівня. Історія технологій 1950-60-х та частково 70-х наповнені славетними перемогами, які повинні надихати, нагадуючи нам, що у нас в крові традиції інновацій.
Корольов – справжній геній.
Гадаю ім’я автора космічного стрибка СРСР, а саме Сергія Павловича Корольова, знають всі і його досягнення по праву належать нам. Однак ми нечасто звертаємо увагу на те, що бюрократична система, в якій жив Корольов, була сильно залежна від лідера. Відповідно щойно Корольов помер бюрократія через свою підневільність та зарегульованість просто розгубила його спадок.
Цікаво, що американське видання The National Interest охарактеризувало діяльність Корольова так:
Він був однією з головних сил, яка просувала радянську космічну програму, він вивів Лайку (першого собаку в космосі) та Юрія Гагаріна (перша людина в космосі). [4]
Далі автори статті продовжують:
Його смерть завдала справжнього удару радянській космічній програмі. Через відсутність його управлінських здібностей радянська космічна програма втратила ефективність. Як наслідок – програма розробки ракети Н-1 (прим.: та, яка повинна була вивести СРСР на Місяць) зазнала невдачі. [5]
Цю теорію також підтверджує і відомий авторитетний дослідник Роджер Лауніус:
Сергій Корольов ефективно боровся із внутрішніми бюрократичними конфліктами, щоб підтримувати радянську космічну програму аж до своєї смерті у 1966 році. Ніхто інший не мав такого авторитету, щоб стримати ці сили в майбутньому.[6]
Загалом про роль Корольова в космічній галузі часто пишуть в американських ЗМІ та дослідницьких роботах, описуючи як генія, який склав справжню конкуренцію американській космічній програмі. На додачу його проєкт ракети Н-1 (який не був завершений, тому під час реалізації проєкту виникли проблеми) мав надзвичайно амбітні цілі.
Маркус Ліндрос у дослідженні «The Soviet Manned Lunar Program» зазначав, що Корольов, розробляючи проєкт нової ракети, ставив на перше місце не стільки перемогу у «перегонах за Місяць», як побудову ракети для міжпланетних перельотів. Геніальність усього задуму була от в чому (далі мої припущення, які зустрічаються в американських авторів):
1. Корольов, судячи з припущень американців, розумів, що Н-1 не буде здатною випередити США в «Місячних перегонах», бо потребує більше часу на створення.
2. Керівництво СРСР, хоч і програвало ресурсно (витрати США на цю місячну програму були вищими), було налаштоване вкладатися в одну лиш ідею, що Н-1 таки випередить американську програму. Відповідно, щоб продовжувати отримувати фінансування, Корольов зазначав, що розробка нової ракети йде за планом.
Беручи до уваги ці фактори, гра українського вченого була воістину дивовижною, бо він був готовий навмисне програти «Місячні перегони», щоб виграти гонитву місією на Марс. Відтак слова «можна програти битву, але виграти війну» по-справжньому набувають сенсу, коли читаєш сторінки минулого.
Простими словами готова ракета Н-1 мала достатню базу, щоб полетіти на Марс і тим самим перевершити США після їх тріумфу на Місяці. Важко собі уявити, що було б, якби Корольов не помер, і якого рівня зміг би досягнути.
Цікаво, що практику Сергія Павловича активно використовували й інші вчені, навіть в історії з “Бураном” науковці розказували уряду, що його можна буде використовувати у військових цілях. Відповідно Міністерство оборони СРСР підтримувало проєкт, сподіваючись перетворити його на зброю. Хоча самі вчені бачили “Буран” та інші його моделі як інструмент наслідування волі Корольова, щоб досягти нових вершин у космосі.
Варто також зазначити, що здоров’я Корольова було значно зіпсовано після сталінських таборів, в які він потрапив завдяки радянській бюрократичній системі. Заради справедливості варто пам’ятати, що ця система спочатку зіпсувала йому життя, а потім вписала його ім’я в історію. Тому іронія в тому, що той, хто міг додати ще успіхів у скарбницю СРСР, був фактично ним і знищений.
Кудрявцев голова НДІ «Квант».
Науково-дослідний інститут зі своїми виробничими потужностями «Квант» все ще можна знайти на мапі Києва. Але його вигляд та масштаб скоріш схожий на привида, ніж на те, що являв собою «Квант» 50 років тому.
Однак не про розвал підприємства хочеться поговорити, а про те, хто ним керував і хто створив цьому підприємству ім’я. Мова піде про Івана Васильовича Кудрявцева. Чому саме він, а не інші видатні науковці? Бо в ньому, на мій погляд, були зосереджені високорівневі уміння управління технологічною компанією.
Особистість Івана Васильовича цікава з боку того, що він є тим, хто прокачав радянський флот, інтегрувавши в нього не лише ЕОМ, але і власні менеджерські здібності.
Головним джерелом свідчень про діяльність Кудрявцева я взяв з робіт шановного Б.М. Малиновського, який безпосередньо працював на «Кванті» під його керівництвом. Борис Миколайович у своєму нарисі підкреслював особливо важливі вміння для якісного управлінця. Зокрема те, як Кудрявцев уважно працював з персоналом “Кванту”:
На все життя запам’ятав Віктор Юрійович урок людяності, даний йому І.В.Кудрявцевим. До нього, тоді вже головного інженера, прийшла жінка років тридцяти, хоча виглядала старше, попросила збільшити зарплатню. Той відповів, що якщо завідувач відділу представить на підвищення, то підтримає. Співробітниця пішла засмучена.
Кудрявцев мав звичку – ввечері заслуховувати головного інженера та інших керівників про справи за день.
Коли Лапій розповів про прохання жінки, Кудрявцев гнівно запитав:
–А що ти знаєш про неї? У цієї жінки помер чоловік, на руках залишилася чотирирічна дитина! Запроси її до себе, вибачся і подай доповідну на підвищення!
Ще приклад. На дослідницькому виробництві були створені дільниці для випуску виробів, що вимагають дуже високої точності виготовлення. Кудрявцев знав не тільки майстрів, які працюють на ділянці, але все про їхні сім’ї, про дітей.
– Ти повинен знати все про тих, хто визначає обличчя інституту, – дорікав він Лапія, коли той мав труднощі відповісти на його питання. [7]
Б.М. Малиновський не приховував, що він захоплювався Кудрявцевим, і в якомусь сенсі може здатись, що саме тому він писав такі звучні оди до нього. Проте це буде неправильне уявлення, бо рішення, які приймав Кудрявцев, говорили про нього більше:
Високо оцінюючи головних фахівців “Кванта”, завжди підкреслював світовий рівень результатів їхніх досліджень і зумів прищепити всьому колективу почуття відповідальності за свою роботу. Незадовго до смерті І.В. Кудрявцев зібрав головних конструкторів, запросив Лапія:
– Доки будемо працювати над створенням зброї для знищення людей, подумаймо, чим можна допомогти людині!
І так він започаткував у інституті напрям — медичну електроніку. З’явилися лазерні ножі, пристрої для подрібнення каменів у нирках та інше. Частими гостями в інституті стали медики — академіки — Р.Є. Кавецький, О.С. Коломійченко та інші. [8]
Його вклад в розвиток «Кванту» та в технологічний стрибок у радіоелектроніці безпрецедентний, а його методи управління та підхід вартий найвищих оцінок. Кудрявцев був чудовим організатором, бо, за словами Б.М. Малиновського, саме Іван Васильович зібрав одну з найпотужніших команд в СРСР (у сфері своєї діяльності):
Коли він з’явився в п / я 24 в 1958 році, там працювали два кандидати наук. До кінця 70-х років їх було вже 120, і 16 співробітників отримали науковий ступінь доктора наук! Він виростив цілу плеяду головних конструкторів (Тука, Стефанович, Хаскин і ін.). Для головного інженера інституту д.т.н. Віктора Юрійовича Лапія та головного конструктора сімейства ЕОМ “Карат” к.т.н. Вілена Миколайовича Плотникова він був справжнім учителем, що визначив їх долю [9].
На жаль, я не можу описати в цій статті винаходи вчених, які працювали з Кудрявцевим, але можу зазначити, що їхній вклад в науку був величезним. Тож не даремно після його смерті BBC написали: «Помер великий організатор військової промисловості» [10].
Проблема особистості в СРСР.
Приклади Корольова та Кудрявцева показують, що радянська система трималась здебільшого на особистостях, і щойно вони зникали сама система починала розвалюватись.
Простими словами якби Корольов та Кудрявцев заснували свої приватні компанії, то навіть після їх смерті було б більше шансів, щоб компанії втримались на ринку. Звісно це лише припущення, але історія американських корпорацій показує, що смерть ідеологів та засновників це не кінець.
СРСР своєю чергою був заснований виключно на бюрократичному апараті, тож не міг здійснити якісну заміну кадрів, бо керувався не рентабельністю чи реальними показниками, а вподобаннями чиновників та кількісними показниками. Відповідно наука могла вільно розвиватись лише тоді, коли Корольов чи Кудрявцев приходили в кабінети чиновників і розносили їх, бо вони мали авторитет. Щойно на зміну їм прийшли менш авторитетні вчені, чиновники просто перестали з ними рахуватись.
Висновок. Історія української електроніки в СРСР – це історія не банального копіпасту, хоч він і мав місце. Це насамперед історія особистостей, новаторів, які з нуля будували традиції інновацій. Саме в ті часи Україна отримала базу та статус, який був покликаний дати нам усвідомлення того, що ми більше не аграрна країна!
Можна звісно посміхнутись і спитати: А де ж сьогоднішня версія Корольова? Напевно ця версія зараз ще в лоні матері або сидить за партою у школі, та й становлення нового Корольова залежить від умов в державі, які мають бути змінені, щоб новий геній зміг реалізувати свій потенціал. Це можливо лише в умовах вільної економіки з мінімальною участю бюрократії та податкового тягаря! В Україні повинні з’явитися основи або вигоди, чому саме тут повинні оселитись технології.
Майбутнє залежить від тебе, читачу, і від ідей, які ти сповідуєш…
Джерела:
1. https://www.timeshighereducation.com/world-university-rankings/2021/world-ranking#!/page/0/length/25/sort_by/rank/sort_order/asc/cols/stats
3. М.В. Славкина. Сравнительный анализ динамики развития народного хозяйства СССР в 1950-х -1980-х гг.
4. https://nationalinterest.org/blog/reboot/why-did-russia-lose-race-moon-164431
5. Там же.
6. Roger D. Launius. Smithonian history of space exploration. From the Ancient Word to the Extraterrestrial Future. Google book. 2018. P. 224
Додатково: Marcus Lindroos. The Soviet Manned Lunar Program. 1998
7. Б. Н. Малиновський. Очерки по истории компьютерной науки и теххники в Украине. 1998.
8. Б.М. Малиновський. Відоме і невідоме в історії інформаційних технологій в Україні. 2004.
9. Б. Н. Малиновський. Очерки по истории компьютерной науки и теххники в Украине. 1998.
10. Є деяка проблема з джерелом, бо на сайті BBC не знайдеш інфо за 1975 рік, але на нього посилався Б.М. Малиновський; на сайті History of Computing in Ukraine можна знайти цю згадку, тож, з урахуванням авторитету Кудрявцева, можна передбачити що BBC дійсно могли залишити такий коментар.
