Навіщо держава втручається в економіку? Це питання завжди буде дискусійним для лівих та правих економічних шкіл. Саме тому в одному із кращих підручників за версією ФРС [1] розділ про державне втручання починається так:
Існують серйозні суперечки про те, що уряд може і має робити в регулюванні економікою. На одному кінці спектру знаходяться кейнсіанці та їхні інтелектуальні нащадки (прим.: умовно лівий підхід), які вважають, що економіка, швидше за все, занадто сильно коливатиметься, якщо залишиться сама по собі, і що уряд повинен балансувати її коливання. (…) На іншому кінці спектру знаходяться ті, хто стверджує, що державні витрати не здатні стабілізувати економіку або, що ще гірше, дестабілізують та шкодять (прим.: правий або лібертаріанський підхід) [2].
Важливо: Цитата адаптована, поняття «макроекономіка» замінено на «економіка». Макроекономіка вивчає функціонування економіки в цілому, спираючись у своєму аналізі стану економіки на масу показників: ВВП, безробіття, інфляція, державні витрати, споживчий попит та інші.
Своєю чергою індикативне планування можна назвати одним з нестандартних методів втручання держави в економіку. Тому перед його детальним розглядом познайомимося з поняттям «стандартного методу» регулювання економіки.
Нагадаю: держава збирає податки з громадян, а потім витрачає їх на потреби громадян згідно з курсом владних політичних сил. Умовно, якщо перемогли ліві партії, ми бачимо збільшення державних програм; якщо праві, то навпаки – зниження податків та зменшення соціальної допомоги населенню.
Звісно, у статті немає повного переліку, бо масштаб інструментарію держави великий, тому я лише розгляну основні напрямки.
Як держава втручається в економіку: фіскальна політика.
Фіскальна політика не зважаючи на свою лякаючу назву є досить простою у розумінні коли дивишся на її інструментарій. Він полягає в тому, що держава збираючи податки, створює соціальні блага (соціальні програми), стимулює економіку або підтримує її.
Щоб було ще простіше, розглянемо один з інструментів, як держава втручається в економіку в Україні:
1. Управління освіти міста N оголошує тендер на закупівлю комп’ютерів для місцевих шкіл.В тендері вказують конкретні параметри, наприклад: процесор, відеокарта тощо.
Цей тендер публікується на https://prozorro.gov.ua/
2. Приватні компанії постачальники комп’ютерної техніки ознайомлюються з умовами тендеру на Прозоро і пропонують свою ціну.
3. У цьому змаганні перемагає найкраща ціна і фірма чи ФОП отримує оплату за поставлений товар.
Що вийшло в результаті цієї операції? Держава придбала товари, чим вплинула на виробництво/продажі/доходи фірми продавця, яка своєю чергою отримала дохід, який може витратити на власні потреби (ЗП робітникам, інвестиції тощо).
Тобто гроші з бюджету стали прибутком для приватної фірми, а держава створила соціальне благо для тих, хто навчається в тих школах, бо вони отримали комп’ютерну техніку.
Звісно, у таких закупівлях в корумпованих державах працює маса схем, які не створюють соціального блага, а породжують схематоз, але це вже інша історія.
З усім тим, такий процес державних закупівель існує на всі види товарів та послуг, яких потребує держава. На сьогодні державна присутність в інфраструктурі, освіті та медицині ледве не абсолютна і саме держава замовляє тисячі товарних позицій – від паперу до ІТ-рішень. Іноді держава вимушена надавати підтримку цілим індустріям, тоді вона може застосувати дотації або складніші інструменти.
Не секрет, що державі важко визначити, який виробник кращий за інших. Тоді держава може надати громадянам гроші, які можна витратити лише на обмежений перелік товарів та послуг. Наочним прикладом тут може виступити 1 000 грн, яку отримали вакциновані громадяни у 2021 році. Нагадаю, цю «єПідтримку» можна було витратити на книги чи театри або кіно, таким чином виплати підтримали індустрію розваг, яка постраждала від пандемії ковіду. Причому попит на ті ж книги був настільки сильний, що в деяких книжкових магазинах виникли технічні проблеми [3]. Згідно з даними Мінекономіки книги посіли перше місце серед витрат «єПідтримки» – 361 млн грн [4].
Цікава примітка: Агонія в соцмережах, що якісь громадяни витрачали гроші на алкоголь в кінотеатрах, дуже дивна, бо дохід від продажу алкоголю надходив кінотеатрам.
Проте варто розуміти, що кожен інструмент має свої обмеження. Зокрема, в онлайн підручнику «The Economy» від просвітницького проекту CORE-ECON [5] наведений цікавий кейс, коли погано продумані бюджетні програми уряду можуть призвести до негативного ефекту.
За приклад узято Францію 80-х років, коли держава вирішила активно простимулювати економіку шляхом соціальної допомоги та дотацій компаніям, щоб таким чином збільшити попит в економіці, що мало змусити компанії наростити виробництво і, як наслідок, наростити темпи зростання економіки.
Сам кейс широко відомий, тому я скористаюсь дисертацією зі Стенфорду від Керол Д. Сент-Луїс «Negotiating Change: Approaches to and the Distributional Implications of Social Welfare and Economic Reform» [6]:
Що зробили у Франції (неповне summary): 1) наростили державну допомогу промисловості – французька підтримка збільшилася на 240% (Stoffaës, 1989: 85); 2) соціальні виплати за перший рік зросли на 13%, (…); 3) пенсійний вік був знижений до 60 років (Machin and Wright, 1985).
Ефект: Збільшення SMIC (мінімальної заробітної плати) та соціальної допомоги на 10% стимулювало споживання домашніх господарств на 3% у 1981 та 1982 роках, але оскільки імпорт, особливо промислових товарів, непропорційно виріс, а торговельний дефіцит Франції зріс із 56 млрд французьких франків у 1981 році до 92 млрд у 1982, торгові партнери Франції отримали вигоду з цих змін більше, ніж французькі виробники (Reland, 1998).
В чому помилка? Програми стимуляції були більше прив’язані до передвиборчих обіцянок, ніж до реальності. Тобто стимулюючі заходи необхідно було продумати ретельніше. Відповідно, державну допомогу варто було застосовувати персоналізовано (наприклад, для вразливих верств населення) або сильніше обмежити коло товарів чи індустрій, що підпадали під дотації.
В підручнику від CORE-ECON навіть наведена інфографіка по Франції та Німеччині, яка показала, що від стимулів французького уряду більше виграли іноземні компанії:
Піднесення у французькій економіці простимулювало французькі домогосподарства збільшити свої витрати, але більшість з них припала на іноземні товари. Французькі стимули поширилися на товари з країн, які виробляли більш конкурентоспроможну продукцію, наприклад, Японію (електронні товари) та Німеччину (автомобілі). Відбувся сплеск імпорту до Франції: у порівнянні з рівнем 1979 р. імпорт був вищим на 17,9%, як показано на рис. 14.16. Експорт Німеччини був вищим на 17,1% в 1982 р. і майже на 14% в 1983 р. У результаті зростання ВВП у 1983 р. в Німеччині було вищим, ніж у Франції. Французька політика стимулювання в основному принесла користь її торговим партнерам, які мали більш конкурентоспроможні товари [7].
Інфографіка: https://www.core-econ.org/the-economy/book/images/web/figure-14-16.svg
Та це не означає, що стимули держави або державні програми призводять до негативних наслідків. Зокрема, крім нашого позитивного прикладу з «єПідтримкою», є й значний міжнародний досвід. Наприклад, державні програми в освіті не просто трансформували наш світ, але й призвели до суттєвого зростання рівня людського капіталу у світі (як приклад – Індонезія [8] або країни економічних див). На додачу, саме державні програми поширили грамотність та доступ до освіти у всьому світі.
Аналогічно, можна згадати такі великі інфраструктурні інвестиції, як, наприклад, інфраструктурна програма (автомагістралі) президента США Дуайта Ейзенхауера, яка в еквіваленті 2019 року коштувала бюджету США 530 млрд дол. Однак її ефект був колосальним для всієї економіки, вплинувши на: торгівлю, перевезення товарів, мобільність трудових ресурсів та багато іншого. Фактично, на 1 вкладений долар дороги принесли 6 доларів [9] (точних оцінок немає, бо цей колосальний ефект оцінити неможливо).
Не менш важливим гравцем держава виступає і в добу кризи, коли саме її програми рятують економіку від скочування у депресію. Зокрема, в такий час держава активніше купує ті чи інші товари/послуги або прямо дотує приватні компанії, щоб вони втрималися на ногах. Для прикладу, в Німеччині у 2020 році держава активно просувала багато різних програм [10]:
– Soforthilfe, або 15 000 євро допомоги малому бізнесу;
– Kurzarbeitergeld – якщо бізнес бачить, що в час кризи він не здатний отримувати достатній дохід, він може звернутися до цієї урядової програми. Вона дозволяє бізнесу зберегти частину штату, бо робітнику держава виплачуватиме 60–67% від його доходу;
– Darlehen, або кредит зі ставкою від 1 до 7%.
Те, як себе поводить держава під час кризи та чому, це окрема тема, частково описана в статті про одного з найвидатніших економістів XX століття Джона Мейнарда Кейнса:
https://konkretyka.net/taxes-history-ukr/velyki-imena-dzhon-mejnard-kejns.html
Суть в тому, що інструменти бюджетного стимулювання складні: тобто бувають періоди, коли його використання призводить до порятунку, або, як це було у Франції, до погіршення ситуації. Завдання політиків, які ухвалюють відповідні рішення керуватись рекомендаціями академічних вчених або міжнародних організацій (МВФ, Світовий банк, ЄБРР), які надають масштабну допомогу урядам.
Як висновок, можна зазначити, що держава, як правило, втручається в економіку шляхом купівлі товарів та послуг або інвестицій в освіту чи інфраструктуру. Вона може створювати стимули, як, наприклад, будувати дороги чи інфраструктуру, зміцнювати людський капітал через інвестиції в освіту або рятуючи життя через медицину. Однак вона не намагається координувати дії самих приватних компаній, тобто впливати на їхні рішення. Так, вона може стимулювати вибір на користь деяких рішень через спеціальні податкові чи регуляторні режими, про які поговоримо далі.
Як держава втручається в економіку: спеціальні режими.
З минулого розділу Ви могли помітити, що держава в економіці, як правило, виступає свого роду покупцем. Тобто, щоб створити соціальне благо (школи, лікарні та інфраструктура), вона купує в компаній товари та послуги. У добу кризи вона створює спеціальні програми підтримки, як-то виплати компаніям, щоб вони не звільняли робітників, або ж впроваджує інші послаблення для бізнесу.
Ще одним інструментом втручання держави в економіку є створення спеціальних режимів для роботи бізнесу. Найтиповішим прикладом є спрощена система ФОП, коли малі фірми мають легші умови регуляторного контролю у порівнянні з більшими фірмами. Таким чином держава знижує поріг входу у бізнес. Проте іноді, як, наприклад, зі впровадженням ПДВ на контекстну рекламу вона створює тиск на малий бізнес.
При цьому є ще один, ще складніший інструмент – це створення особливих умов для тих чи інших індустрій в економіці. Фактично, це той випадок, коли держава намагається вплинути на рішення економічних агентів стосовно відкриття того чи іншого бізнесу. Її метою є залучити або підтримати компанії в тій чи іншій індустрії надавши їм привабливі умови для старту або продовження роботи.
В цьому випадку українським прикладом може виступати Дія.Сіті*, що є найбільш наближеною до стимулюючих режимів для бізнесу.
* Відношення ІТ-індустрії до Дія.Сіті є змішаним, але метою цієї статті є розгляд способів втручання держави, а не оцінка тих чи інших програм.
Які її ключові особливості у порівнянні з іншими індустріями ми можемо побачити в самому законі № 1667-IX [11]:
1. Спеціальний податковий режим. Зокрема, в статті 3 пункті 1 держава зобов’язується не змінювати його впродовж 25 років. Тобто учасники Дія.Сіті впродовж 25 років матимуть особливу ставку податку. В дусі подібних режимів мова йде про більш пільгові умови, ніж в інших учасників економіки. Зокрема, в учасників Дія.Сіті є можливість оподатковуватись податком на виведений капітал у 8% та мати менші податкові ставки на робочу силу.
2. Особливий режим регулювання. Зокрема, мова про адаптацію елементів англійського права, які діятимуть тільки для резидентів Дія.Сіті [12]. Також сюди можна додати особливі норми для укладання контрактів з робітниками чи навіть власні форми таких договорів. Загалом, режими, подібні до Дія.Сіті, мають багато унікальних норм, які спрощують або навпаки – ускладнюють процес діяльності та регулювання учасників спеціального режиму.
Проте найбільш популярною формую спеціальних режимів є «вільні економічні зони». Суть їх проста: спрощений податковий та регуляторний режим. Зокрема, якщо взяти free-trade zone – це спеціальна територія, на якій розташовані виробництва, орієнтовані тільки на експорт. Така система особливо популярна в Китаї та країнах Азії. Звіт World Bank за 2017 рік говорить про часте використання ВЕЗ:
Стимулювання експорту, включно із розвитком регіонального експорту (прим.: окремих територій) – розповсюджена мета введення політик ВЕЗ. (…) 44% експорту КНР, 11% експорту Кореї та ін. виробляється у ВЕЗ [13].
Ще одним прикладом вільних економічних зон є «Industrial Development Zone», «high-tech park» тощо. Тут все зводиться до деталей. Умовно, якщо держава орієнтується на розвиток електроніки, то робить відповідну зону з особливим режимом для таких фірм, або, якщо хочете просувати ІТ/дослідницькі центри, відокремлює певну територію під high-tech park і таке інше.
Простими словами, держава створює особливі регуляторні та податкові режими, щоб простимулювати компанії займатися тою чи іншою діяльністю. Спрощення регулювання часто присутнє в таких режимах, зокрема, це стосується принципів звітності перед державами органами контролю тощо. Шкода, що багато спрощених практик держава часто не використовує для полегшення життя всій економіці.
Індикативне планування: нестандартний метод втручання держави в економіку.
Після того, як ми познайомились з найбільш відомими способами/методами втручання держави в економіку, ми вже можемо розглянути нестандартний метод.
Чому він нестандартний? В першу чергу, тому що міжнародні інституції на кшталт МВФ чи Світового банку не мають широкої вибірки публікацій на цю тему та не враховують його у своїх рекомендаціях урядам.
Це не означає, що хтось щось приховує – навпаки, міжнародні інституції є головними поширювачами знань про економіку. Зокрема, в їхньому блозі (IMF Blog) можна знайти багато цікавої інформації, яка пояснює і сучасні процеси та методи, якими користуються уряди.
Про індикативне планування на сайті того ж Світового банку ми можемо знайти лише одну статтю від економіста Бела Баласса «Indicative Planning in Developing Countries», який досить критично розглядає роль індикативного планування в успіху країн «економічного дива» (Тайвань, Японія, Корея та ін.).
Проте, як показують інші дослідження, індикативний план відіграв не останню роль у досягненні успіху для багатьох держав «економічного дива». Про цей аспект зокрема є стаття Пола Кузнеца «Indicative Planning in Korea» виступає не так категорично. На сайті Конкретики Ви можете знайти статтю про індикативний план в Кореї, написану на основі роботи Кузнеца:
https://konkretyka.net/category/economical-miracle-ukr/koreya
Примітка: Варто зазначити, що існують практики, які називаються «промислова політика» (схожа за духом на індикативний план) і її оцінили доволі позитивно. Зокрема, відомий економіст Ха Джун Чанг у низці своїх публікацій постійно звертає увагу на роль уряду (приклад: The East Asian Development Experience: The Miracle, the Crisis and the Future). Суть такої політики полягає у допомозі компаніям з боку уряду (збільшення/гарантії державних закупівель тощо), щоб ті активніше розширювали своє виробництво.
Відповідно, держави використовують практики та методи, які в більшості спираються на певний консенсус в академічній науці, який і поширюють міжнародні організації. Тому тут варто зауважити, що попри те, що індикативний план має багато прикладів застосування, він є дуже специфічним інструментом державного втручання. Ключовий момент цієї специфічності – при корумпованому державному апараті державні ресурси будуть використані недоцільно.
Індикативне планування: основа.
Коли Ви чуєте слово планування, напевне, перша асоціація, що виникає, це образ СРСР та планової економіки. Але різниця між індикативним планом та директивним (який, власне, був в СРСР) колосальна. Загалом, саме про радянське планування Ви можете прочитати в циклі статей про економіку СРСР:
https://konkretyka.net/category/taxes-history-ukr/srsr
Відмінність Ви можете побачити у принципах застосування індикативного плану, про що пише економіст Кадзуо Сато у своїй статті про японське планування:
По-перше, коли застосовується індикативне планування, приватний сектор має бути готовим дослухатися до вказівок уряду. Без цієї готовності з боку приватного сектора уряд не може на нього впливати. (…)
По-друге, уряд повинен мати можливість впливати на приватний сектор не лише за допомогою фінансових та фіскальних інструментів (прим.: пільгові кредити податкові послаблення чи дотації відповідно), але й за допомогою якісних інструментів (прим.: всеосяжні стимули окремих індустрій тощо). (…)
По-третє, планові цілі мають бути такими, щоб більшість приватних економічних агентів були готові їх підтримувати [14].
Простими словами, планування в індикативному підході виглядає, як певний консенсус між урядом та бізнесом. Тобто це своєрідний контракт, де уряд може забезпечити бізнес фінансами чи інфраструктурою, а бізнес відповісти побудовою відповідних об’єктів промисловості та налагодження на них роботи. В радянському плані не існувало поняття приватної власності, відтак план створювали, простими словами, у “високих кабінетах” і потім спускали вниз до виконання. Директивний план впроваджувався в абсолютно інших умовах, де немає ні ринкових цін, ні приватної власності, ні тим паче самого ринку. Тому індикативне планування та директивне – це дві цілком різні системи.
Але повернімося до індикативного планування. Його головне завдання – це прискорена модернізація економіки або створення цілих індустрій з нуля. Його часто використовували саме для післявоєнного відновлення, таким чином уряд разом з бізнесом вступали у глибоку кооперацію для відновлення економіки.
Чому модернізацію чи нові індустрії не може провадити приватний сектор? Причина досить проста: побудова будь-чого нового несе за собою значні ризики для приватних компаній, зокрема, може потребувати значних капіталовкладень або становити ризик не окупити інвестиції. Тому держава в такому випадку готова підставити плече:
– гарантувати купівлю нової продукції для державних потреб;
– надати податкові пільги чи дешеві кредити.
Однак, щоб отримати таку щедрість від держави в умовах індикативного планування, самим приватним фірмам необхідно дотримуватися плану. Сам процес створення плану досить простий:
1. Уряд формує довгострокові цілі для всієї економіки чи ряду суміжних з цілями індустрій на 5 чи навіть 10 років, наприклад, в державі повинна з’явитися індустрія електроніки або пройти модернізацію вже наявних промислових об’єктів. Кінцевими цілями може виступати нарощування експорту промислової продукції чи її імпортозаміщення.
2. Уряд разом з колективом експертів та бізнесом формують перелік умов для створення такої індустрії: потреба в капіталі, робочій силі, інфраструктурі тощо. Умовно, потрібно побудувати порт або дорогу з боку держави. Або ж держава активно вкладається в освітні програми з, наприклад, інженерним напрямком, щоб підготувати майбутню робочу силу для приватних фірм.
3. План деталізують, всі учасники погоджуються з його умовами. В процесі його виконання уряд та бізнес діляться інформацією про хід робіт і можуть вносити корективи в сам план.
Примітка: Певні елементи описані вище можна зустріти й сьогодні, зокрема, існують міжнародні практики, коли держави інвестують в інфраструктуру під великих інвесторів [15].
Звісно, впровадити таке планування вкрай важко, бо для цього державний апарат повинен бути незалежним від приватних компаній (олігархій). Тому в Україні подібна смілива політика несла суттєві ризики передачі ресурсів в руки олігархату. Саме тому всі успішні кейси ми можемо бачити на прикладах країн зі свідомою елітою: Франція та Японія. Винятками виступили Корея та Тайвань, де подібне планування проводили вмотивовані диктатори: Пак Чон Хі та Чан Кайши відповідно.
Раціонально може виникнути питання: а навіщо все це бізнесу? На це є проста і лаконічна відповідь економіста Пола Кузнеца:
Приватний сектор схвалив директиви плану, тому що його дотримання було прибутковим [16].
Вигода, звісно, вимірювали у грошовому еквіваленті:
З початку другого плану інвестиційні коефіцієнти зросли до 25-30%. в основному тому, що поєднання недорогих кредитів та оптимістичного прогнозу забезпечило високі фактичні норми прибутку на інвестиції [17].
Якщо ще конкретніше, то Пол Кузнец, посилаючись на роботу корейського економіста Вонтак Хонга, зазначав, що реальна норма прибутку корейських компаній у промисловості в період дії першого плану (1962-66 рр.) становила 17%, в часи другого плану (1967-71) – 26%, а в часи третього (1971-75) – 27% [18].
Норма прибутку фактично означає, скільки з кожного умовного долара компанія залишає у своєму доході. Підкреслю, що дохід не враховує податки. З усім тим, такі інтенсивні грошові потоки сильно стимулювали компанії дотримуватися плану.
Додатково, самі компанії, спираючись на державну машину, фактично перебудовуються дешевим коштом і на додачу отримують значну підтримку з усіх сторін: держава може стимулювати ринок праці, будувати інфраструктуру тощо.
Результати використання індикативних планів економісти оцінюють по-різному, зокрема, економіст Бела Баласса зазначає, що індикативні плани слабко вплинули на успіх країн «економічного дива». Своєю чергою такі економісти, як Пол Кузнец більш оптимістично оцінювали його результати. В нашому випадку нам треба розуміти, що координація між урядом та бізнесом є вкрай важливою, бо значні ресурси уряду можуть дійсно допомогти бізнесу.
Саме тому сьогодні надзвичайно цікаво виглядала б кооперація українського уряду та ІТ-компаній у впровадженні освітньої реформи та загалом обговорення умов роботи індустрії у майбутньому.
Простими словами, суть державного втручання – це вміння ловити настрої міжнародної кон’юнктури, надаючи вітчизняним компаніям стимули для полегшення конкурентних перегонів (приклад: Пак Чон Хі культивував тему модернізації Кореї, бо це був час зародження електроніки). Саме стимулювання бізнесу у таких країнах, як Сінгапур, Корея, Японія, Тайвань, створили не просто високотехнологічні індустрії, але й основу їхньої економіки.
На додаток, держави у своїй активності заходили настільки далеко, щоб підтримати бізнес, що це справді викликає захоплення:
Японія: «На 1989 рік Японія придбала понад 45 тисяч ліцензій для промисловості» [19].
Сінгапур виплачував фінансове заохочення інженеру чи менеджеру іноземних компаній за те, що ті обирали собі місцевих постачальників або допомагали їм, як результат, «було створено 32 партнерських об’єднання за участю 180 підприємств, продуктивність праці виросла на 17%, а додана вартість одного робітника збільшилася на 14%.» [20].
Ці приклади вкотре підкреслюють, що питання: «Чи ефективно держава втручається в економіку?», залежить від якості управлінців та якості виборців, які їх обирають до влади.
Джерела:
1. Jane Ihrig. Scott Wolla. Let’s close the gap: Revising teaching materials to reflect how the Federal Reserve implements monetary policy. P. 45
2. Sharon E Oster. Karl E. Case. Ray C. Fair. Principles of Economics. P. 516
3. https://tech.liga.net/ua/ukraine/novosti/ukraintsy-poluchivshie-tysyachu-zelenskogo-polojili-knijnye-internet-magaziny
4. https://www.kmu.gov.ua/news/minekonomiki-ukrayinci-vzhe-otrimali-64-mlrd-grn-za-programoyu-yepidtrimka
5. https://www.core-econ.org/the-economy/book/text/14.html#149-fiscal-policy-and-the-rest-of-the-world
6. Carol Diane St Louis. Negotiating Change: Approaches to and the Distributional Implications of Social Welfare and Economic Reform. 2011. Р 60.
7. https://www.core-econ.org/the-economy/book/text/14.html#149-fiscal-policy-and-the-rest-of-the-world
8. Esther Duflo. Schooling and Labor Market Consequences of School Construction in Indonesia: Evidence from an Unusual Policy Experiment.
9. The Best Investment a Nation Ever Made. 1996. Публікація організації: The American Highway Users Alliance
Примітка: Оцінки ефекту часто можуть бути вище ніж в 6 разів. Загалом сукупний ефект порахувати неможливо, але він дійсно був вирішальним для економіки США.
10. https://www.stmwi.bayern.de/soforthilfe-corona/
Примітка: Інші програми можна знайти по назві в гугл, вони є стандартними напрямками підтримки з боку різних суб’єктів ФРН.
11. Закону України «Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні» від 15.07.2021 № 1667-IX.
Закон про внесення змін до Податкового кодексу України щодо стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні № 5376 від 14.04.2021.
12. https://aequo.ua/analytics/diya-city-navisho-it-rinku-anglijske-pravo
13. World Bank. Special Economic Zones. 2017. P. 19
14. Kazuo Sato. Indicative Planning in Japan. Journal of Comparative Economics 14. 625-647 (1990). P. 626
15. https://ec.europa.eu/commission/presscorner/detail/en/IP_18_6023
16. Paul Kuznets. Indicative Planning in Korea. 1990.
17. Там же.
18. Wontack Hong. Export Promotion and Employment Growth in South Korea. 1980.
19. І. П. Лебедєва. Японія: Еволюція державного планування та прогнозування. С. 44
20. Доповідь ООН при Світому банку. Як зробити інвестиційний клімат комфортним для всіх. 2005. С. 176
