Ця стаття не є переказом історії Михайла Сергійовича, але його образ повністю пов’язаний з подіями “перебудови” і тому впродовж статті я буду періодично її згадувати.
Нагадаю, перший президент СРСР — лауреат нобелівської премії миру, українець по матері та людина, яка намагалась врятувати саморуйнівну радянську систему.
Заздалегідь зазначу, я не стану виправдовувати чи оцінювати слова М. С. Горбачова щодо анексованого Криму чи його несподівану тугу за СРСР. Загалом, якщо аналізувати його інтерв’ю, вони сповнені суперечностями:
2011 рік: «Я, наприклад, вважаю, що після того, як Путін відпрацював два терміни президентом, а тепер ще от термін прем’єр-міністром, то я думаю, що ця історія з дуумвіратом, хоча вона й укладається в конституційні вимоги, по суті, дискредитує демократичні принципи» [1].
2013 рік: «Путін хотів вкоротити мені язика» [2].
2017 рік: «Путін сьогодні, дійсно, лідер, який заслужено користується підтримкою народу, і треба з цим рахуватися і, я думаю, на це треба орієнтуватися — на що налаштований народ» [3].
Можливо вік взяв своє, а можливо М. С. Горбачов знову опинився в системі, проти якої боровся у другій половині 80-х років. Його постать все ще дуже знакова у світі, а отже репресивний апарат РФ не може не наглядати за ним. Напевно, це є причиною, чому його інтерв’ю до 2014 року і після так сильно контрастують у своїй риториці.
З усім тим, в цій статті ми поговоримо не про сучасного М. С. Горбачова, а про рішення лідера, який у 80-ті демонтував тоталітарну систему і заснував демократичну традицію, яка вперше з часів Лютневої революції 1917 року проголосила цивілізовані принципи.
Цікава стаття про Російську імперію, її темну та світлу сторону: https://konkretyka.net/taxes-history-ukr/ekonomika-rosijskoyi-imperiyi-abo-mify-ta-uroky-zagybloyi-derzhavy.html
Як М. С. Горбачов змінив хід історії?
Слова президента Польщі Леха Валенси показують не просто значимість реформи М. С. Горбачова для відродження Східної Європи, але й іншу цікаву сторону вже для альтернативної історії:
Ми товаришуємо, спілкуємося. Хоча я йому часто нагадую: добре, що тобі не вдалося «відремонтувати» комунізм і Радянський Союз, адже, якби вийшло, ми б так і залишилися при СРСР [4].
В якомусь сенсі, провал М. С. Горбачова та розвал СРСР є найкращим наслідком для всіх сторін. Проте Валенса чітко розуміє, що, якби не його роль, історія могла піти за іншим сценарієм.
Зокрема, на момент приходу до влади М. С. Горбачова в Політбюро були тенденції на розворот до більш жорсткого режиму (опозиція в Політбюро виступила проти демократичних реформ). Втім, майбутній перший і останній президент СРСР їх обіграв. Зокрема, на квітневому засіданні Політбюро у 1985 році він просунув до його складу симпатиків реформ, при цьому відправивши на пенсію консерваторів.
До речі, особливо цікавий маневр він здійснив з відомим мастодонтом МЗС та загалом влади СРСР А. А. Громико, який, до речі, був його союзником на початку. Проте з тих же причин він перевів його на іншу посаду, таким чином звільнивши місце для союзника Горбачова у міжнародних справах Е. А. Шеварднадзе. Таким чином, Горбачову вдалося почати поступові підготування до реформ.
На додачу, хочу зазначити, що саме населення після тисячоліття життя при диктатурах монархів чи вождів не могло виступати опорою змін чи свідомим гравцем. Зокрема, важко пояснити спочатку у 1990 році голосне “Так” у вигляді 70.2% [5] незрозумілій новій формі СРСР, а потім 1 грудня 1991 нарешті 90.3% проголосували за незалежність [6], тим самим показавши дивні перепади свідомості, якщо вона взагалі була.
Перебудова. СРСР у 80-ті.
Всупереч конспірології, мовляв, “перебудова” в СРСР була навмисним кроком, щоб розвалити державу, реальність, як завжди, куди складніша. Простими словами, система впродовж десятиліть накопичувала проблеми, пов’язані системними помилками планування, повною неефективністю економіки (витрати ресурсів на одиницю товару були іноді в рази більше, ніж на Заході) та тотальним зсувом як висококваліфікованої робочої сили, так і ресурсів до ВПК.
Перші прояви кризи при бажанні можна знайти в 60-х роках, але явні симптоми хвороби проявились вже на початку 80-х. Сигналу про потенційну кризу було більш ніж достатньо і ми можемо це побачити з темпів зростання радянської економіки, які постійно падали:
З усім тим, система не особливо переймалася через це і просто запускала масштабні програми будівництва, ігноруючи той факт, що це більше не працює. Це вже, своєю чергою, провокувало бюджетні дефіцити:
Примітка: Варто згадати падіння цін на нафту, але не можна однозначно пов’язувати це з крахом фінансів СРСР, бо падіння цін було значним, але не фатальним.
В той час двигун економіки — науково-технічний прогрес також жорстко стагнував, хоча візуально і здавалося, що він зростав:
СРСР взагалі обожнював кількісні показники, наприклад, кількість науковців вони виставляли наперед, а от факти відставання у фінансуванні науки від США, як правило обходили стороною:
Якщо за кількістю наукових працівників (при всій неточності їх зіставлення) СРСР випереджав, і набагато, навіть США, то за видатками на дослідження та технології він значно відставав від них: в 1985 році інвестиції в США склали 106,6 млрд дол [12], в той час, як в СРСР в 1985 році вкладення в науку склали 28,6 млрд руб [10].
Примітка: Формально рубль мав співвідношення 1:1 з доларом — є багато дискусій щодо того, як порахувати курс, але загалом через особливість плану можна припустити, що 1:1 коректне співставлення.
Але фактичною констатацією провалу науки у конкуренції зі США можна назвати індекс цитованості статей радянських науковців:
У 1973 році за кількістю опублікованих статей, проаналізованих знаменитим Science Citation Index, за пріоритетними в СРСР природничих і технічних наук по числу публікацій Союз посідав третє місце у світі, відстаючи від США при цьому більш ніж в 6 разів [11].
Примітка: У 80-х за даними Ханіна, який посилався на АН СРСР, результати були ще гірші.
Фінальним акордом радянської науки стала не тільки розробка непотрібних економіці технологічних програм (“Енергія-Буран”, літак “Мрія” чи “Радянський планшет”), але й провал у впровадженні інновацій. Фактично багато фондів підприємств просто не оновлювались, а верстатобудування взагалі вмерло для окремих індустрій (ефективним верстатобудування залишалось у важкій промисловості, як приклад, Краматорський верстатобудівний завод).
Як наслідок, попри те, що СРСР мав багато унікальних технологій, зокрема, він міг сховати від американських радарів підводний “дев’ятиповерховий будинок” (підводний човен класу Акула), це ніяк не покращило життя радянського громадянина. Бо для нього випускали “Жигулі”, які були гірші за перші японські автомобілі.
Фактично на початок 80-х СРСР вичерпав способи зростання, які називають екстенсивними, та подальше нарощування випуску працемісткої продукції не давало ніякого результату. Відповідно, СРСР необхідно було переходити до технологічного виробництва, але через структурні провали та його концентрацію на ВПК ресурсів для цього не було.
Перебудова. Цілі.
В цій статі я не буду зупинятись на розгляді політичних реформ, позаяк їхня мета була досить проста — демократизація радянського суспільства. Зокрема, завдяки цій політиці СРСР розкрив частину архівів, запровадив багатопартійну систему та почав політику демонтажу цензури.
Однак тут варто зазначити, що, хоча реформи й мали глибинний характер для політичної системи СРСР, не варто від них очікувати чогось проривного. Причина песимізму проста — в СРСР мешкали народи, які не готові приймати ліберальні свободи та інститути демократії [12]. Середня Азія та схильність російського суспільства до вождизму (чим частково хворіє й Україна) створювали перепони до переходу на європейську модель. На додачу, криза спровокувала більшовицькі сили, які у 1993 році навіть спробували захопити владу в РФ.
Однак, завдяки шляху до демократії, М. С. Горбачов проводив цивілізовану політику стосовно зовнішнього світу. Зокрема, саме він став автором об’єднання Німеччини та визнання демократичних виборів в країнах Варшавського договору — саме тому в інтерв’ю для Le Figaro він заявив:
Кому я її здав (прим.: мова про Східну Європу)? Польщу — полякам, Угорщину — угорцям, а Чехословаччину — чехам і словакам [13].
Економічне поле мало дещо важчі конструкції. Тут головна ціль зводилась до умовно відтворення капіталістичного принципу, а саме — розширення свободи дій для економічних агентів, тобто більша свобода підприємствам та відродження підприємництва. Таким чином СРСР намагався перейти до змішаної системи умовного “ринкового соціалізму”.
Схожий спосіб змін вже намагались впровадити в СРСР у 1965 році. Тоді Косигін з Ліберманом спробували додати самостійності підприємствам та переорієнтувавши їх з так званих якісних показників (собівартість продукції, продуктивність праці тощо) на прибуток.
Метою реформи 1965 року було простимулювати підприємства до активних дій. Тобто підприємства залишали собі більше доходів від реалізованої продукції, на них потім будували житло робітникам чи роздавали премії. Так намагались впровадити капіталістичний елемент, коли власник, зацікавлений в ефективності виробництва та розширені його лінійки, щоб отримати більші матеріальні вигоди, от тільки в СРСР на місці умовного власника виступав колектив.
Однак, на виході вийшло те, що ринок на фактори виробництва (на верстати тощо) не був відкритий, відповідно ніякого самостійного планування підприємства не мали й були далі залежні від центрально перерозподілу ресурсів. На додачу, це створило внутрішній конфлікт між Держпланом та підприємствами, через що ті почали займатись роздмухуванням своїх показників.
Наслідком стало те, що стимули потім директивно обрізали до +10-20% до ЗП [14], а на додачу почали забирати «надприбутки» в ефективних підприємств. Таким чином замість реформи отримали консервацію проблем. Пол Грегорі та Ю. Ольсевич посилаючись на М. І. Рижкова (Голова ради міністрів СРСР) схарактеризували провал реформ 1965 року так:
Ми доволі пізно зрозуміли, що, відпустивши на деяку свободу підприємства, ми нічого кардинального не зробимо, якщо слідом не змінимо структуру всього господарського механізму — знизу догори, якщо не візьмемось за науково-технічний бік народного господарства [15].
Перебудова. Головні зміни.
Зазначу, що тема перебудови дуже велика, тому в цій статті я розгляну лише головні, на мій погляд, віхи та причини невдачі у трансформації економіки.
Центральною трансформацією був початок реформ у державному секторі, який займав 100% економіки. Сам процес був розпочатий законом про державне підприємство (1987), який був покликаний для наступних цілей:
- передача трудовим колективам більше прав, у тому числі обрання собі менеджменту як такого, при формальному контролі зовні (урядом); Умовно, обрані директори заводів, спираючись на своїх виборців, повинні були розвивати підприємство, щоб вигоди отримували безпосередньо всі робітники.
- примирення плану та самостійності підприємств через механізм обов’язкових державних замовлень, тобто замість обов’язкових планових показників були введені режими обов’язкових «контрактів», виконавши які підприємство могли переходити до реалізації власних цілей або позапланової продукції.
Примітка: Через “примирення” суттєво падала якість і підприємства все ще не були зацікавлені у результатах своєї праці.
Однак, навіть з цими здавалося б благородними ідеями, реальність, як завжди, пішла іншою дорогою. От що пишуть Пол Грегорі та його колега про зміни 1987 року:
- Конфлікт між владою та підприємствами:
на папері «примирили» самостійність підприємств з централізмом. А в житті знову пішла жорстока боротьба Держплану та міністерств за розширення та жорсткіше регулювання держзамовлення, але вже за зміненого співвідношення сил та прав зазнала змін і їхня користь: адміністративна «агресія» центру продовжувала наростальний саботаж і самоуправління підприємств, результатом цього конфлікту стало не відновлення командної системи й не перехід до ринку, а економічний та правовий хаос та розростання кримінальної діяльності [16].
2. Впровадження демократичної системи у вибори директорів було одночасно і плюсом, і мінусом. З одного боку, це була спроба створити інститут виборів, що є позитивом, а з іншого — повністю повторили «Наказ №1». Цей наказ у 1917 році вивів з під влади офіцерського складу солдат Російської імператорської армії. В результаті настав хаос й армія втратила свою боєздатність за лічені місяці. Тому не дивно, що після впровадження виборів результати були далекими від уявлень реформаторів:
Вважаю, що ми помилились в тому, що однозначно розв’язали питання про виборність керівництва підприємств. (…) Перемагали частіше всього не ділові, а балакучі, не реалістичні, а ті, хто вміють красиво говорити та багато обіцяти, не професіонали, а популісти [17].
І тут ми бачимо підтвердження вже роботи сучасних дослідників, які говорили, що нав’язування інститутів адміністративним шляхом не матиме успіху, бо для них потрібен час і в першу чергу — внутрішня природа:
Інститути, які нав’язуються екзогенно, не мають соціальної пам’яті, (…) ігноруючи цей факт, реформатори переоцінюють свою здатність сприяти зростанню і недооцінюють роль внутрішніх змін в забезпеченні процвітання [18].
Відповідно, спроба запровадити інститут, який до цього часу ніколи не існував, і зробити на нього ще й головну ставку означала неминучий провал. Однак в цьому провалі був і певний успіх — ті, хто в Україні захопив таким чином підприємства, бачили все більше переваг у відокремленні УРСР від СРСР. Фактично ця реформа призвела до посилення еліт на республіканському рівні.
3. Фінальним цвяхом в провалі реформи стали фіксовані ціни. Фактично наявність зафіксованих цін стимулювала створення «тіньового ринку» і підприємства все частіше провалювали державне замовлення. Вони просто не хотіли віддавати свою продукцію за нерентабельними цінами. Мало того, в деяких індустріях взагалі не існувало рентабельності — вони сиділи на прямих дотаціях з бюджету:
Багато індустрій промисловості, особливо у сільськогосподарській переробці, працювали у збиток, держава міцно дотувала кожну буханку хліба, кожну пляшку молока та батон ковбаси [19].
Як наслідок, це все згодом дало змогу прихильникам плану стверджувати, зокрема в роботі В. М. Якушева під назвою «Не разрушать, а созидать», на яку посилався Г. І. Ханін, що з планом було все добре (хоча документ від 1967 року, який я публікував у минулій статті, говорив про інше):
Кризові явища в радянській економіці свідчать не про крах централізованого планування …, а про банкрутство ідеї поєднання плану і ринку, яку ми безрезультатно намагаємося здійснити починаючи з 1965 р. Ця ідея нездійсненна. Недарма Ленін класифікував її буржуазною утопією. Соціалістичній економіці, починаючи з 1965 р., стали насильно нав’язуватися елементи виробничих відносин минулої формації [20].
4. Неконтрольоване зростання грошової маси (увага, я описую особливості планової системи, а не ринкової). Оскільки ціни були фіксовані, а випуск грошей неконтрольований, в руках у населення було більше грошей, ніж товарів для продажу. Таким чином настав остаточний колапс фінансової системи.
Відродження підприємців.
У 1987 році слідом за законом про кооперативи була ухвалена нова прогресивна ініціатива, а саме — Постанова Кабміну СРСР від 5 лютого 1987 р. № 162 «О создании кооперативов по производству товаров народного потребления». Уряд впроваджував дійсно правильні й розумні стимули для підприємців, правда з надією, що вони зможуть закрити дефіцит товарів народного вжитку:
Стаття 2. Пункт г) сплачують до місцевого бюджету податок на прибуток протягом першого року після створення в розмірі 2-3 відсотків, протягом другого року — 3-5 відсотків, а в наступні роки — 10 відсотків доходу кооперативу за вирахуванням витрат на сировину, матеріали, амортизацію, оплату послуг сторонніх організацій, транспортних витрат та витрат за користування кредитом банку, внесків на державне соціальне страхування.
Ставки кредиту встановлювалися також законом:
Стаття 8. За користування кредитами кооперативи з виробництва товарів народного споживання сплачують банку:
за довгостроковими кредитами — 0,75 відсотка, за простроченими позиками — 3 відсотки;
за короткостроковими кредитами — 1 відсоток, за простроченими позиками — 3 відсотки.
Умови були дуже лояльними, отож кількість кооперативів одразу почала стрімко зростати. Проте разом з ними прийшов і більш масштабний схематоз, але не через підприємців, а через бюрократію, яка побачила в Кооперативах інструмент наживи:
Ці процеси (прим.: кризові) були додатково посилені дозволеними в цьому році кооперативами, багато тисяч яких були створені «директорами» та їхніми наближеними прямо на державних підприємствах (і навіть при Уряді СРСР), щоб різними способами перекачувати ресурси держави в приватні кишені [21].
В результаті через розповсюдження елементів саме псевдопідприємницької діяльності держава зазнала космічних збитків:
Тільки в головних індустріях виробництва товарно-матеріальні запаси перевищували 300 млрд. руб., що по тих цінах перевищувала аналогічну цифру в доларах, пізніше вони будуть розкрадені або вивезені за кордон спекулятивним ураганом [22].
Результат Перебудови. Ставка на самостійність підприємств за умов збереження тиску з боку бюрократів була поганою ідеєю і тому зазнала провалу. На додачу, система так і не зрозуміла різницю стимулів між приватним власником заводу та призначеним або обраним директором. Нагадаю, приватний власник керується вигодами, які він може отримати від свого майна, а найманий в такому випадку директор без регулятора отримавши державне майно керується своїми вигодами.
У системи був ще один спосіб спробувати піти далі — це перейти до приватизації, що частково і почали робити ще за СРСР, але її форма була далекою від оптимальної. Зокрема, СРСР не розглядав приватизацію майна громадянами коштом їхніх накопичень на рахунках Держбанку СРСР як пріоритетну ідею. В результаті важко спрогнозувати, що вийшло б з приватизації у випадку збереження СРСР.
Єдиний напрям, який був вдалим — це початок реанімації підприємницької ініціативи та політичні реформи. Звісно, в цій статті не вдалось приділити цьому достатньо уваги, але з іншого боку заснування демократичних інститутів є безумовною перемогою “перебудови” та початком легітимізації України як незалежної держави.
Фінал, або висновок про цикл. СРСР дійсно мав свою світлу сторону, вона полягала у досягненнях науки в електроніці, космосі, розбудові міст, соціальної інфраструктури та ВПК. Але разом з цим, навіть якщо не згадувати репресії та злочини режиму Сталіна, СРСР був кладовищем талантів. Книга Лоуренса Грехема взагалі показала, що радянська система не була відкрита до науковців і своєю забюрократизованістю душила всі ініціативи. На додачу, тотальний зсув усієї системи до ВПК душив інші індустрії, які вмирали від дефіциту професійних кадрів та ресурсів.
В кінці також хочеться сказати про постать М. С. Горбачова та його вчинки протягом його урядування як генерального секретаря КПРС та президента СРСР. Найперше, що хочеться відзначити та про що я не говорив, так це те, що він, маючи абсолютну владу, не чіплявся за неї. Безумовною його чеснотою є відставка за власним бажанням і більше того — саме його воля нівелювала будь-яку можливість війни між республіками СРСР (крім етнічних конфліктів, на які він ніяк не міг впливати).
Його метою була перебудова радянського режиму і це не давало шансу республікам на незалежність. Однак його методи мали дійсно цінний ідейний бік. Зокрема, відновлення демократичної традиції та створення засад сучасної держави. Про що казати, якщо з ініціативи М.С. Горбачова був засуджений Пакт Молотова-Ріббентропа, хоча його наслідком стало перше за сотні років об’єднання України. Також він намагався заснувати інститут президентства та парламентаризму — його роль в цьому колосальна.
Реальні недоліки це звісно непродумана реформа, хоча в радянській системі координат часу на поступові рішення не було. Ще одним фактором була непроведена люстрація всіх членів КПРС, КПУ, КПРФ, щоб позбавити влади верхівку, яка апріорі була нездатна провести ефективні реформи. Втім, підсумовуючи всі ці фактори, можна сказати, що М. С. Горбачов мав образ правильного демократичного лідера, який не хапався за владу і не керувався репресивними методами. Він не зміг розкрити весь свій потенціал, бо у прогнилої системи за визначенням не було для цього умов.
Ким запам’ятається українцям М.С. Горбачов? Президентом, який почав реформи та чиї щирі переконання були засновані на принципах демократії. Він не був архітектором створення України та не зміг вберегти систему від прогнилого комуністичного апарату. Проте,ю він спромігся заснувати інститути демократії, за які тепер ми несемо відповідальність. Сьогодні М. С. Горбачова, мешкаючи у майже реставрованому тоталітарному режимі в РФ, вже не несе тих вагомих думок свободи, що безумовно шкода. Тому у нашу 30-ту річницю незалежності ми можемо лише подякувати йому за заснування демократичної традиції, за реформы, які знищили штучну державу під назвою СРСР, та поспівчувати, що на схилі його літ система, проти якої він боровся, все-таки взяла над ним реванш.
Статті з циклу:
1. Директивне планування СРСР. Що пішло не так? https://konkretyka.net/taxes-history-ukr/dyrektyvne-planuvannya-srsr-shho-pishlo-ne-tak.html
2. Чому СРСР не міг впроваджувати інновації? https://konkretyka.net/taxes-history-ukr/chomu-srsr-ne-mig-vprovadzhuvaty-innovacziyi.html
3. Радянський соціалізм VS Американський капіталізм: хто переміг? https://konkretyka.net/taxes-history-ukr/radyanskyj-coczializm-vs-amerykanskyj-kapitalizm-hto-peremig.html
Джерела:
1. https://www.bbc.com/russian/russia/2011/11/111122_gorbachev_putin_democracy
2. https://www.bbc.com/russian/russia/2013/03/130307_gorbachev_bbc_interview
3. https://ria.ru/20171206/1510376536.html
4. https://russian.rt.com/inotv/2011-03-03/Polsha-blagodarna-Gorbachevu-za-padenie
5. https://uk.wikipedia.org/wiki/Всесоюзний_референдум_про_збереження_СРСР
6. https://uk.wikipedia.org/wiki/Всеукраїнський_референдум_1991
7. С. Е. Нарышкин. А. А. Клишас. С. В. Мироненко. Г. В. Осипов. Ю. С. Пивоваров. С. М. Попова. В. А. Садовничий. А. В. Торкунов. А. О. Чубарьян. С. М. Шахрай. А. А. Яник. История экономики СССР и России в конце ХХ века (1985-1999). С. 19
8. Там же. С. 44
9. Г. И. Ханин. Динамика экономического развития СССР. C.491
10. Там же. С.492
11. Там же. С.494
12. С. Е. Нарышкин. А. А. Клишас. С. В. Мироненко. Г. В. Осипов. Ю. С. Пивоваров. С. М. Попова. В. А. Садовничий. А. В. Торкунов. А.О. Чубарьян. С. М. Шахрай. А. А. Яник. В. А. Мау (вказано весь колектив редакторів та авторів). История экономики СССР и России в конце ХХ века (1985-1999). С. 59
Примітка: Хоч автори зазначають, що РФ теж хотіла демократію західного типу це є велика неточність, бо російське суспільство у своїй більшості з радістю прийняло режим Путіна. Факт цього є балотування Путіна на третій термін, що є порушенням основ демократичної держави та нерозуміння російськими громадянами республіканських принципів.
Згадка цитати: https://www.svoboda.org/a/31127380.html
14. П. Грегори. Ю. Ольсевич. Плановая система в ретроспективе. 2000. C. 61
15. Там же. С. 63
16. Там же. С 65
17. Там же. С. 67
18. Peter J. Boettke, Christopher J. Coyne, Peter T. Leeson. Institutional Stickiness and the New Development Economics
19. П. Грегори. Ю. Ольсевич. Плановая система в ретроспективе. 2000. C. 68
20. Г. И. Ханин. Экономические дискуссии конца перестройки. 2008
21. П. Грегори. Ю. Ольсевич. Плановая система в ретроспективе. 2000. 66
22. Там же. С. 68
