1000 років рабство у тій чи іншій формі існувало на території України. В цій статті я пропоную Вам ознайомитися з певною систематизацією: як цей інститут у нас виник, які методи використовував і які можливі наслідки залишив. Звісно, це поверхневий огляд проблематики, але не позбавлений змістовності для розширення власного кругозору.
На початку статті Ви ознайомитесь із прикладами впливу інститутів минулого на сьогодення на основі досліджень, які допоможуть зрозуміти, чому інститути важливі.
Важливо: Автор умисно зіставляє кріпосництво з рабством, бо воно є однією з форм обмеження волі та втрати прав попри те, що формально кріпаки були суб’єктами права.
Що таке інститути та чому вони важливі?
Простими словами, це встановлені правила та обмеження, які можуть бути прописані у законодавстві чи вважатись неформальними. Нобелівський лауреат з економіки Дуглас Норт визначив це поняття так:
Інститути — це «правила гри» у суспільстві чи, висловлюючись більш формально, створені людиною межі, які організують взаємозв’язок між людьми [1].
Самі інститути формуються впродовж всієї історії того чи іншого суспільства і мають визначний вплив на образ сьогодення. До інститутів відносять (класифікація створена мною для легкості сприйняття):
- політичні: наприклад, державні інституції, партії, етичні та інші норми поведінки влади тощо;
- економічні: на кшталт інституту права власності, економічних свобод, безпеки власності (справедливий суд) тощо.
- неформальні: зокрема, когнітивні уявлення або досвід, норми суспільства, в якому сформовані ті чи інші неформальні правила (в тому числі норми поведінки, політики, розуміння свобод тощо).
Ключовий момент: кожен інститут так чи інакше впливає на трансакційні витрати (теорія трансакційних витрат). Тобто, якщо в державі розвинені інклюзивні інститути (свободи, захист прав тощо), транзакційні витрати на ведення, скажімо, бізнесу будуть нижчі.
Примітка: Що таке трансакційні витрати? Вони включають витрати на одержання необхідної інформації про ціни та якість товарів, а також витрати, пов’язані з веденням переговорів, оформленням контрактів та укладенням угод, контролем за їх виконанням і юридичним захистом прав власника у разі їх порушення.
Чому нижче? Бо підприємець може розраховувати на справедливий суд, а значить — захист права власності та менший бюрократичний тиск на користь корупції. Фактично, всі його контракти будуть базуватися конкурентних ринках, коли всі економічні агенти знаходяться в приблизно рівних умовах.
Своєю чергою, в системі екстрактивних інститутів (корупція державної системи, відсутність справедливого суду, інструменти насилля проти свобод тощо) трансакційні витрати будуть вище, бо до укладення того чи іншого контракту треба включати корупційний елемент. Автоматично це призводить до того, що в такій системі немає конкурентних ринків, а значить будуть присутні економічні агенти, які через інструменти влади пригнічують всіх інших учасників. В результаті, економіка деградує — класичним прикладом цьому є Україна та більша частина колишніх республік СРСР.
Зазначу, що про необхідність інституційних реформ можна почути не тільки з книг Дугласа Норта, Авнера Грейфа, Дарона Асемоглу, Джеймса Робінсона та багатьох інших. Про це говорять навіть у Світовому банку (щорічні Доповіді про світовий розвиток) і в МВФ, коли той оголошує свої рекомендації країнам клієнтам (зокрема Україні [2]).
Проте зазначу — дані світові фінансові інституції не є істинною останньої інстанції, але їхні рекомендації, особливо в інституційному аспекті, засновані на емпіричних даних, які підкреслив ще нобелівський лауреат з економіки Дуглас Норт 20 років тому.
У таблицях нижче Ви можете побачити рейтинг ВВП на душу населення у 2000 році, та у 2019-2020. Норт пов’язав успіх країн з топ-рейтингу з розвиненими інститутами (інклюзивними інститутами). Підкреслю, що нафтові країни потрапили до рейтингу не через успіхи свого державного апарату чи економіки, а через легкі нафтові доходи та, як наслідок, зростання ВВП:
*Примітка: Деяких країн з 2000 року немає у 2020, але це не означає, що вони випали з топ-рівня життя — всі вони зберегли розмір свого ВВП на високому для світу рівні.
Чи можна довіряти висновку, що інститути важливі? При дослідженні зв’язків інститутів та економічного успіху ми можемо побачити пряму залежність. Виключенням можна назвати Сінгапур, де політичні свободи за академічним рейтингом Polity IV викликають питання, але економічні можна назвати інклюзивними. Зокрема, економісти Асемоглу та Робінсон в книзі «Чому нації занепадають? Походження влади, багатства і бідності» довели, що держави, які засновані на політичних та економічних свободах досягли успіху. Своєю чергою, ті, хто ці свободи обмежував чи знищував, провалились.
Однак робота Асемоглу та Робінсона є не примітивною аналогією, а зіставленням успішних країн за принципом пошуку їхніх спільних рис. Умовно, були взяті всі країни Заходу, з них були виокремлені спільні в політичному та економічному житті риси, які були названі інклюзивними інститутами. В умовних країнах-опонентах (диктатура чи автократія) також були взяті їхні власні спільні риси, названі екстрактивними інститутами.
Таким чином ми можемо побачити, що країни з розвиненими інститутами та найголовніше — економічними та політичними свободами досягли успіху. Своєю чергою, країни, які ігнорують це, провалилися. Одначе, забігаючи наперед, варто зазначити, що немає чарівної палички для побудови інклюзивних інститутів. Все це дуже сильно залежить від еліти (головних економічних агентів) та свідомості самого населення.
Інститути минулого впливають на майбутнє?
Такий вплив є доведеним цілою низкою досліджень. Щоправда, варто врахувати, що в кожному конкретному випадку тої чи іншої країни можуть бути винятки чи зміни, які стались революційними тощо шляхами. Одначе можна з упевненістю сказати, що відповідь на питання у підзаголовку: Так.
Одна з цікавих робіт — «Institutions, Factor Endowments, and Paths of Development in the New World» стосовно впливу інститутів минулого була опублікована економістами Стенлі Енгерманом та Кеннетом Соколовим. В ній вони розглянули причини відсталості країн Латинської Америки, які на старті мали хороші економічні позиції, але програли у ХІХ столітті економікам США та Канади. І одна з причин, звісно, полягає в інститутах, які в якомусь сенсі близькі до України. Суть в тому, що майже з самого початку в цих країнах були сформовані екстрактивні інститути (обмеження прав та свобод населення і ставка на клани/олігархію):
– там, де існувала крайня нерівність, а інститути надавали переваги елітам і обмежували доступ більшості населення до економічних можливостей, члени еліт були здатні підтримувати свій елітний статус з плином часу, користуючись з того, що суспільство (прим.: всі решта, хто не входив до еліти) не реалізовувало весь економічний потенціал своєї групи;
– інститути в суспільствах Нового Світу з великою нерівністю надавали переваги членам еліти в багатьох випадках, включаючи ті, що стосуються доступу до державних земель і природних ресурсів, створення і використання фінансових інститутів, а також прав власності на технології;
– в цілому, там, де існували еліти, які різко відрізнялися від решти населення за багатством, людським капіталом та політичному впливу, там вони використовували своє становище для обмеження конкуренції [3].
Цей приклад нам показує, що внаслідок ходу історії в державах Латинської Америки ще у XVIII-XIX столітті були сформовані проелітарні інститути (олігархії, клани тощо), які використовують владу задля власного збагачення. Сьогодні цей процес продовжується, бо в цих державах так і не були проведені зміни для впровадження інклюзивних інститутів. Тому їх відставання від Північної Америки катастрофічне і невідомо, чи буде воно колись подолане.
Приклад Латинської Америки показує, що як корабель побудуєш, так він і попливе. В результаті, зміни навіть у XXI столітті даються цим країнам надзвичайно важко й навіть хворобливо.
Проте приклад Америк не такий довгостроковий, як, наприклад, історія побудови інститутів на Заході та на Сході, або у християнській та ісламській цивілізації. Тут для нас є цікаве дослідження від Авнера Грейфа, який зазначав у своїй роботі з приводу причин такого стрибка Заходу і такого падіння Сходу. Зокрема, він звернув увагу на те, як і хто на Заході та на Сході встановлює правила:
Християнський світ: У період зрілого Середньовіччя Церква стала втрачати свої прерогативи головного джерела легітимних правил (прим.: законотворчості), які керують практичними аспектами політики, суспільства й економіки, тобто прерогативи організації, яка призначає правителів або видає правила. Важливу роль в цьому процесі зіграла переконаність у правомірності рукотворного звичаєвого права, що вписана в римське право та німецьке звичайне право та відповідає інтересам традиційних світських лідерів, які підтримували її.
Особливо важливо: У період зрілого Середньовіччя норми легітимності в Європі все більше стали спиратися на держави та «корпорації» [4].
Ісламський світ: Спочатку правителі легітимізували право на владу своєю близькістю до пророка. Пізніше легітимність правителя все більше й більше стала ґрунтуватися на вірі, тобто стала залежною від того, наскільки правитель поважав, просував і поширював іслам. Провал в просуванні ісламу легітимізував використання сили для повалення правителя. Як заявив Аль-Маварді, один з найбільш впливових мусульманських юристів, який помер у 1058 р., не слід коритися навіть халіфу, якщо його накази суперечать ісламському віровченню. Держава як інтерпретатор шаріату — ісламського законодавства — при цьому мала лише обмежену легітимність. У період зрілого Середньовіччя улеми, мусульманські богослови, стали майже єдиними легітимними інтерпретаторами шаріату. Навіть у халіфа не було такої легітимності [5].
Результатом таких різних підходів стало те, що на Заході більш гнучко реагували на зміни, бо залежали від«корпорацій» чи загалом приватного сектора, який намагався забезпечити себе свободами. В результаті, це стало основою тої системи свобод, які сьогодні є гордістю Європейської цивілізації.
Своєю чергою, на Сході через прив’язку до релігійних вчень система не могла реагувати гнучко і втратила свої переваги, які вона мала після захоплення багатих Східних провінцій Римської імперії.
Ще одним цікавим прикладом може бути наслідки рабства для населення, тут звернімо увагу на роботу Йоганеса Баггла та Стівена Нафцігера, де науковці прослідкували наслідки рабства (кріпацтва) в Російській імперії для окремих регіонів:
(…) ми показуємо, що досвід російського кріпацтва породжував стійкі обмеження на урбанізацію та структурні зміни. Це тривало в пізній імперський і радянський періоди й до наших днів, що призвело до уповільнення зростання міст, більш низькому промислового розвитку, більш слабкого розвитку інфраструктури та, в кінцевому підсумку, до зниження рівня освіти й доходів [6].
До слова, режим/тип рабства дійсно відіграв значний вплив на наше суспільство і далі в цій статті я покажу історію цього інституту та його методи. При цьому існують цікаві емпіричні роботи, які говорять, що, якби Російська імперія скасувала рабство раніше, наприклад, у 1820 році, на 1913 рік вона мала б у півтора-два рази вищий ВВП [7]. Це вкотре не тільки підтверджує аргумент Дугласа Норта, але й вказує на сліпоту режимів, які не засновані на принципах свобод. Підкреслю, що робота Андрія Маркевича та Катерини Журавської, на яку я посилаюсь, напряму вказує, що існування екстрактивних інститутів може надзвичайно сильно впливати на добробут населення у довгостроковій перспективі.
Існує, звісно, ще й інший тип впливу інститутів минулого. Зокрема, когнітивні уявлення населення про ті чи інші норми, для прикладу Авнер Грейф наводить історію впровадження інституту соціальної підтримки в США за часів президента Франкліна Делано Рузвельта:
Рузвельт наполягав на тому, щоб американська система соціального забезпечення визначалася як система страхування, а не як система соціальної допомоги, маючи на увазі щось більше, ніж просто семантику. Питання було навмисне сформульоване так, щоб пов’язати систему з переконаннями, які асоціювалися з інститутом страхування (віра в те, що людина має право на отримання платежів після того, як зробить внесок). Рузвельт знав, що це закладе систему соціального забезпечення, що самопідтримується при ширшому наборі умов в майбутньому (див.: [Romer, 1996]) [8].
Цей приклад важливий нам через те, що показує як населення сформувало певні уявлення і як необхідно діяти, щоб впровадити нові інструменти в державному управлінні. Але це вже окрема і дуже велика тема.
Все це в сукупності показує нам декілька цікавих висновків:
- інститути минулого можуть здійснювати прямий вплив на добробут сьогодення;
- екстрактивні інститути (пряме/непряме обмеження прав і свобод громадян), які сформовані старими елітами, можуть на сотні років сповільнювати економічне зростання.;
- певні упередження людей (когнітивні уявлення) впливають на впровадження нових інститутів і тому вони повинні бути адаптовані. Саме тому впровадження, наприклад, прав жінок в ісламському світі не може бути зроблено ззовні — лише через внутрішні рухи до змін;
- кріпосне право (простими словами рабство) має надзвичайно сильні наслідки для нашого сьогодення, що можна побачити з низки емпіричних робіт.
Якщо зіставити всі ці висновки до України, ми можемо побачити, що певні сформовані впродовж нашої історії уявлення\правила (інститути) безпосередньо впливають на наше поточне життя. Умовно, в Україні не було республіканської традиції чи інституту партій — як наслідок, наша держава перетворилася на ширму республіки, за якою ховається феодальний олігархат. Також наявність настроїв вождизму, що стимулюється державною пропагандою в цілях «національного єднання», може стимулювати тяжіння суспільства до авторитаризму, що ми бачимо з опитувань (73% опинились на ліво-авторитарному політичному спектрі) [9]. Звідси випливає й публічна поведінка політиків, які часто вибудовують собі образ «батька-нації», користуючись банальними історично сформованими хибними уявленнями населення про образ влади.
Русь, Велике Князівство Литовське, Річ Посполита, Австрійська/Російська імперії, СРСР — держави рабовласники.
Важливо: Далі я проводжу поверхневий аналіз, бо сама тема впливу рабства на соціальні відносини та когнітивні уявлення населення потребує справжньої великої роботи, яку, можливо, колись зроблять в Україні. Я не претендую на істину в останній інстанції, але викладений мною ланцюг історичних подій вказує на те, що інститут рабства в Україні існував в тому чи іншому вигляді впродовж 1000 років, що є абсолютним рекордом для цивілізованого світу.
Історія посідає особливе місце в українському дискурсі, яке чомусь пов’язує свою ідентичність з простою «мудрістю»: «без усвідомлення минулого не збудувати майбутнього». Чим, власне, зводить історичний дискурс з пошуків дієвих конструкцій чи прикладів образів державних інституцій до категорій “наші” та “не наші”.
Не дивно, що на фоні пошуку ідентичності у нас обожнюють створювати ідеалізовані образи. Одним з них є Київська Русь (академічний термін, в реальності — Русь), яка чомусь загорнута в такий романтичний образ, що боротьба за її «спадок» розгортається ледве не на смерть.
В результаті усіляких маневрів ми просто забуваємо чи не звертаємо увагу, що саме Русь заклала основу жорсткого інституту рабства, який досяг свого розквіту в добу Литви, Речі Посполитої, Австрійської/Російської імперії та СРСР (до 60-х років). Автор звісно в курсі, що історія Європи теж не радує, але там цей інститут помер разом з феодалізмом, залишивши значно спрощені дискримінаційні інститути, яких позбавились впродовж ХІХ століття (читайте Дуглас Норт «Насилля та соціальні порядки»).
Почнемо з Русі:
Повість временних літ (використано відомий переклад від радянського вченого Ліхачова) [10], як підтвердження, що навіть у дохристиянську добу існувало рабство:
- договір від 944 року — Князь Ігор обдарував візантійських послів: «Игорь же, утвердив мир с греками, отпустил послов, одарив их мехами, рабами и воском, и отпустил их»;
- Княгиня Ольга обіцяла візантійському імператору: «Ты ведь говорила мне: когда возвращусь в Русь, много даров пришлю тебе: челядь, воск, и меха, и воинов в помощь».
Примітка: Точно невідомо, «челядь» малося на увазі як військовополонені чи просто невільники, а також стать челяді. Додам, що військовополонені могли бути й слов’янами, просто з інших племен;
- Рафальштетенський митний статут [11]: «Слов’яни ж, які вирушають для торгівлі від ругів (прим.: ругами іменували руських купців чи вихідців з території Русі) або богемів (…) продати рабів або коней, (тоді) за кожну рабиню платять по одному тремісу, стільки ж за жеребця, за раба — одну сайгу, стільки ж за кобилу»;
- записи Ібн-Фадлан (аналогічні історії були й в Ібн-Даста) [12]: Кожен з них має скамью, на якій сидить він сам і з ним його прислужниці та красуні, передбачені для продажу. (…) Він, підійшовши до великого дерев’яного ідола, кидається на коліна і говорить: «О мій володар! Я прийшов з далекої країни та привіз із собою стільки рабинь, стільки соболів і шкіри».
Примітка: З «далекої країни» — мова йде про Русь, бо Ібн-Фадлан опис цей зробив на річці Волзі, яка була рубежем Булгарів та стоянкою для руських «торговців».
І це я не згадую про арабську назву слов’ян Saqaliba, яка, як правило, асоціювалась з невільниками і їхня кількість навіть у далекому Омеядському халіфаті вражала. Можна, звісно, сказати, мовляв, це ж рабство в дохристиянську епоху, але ні, воно існувало і потім. Зокрема, «головний» історичний законодавчий документ «Руська правда» [13], в якій не просто прямо зазначалося про рабство — воно там регулювалося. Устав Володимира Мономаха також містив норми стосовно холопів (рабів).
І, щоб підбити підсумок, є досить велике дослідження джерел Сходу, яке констатувало:
Руси успішно займались работоргівлею та активним просуванням східноєвропейських міхів на світові ринки, що підтверджують східні джерела [14].
Є багато дискусій навколо Полоцької работоргівлі тощо. Однак достеменно можна стверджувати, що предки народів України жили у невільницькій системі (часткові або значні обмеження) з моменту своєї появи й до 1990-91 року. Звісно, сам порядок потрапляння у рабство в добу Русі був не таким, як це стало в подальшу епоху, але інститути кріпосництва зароджуються поступово. Загалом, якщо вірити дослідженням, то невідомий масштаб самого рабства, тобто він міг бути як невеликим, так і досить значним.
Також в добу Русі почались закладатись основи закріпачення слов’янського населення (форма рабовласництва), що прослідковується в Руській правді в частині, де мова йде про «смердів», або залежного населення, що, своєю чергою, стало прообразом інституту кріпосної державної системи. Нижче Ви можете ознайомитися з поясненням терміну від інституту історії України (НАН України) та різними його класифікаціями залежно від теорій істориків:
СМЕРДИ — у середньовічній Русі — 1) назва сільс. населення взагалі; 2) категорія неповноправного сільс. населення, правовий статус якого є предметом дискусії. Відомі такі інтерпретації терміна: а) С. — спочатку вільне сільс. населення, частина якого поступово потрапляла у феод. залежність (Б. Греков, І. Смирнов); б) С. — особисто вільні селяни, які сиділи на держ. землі та сплачували данину, але з часом частина їх опинилася в особистій залежності від князя-вотчинника (Л. Черепнін); в) С. — раби-холопи, яких посадили на землю (О. Зимін); г) слід розрізняти “зовнішніх” С., якими ставали обкладені даниною підкорені племена, та “внутрішніх” С. — посаджених на князівські землі рабів-полонених (І. Фроянов); ґ) С. — феодально залежне населення, яке служило князю податями й військ. повинністю (Б. Рибаков) [15].
Звісно, можна сказати, що термін є дискусійним, проте самі факти та формулювання в Руській Правді прямо вказують, як мінімум, на зародження кріпосної системи. Далі сама система прогресувала в Литовських статутах, де закріпачення селян за рабовласниками (феодалами) посилилось, і продовжила вже свій розквіт в межах Речі Посполитої (в Московії відбувалися аналогічні процеси).
Цікавим прикладом життя селян тої епохи можна назвати роботу Сигізмунда Герберштейна та його «Записки про Московію», в яких він писав і про події в Литві (він називав Литвою й територію України), зокрема, (наводжу рос.цитату з перевіреного перекладу):
Народ жалок и угнетен тяжелым рабством. Ибо любой, в сопровождении толпы слуг- войдя в жилище крестьянина, может [безнаказанно творить, что ему угодно, грабить и] забирать а-необходимые в житейском обиходе вещи-а и даже жестоко избивать крестьянина. Крестьянам без подарков прегражден путь к господам, какое бы они ни имели до них дело. А если г-их и допустят, то все равно-г отсылают к д-должностным лицам и начальникам [16].
Примітка: Оцінка жорстокості інститутів кріпацтва є й в інших роботах тої доби.
Не менш цікавими записами Сигізмунда є ті, що про відносини всередині владних прошарків держави:
Если те не получат подношений, то не решат и не постановят ничего хорошего. Этот порядок существует не только для простонародья, но и для дворян, если они же хотят добиться чего-нибудь от вельмож. Я сам слышал, как один высший чиновник при молодом короле сказал следующее: «В Литве всякое слово – золото» [17].
Описувати польську епоху (кріпосництво за козаків також варте уваги) думаю немає сенсу, бо кріпацтво лише посилювалося і, як наслідок, вже згодом нова імперія в особі Росії поставила крапку в остаточному закріпаченні. Щоправда, потім, аж у 1861 році скасувала цей ганебний інститут, ніяк не компенсувавши народу рабство. Австрія, своєю чергою, зробила це раніше — у 1848 році, але також без компенсації селянам. Обидві імперії показали свою примітивність, змусивши звільнених селян викупляти землю, а в деяких випадках через примітивну бюрократію селяни відпрацьовували «звільнення».
Примітка: Парадоксально, але на Західній Україні існує культ рабовласників з імперії Габсбургів, як на Східній є мрії по Романових. Вождизм пустив коріння в нашому суспільстві й від нього варто позбутися. Цінності не засновані на конкретних історичних постатях — цінності це права і свободи.
Ще одним дестабілізаційним фактором, який посилював загалом інститут рабства та створював у населення свого роду травми, були набіги Кримського ханства. В них вони забирали наше населення в рабство, часто козаки вступали в аналогічні каральні походи, або взагалі співпрацювали з рабовласниками. Зокрема, є робота сучасника тих подій, Киримли Хаджі Мехмеда Сенаї «Книга походів», де він описує такий «цікавий» момент під час повстання Хмельницького (мова оригіанльного перекладу Сімферополь 1998 рік):
Тут со стороны запорожского гетмана с целью набега пришел сюда один полковник (на языке гяуров это слово означает «тысячник») и захватил эту крепость, а население и жители ее были евреями, и их всех, с семьями, со скотом и с имуществом преподнесли в дар Их [31] ханской свите. Тут все [пленные] были распределены и розданы знатным людям, достойным мужам и капыкулы [18].
Також Сигізмунд зазначав про проблеми, які насувались зі сторони Кримського ханства:
Воруют они или нет, об этом пусть судят другие, но, во всяком случае, это люди весьма хищные и, конечно, очень бедные, так как всегда зарятся на чужое, угоняют чужой скот, грабят и уводят (в плен) людей, которых-и или продают туркам [и любому другому], или возвращают за выкуп, оставляя у себя только девушек. Они редко штурмуют крепости и города [а сжигают селения и деревни] и бывают так довольны причиненным ими разорением, будто, по их мнению, чем больше они опустошат земель, тем обширнее делается их царство [19].
Приблизні втрати від таких набігів (+турків) також можна знайти на сайті інституту історії України (НАН України):
Гіпотетичні оцінки кількості ясиру з України за 15—18 ст. коливаються від 2—2,5 до 3,5 млн осіб, але реальна кількість може відрізнятися як у менший, так і в більший бік [20].
Важливо зазначити: На щастя, завдяки поширенню цивілізованих принципів та свобод в Україні сьогодні в суспільстві немає конфлікту між громадянами України (українцями, росіянами, білорусами та кримськими татарами), які в минулому мали військові конфлікти. Навіть не зважаючи на агресію Росії (диктаторського режиму Путіна), в Україні панують принципи толерантності в широкому колі людей.
Методи “управління” кріпосним населенням.
Проте найбільшого розквіту насилля українське суспільство пережило у складі Російської імперії. Тут варто зазначити, що, з одного боку, історична роль Росії для України велика, бо саме в її межах фактично були сформовані етнічні кордони та національна еліта (яку, правда, потім розстріляли більшовики). Своєю чергою, наявність впливу Європи на імперію дала змогу заснувати хоча б основи уявлення про цивілізацію. Саме тому багато вихідців з українських земель потім активно вступали у демократичні рухи, як мінімум, залишивши нам у спадок образ тяжіння до свобод.
Одначе це ніяк не означає, що епоха кріпосної та навіть частково капіталістичної системи в імперії, в період якої вчинялись колосального масштабу злочини, варта забуття. Навпаки, якраз це варто пам’ятати, щоб розуміти ціну екстрактивних інститутів для населення.
Як краще за все оцінити умови, в яких проживало населення в часи кріпосної системи? Звісно через судову практику, яка, на щастя, залишила багато страшних фактів. Деякі з них Ви могли прочитати в статті про економіку Російської імперії (розділ: Кріпосне право. Імператори як покровителі злочинців.):
Перед початком підкреслю, що формально право імперії дійсно намагалось забороняти знущання з кріпосних. Але в реальності до суду доходили лише обрані/випадкові справи, а навіть якщо й доходили, іноді сам імператор міг помилувати злочинця. Наприклад, гвалтівника поміщика Віктора Страшинського, на рахунку якого були сотні жертв і навіть дівчата 12 років, був фактично помилуваний.
Нижче я наведу ще декілька процесів, які не менш жахають за своїм розмахом:
1. Процес проти поміщика Дмитра Трубіцина [21], який займався допитом своїх селян підвішуючи їх за пальці до дверей:
Вирок суду: Не було, злочинець помер.
Зазначу, що це не поодинокі злочини, а лише ті, які дійшли до суду. Тому подібні практики даний поміщик цілком міг застосовувати й до розголосу злочину проти сім’ї Нікітіних.
2. Процес проти дворянина Бортновського [22], який вбив немовля і палкою бив жінку, щоб та йшла працювати на поле:
Вирок суду: Заслання у військо кавказького корпусу (один з найбільш боєздатних корпусів, по суті, відпочинок для злочинця).
Ще раз показує, що силові методи були цілком ходовими для рабовласників, серед яких, до речі, були й козацького походження (в цьому випадку, Бортновський не був).
3. Поміщиця [23] вирішила покарати кріпосну жінку і довела її до викидня:
Вирок суду: 25 рублів штрафу…
Зазначу, що покарання судової системи за подібні злочини усюди було досить символічним: як правило, могли накласти штраф або, в крайньому разі, забрати чи перепідпорядкувати ті чи інші землі з кріпосними.
Можна сказати — але ж кріпосні могли пожалітись на рабовласника. Так, проте іноді, наприклад, справа Войткіна [24], показує, що подібні скарги, могли призводити до заслання до в’язниці, зокрема, селянина за скаргу на рабовласника відправили на 8 років. Але навіть коли справа дійшла до вищих імперських інстанцій, селянина разом з родиною відправили до Сибіру, як «компенсацію» за помилки бюрократичної системи.
Відтак, можна сказати, що населення з покоління в покоління жило в системі, де насилля було нормою життя. А тепер уявіть — яка психіка могла скластися у народу в таких умовах? На жаль, я поки не знайшов досліджень на цю тематику, але навіть з робіт того ж Чернишевського [25] та його журналу «Современник» можна уявити стан суспільства.
Чи можна сказати, що звільнення від кріпацтва у 1861 році поставило крапку в експлуатації населення? Ні, бо далі під час активної індустріалізації умови роботи та життя населення майже не змінилось. Зокрема, вже з робіт письменника/публіциста Бабушкіна [26], на які я посилався в минулих статтях, ми можемо дізнатись про того ж класу злочини, але вже проти робітничого класу. В результаті, все це призвело (вагомий внесок) до революції спочатку 1905 року, а потім і двох революцій 1917 року.
В СРСР система, звісно, стала слабшати, проте я не буду тут зупинятись на методах колективізації населення та відсутності паспортної системи до 60-х років для сільського населення. Однак точно можна сказати, що насилля продовжилось, що відомо з чисельних джерел.
Які наслідки ми маємо від інституту рабства:
- емпіричні роботи Йоганеса Баггла та Стівена Нафцігера, Андрія Маркевича, Катерини Журавської, на які я посилався вище, однозначно показують, що цей інститут призвів до суттєвого сповільнення темпів зростання економіки, низького людського капіталу та до деградації економічних/політичних інститутів;
- якщо провести поверхневий аналіз країн, які мають інклюзивні інститути, здебільшого всі вони позбавились кріпосної системи на сотні років раніше, ніж ми. Або, якщо брати «азійських тигрів», то сформували свої в екстремальних умовах, що, як казав нобелівський лауреат з економіки Амартья Сен, були унікальними й неповторними [27].;
- радянський період продовжив ефекти від екстрактивних інститутів і є маса досліджень, з яких ми можемо зробити висновки, наскільки вона була руйнівна для нашого інституційного розвитку (непогані дослідження стану системи від Пола Грегорі, Андреса Ослунда, Роберта Алена та інших);
Цикл статей про СРСР: https://konkretyka.net/category/taxes-history-ukr/srsr
- робота Асемоглу та Робінсона «Чому нації занепадають» показує, наскільки руйнівними є наслідки від екстрактивних інститутів у довгостроці.
Висновок. Інститути важливі й це вже не теорія, а цілком емпірично доведений факт. Звісно, в статті мені не вдалося розкрити наслідки для нашої сьогодення від рабства. Одначе на основі низки досліджень, які я наводив, можна точно стверджувати, що їхній вплив все ще буде з нами й досить довго. Це можна побачити як в тяжінні населення до «сильної руки», так і з банальної сліпоти еліт та населення, які не можуть усвідомити «секрет» успіху Заходу. В результаті, хоч ми й позбавилися рабства, проте все ще живемо у формі неволі.
Також ця стаття показує, що прив’язка до якихось історичних періодів до 1991 року є хибною спробою побудови “національної свідомості”. Одна з причин — це рабовласницький та, в якомусь сенсі, дикий уклад життя (автор, вкурсі про історичний метод). Звісно, були деякі персоналії, які несли прогресивні ідеї, як в літературі, так і в політичному житті. Проте це ніяк не може стати об’єднувальним фактором для України, бо таким фактором є лише принципи рівності, свободи та верховенства закону.
Що робити, щоб розвернути корабель історії? Все досить просто: вивчайте інституційну школу економіки, яка на основі емпірики покаже, чому свободи важливі. Підтримуйте громадянське суспільство, беріть активну участь в демократичних та ліберальних ініціативах, займайтесь активізмом і зводьте політичні партії, засновані на спільнотах, а не феодальному (олігархічному) гаманці. І найголовніше — варто цінувати нашу Конституцію, яка вперше за всю нашу історію наблизила нас до цивілізованих стандартів.
Джерела:
1. Дуглас Норт. Институты институциональные изменения и функционирование экономики. С.17
2. https://www.imf.org/en/News/Articles/2019/09/26/pr19356-ukraine-imf-staff-concludes-mission
3. Stanley L. Engerman. Kenneth L. Sokoloff. Institutions, Factor Endowments, and Paths of Development in the New World.
4. Авнер Грейф. Институты и путь к современной экономике. Уроки средневековой торговли. С. 124-125 (сторінки електронної версії)
5. Там же.
6. Johannes C. Buggle. Steven Nafziger. Long-Run Consequences of Labor Coercion: Evidence from Russian Serfdom. The Review of Economics and Statistics. 2021.
7. Andrei Markevich, Ekaterina Zhuravskaya. Economic Effects of the Abolition of Serfdom: Evidence from the Russian Empire. 2017. P. 36
8. Авнер Грейф. Институты и путь к современной экономике. Уроки средневековой торговли. C. 164 (сторінки електронної версії)
9. https://www.epravda.com.ua/rus/news/2019/06/5/648472/
10. Повесть временных лет. В переводе Д.С.Лихачева. Часть І.
11. https://uk.wikipedia.org/wiki/Рафельштетенський_митний_статут
12. Из истории русской культуры. Т. II. Кн. 1. Киевская и Московская Русь. С. 159-163
13. http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr51.htm
14. Древнейшие государства Восточной Европы. 2015 год. Экономические системы Евразии в раннее Средневековье. С. 381
16. Сигизмунд Герберштейн. Записки о Московии. С. 477. Переклад: Латинский и немецкий тексты, русские переводы с латинского А.И. Малеина и А.В. Назаренко, с ранненововерхненемецкого А.В. Назаренко. 2008
17. Там же. С.477
18. Кырымлы Хаджы Мехмед Сенаи. Книга походов. 1998. Симферополь. Глава XIII. С.30.
19. Сигизмунд Герберштейн. Записки о Московии. С. 405. Переклад: Латинский и немецкий тексты, русские переводы с латинского А.И. Малеина и А.В. Назаренко, с ранненововерхненемецкого А.В. Назаренко. 2008
20. http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Yasyr
21. Александр Любавский. «Русское уголовное право» Т.2. 1867. С. 321
22. Там же. С. 357
23. Там же. С. 375
24. Там же. С. 378
25. https://t.me/Konkretyka/874
26. И.В. Бабушкин. 1893—1900 гг. Государственное издательство политической литературы. 1955.
27. A. Sen. Democracy as A Universal Value
