Економіка Російської імперії, або міфи та уроки загиблої держави.

Однією з особливостей саме слов’янських народів є наявність ностальгії за далеким минулим. Зокрема в Польщі є культ Речі Посполитої, а в Росії водночас існують культи СРСР та Російської імперії. Звісно, подібні недуги є і в Україні, але вони здебільшого стосуються трагедій та політизації історії, що, на жаль, не робить нас кращими на фоні агресивних сусідів.

В цій статті ми поговоримо про наслідки кріпацтва, економіку загиблої імперії та спробуємо дізнатись, які міфи існують дотепер, і чому не варто хворіти на ностальгію. Також зазначу, що в статті я не керуватимусь радянськими міфами або новоствореними, або ж відокремлювати лише погані сторони імперії. Нагадаю, що світ занадто складний, щоб бути поділеним лише на чорне та біле… 

На фоні цього хочеться додати, що традиції державності імперії належать у тому числі й українцям. Зокрема особлива роль в останні роки імперії належить Михайлу Терещенку та його династії видатних підприємців України. Не меншу, хоч і локальну роль відіграв офіцерський корпус на чолі з Павлом Скоропадським, який вів активну боротьбу з більшовизмом.

*Примітка: Українці до 1917 року мали підданство імперії, через що свого часу навіть Симон Петлюра писав комплементарну статтю «Війна та українці», де виступав за підтримку імперії у війні проти німців. Подібна риторика до появи власної державності була цілком нормальною.

Пропаганда величі з боку неоімперських сил. 

Неоімперськими силами можна назвати публічних діячів РФ, які активно пропагують виключно один бік Російської імперії, малюючи велич та перспективи. В такій риториці подібні діячі часто апелюють до Едмона Тері та його роботи «Економічне перетворення Росії» (La transformation economique de la Russie), яка була опублікована перед початком Першої світової війни у 1914 році. Саме йому належать розтиражовані усіма неоімперцями слова:

«Рассматривая результаты, полученные с начала XX века, они придут к заключению, что если у больших европейских наций дела пойдут таким же образом между 1912 и 1950 годами, как они шли между 1900 и 1912, то к середине настоящего столетия Россия будет доминировать в Европе, как в политическом, так и в экономическом и финансовом отношении.» [1].

Одразу хочу зауважити, що шановний пан Тері був в першу чергу журналістом з «L’Economiste français» та фігурував в історії про «російські гроші» які виділялись на PR (практика, яку використовували не лише росіяни), що нам відомо з резонансної справи проти французьких ЗМІ. Головним доказом стали листи Артура Рафаловича, який працював на імперський Мінфін та по суті замовляв статті у французьких газетах.  Вперше листування, де Тері фігурував у PR-акціях російського уряду, було опубліковане газетою L’Humanité №7381 від 13 Mars 1924 року (знайти фотокопію можна за запитом в Google), або:

Переклад з французької листа А. Рафаловича до міністра фінансів Російської імперії (переклад зроблений російською на моє замовлення, щоб не було сумнівів у стилістиці листа):

Господин Министр!

Вчера Вы отправили мне вторую телеграмму, сказав, чтобы я договорился с Вернёй о действиях и дав мне указания насчёт распределения расходов. Вернёй не предоставляет мне на этот счет сведений. Ничего не известно о тех, кто нам угрожает. Также ничего не возможно узнать о людях, которых допрашивали журналисты. Из разговора следует, что необходимо на несколько дней ограничить выпуск изданий, выпускающихся большим тиражом, таких как «Маленькая газета», «Утро», «Газета», «Голос Парижа» и «Маленький парижанин», равно как и нескольких провинциальных газет. Следует обратиться к Тэри ( из «Европейского экономиста») как к специалисту, который сейчас действует не напрямую, а через посредников.

Наконец, сегодня утром я встретился с этим знаменитым бахвалом. Тэри сказал мне, что нет нужды менять что-либо в газетах, тиражи которых приносят нам деньги, но не будет лишним в условиях нынешнего смутного времени объединить такие издательства как «Маленькая газета», «Утро», «Фигаро», «Маленький марселец», «Лионский прогресс» и другие. Существует своего рода договоренность, согласно которой Бразилия и Сербия платят от 8 до 10 тысяч франков в месяц. Три важных персоны (Ленуар, Батьё и Бургарель) являются руководителями «Финансового бюллетеня», выпускаемого в столь великом множестве экземпляров, что можно лишь представить себе круглую сумму в тысячи франков, выручаемую за них…

Я послал Вам телеграмму о том, что такой специалист как Тэри способен за год выручить от 150 до 160 тысяч франков. Ожидаю Ваших указаний. В моих силах сделать так, чтобы и цифры, и сроки оставались в тайне.

Ваш покорный слуга

А. Рафалович

Думаю, що після цього листа питання щодо конфлікту інтересів Тері доведена і його можна викреслювати зі списку «незалежних» журналістів. З усім тим, остаточним фіналом історії усієї французької преси стала публікація збірки від 1931 року «L’Abominable vénalité de la presse» («Продажність преси»), яка викрила всі махінації французьких ЗМІ довкола суспільної думки. Зокрема в збірці було опубліковано конкретні суми, витрачені на PR імперського Мінфіну – мова йде про десятки мільйонів золотих франків.

Проте цей факт не залишився без уваги професури Російської імперії, П.П. Мігулін ще у 1907 році опублікував роботу «Російський державний кредит», де в ІІІ томі на сторінці 1074 писав:

«При продажності (майже поголовній) європейської преси – розміщення платних статей (редакційних за підписом авторів) – явище незворотне і нікого в Європі не дивує» [2]. 

*Примітка: Книгу було опубліковано в Харкові 1907 року, примірник взятий з Президентської бібліотеки Б.Н. Ельцина. Зазначу, що в книзі прямо вказаний підкуп на користь російського уряду іноземних ЗМІ, та варто віддати належне імперії, що сам Мігулін від цих публікацій ніяк не постраждав і аж до більшовицького перевороту спокійно викладав у Харківському університеті та був на державній службі.

Подібна поведінка ЗМІ не дивує, бо навіть зараз вони функціонують використовуючи гроші іноземних інституцій чи фондів, але тепер це називають «грантами» і ніхто подібних справ не порушує. Тож особливу усмішку викликають деякі наші ЗМІ, які так активно писали про махінації російського імперського уряду, ігноруючи той факт, що частково беруть участь у схожій грі, просуваючи вже інших гравців (ЄС, Туреччина, США). 

Повертаючись до Едмона Тері, можна однозначно сказати, що після ознайомлення з його комплементарною роботою «La transformation economique de la Russie» та факту співробітництва, відомих з листів Рафаловича і конкретних вказівок Мігуліна, можна рішуче заявити про «конфлікт інтересів» і, як наслідок, його слова нічого не варті. Відповідно, російські неоімперці, які виставляють на загальний огляд такі цитати, просто займаються пропагандою вигаданої величної перспективи імперії.

На додачу, для більшого ефекту поруч з «економістами» на кшталт Едмона Тері наводять і цитати політиків. Зокрема мова йде про міністра зовнішніх справ Готліба фон Ягова, який писав:

«Перспективы будущего угнетают. Через два или три года Россия завершит перевооружение. Мощь наших противников будет чрезвычайно велика» 

Зазначу, що вищезазначена цитата може виглядати дещо перекрученою окремо від контексту:

«Через несколько лет, по мнению всех экспертов, Россия будет готова к удару. Потом она нас сокрушит численностью своих солдат, затем построит свой Балтийский флот и железные дороги. А мы тем временем будем неуклонно слабеть. Россия это хорошо знает, и поэтому абсолютно хочет мира еще на несколько лет». 

[лист Готліба фон Ягова до німецького посла в Лондоні від 18 червня 1914 року]

Тут важко навіть сказати, чому саме слова фон Ягова беруть до уваги неоімперці, якщо він був відвертим шовіністом. В його неадекватній голові жили ідеї не лише германізації слов’ян та навіть виселення євреїв, але й очікування нападу Російської імперії, про який не знали навіть в самій Росії.До того ж наявні дуже цікаві свідчення німецької історикині Елізабет Гереш, яка досліджувала листування імператорів Миколи II та Вільгельма II; в інтерв’ю DW вона зазначила:

«Ясно лишь одно: все предложенные Николаем пути решения конфликта Вильгельм оставил без внимания. Судя по переписке, решающую роль в обсуждении играл Вильгельм II. И в мирные времена он, на правах старшего, охотно выступал советником – и преследовал при этом, разумеется, собственные цели. Николай II подсознательно относился к старшему кузену с недоверием. Телеграммы российского царя характеризуют его как идеалиста, если не сказать человека наивного. Незадолго до судьбоносных событий в беседе с приближенными послами, он заметил, что даже и представить себе не может, что дело дойдет до войны» [3].

Про пацифізм останнього імператора написано багато, як серед російського генералітету (генерал Брусилов писав: «император Николай II был враг вообще всякой войны, а войны с Германией в особенности» [4], так і серед політиків Думи, які взагалі звинувачували імператрицю в тому, що вона працює на німецького імператора (імператриця Олександра була німкенею за національністю). Відповідно в імперії на той момент не було волевиявлення, яке б свідчило про форсування війни. Дійсно, існував план від 1912 на випадок війни, але він, знову таки, носив планове значення (союз з Францією також носив стратегічну ціль стримування війни). Загалом, усім відома мотивація головних ініціаторів війни: реванш Франції за програш у війні 1870-1871 років та віра Німеччини в особливість німецької нації. Таку інформацію не міг не знати міністр зовнішніх справ Німеччини, відповідно його цитата – не інакше шовінізм, або навмисне перебільшення задля провокування війни. Особливо це стане зрозуміло, коли ми почнемо розглядати економіку імперії, про яку фон Ягов знав достеменно не менше за мене, і він вже точно знав, що імперія не була готова до війни навіть через 2 чи 10 років.

Важливе уточнення щодо стимулів та мотивів підкилимних сил: Стосовно потенційних аргументів, що в Німеччині війну форсував не стільки Вільгельм II, як його Генеральний штаб та дипломати, і мовляв, в РІ було дещо схоже. Подібна аналогія, як і більшість аналогій в подібному контексті, абсурдна. Ані під час війни, ні до неї ніякої влади в РІ на кшталт повноважень військових, які були у Людендорфа чи Гінденбурга, не було. Мало того, авторитети в імператорській армії, які стали потім основою Білого Руху на кшталт Корнілова, Колчака, Денікіна, Врангеля чи Алексеєва, були сформовані під час війни. Тобто стимулів починати війну у російського генералітету чи дипломатичного корпусу не було, бо в результаті їм не переходила б влада, а й надалі залишалася в імператора та громадянських адміністрацій. Ба більше, всі знали, що імператор не був готовий закривати Думу, таким чином остаточно залишивши владу у громадянських адміністрацій.

Статистичні джерела по економіці Російської імперії.

Після того як ми з’ясували, що цитати здавалося б шанованих людей не можуть бути вагомим аргументом, бо під собою нічого не мають, подивимось, які академічні роботи варті уваги.

Розмір ВНП (якщо без подробиць, то ВНП є ширшим показником за ВВП, бо містить всі доходи громадян, у тому числі ті, що були отримані за кордоном) вимірюють через розрахунки швейцарського економіста Пола Байроха. В роботі «Commerce extérieur et développement économique de l’Europe au XIX siècle» 1976 року, він оцінював динаміку економік головних країн Європи у ХІХ столітті. Включно з тим, в роботу входили дані по Російській імперії та СРСР.

Ще одним джерелом, на яке посилаються під час досліджень тієї епохи, є Ангус Медісон та його праця «The West and the Rest in the World Economy: 1000–2030» 2007 року. Його дані приблизно збігаються з оцінкою Пола Байроха, хоча Медісон був одним з критиків деяких його робіт, звідки маємо висновок про номінальний масштаб імперської економіки.

Додатково можна звернути увагу на роботу американського дослідника Пола Грегорі «Економічне зростання Російської імперії», який писав про імперію у 1982 році та 1994. Також є дослідження банку Credit Suisse (Credit Suisse Global Investment Returns Yearbook 2013), яке розповідає про дохідності фондового ринку Російської імперії тощо. Ще одне велике дослідження імперії опублікували Андрій Маркевич та Марк Гаррісон: «Great War, Civil War, and Recovery: Russia’National Income, 1913 to 1928».

Хочу підкреслити, що неоімперці часто використовують їх для апелювання до номінальних параметрів без деталізації (та попри те, роботи не позбавлені актуальності). Умовно, розмір ВВП не дає автоматично відповіді щодо технологічності економіки тощо – ту саму радянську економіку, навіть з урахуванням роздутих значень ВВП, можна було оцінити за технологічними досягненням (хоча й у доволі специфічному сегменті: космос, армія, електроніка для військових потреб тощо). Тому в цій статті ми спробуємо подивитись ширше, ніж просто на розмір ВВП. 

Кріпосне право. Імператори як покровителі злочинців.

Однак, перш ніж почати копирсатися в цифрах економіки імперії, оглянемо людський капітал, який складає основу держави. Це дуже важлива частина, бо саме вона зіграла вирішальну роль – як в більшовицькій революції, так і для економіки в цілому. 

Назва цього розділу для когось може бути занадто радикальною, але якими ще словами можна описати династію, яка підтримувала рабство. Навіть якщо облишити емоції й апелювати до того, що кріпосне право це не зовсім рабство, то зробити це важко, бо в статистичному збірнику опублікованому у 1861 році говорилось так: 

«Владеть крепостными людьми или быть помещиками населенных крестьянами земель могут только потомственные дворяне. Владельцам крепостных людей предоставлены по закону следующие права: пользоваться обязательным трудом своих крестьян, т. е. налагать на них всякие работы, взимать с них оброк и требовать исправления личных повинностей» [5]

Навіть саме формулювання щодо «власників» дуже корелює з системою рабства в США (юридичний статус, покарання тощо). Однак захисники кріпосництва зазначають, що кріпосне право по своїй суті передавало право власності на працю людей, а не право на їх життя. Тим самим адвокати імперії намагаються нівелювати твердження, що кріпацтво = рабство, часто посилаючись на показові процеси проти поміщиків за знущання з кріпосних (справа Салтикової).

Однак навіщо апелювати до показових процесів? Звісно вони не є виміром загальної температури по системі. Для цього візьмемо збірник Олександра Любавського, який опублікував у 60-х ХІХ століття чотири томи кримінальних процесів в імперії та зазирнемо до мемуарів видатних дворян імперії. Це своєю чергою допоможе розглянути процеси, які залишились без вироків Феміди. Опишу лише дві такі історії, які, на мій погляд, є найбільш характерними для тої доби (якщо апелювати до збірок кримінальних процесів та відкритих справ); перша зі споминів Врангеля, друга з роботи Любавського.

Важлива примітка: Нижче вказані задокументовані ще в імперські часи жахливі злочини. Мета цих свідчень – показати рівень психічної травмованості людей, якої було їм завдано в часи кріпосного права, і що супроводжував людей як мінімум наступні два покоління. Простими словами, лютневий та більшовицький переворот стали можливими через накопичення вікової ненависті (одна з першочергових причин).

Додатково:Через деградований чиновницький апарат сексуальні злочини проти населення майже не розглядались, а якщо й доходили до суду, то не карались.

1. Спомини Миколая Єгоровича Врангеля, батька Барона Врангеля (відомий керівник білого руху):

«Один из наших соседей был граф Визанур; отец его или дед, точно не знаю, был индус или афганец, точно тоже не знаю, прибыл во главе какого-то посольства во время Екатерины в Петербург, где он и умер; сын его был отдан в кадетский корпус, затем наделен поместьями и возведен Павлом в русское графское достоинство.

Этого нашего соседа я часто встречал у других помещиков; у нас он не бывал, так как пользовался дурною славою, и отец знать его не хотел. Это был уже немолодой человек, уродливый, (…) В этих домах, как я узнал потом, жили жены и дочери его крепостных, взятые им насильно в любовницы, одетые в подходящие к стилю дома костюмы, где китайками, где турчанками. Он тоже, то в костюме мандарина, то — паши, обитал то в одном доме, то в другом. Бывший управляющий графа объяснил нам и причину отсутствия самых статуй. Они работали в полях. Статуями прежде служили голые живые люди, мужчины и женщины, покрашенные в белую краску. Они, когда граф гулял в саду, часами должны были стоять в своих позах, и горе той или тому, кто пошевелится» [6]. 

Тут маємо додати, що коли двоє кріпосних вбили цього злочинця, то імперське правосуддя «віддячило» їм сповна:

«Смерть графа была столь же фантастична, как он сам был фантаст. Однажды он проходил мимо Венеры и Геркулеса, обе статуи соскочили со своих пьедесталов, Венера бросила ему соль в глаза, а Геркулес своею дубиною раскроил ему череп. Обеих статуй судили и приговорили к кнуту. Венера от казни умерла, Геркулес ее выдержал и был сослан в каторгу» [7].

В цьому контексті особливо дивує певне обурення Врангеля і певний наголос на тому, що вони таке не підтримували, але, як казав улюбленець імперської еліти, прогресивіст філософ Руссо: «видеть несправедливость и молчать — это значит самому участвовать в ней».

2. Одна з найстрашніших історій, яку мені довелося прочитати, це справа поміщика Віктора Страшинського (72 роки); я спеціально розшукав оригінал у збірнику «Русское уголовное право» Т.2:

А тепер перейдемо до опису того, в чому ця істота була звинувачена, і поговоримо про вирок. Зазначу, що я перелічую лише частину злочинів з його справи, бо кількість жертв гвалтівника невідомі, та й слідство всіх не встановило, але загалом жертв декілька сотень, якщо не тисяча. Пункти будуть наведені в мові оригіналу, щоб потім не було питань з приводу трактування (джерело вказане наприкінці статті, всі цитати з нього) [8]:

• Исправник поручил становому разузнать о сем на месте и затем, полу донесение, что Старшинский в имении Кумачовые ни одной живицы не оставил целомудренною, представил о том начальнику губернии. 
• Свидетели под присягою показали, что они слышали, что помещик Страшинский приезжая в Кумановку, приказывал приводить к себе девок и иметь с ними плотское сношение.
• Крестьяне с. Тхоровски в числе 99, единогласно объяснили, (…) лишал невинности девок, из числа которых две (Федосья и Василина) даже умерли от изнасилования и что он растлил межу прочим двух девочек Палагеюю и Анну, (…) они действительно были расселены Страшинским насильно, одной на 14 летнем возрасте, другая по достижении только 13 и даже 12 лет.

Цей список можна продовжувати, один тільки опис матеріалів справи в книзі займає 7 сторінок. Однак що постановила імперська феміда, або що постановив імператор Олександр II, який втрутився, чи ж його довірені особи від його імені втрутились у цю справу (надаю оригінал; в кінці дослідник вказав, що саме цей варіант вироку був прийнятий):

На фоні цього, досить іронічно виглядає кількість зазіхань на життя самого імператора Олександра II. Коли в одному з таких замахів в нього стріляв Каракозов і того схопили, Цар вирішив спитати в нього: «Ти поляк?», Кораказов відповів: «Ні, росіянин». Тоді той здивовано запитав: «Чому ж ти стріляв в мене?», на що Кораказов відповів: «Ти обманув народ».

Робота Олександра Любавського, який і випустив чотиритомник «Кримінальні процеси», особливо важлива, бо в ній ми можемо побачити ціну кріпацтва і найголовніше – до чого призводить бюрократична система. Кріпацтво саме по собі не є винаходом виключно імперії – воно є страшною демонстрацією до чого призводить абсолютна влада рабовласника або бюрократа. 

Цікаво, але кріпацтво має своєрідний рекорд, а саме кількість рабів. Зазначу, що в публічному полі часто говорять про жах рабства в США, забуваючи, що в Російський імперії масштаб був куди більшим. Зокрема нам достеменно відомо, що кріпосних було 23 млн на 1861 рік [9]. Для порівняння в США налічувалось 4 млн рабів [10], тобто майже в шість разів менше. Однак не в цифрах одних різниця, а у факті, що рабами були люди тієї самої народності, що і їхні пани (у тому числі й українські династії були поміщіками, про що забуває історія). Цей факт стає страшним тавром, ба навіть злочином проти народів імперії, за який відповідальність несуть династія російських імператорів (також варто не забувати про австрійських цісарів, які скасували кріпацтво лише у 1848 році – раніше ніж російські, але злочин проти людяності лишається злочином).

Які ж наслідки мало кріпацтво для економіки? Найстрашніші, хоча Олександр II і скасував його під тиском неминучого краху імперії, це було зроблено надто пізно. В одному з досить широких досліджень наслідків кріпацтва економісти Йоханес Багл та Стівен Нафцігер, дійшли такого висновку:

Ми надаємо докази того, що наслідками кріпосного права стали чіткіше виражена нерівність та інституційні обмеження мобільності фабрик до і після скасування – це створювало перепони для урбанізації та структурних змін, що мало прямі наслідки для накопичення людського капіталу. Ці ефекти зберігалися до кінця імперського і з початком радянського періодів до наших днів, що призвело до уповільнення зростання міст, слабкого розвитку інфраструктури та, в кінцевому підсумку, до зниження рівня освіти й доходів.[11]

Додатково в дослідженні зазначалося: «Продуктивність була значно нижчою в районах з вищим рівнем закріпачення». За моделлю економістів, там, де кріпосна система була більш виснажлива: «продуктивність праці в промисловості знижувалась на 16-50%. Ці результати дозволяють припустити наявність деяких початкових перешкод для механізації та структурних змін протягом існування кріпосного права і незабаром після звільнення». Умовно, навіть після скасування кріпосного права його вплив залишався значним і обтяжливим для населення. Простими словами, прив’язка селян до землі уповільнювала мобільність робочої сили, як наслідок, це вплинуло на всі сектори економіки (цей ефект можна порівняти з важкою епідемією). 

Додатковим доказом того, наскільки токсичним явищем було кріпацтво, маємо факт зростання промислового виробництва наприкінці ХІХ століття, коли більшість обмежень були зняті. Тобто обмеження свободи стало першопричиною відставання. Своєю чергою ці висновки корелюють з відомою роботою Джеймса Робінсона та Дарона Аджемоглу «Чому одні нації багаті, а інші бідні», яка підкреслює важливість свобод та вільної економіки.

Відтак, такий показник як ВНП додатково підкреслює фактор відставання від Заходу, особливо в період, коли в Європі обмежень не було, а в імперії ще існувало кріпосне право. Для цього ми розглянемо таблицю Пола Байроха, хоча варто зазначити, що він є одним з перших економістів, хто намагався оцінити ВНП минулого (для зручності узята табличка з Вікі):

На перший погляд здається, що різниці у позиціях імперії між 1830 та 1850 роками як такої немає, але все стає чіткішим, коли ми дивимось на його уточнені розрахунки ВВП на душу населення:

Джерело візуалізації таблички: https://www.nordicsecret.org/author/andersen/page/11/

Хоча Ангус Медісон конфліктував з деякими позиціями Байроха, загалом можна сказати, що ці дані є перевіреними. Щоправда, зазначу, що сам Байрох наголошував, що подібні дані не є повними й лише максимально наближені до реальності. Проте ми можемо зробити висновок, що в добу, коли кріпацтво існувало в Російській імперії, весь інший світ зробив стрибок. Правда, тут також варто додати, що й населення імперії росло шаленими темпами – з 42 млн у 1812 році до 175 млн у 1914. Саме цим пояснюють таке кволе зростання ВВП на душу, але варто зауважити, що якісно, тобто технологічно імперія не росла, про що поговоримо в наступному розділі.

Найвищі темпи росту промисловості чи країна без технологій?

Коли заходить мова за темпи росту промисловості, можна часто почути постулат, що Російська імперія мала одні з найбільших у світі. Тут починають апелювати до таких даних (період початку інтенсивної індустріалізації з 1890-1913 рік):

Джерело [12]

Вони також корелюють з даними Медісона [13] та Гершенкрона [14], що дає привід визнати їх правдивими. Однак що стоїть за цим зростанням? І тут ми вже починаємо бачити трохи інший бік цифр. Навіть якщо взяти пропагандистську книгу Едмона Тері, ми можемо побачити, що експорт імперії був переважно сировинний [15], а частка промислового експорту не зростала:

Для порівняння розглянемо імпорт імперії [16] і аналогічно візьмемо дані у позаштатного працівника Мінфіну:

Простими словами, імперія системно закупляла обладнання за кордоном. Якщо взяти сьогоднішній експорт Росії, то він буде майже ідентичний:

Відповідно ностальгувати за країною, яка мала здебільшого сировинний експорт абсолютно не серйозно. Так, в імперії була потужна вища освіта і навіть свої винахідники, зокрема киянин Ігор Сікорський, який першим в Європі провів пасажирський авіапереліт (з Петрограда до Києва). Але подивімося, з чого ж був зібраний його літак «ІМ-Б», а потім і «Ілля Муромець» – перший важкий бомбардувальник у світі (інфо з відкритих джерел):

Мотор (Powerplant): Argus Motoren – Німеччина. або Salmson 2M7 – Франція. 

Примітка: На деяких моделях стояв двигун Русобалта, імперської розробки.

Зброя: Maxim guns, Lewis guns, Madsen guns, – Британія або США.

Як ми бачимо, навіть на такому значущому літаку основа складалася з іноземних компонентів. Можна ще згадати про «Сіменс і Гальске», які запустили першу електростанцію в Москві, або як вони брали участь у створенні трамвайної мережі імперії. 

Звісно не можна сказати, що в імперії не зробили нічого технологічного, так чи інакше, в умовах війни в Україні у 1916 році був запущений (за підтримки імперії) завод з проєктування та створення авіаційних двигунів «Дюфлон, Константинович і Ко». Станом на сьогодні цей завод називається «Мотор Січ», а в радянську добу був одним з найтехнологічніших хабів у світі (одні з кращих авіаційних двигунів). Однак це не скасовує того факту, що економіка імперії здебільшого не виробляла власні, а споживала іноземні промислові товари.

Тут я навіть не буду згадувати про виплавку сталі, чавуну, видобуток вугілля тощо у порівнянні з Німеччиною чи США. В цьому напрямку відставання було значущим, хоча тут можна частково погодитись з неоімперцями, що із часом випуск імперії б зростав.

Фінанси імперії. Доба капіталізму. 

Після початку реформ та входу імперії до капіталістичного світу бізнес-клімат помітно покращився. Як наслідок, перед початком індустріалізації 1890 року, Пол Грегорі зазначав:

«Росія почала індустріалізацію з дивовижно високим рівнем внутрішніх заощаджень. Це означало, що іноземні фінанси відігравали лише другорядну роль в підвищенні рівня накопичення внутрішнього капіталу. Дореволюційна Росія, на відміну від радянської держави в тридцяті роки XX, не була вимушена приймати радикальну програму по формуванню капіталу з ціллю за декілька років наздогнати Захід» [17].

Зазначу, що слова Грегорі засновані на даних, які він наводить в таблицях 1-14 своєї роботи. Відтак, цей постулат руйнує радянський міф, що Сталін прийняв державу аграрною, а залишив індустріальною; зокрема, зведений аналіз ключових досліджень показує:

Джерело [18]

Тобто основа промисловості/кадрів була закладена ще в добу капіталізму імперії, а СРСР лише відновлював втрачений потенціал – аж ніяк не створював новий. Фактично, ключовою причиною необхідності кривавої індустріалізації були наслідки війни проти народів імперії та революції (тобто, капіталістична економіка імперії, могла сама без колективізації і тп. досягти вищих показників ніж СРСР). У тому числі й науковий потенціал не був новоствореним Сталіним, а був набутий в капіталістичну добу, наприклад, творці космічної програми СРСР (або вчителі творців), такі як К.Е. Циолковський, по суті ще царська професура. 

Але повернемося до капіталістичної доби імперії. Тут додатковим ствержувальним фактом зростання бізнес-активності є зростання банківського кредиту:

Джерело [19]

На фоні зростання кредитування імперії росли й резерви ЦБ, які, до речі, були одними з найбільших в Європі, зокрема на 1915 складали 831 млн доларів в золоті, натомість у Німеччини 581 млн, у Франції 967 млн, а в Британії 468 млн. [21]. Зазначу, що резерви у цьому випадку говорять про ліквідність системи та можливість обслуговувати державний борг, яким, тут варто віддати належне імперському Мінфіну, керували доволі якісно. Хоча в статті від 1907 року можна знайти деякі нарікання з боку професора Мігуліна.

Варто відзначити, що кредитні ставки, та і загальне обслуговування боргу в імперії коштувало дорожче, ніж в інших столицях Європи:

Джерело [22]

Паралельно, якщо подивитись на дані від Пола Грегорі, то споживання населення зростало в рази, що своєю чергою корелює зі зростанням банків. Зокрема на медицину витрати населення виросли з 35 млн руб. у 1885 році до 126 млн у 1913 році [23], аналогічно зростали й інші витрати на сфери послуг. Таким чином ми бачимо зростання економіки в усіх галузях.

На фоні такого зростання споживання росла і бізнес-активність. Особливою сторінкою історії є діяльність династії знаменитого Альфреда Нобеля (того самого Нобеля), яка ще в ХІХ столітті частково переїхала до РІ й до її кінця була однією з найбагатших в державі. Зокрема племінник Альфреда, Емануїл, володів однією з найбільш нафтових компаній «Товарищество нефтяного производства братьев Нобель» та активно брав участь у підприємницькому русі імперії (у тому числі займався винаходами, освітою тощо).

Про династії підприємців імперської доби можна написати окрему статтю, яка показала б, що капіталізм дійсно міг змінювати навіть феодальні системи. Є багато історій про благодійні фонди, інвестування в освіту та підтримку населення з боку династій, більшість з яких є вихідцями з кріпосних або міщан. Тут одразу згадується діяльність українських Терещенків (міщанське походження) та російських Морозових (кріпосницьке походження), які відрізняються меценатською діяльністю та чеснотами.

Своєю чергою такий розквіт йшов пліч-о-пліч з дерегулятивною політикою імперії та лагідною податковою системою (хоча там були значні проблеми, і справа Мамонтова, де бюрократія вкрала в нього залізну дорогу, про це зайвий раз нагадує). Зокрема в імперії не було ПДФО (подохідного податку), а це по суті один з секретів швидкого накопичення капіталу (аналогічно було в США до початку XX століття). При цьому головними джерелами для поповнення бюджету були наступні податки:

Джерело [24]

Загалом можна сказати, що низькі податки та майже відсутнє втручання держави (крім деяких індустрій) давали основу для зростання доходів громадян та бізнесу. 

Проте на фоні такого досить позитивного перетворення від кріпацтва до капіталізму варто зауважити, що не все було настільки просто. Зокрема проблеми з правами робітників зустрічались часто, хоч умови роботи в імперії дійсно радикально не відрізнялись від Європи та були кращі, ніж в Японії. Одначе тут дозволю собі процитувати письменника не з когорти економістів, але з урахуванням його життєпису – фаната своєї справи (помер у 1906 році, був більшовиком, але в його роботах моєна побачити чітку мотивацію). Його специфіка була в описі історій робітників з різних фабрик та міст імперії (зазначу, що опис може мати значні літературні повороти, але частково відповідає дійсності):

– На этой фабрике хозяин с сыновьями в полном смысле слова — развратники (…) Благодаря всему этому трудно какой-нибудь девушке остаться в полной безопасности от этих наглых, бесстыдных представителей русского капитализма и столпов отечественного правительства. Хозяин имеет особых работниц, которые стараются совращать молодых девушек. Из фабрики Павлов сделал своего рода гарем.

– Первый год работы на заводе меня удовлетворял, несмотря на то, что, как можно выразиться, я не жил, а только работал, работал и работал; работал день, работал вечер и ночь и иногда дня по два не являлся на квартиру, стоявшую в двадцати минутах ходьбы от завода. Помню, одно время при экстренной работе пришлось проработать около 60 часов, делая перерывы только для приёма пищи. До чего это могло доводить? Достаточно сказать, что, идя иногда с завода на квартиру, я дорогой засыпал и просыпался от удара о фонарный столб. Откроешь глаза и опять идёшь, и опять засыпаешь и видишь сон вроде того, что плывёшь на лодке по Неве и ударяешься носом в берег, но реальность сейчас же доказывает, что это не настоящий берег реки, а простые перила у мостков [25]

Про проблеми робітників можна написати багато, є навіть дослідження. Однак на захист підприємців хочу зазначити, що подібні приклади не повинні розповсюджуватися на всі заводи імперії. Бо існують приклади цілих династій, які переймались проблемами своїх робітників. Тому тут скоріш мова про недосконалу систему правосуддя та слабку конкуренцію. Саме конкуренція за робочу силу створює кращі умови праці, а в ті часи це було проблематично через обмеженість технологій.

Якщо тут зробити короткий висновок, то імперія при капіталізмі значно змінилась і, зовсім як СРСР останніх років, намагалась реалізувати прогресивні ідеї. Однак ця доба потребує окремого дослідження і не є предметом цієї статті. Загалом після темної сторони кріпацтва епоха капіталізму в імперії стала її світлою стороною. Навіть більше того, останній імператор та дух в якому виховувався його син явно натякало на продовження демократичних перетворень (припущення на основі спомин, Вирубової і тп.). Правда, якими були б ці інститути, все ж велике питання, бо імперію цілком могло б направити і в іншу сторону, тож немає сенсу ностальгувати по невідомому…

Що ж таке Російська імперія для України?

В цьому розділі я б хотів запропонувати власну версію трактування що ж таке імперія для України. На мій погляд, моя версія виходить з принципів державницьких, а не популістичних чи емоційних, якими наповнений український інтернет. Також зазначу, що історія як гуманітарна наука це банальна констатація фактів, тож сприймати її вище за сьогодення не має сенсу.

З боку констатації фактів – і Російська імперія, і СРСР зіграли ключову роль у формуванні кордонів України, розширивши їх, та закріпили за нашою державністю, надавши їм легітимності. Що є найголовнішим досягненням – наша наука залишилась під впливом західних мислителів. Такий висновок може зробити кожен, хто знайомився з роботами царської професури, яка, як правило, відстоювала саме європейський дух. Відповідно західні основи свобод та правової держави були доступні українцям як мінімум з книжок. Ще один з ключових здобутків – нам вдалося уникнути завоювання з боку Туреччини, яка, нагадаю з роботи Робінсона та Аджемоглу, не просто страждала на дикий абсолютизм, але й суттєво обмежувала свободи:

Тільки у 1727 році, коли султан Ахмед III спеціальним указом дозволив Ібрагіму Мютефферіка встановити в Константинополі (турецька назва – Стамбул) друкарський верстат. Але навіть цей запізнілий крок супроводжувався безліччю застережень. Хоча в найвищому указі й говорилося про «щасливий день, коли західна техніка відкриє своє обличчя, немов наречена, і не буде більше таїтися», робота друкаря проходила під найсуворішим контролем [26].

І це я ще не згадую східну систему податків, де християнське населення сплачувало більше податків ніж мусульманське [27]. Так, в Російській імперії була культурна дискримінація українців, але ціна заплачена куди менша, особливо в порівнянні з етнічними землями греків та вірмен в Туреччині. На додачу, османи є ініціаторами багатьох геноцидів проти християнського населення: греків [28], вірмен [29], асирійців [30].

Так все ж таки, що таке Російська імперія для України? Це просто сторінка історії, яка нам продемонструвала, що відсутність свобод призводить до деградації, а їх впровадження – до позитивних змін. Імперія в Україні вирішувала власні глобальні завдання і часто українське населення допомагало їй в цьому, сплачуючи страшну ціну і продовжуючи вести нас до 1991 року. В такі моменти варто питати не якою була мертва нині імперія, а якою повинна бути Українська держава завтра.

Завершити хочу словами Павла Петровича Скоропадського:

“Что бы то ни было, Украина в той или другой форме будет. Не заставишь реку идти вспять, так же и с народом, его не заставишь отказаться от его идеалов” [31].

Дозволю собі додати, що цю форму треба створити і, як правильно сказав останній гетьман, вона повинна бути заснована на ідеалах, а от які у нас ідеали? Про них продовжимо говорити на сторінках Конкретики.

Джерела:

1. Эдмон Тери. Экономическое преобразование России.

2.  П.П. Мігулин. Русский государственный кредит (1769-1906). С. 1074

3. https://www.dw.com/ru/могли-ли-вильгельм-ii-и-николай-ii-предотвратить-войну/a-17807625

4. А. А. Брусилов. Мои воспоминания. С. 70.

5. А. Г. Троицкий. Крепостное население в России, по 10-й народной переписи. С. 8

6. Н. Е. Врангель. Воспоминания. От крепостного права до большевиков. 

7. Там же.

8. Александр Любавский. «Русское уголовное право» Т.2. 1867. С. 345-357

9. А. Г. Троицкий. Крепостное население в России, по 10-й народной переписи. С. 8

10. https://thomaslegioncherokee.tripod.com distributionofslavesinunitedstateshistory.html

11. Johannes C. Buggle. Steven Nafziger. Long-Run Consequences of Labor Coercion: Evidence from Russian Serfdom. 2016.

12. Пол Грегори. Экономический рост Российской империи. С. 22

13. A. Maddison. Monitoring the World Economy 1820-1992.

14. A. Gershenkron. Economic Backwardness in Historical Perspective. 1962

15. Эдмон Тери. Россия в 1914. Экономический обзор. С. 121

16. Эдмон Тери. Россия в 1914. Экономический обзор. С. 120

17. Пол Грегори. Экономический рост Российской империи. C. 44

18. Andrei Markevich та Mark Harrison. Great War, Civil War, and Recovery: Russia’National Income, 1913 to 1928. P. 10

19. О. И. Френкель. Кредитные операции Государственного банка Российской империи в региональном аспекте, 1868 – 1913 гг. 2019. № 2. С. 128 – 153. 

20. Б.В. Ананьич. Банковские дома России 1860-1914. 1991. C. 152

21. Federal Reserve Bulletin. April 1926. P. 271.

22. Пол Грегори. Экономический рост Российской империи. С. 71.

23. Пол Грегори. Экономический рост Российской империи. С. 107.

24. Проект Государственной росписи доходов и расходов. 1914. С. 6.

25. И.В. Бабушкин. 1893—1900 гг. Государственное издательство политической литературы. 1955.

26. James A. Robinson, Daron Acemoglu. Why Nations Fail: The Origins of Power, Prosperity, and Poverty. 2013. P. 213

27. https://konkretyka.net/taxes-history-ukr/podatky-v-serednovichchi-abo-dyskryminacziya.html

28. https://en.wikipedia.org/wiki/Greek_genocide

29. https://en.wikipedia.org/wiki/Armenian_Genocide

30. https://en.wikipedia.org/wiki/Seyfo

31. П.П. Скоропадський. Воспоминания. Конец 1917 г. – декабрь 1918 г.