Чому СРСР не міг впроваджувати інновації?

Read More

Навіщо взагалі потрібна держава? Питання, на яке можна відповісти по різному, і часто відповідь буде залежати від сформованих нами переконань. 

Однак, якщо спиратись на шлях, який пройшли держави, ми можемо побачити, що в одних населення багатіло, а в інших — бідніло.

Причини такої диференціації досить прості: одні держави створили умови для розкриття потенціалу свого народу, а інші — ні. Так, в цій статті я знову опосередковано апелюю до інституційної школи. Але я хотів би, щоб ми зафіксували одну важливу істину: держава — це, в першу чергу, умови для своїх громадян, а не просто прапор та назва.

В цій статті ми поговоримо, чому неефективність планової системи не баг, а фіча? чому в СРСР були створені геніальні винаходи, але вони не стали інноваціями? Чому СРСР першим створив концепцію інтернету [1], але не впровадив її в життя? 

Царство неефективності.

Комуністична партія та її головні діячі, переконані у хибності капіталізму, вирішили будувати власну систему. Керуючись працями Карла Маркса (часто інтерпретуючи їх на свій лад) та його ідеями побудови іншого суспільства на основі планової системи, вони почали зводити новий світ. 

Радянська економіка — напевно одна з найскладніших економічних систем й іноді важко уявити, який рівень напруги вона переживала. План, як інструмент координації економіки, постійно змінювався і його принципи намагались впроваджувати осмислено для підвищення ефективності. Підкреслюю, що моя стаття в багатьох моментах розглядає проблеми СРСР широко, тому для більш детального розгляду радянських механізмів рекомендую звернути увагу на джерела.

В минулій статті Ви дізнались, що радянська система усвідомлювала свої мінуси та намагалась їх виправити. Проте вона часто не звертала увагу, що, попри те, що вивіска комуністична, по суті, вона намагається імітувати механізми ринку. Саме тому ще на початку свого існування СРСР намагався стимулювати підприємства ефективніше використовувати ресурси шляхом щорічного адміністративного зниження цін. Таким чином, якщо компанія не знаходила способи знизити собівартість продукції, вона ставала збитковою і там замінювали менеджмент або проводили перевірки.

Проте, що більшою ставала радянська економіка, то складніше ставало застосовувати інструменти імітації конкуренції, тож поступово від них відмовились. У цьому позбавлені контролю більшість сучасних дослідників і вбачають причини кризи СРСР. Однак, як я покажу в цій статті, існувало багато інших фундаментальних проблем, які й стали причиною краху. Загалом про принципи роботи плану можна дізнатись в статті тут:

Стаття про планову економіку СРСР: https://konkretyka.net/taxes-history-ukr/dyrektyvne-planuvannya-srsr-shho-pishlo-ne-tak.html

Після відмови від директивного зниження цін уряд перейшов до просування стимулів для підприємств (умовно, виконуєш план — маєш премію). Однак і вони не досягли свого результату — реформи Хрущова, а згодом і Косигіна зазнали невдачі. В результаті, система перейшла до банального контролю планових показників. Умовно, якщо підприємство виконує їх, отже може отримати премію; якщо ні — то ні. Може здатись, що це цілком логічно, бо навіть в ринковій системі є певні планові показники всередині фірм. От тільки це лише зі сторони: зокрема, як у ринковій економіці, так і в СРСР були випадки, коли показники виконувались, а от продуктивність праці не зростала. В ринковій системі така фірма в довгостроці банкрутувала через саморегульовані фактори (ринок як один з них); в радянській же автоматично присідала на бюджетні дотації. Ба більше — у системи формувались викривленні уявлення про ефективність, на що звертав увагу Роберт Ален:

При капіталістичній системі, яка передбачає, що головна мета економічної діяльності — максимізація прибутку, економія одного рубля виробничих ресурсів збільшувала прибуток на додатковий рубль виробітку; тобто фірми були зацікавлені в зниженні витрат і збільшенні обсягів виробництва. В умовах же радянської економіки, коли підприємство керувалося планами виробництва, було присутнє прагнення лише до підвищення обсягів випуску продукції, але аж ніяк не до оптимізації витрат. Результатом стало формування архетипу управлінської поведінки, при якому керівництво підприємства прагнуло до нарощування обсягу виробничих ресурсів (при цьому приховуючи їх продуктивність), щоб згодом було простіше виконати встановлені норми та отримати премію [2].

У 70-х, як зазначає Пол Грегорі, вимірювання ефективності за плановими показниками лише посилилось [3]. Таким чином, матеріальні стимули зростали на користь того підприємства, яке зможе забезпечити собі легший план (шляхом впливу на органи прийняття рішень тощо), а не того, яке бере на себе ризики впровадження інновацій. Простими словами, в такій системі, де існує гонитва за абсолютними показниками, впроваджувати інновації не просто складно, а й не вигідно. Проблема досить проста — інновація може бути як успішною, так і провальною, а отже план може бути невиконаний; на додачу, для інновацій потрібні ресурси, які були в дефіциті в самій системі.

Все це неминуче тягло за собою всі інші індустрії. Відсутність інновацій призводила до того, що система множила неефективність, яка лякала навіть радянських економістів (Грегорі цитує радянську книжку):

– Викликає занепокоєння систематичне зростання втрат. За 1940-1967 роки середній рівень втрат корисних копалин зріс у видобуванні кам’яного вугілля з 18-20% до 30%, залізних руд — з 12-15% до 25%, руд кольорових та рідкісних металів — з 10-12% до 15-20%, калійної солі — до 50-60%, слюди – 90%.

– Про колосальні втрати такого ресурсу як вода свідчать цифри: технологічні норми показували, що в середньому по країні відводили 115 м3 води на 1 тону сталі, а фактично витрачалось 250 м3. (…) Відсутність платні за воду призвела до того, що 18-20% потужностей водогосподарських систем працювали в холосту [4].

Примітка: І таких проблем там була значна кількість; винятками були або окремі програми, або індустрії. 

На фоні всього цього хаосу в радянському ВПК чи керуванні армією панувала протилежна картина. Наприклад, загальновідомий норматив для радянської артилерії з витрат боєзаряду для знищення (виведення з ладу) БТР чи БМП супротивника у 2.8 раза був ефективніший за показники НАТО. І причина полягала не тільки в розрахунках, але і в конструкції самих снарядів, які містили більш масивні елементи ураження, ніж у НАТО, і це лише один банальний приклад. Можна ще згадати системи ПРО, досконалі підводні човни, успіхи в ракетній техніці, про які я писав в цій статті:

Українська електроніка. Космос. Великі особистості: https://konkretyka.net/ukraine/ukrayinska-elektronika-velyki-osobystosti.html

Причина такої різниці в ефективності може полягати й у банальному перекачуванні кращих ефективних кадрів до ВПК (військово-промислового комплексу). Зокрема, дослідник Роберт Ален у своїй книзі зазначав:

Як в металургії, так і в машинобудуванні основною причиною невдач був низький рівень інновацій в цивільному секторі, а також боротьба за кращі кадри та кращі виробничі ресурси з боку військово-промислового сектора [5].

Примітка: Пол Грегорі та Ю. Ольсевич також підкреслювали цей фактор у своїй спільній роботі “Плановая система в ретроспективе”.

Тому не дивно, що далі він пише (посилаючись на Контровіча та Амана):

Наведені ними дані свідчать про те, що кожного року в період з початку 1960-х рр. до 1985 р. спостерігалося зниження загальної кількості винаходів, впроваджуваних у виробничі процеси. У своєму аналізі Конторовіч (1990, 267) ділив ці нововведення на дві категорії — цивільні та військові інновації, стверджуючи, що спад відбувався лише у першій категорії винаходів [6].

Тобто всі кращі кадри направляли до науково-дослідних інститутів чи підприємств, що так чи інакше були заточені на оборону. Фактично, це одне з найбільш логічних пояснень, чому більшість винаходів та наукових досягнень припало на ВПК чи суміжні йому індустрії (космос)

Цілком можна припустити, що через темп гонки озброєнь та залучення до ВПК кращих кадрів в цивільних індустріях не залишилось людей, здатних зупинити деградацію індустрій. Банальна якість управлінського апарату могла значно поступатись її аналогам у ВПК.

Можна ще згадати ступінь свободи економічних агентів, зокрема, у ВПК через пріоритетність вона була вища і доступ до ресурсів також. Своєю чергою, інші індустрії були обмежені в ресурсах і, відповідно, ступінь свободи був нижчий. Тобто, якщо в капіталістичній економіці фірми можуть швидко та самостійно приймати рішення, бо мають доступ до ринку ресурсів, то в СРСР такого просто не було:

В капіталістичних країнах подібні рішення ухвалювалися безпосередньо компаніями у відповідь на сигнали процесу ціноутворення. У Радянському Союзі ж потрібно, щоб обмеженість природних ресурсів спочатку визнали плановики, після чого вони ініціювали необхідні реакційні заходи [7].

Додатково у проблему обговорення ефективності втручалися й ідеологічні засади. Тобто відкритого розуміння, що треба змінювати підходи в перерозподілі ресурсів для тих чи інших індустрій, не було як такого:

Втрати зберігались та зростали, причому іноді швидше, ніж масштаби господарства. Тоді був запущений в хід термін «невикористані резерви» — як інше найменування для господарських втрат, покликаних допомогти уникнути при обговоренні проблеми серйозних ідеологічних втрат [8].

Тобто ідеологія, а по суті бажання відповідати вигаданій ідеальній вивісці гальмувало СРСР навіть в усвідомленні глибини проблем. Не даремно багато безпосередніх учасників тої системи говорили про відсутність легальної опозиції в системі (наприклад, у минулій статті я наводив слова Юня). Як наслідок, обмежене коло осіб в Політбюро у прийнятті своїх рішень не рахувалося з реальністю.

Це все дає можливість припустити, що загальна неефективність системи не стимулювала саму систему впроваджувати нові технології. Зазначу, що є різниця між винаходами та інноваціями:

Винахід — принципово нове технічне рішення, яке може бути використане в господарській діяльності.

Інновація — впровадження у виробництво оновленого чи принципово нового продукту або способу для господарської діяльності.

Відповідно, коли говорять, що в СРСР не було інновацій, це не означає, що він не міг створювати проривні рішення — міг, але не був здатний впровадити їх у виробництво.

Джо Берлінер у своїй роботі, на яку посилається Роберт Алан (хоча й критикує деякі його висновки) зазначав причини, чому підприємствам СРСР не було зиску чи можливості втілювати винаходи науково-дослідних інститутів у життя [9]:

  • науково-дослідна робота велася на базі інститутів, а не підприємств, які могли б знайти застосування нових продуктів і процесів; причому відбір проєктів проводився або безпосередньо самим дослідним інститутом, або керівництвом значно вищого рівня. Так чи інакше, ідейними «двигунами» проєктів виступали не виробничі відділи або відділи продажів компаній, тому ці дослідження не мали під собою комерційного обґрунтування, а нові технології, що створювалися в стінах лабораторій, найчастіше мали мінімальну практичну цінність або ж вимагали подальшої детального опрацювання, що перешкоджало їх негайному впровадженню у виробництво;
  • характер ціноутворення на нові моделі припускав, що від підвищення продуктивності вигравали покупці, а не підприємства, які впроваджують нововведення в рамках свого виробництва;
  • заохочення керівного складу підприємств залежало від виконання планових показників — такий підхід абсолютно не стимулював виробничих нововведень. «Причина полягає у тому, що перехід на новий продукт або новий виробничий процес завжди має на увазі сповільнення поточного темпу виробництва», що ставить під загрозу преміювання керівника за дотримання норм виробітку. 

Загальній деградації додавало те, що більшість підприємств взагалі не звертали увагу на рентабельність своїх товарів чи ресурсів. Для прикладу, система могла ініціювати розробку родовищ, у яких надзвичайно низька або від’ємна рентабельність:

Значна частина родовищ були неприбутковими за стандартами світових цін. Однак в радянській економіці такі критерії значення не мали. Головним орієнтиром економіки був не прибуток (перевищення доходів над витратами), а перехід на самозабезпечення та повноцінний розвиток природних ресурсів країни [10].

Звісно, викладені вище характеристики не є повними для радянської економіки, але вони дійсно відзначають структурні проблеми СРСР, де часто була взагалі відсутня необхідність бути ефективними. Більше того, система часто доводила до абсурду або ускладнювала здавалось прості речі (на прикладі чорної металургії)

Загальна причина зростаючого відставання чорної металургії СРСР від інших країн в цей період за якісними показниками полягала в тому, що, як і в інших галузях економіки, робота металургів оцінювалася насамперед за кількісними показниками випуску чавуну, сталі, прокату чорних металів, труб в тоннах . Обмежені капітальні вкладення йшли в поліпшення не якісних, а кількісних показників виробництва. Тому при колосальних, найбільших в світі, обсягах виробництва чорних металів в СРСР безперервно відчувався дефіцит прокату чорних металів » [11].

Звісно, всі ці проблеми вони усвідомлювали і намагались реагувати. Зокрема, Косигін у своїй знаменитій реформі просував ідею більшої свободи для підприємств. Однак навіть тут були зроблені півміри, зокрема, в результаті реформи на підприємствах залишалось більше грошей, але вони не могли ними розпоряджатись повною мірою. СРСР на той момент необхідно було робити другий крок, який полягав у запуску ринку на фактори виробництва. Фактично, у разі такого кроку СРСР наближався би до китайської моделі (яка не є ефективною стосовно Заходу, але краща за консервацію СРСР). Тоді у підприємств з’явилися б не тільки стимули, але й необхідність економити, самим замовляти дослідження чи купляти верстати або технології. Проте на таке не зважились, бо це був би фактичний демонтаж планової системи.

Як не народилась радянська мікроелектроніка та інтернет?

Щоб не розбирати всі кейси втрачених можливостей, зосередимось тільки на напівпровідниковій індустрії (важлива для електроніки) та системі ЗДАС (Загальнодержавна автоматизована система збору та обробки інформації). З минулого розділу стало зрозуміло, що сама структура створення винаходів та впровадження їх у виробництво мала багато перешкод:

  • невмотивовані до впровадження інновацій виробники;
  • проєктування без прив’язки до реального виробництва (хоча тут можна сказати, що це неповна характеристика для всіх індустрій);
  • центральне розподілення ресурсів в інтересах тих чи інших фракцій.

Напівпровідники — найвидатніше відкриття XX століття і порівнюване зі створенням двигуна; транзистори є одним з видів приладів з напівпровідниками. Сьогодні мільярди транзисторів використовуються в пристроях зв’язку, комп’ютерах, інших приладах.

Найпарадоксальніше, але СРСР мав шанс на 30 років раніше за США опанувати зародки технології напівпровідників. Однак замість цього показав несумісність своєї системи та інновацій і частково навіть винаходів. От що пише Лоуренс Грехем у своєму дослідженні:

У США щомісячний журнал Radio News в 1924 році опублікував статтю, в якій говорилося: «Генерувальні кристали — це явище ненове, позаяк ще в 1906 році їх вивчали відомі вчені, але лише нещодавно російському інженеру м-ру О. В. Лосєву вдалося знайти їм цікаве застосування. Створення апарату, за допомогою якого можуть проводитися коливання, генератором яких виступає кристал, здається досить простим і має дуже зацікавити наших читачів» [12].

Історія Лосєва показує якнайкраще структурну проблему планової системи, бо саме через неї вчений втратив шанс на нормальне життя, а держава програла гонку в електроніці.

З якими проблемами зіткнувся Лосєв (на основі дослідження Лоуренса Грехема):

1. Тавро за «дворянське походження»; плюс, його батько був офіцером царської армії.

2. Для того, щоб посісти місце в науково-дослідному інституті та проводити свої дослідження, Лосєву не вистачало банальних папірців, тобто система взагалі не зважала на його дослідження, які вже були відомі у США:

У радянській Росії в той час існував свій академічний науковий естеблішмент, деякі з дослідницьких баз були дуже хорошими. Але у Лосєва за плечима не було ні університетського диплома, ані наукових ступенів (Провідний російський фізик Абрам Йоффе пізніше домігся присудження йому, по суті, почесного наукового ступеня, але це сталося тільки в 1938 році й цього було недостатньо, щоб Лосєв міг обійняти посаду, якої він заслуговував.) Коли Лосєв був змушений залишити роботу в інституті, він влаштувався в один з медичних закладів, де його наукові дослідження нікого не цікавили [13].

3. Радянські дослідні інститути не були прив’язані до конкретної виробничої бази. Що, до речі, частково підтверджує аргумент Джо Берлінера, який виділив цю структурну проблему економіки СРСР. В результаті, навіть, здавалося б, така прогресивна людина як Абрам Йоффе (мав неоднозначну роль у смерті Лосєва) по суті займався лише теоретичною базою і нічого не міг дати економіці:

Ленінградський фізтех був колискою порядку десятка таких інститутів. У них займалися якісними теоретичними дослідженнями, але вчені, що працювали там, не організували жодного комерційного підприємства, яке було б успішним на міжнародному ринку. Радянський режим цінував Йоффе як вченого (він був лауреатом Сталінської премії), але його постійно супроводжувала прихована критика за те, що зі стін його лабораторій виходило вкрай мало прикладних розробок, не рахуючи деяких військових проєктів, технологій, що мали комерційну значущість на світовому ринку [14].

Таким чином, навіть якби Лосєв потрапив до інституту, вище теоретичних досліджень його нічого не чекало. Хоча цікавий той факт, що сам Лосєв під час НЕП (нова економічна політика, коли в СРСР до кінця 20-х існували елементи ринкової системи) організував власну фірму і досить успішно створював і продавав радіоприймачі. Однак Сталін згорнув НЕП і, як наслідок, Лосєв втратив роботу і майже до кінця свого життя жив у злиднях. Про що казати, коли найвидатніший розум XX століття значний час проживав під сходами на горищі [15]!

Відтак, приклад Лосева показує:

  • концентрація всіх ресурсів в руках бюрократії призвела до того, що система ігнорувала справжні таланти; 
  • система не була здатна помітити Лосєва, бо спиралась, хоча й на зрозумілу ієрархію (наукові ступені тощо), але величезна кількість видатних науковців нею не володіли;
  • ліквідація елементів ринкової системи позбавила таланти інструменту самореалізації;
  • всі патенти Лосева знаходились в руках держави, яка нічого з ними не робила. В умовах ринкової системи, як правильно зазначив Лоуренс Грехем, у Лосєва були б шанси на успіх або вибір що робити далі, в СРСР же цього не було:

На Заході двома найбільш можливими варіантами були б приватна компанія або наукова лабораторія, можливо, в якомусь університеті. Лосєву обидві ці можливості були недоступні. Він більше не міг продавати свої радіоприймачі, до 1930-х років в Радянському Союзі вже не існувало приватного промислового сектора. Авторські свідоцтва (часто звані «патентами»), які Лосєв отримав в СРСР на свої винаходи, не забезпечували йому монопольного права з точки зору їхнього можливого комерційного використання [16].

Історія радянського інтернету не менш трагічна, бо тут знову свою роль зіграла неповоротка система. Варто ще раз зафіксувати ключові різницю між ринком та планом: на ринку ресурси розподіляють без генерального контролю, тобто Ви вільно можете знайти все необхідне для реалізації свого задуму. В плановій системі для цього треба, щоб зійшлись зірки у Вашому підприємстві, Держплані та Політбюро.

Ідею радянського інтернету подав Анатолій Китов. Американський дослідник Бенджамін Пітерс писав:

Наскільки я можу вважати, першим, хто запропонував масштабну комп’ютерну мережу для цивільного використання, був перший радянський кібернетик А. І. Китов. Син офіцера білої армії, який уникнув розстрілу після революції [17].

Сам А. І. Китов показав своїм прикладом, що означає відома фраза «инициатива наказуема». За іронією долі, його внесок в науку також помітили у США, зокрема, його стаття мала позитивні рецензії у журналі Operations Research в 1963 році.

Суть ідеї полягала в тому, що Китов запропонував використовувати ЕОМ (перші комп’ютери), які знаходились на балансі Міністерства оборони, у цивільних цілях. Зокрема, для обміну даними між підприємствами та для вдосконалення планового господарства. В перспективі було можливе створення способів для обміну не тільки статистичною інформацією, але й знаннями. 

На диво, уряд спочатку наче схвалив цю ідею та провів збори, але потім просто виключив Китова з лав КПРС та позбавив посади. Науковці різного ступеня ідеологічності все ще б’ються за причини такого рішення бюрократії, але можна сказати однозначно: від обмеженого кола партійців залежало забагато. Як і у випадку з Лосєвим, ідея Китова могла б віднайти своє місце на ринку, але в СРСР його просто не існувало, відповідно, Китов провів другу половину свого активного наукового життя на кафедрі у ВНЗ. Шанс увійти першими в технологічну еру був нездарно змарнований.

Додам, що згодом від академіка Глушкова з’явилася концепція ЗДАС, яка реалізувала ідеї Китова, але радянська машина вкотре показала свою проблемну сторону. Загалом, зацікавленість проєктом Глушкова була частково (а може й значною мірою) заснована на банальних вістях, що в США працює система APRANET, а значить і СРСР потрібен такий аналог. Проте навіть у, здавалося б, очевидних для системи цілях, коли вона повинна єднатись, в реальності її роздирали зсередини чвари відомств. От що пише Пітерс стосовно боротьби за ще нестворену систему ЗДАС:

Цей проєкт призвів до відродження протистояння довкола того, чия адміністрація могла б краще за все контролювати розвиток та управління потоками фінансування, які йшли б разом з ним. До початку 1970 року ЦСУ (центр статистики) В. Старовського та Міністерство фінансів В. Гарбузова почали боротись за посаду, щоб очолити управління проєктом ЗДАС. Ці два могутні міністерства почали боротись не тільки за проєкт, але й один проти одного [18].

Попри те, що від самої ідеї повністю не відмовились, її усунення на другий план пояснили високою вартістю проєкту — 20 млрд руб. Хоча при цьому СРСР реалізовував космічного за витратами масштабу проєкти, які не принесли взагалі нічого, і ось чому — ЗДАС не мав такого «вау-ефекту» як космічна ракета. До речі, саме цей ефект є одною з причин, чому тоталітарні режими так полюбляють будувати такі мегапроєкти (не були реалізовані):

Мега-споруди Третій Рейх та СРСР

Висновок. Радянська система мала за ціль прибрати так звані фактори “провалу ринку”, але в результаті породила неефективну систему. Централізований контроль ресурсів, який сприймався як благо, ефективно себе показував лише у планах ГОЕЛРО, розвитку ВПК та космічної програми. В усіх інших галузях можна констатувати повну стагнацію вже у 70-ті роки. Одну з ключових причин цієї стагнації можемо знайти в аргументах Берлінера та Алена, які звертають увагу на перекачку кращих кадрів у ВПК та відрив науково-дослідних інститутів від виробництв (звісно, це не всі причини, але на мій погляд одні з головних). Тотальна незацікавленість учасників планової системи інноваціями та банальна гризня всередині апарату не створювала умов для планомірного виправлення наявних проблем.

Чи могла все-таки планова система працювати ефективно? Скоріш за все, ідеологи самі не знали відповідь на це питання. Щобільше, вся ідея комунізму та ряднської економіки зводилась до того, що для них потрібна людина нового типу. Саме тому наприкінці свого життя В. І. Ленін розчаровано констатував:

«Доктор исторических наук В. Сироткин в статье «Уроки НЭПа» приводит запись секретарями Ленина в конце 1923 года таких его слов: «Конечно, мы провалились. Мы думали осуществить новое коммунистическое общество по щучьему велению. Между тем, это вопрос десятилетий и поколений. Чтобы партия не потеряла душу, веру и волю к борьбе, мы должны изображать перед ней возврат к меновой экономике… как некоторое временное отступление, но для себя мы должны ясно видеть, что попытка не удалась, что так вдруг переменить психологию людей, навыки их вековой жизни нельзя» [19].

СРСР зазнав краху і наслідки цього падіння все ще будуть відчутні для нас, якщо не розпочати справжні зміни. В наступній, вже фінальній статті ми поговоримо про Михайла Сергійовича Горбачова, який з усією своєю неоднозначністю зробив найбільший внесок у мир в Європі та по праву володіє Нобелівською премією миру. 

Радянський комунізм vs Американський капіталізм, хто переміг?: Скоро.

Джерела:

1. Benjamin Peters. How Not to Network a Nation: The Uneasy History of the Soviet Internet. MIT Press. 2016.

2. Роберт. С. Ален. От фермы к фабрике. С. 270-271

3. П. Грегори. Ю. Ольсевич. Плановая система в ретроспективе. 2000. C. 50

4. Там же. C. 18-19

5. Роберт. С. Ален. От фермы к фабрике. С. 277

6. Там же. С. 276

7. Там же. С. 271

8. П. Грегори. Ю. Ольсевич. Плановая система в ретроспективе. 2000. C. 17

9. Роберт. С. Ален. От фермы к фабрике. С. 273

10. Там же. С. 268

11. Г.И. Ханин. Экономическая история России в Новейшее время.

12. Лорен Грэхэм. Сможет ли Россия конкурировать. C. 61

13. Там же. С. 63

14. Там же. С.64

15. Там же. С. 62

16. Там же. С. 62

17. Benjamin Peters. How Not to Network a Nation: The Uneasy History of the Soviet Internet. MIT Press. 2016. P. 96-97

18. Там же. P. 175

19. О.М. Юнь. Планирование. Уроки истории и перспективы. 2014. С. 333

Поділитись: