КНР та Індія надзвичайно схожі країни. У них велике населення та територія і обидві полюбляють соціалізм. Тож не дивно, що довгий час ці країни мали не тільки бідне населення, але й значні проблеми в структурі економіки.
Це той випадок, коли величезний внутрішній ринок просто не використовувався національною економікою через тотальну бюрократизацію та фактичну заборону на приватну ініціативу.
Для комуністичного режиму бюрократизація є основою, а планова система – єдиним шляхом для функціонування економіки. Тож не дивно, що КНР швидко зробила старт за допомогою СРСР і так само швидко застрягла на місці.
Індія хоч і не мала такого довгого співтовариства з СРСР, але в силу своєї національної особливості полюбила соціалістів, які, керуючись марксистськими ідеями, будували “соціальну” державу.
Навіть сьогодні, коли обидві країни почали робити рухи в сторону «ринкового» соціалізму, вони все ще залишаються країнами, де господарює чиновник. Тож не дивно, що їх формально «ринкові» відносини мають величезну кількість дисбалансів.
Однак в цій статті поговоримо про те, як так вийшло, що навіть в соціалістичних країнах є свої «лідери економічного зростання».
Примітка: Стаття написана на основі дослідження Павла Козуб «Чому Китай обігнав Індію» (стаття була опублікована в книзі “Загадки економічного зростання”).
Шлях КНР
Шляхом до початку змін можна вважати момент розриву відносин між Мао і Хрущовим. Саме тоді у керівництва КНР з’явилась думка, що варто щось змінювати.
Правда першим кроком після цього була спроба побудувати китайський комунізм, і тільки після його провалу відбувся розворот. Приводом став той факт, що кожна нова п’ятирічка була гіршою за попередню, а сама китайська економіка все сильніше стагнувала.
Перше, на що звернули увагу китайці, – відсутність стимулів у економічних агентів. Правда тут варто вказати, що це розуміння було лише наполовину, бо ніяких глибоких трансформаційних процесів в КНР не відбулося.
На початку свого експерименту у 1977 році влада вибрала провінцію Феньянь, де селянам надали землю в довгострокову оренду в цілях підвищення ефективності та насичення ринку товарами. Головною ідею було те, що селянам дозволили продавати на вільному ринку свої товари, якщо вони виконали норми плану.
До речі в СРСР теж намагалися ще в 60-ті ввести стимули для розвитку економіки, але будь-яку ініціативу було зведено нанівець вже в 70-х, консервативною частиною партійної номенклатури. Причому примітивність КПРС навіть перевершила себе. Знаючи про проблеми агропромислового комплексу, держава продовжувала ігнорувати необхідність введення ринку хоча б на селі.
В КНР навпаки, після перших результатів від реформи, на офіційному рівні впровадили досвід провінції Феньянь по всій державі. Вже у 1983 році 93% сільськогосподарських земель були видані в оренду. Така політика призвела до подолання кризи продовольства та підвищила продуктивність праці.
Паралельно в КНР впроваджували підприємницьку ініціативу шляхом надання можливостей створювати приватні фірми (далі — TVE), в яких в 1990 році працювало вже 100 млн. людей. Ці підприємства виробляли продукцію і постачати її на ринок. Правда, форма умовної власності цих підприємств в кожній провінції була своя. В одній вони були консеційні (умовно приватні власники і держава), в іншій тільки державні і умовно приватні. До речі, саме така незрозуміла форма власності призвела до того, що після буму почалася стагнація, і уряд задіяв інструмент приватизації.
Проте ефект від цих реформ був суттєвий:
- умовно приватні TVE ставали більш конкурентоздатними, ніж державні підприємства, що створювало тиск на комуністичну партію і стимулювало її продовжити реформи;
- зростання доходів сільського населення створило ринок для продажу промислових товарів;
- розпочалася масова урбанізація.
Нижче виділено червоним зростання ВВП з моменту початку реформ:
В 1998 році в Китай повертається приватна власність, а разом з нею розпочинається приватизація компаній. Впровадження капіталістичних стандартів суттєво збільшили прибутковість компаній, і місцеві органи влади зацікавилися тим, щоб якомога швидше завершити приватизацію.
Примітка: Важливо зазначити, що приватизація в Україні проходила без етапу становлення підприємств в ринковій економіці, як це було в КНР. Де за 10–20 років TVE стали працювати за ринковими принципами й сформували свої перші капітали. Приватизація державних підприємств в КНР розпочалася після того, як половина ВВП вже була сформована приватною ініціативою. Український уряд у свою чергу не проводив поступового переходу, а просто займався мародерством (тотальний розпродаж для розпилу підприємств).
Дивлячись на успіх TVE, комуністи не могли відмовитись від ідеї абсолютного контролю, тож в цілях експерименту спробували запровадити систему стимулів для державних підприємств, зокрема надавати премії та надбавки колективам і менеджменту. Однак, як зазначає Павло Козуб, це не дало результату:
До виплати податків на одиницю капіталу на держпідприємстві впала з 24.2% у 1978 до 12.4% у 1990 році. Частково це стало наслідком підвищення конкуренції зі сторони приватних підприємств.
Тим не менш, незважаючи на такий провал, не всі державні підприємства були розпродані і найбільші з них залишились в державній власності.
Важлива примітка: У майбутньому саме державні підприємства можуть стати причиною вже китайської економічної кризи, бо аудитори (PWC у 2019 році) зазначали про 1.5 трлн. доларів поганих боргів в китайській банківській системі, з яких як мінімум половина належить саме державним корпораціям.
Небажання китайської бюрократії відмовлятись від влади призвело до змін у підходах до приватизації: продають приватному власнику частину компанії, а контрольний пакет залишають собі. Таким чином вони сподівалися, що приватна ініціатива зможе бути в синергії з державними чиновниками. Однак в результаті експеримент з 1000 підприємствами провалився, і вони так і не змогли стати прибутковими. Головна причина була в тому, що чиновники на місцях не давали можливості приватним власникам покращувати ефективність компаній.
Проблеми були також і в банківському секторі, зокрема спроба все ж дати доступ до кредитних ресурсів всім суб’єктам економіки провалилась. Павло Козуб пише:
Державним підприємствам було легко отримувати кредити, навіть якщо вони не могли з ними розплатитися. При цьому китайські банки мали труднощі з кредитуванням приватних компаній, не тільки через постійне втручання уряду, але і через слабо розвинену систему інформації по кредитах (бюро кредитних історій і т.п.)
Тим не менш, навіть в таких умовах КНР все ж вдалося вийти з кола безкомпромісного комунізму. Проте залишки старої системи дадуть про себе знати так само потужно, як і в СРСР, модель якого вони все ще сповідують.
Індія або схожість з КНР
У розділі вище ми розглянули, якими методами користувався Китай, щоб трансформувати свою неефективну планову економіку в ринкову. Основним інструментом був поступовий запуск вільного ринку через маленькі підприємства.
Індія у свою чергу пішла іншим шляхом, а саме ігноруванням того факту, що економіка потребує змін. Цікаво, що Індія та Китай водночас дуже схожі і дуже різні. Зокрема можна виділити такі цікаві особливості:
- економіки в статусі emerging markets зі схожими проблемами державного апарату;
- демографічний дисбаланс. В Китаї та Індії менше дівчат, бо багато людей позбавлялися їх заради хлопчиків. Вважалось, що від чоловіка більше користі для родини (людожерська практика);
- Індія та Китай отримали незалежність майже в один час. Китай був незалежним, але через революцію будував все з нуля.
- в Індії 22 (+англійська) державні мови, в Китаї одна державна і декілька десятків мов, які закріплені за автономними регіонами.
Причини відсталості індійської економіки або чиновник – Повелитель
Деградація індійської економіки розпочалася з моменту, як чиновники отримали абсолютну владу. В 70-ті та 80-ті роки в Індії діяли суттєві обмеження в індустріях та надмірне регулювання, і держава не квапилася це скасовувати. Лише в 90-ті роки влада скасувала жорстке регулювання приватного сектору, але не позбавились державних підприємств та впливу бюрократії. Павло Козуб звертає увагу:
Хоч в Індії і не було тотальної націоналізації, як в Китаї, але в цій країні до другої половини 90-х років у всіх промислових індустріях продовжували домінувати квазі-приватні й державні підприємства.
Простими словами, Індія створювала не ринок, а бюрократичну економіку, в якій чиновники контролюють підприємства. Фактично просувалась тотальна корупція та неефективність, і як наслідок – стагнація та уповільнення росту ВВП.
Бюрократія довго опиралася, щоб не позбавитись статусу власника підприємства. І тому навіть тоді, коли була проголошена приватизація, за даними дослідника Kaur S. тільки 3% підприємств були приватизовані (іноземців пустили на ринок в 1998 році).
Варто зазначити, що промисловість Індії в порівнянні з Україною в 90-ті була настільки відсталою, що могла існувати в рамках виключно обмеженої конкуренції. На думку Павла Козуби, саме блокування приватизації стало одною з причин провальних економічних результатів:
Блокування приватизації в Індії стало причиною повільного економічного зростання на фоні Китаю. В розрахунку ефективності (доданої вартості) на одну особу: в приватному та державному секторі відповідно 10400 доларів до 5400 доларів.
Тобто ми бачимо, що навіть беручи до уваги відсталість індійського промислового комплексу і загалом низьку кваліфікацію, приватний сектор все одно у два рази обходив державні компанії.
Рівень деградації всієї індійської економіки особливо яскраво демонструє той факт, що до 1997 року ціни на сільськогосподарську та промислову продукцію регулювалися урядом. Влада ігнорувала той факт, що регулювання цін призводить не тільки до падіння ефективності підприємств, але відбувається й загальна стагнація в цих секторах.
Такі сліпі дії призводили до блокування розвитку бізнесу, і тому в цій системі виживали лише чиновницькі компанії.
Цікаво, що бюрократична машина Індії знаходила можливості витрясти додаткові гроші з бізнесу шляхом створення примітивних ліцензій:
У 2002 році кожна фірма з кількістю персоналу у 100 людей, була зобов’язана пройти через важкий процес отримання великої кількості дозволів, якщо хотіла звільнити працівника або припинити свою діяльність.
Можна сказати, що індійські можновладці – абсолютні чемпіони в створенні найабсурднішої системи дозволів. Якось навіть дивно, що вони не додумалися створити податок або дозвіл на повітря.
Обмеженість чиновників призводила до ігнорування ними світового тренду на спрощення регуляторних процедур навколо зовнішньої торгівлі. Вони спеціально створювали списки товарів, які можна було експортувати. Тобто, уявіть собі ситуацію – Ви підприємець і щоб оформити угоду з іноземною компанією, змушені іти до держоргану і шукати серед купи паперів свій товар. А якщо його там нема, то відповідно і експортувати Ви його не маєте права (дещо схожа система була в 90-ті в Україні).
Гадаю, що далі продовжувати нема сенсу, бо можна ще дізнатись про те, як бюрократи намагалися залізти в гаманці людей і диктувати їм, в якій валюті зберігати свої заощадження. Як зазначає Павло Козуба: «В Індії люди не могли зберігати валюту для своїх потреб».
Фактично Індія може лише подякувати своїм чиновникам за таку щільну та міцну опіку, що призвела її до статусу бідної країни з дуже сумнівними перспективами.
Висновок: Бюрократизація економіки завжди призводить до негативних наслідків. Простими словами, не можна передавати державі функції, що виходять за рамки ідеї її створення, а саме – захисту від зовнішньої агресії та дотримання правопорядку на вулиці.
