Економічне диво Тайваню

Read More

Konkretyka розглянула вже багато прикладів країн, яким вдалося подолати прірву третього світу і потрапити у перший.

Їх успіх відбувся не сам по собі, а завдяки діям США та свідомості місцевої еліти, яка розуміла, що держава може відбутися лише тоді, коли її економіка стане сильною. Саме тому всі уряди країн економічного дива планомірно будували умови для бізнесу.

«Азійським тиграм» по справжньому пощастило, що замість примітивних диктаторів та скочування у соціалізм, їх авторитарні лідери мали все ж розуміння, як існує світ і де він буде завтра.

Простими словами, поки в Україні у 90-х нищили електроніку та інші паростки здорової економіки в інших державах не просто її розвивали, а вже створювали свої технології.

У країнах лідерах світової економіки більш ніж 75-80% зростання ВВП приходиться на долю інноваційних наукоємних товарів та технологій – це основа, яка формує принципово іншу несировинну модель економіки – “економіку знань» [1]. 

Саме економіку знань та технологій будували в Азії, бо їм було зрозуміло, що чим довший у Вас промисловий ланцюг, тим більше ВВП держави.

Китайська республіка – made in USA

Невелика історична “справка”, як Вам відомо після Другої світової війни в Китаї сталася громадянська війна.

Одна зі сторін це КНР при підтримці СРСР, а друга сторона це Китайська республіка на чолі Чан Кайши, якого підтримував Захід. 

Після досить важких битв верх узяла КНР, але Чан Кайши відступив на острів Тайвань і заявив, що звідти продовжить війну.

 Зі свого боку США розуміючи, що Китайська республіка може знадобитись у війні проти Комуністичного блоку, ввела свій флот між Тайванем та материковим Китаєм.

В результаті, КНР зупинилось, але не визнало Тайвань, а СРСР ще не був готовий активно діяти проти США, тому з’явився свого роду статус – кво. КНР проголосило себе єдиним «тру» Китаєм, а Тайвань задовольнився захистом США.

З того моменту і розпочалась активна американська підтримка плацдарму та політичного важеля проти КНР та СРСР (нагадаю альянс двох комуністичних держав розпався після смерті Сталіна).

От що зазначили Robert E. Baldwin та Douglas Nelson у своїй роботі про умови в яких опинився Тайвань:

для протидії цій агресії, американський уряд направив сили на боротьбу в Кореї та віддав наказ сьомому флоту США патрулювати Тайванську протоку, щоб захистити Тайвань від вторгнення Червоного Китаю. Великомасштабна програма військової та економічної допомоги Тайваню була також розпочата у другій половині 1950 року [2].

Для протидії китайському/радянському впливу на Тайвань, США моментально запровадили торгові преференції для азійських та європейських держав:

частиною стратегії США, щодо зміцнення не комуністичних країн була участь в переговорах із лібералізації торгівлі… Тайвань та інші країни, що розвиваються, отримали легкий доступ до ринків США без необхідності відкривати свої власні ринки. Починаючи з 1976 року, країнам, що розвиваються, в Сполучених Штатах також надавався безмитний режим стосовно багатьох промислових товарів  [3].

Варто зазначити, що тільки у 1988 році для Тайваню та інших нерозвинених країн США припинили практику нульового мита. Але, по суті, 30-річне стимулювання їхніх економік (часто за кошт американської економіки, зокрема, Японія знищила своїм імпортом автопром та електроніку США) надало їм достатню базу, щоб стати самостійними.

Ще одним важливим пунктом для допомоги Тайваню була пряма фінансова допомога, яку США використовували в Азії постійно (Японія, Корея та Ізраїль):

У період з 1951 до 1965 року допомога США склала близько 1,5 млрд. доларів США, причому понад 24% від цієї суми припадало на перші роки 1951-1954 років. Протягом 1950-х і початку 1960-х років допомога США становила в середньому близько 80-100 мільйонів доларів США на рік [4].

Якщо перерахувати ці гроші з урахуванням інфляції, то ми маємо 938 млн. доларів на рік при 10-мільйонному населенні. Зазначу, що Україна з 38-мільйонним населенням (точна кількість населення не відома) отримувала 300-500 млн. протягом останніх декількох років для військових потреб.

Фактично, Тайвань та інші країни «економічного дива» (Японія, Корея і т.п.) є чудовим прикладом, як діяли США, коли відчували реальну загрозу своїм інтересам.

Звісно, фінансова допомога не є головним рецептом, але вона дуже спрощує завдання, бо коли шлунок не голодний, голова краще думає.

На фоні цього також варто зазначити, що якщо хтось очікує масштабної допомоги Україні, то це явна утопія, бо РФ не СРСР, тобто не несе справжньої загрози для США.

Що робив Тайвань для подолання відсталості?

Тайвань на чолі Чан Кайши повністю усвідомлював, що зона вільної торгівлі це звісно хороший інструмент для економіки, але цього не достатньо щоб досягти успіху та позбавитись статусу – третього світу.

В цьому контексті одразу згадується Україна, яка чомусь у 2013-14 році повірила, що «Асоціація з ЄС» призведе до економічного зростання автоматично. 

Звісно, частково товарам з України був спрощений доступ в ЄС (хоча ліцензування, сертифікація і тп. звісно залишились), але наша держава не створювала наукомістких товарів та умов для бізнесу, щоб той продавав дійсно технологічні товари. Відповідно важко сказати, що саме Україна отримала більше вигоди від «Асоціації» (+ безвіз спростив доступ нашої робочої сили на ринок ЄС) ніж ЄС…

Повертаючись до Тайваню, там все ж розуміли, що не тільки сприятливі зовнішні умови створюють ВВП, але й структура експорту. В роботі про економічні дива, яку Ви можете знайти в розділі «Публікації» на сайті, я вже зазначав, що країни з маленьким чи бідним внутрішнім ринком, можуть досягнути успіху лише в експортноорієнтованій моделі.

Вона дає одну очевидну перевагу, зарахунок іноземних споживачів компанії можуть отримувати не тільки великі доходи, але й доступи до нових технологій та «знань».

Зазначу, що як і в Сінгапурі Лі Куан Ю, так і Чан Кайши самостійно формували еліти та застосовували більше приватні практики в управлінні державою. Простими словами, Тайвань та Сінгапур і частково Ізраїль були стартапами своїх лідерів.

Що робив Тайвань для запуску підприємницької ініціативи:

  • сформував державні інститути, які виступали координаторами у розвитку технологічних галузей.

Дуже важлива примітка: Коли ми дивимось на практики «державної участі» у залученні іноземних технічних спеціалістів до спеціальних рад, це не означає, що те саме ми можемо зробити в Україні і будемо мати такий же ефект. Бо Україна вже сформована, як олігархічно-бюрократична система, відповідно подібні заходи у нас не спрацюють (що і довели реформи 2014-2016 років).

  • залучення спеціалістів китайського походження до Тайваню. 

Про цей фактор так зазначають і дослідники успіху Тайваню:

министры Ли Годин и Сунь Юньсюань приглашали тайваньских и китайских эмигрантов из США для оказания консультационной помощи в вопросах планирования научно-технологического развития, а также на исполнительные должности в исследовательских организациях (например, в Академии Синика) и государственно-частных корпорациях (самый яркий пример – корпорация TSMC)[5].

Лі Годін в свою чергу зазначала, що Чан Кайши всіляко підтримував прагматичний підхід до тайванської економіки:

«Технократы пользовались доверием Чан Кайши и Цзян Цзинго, а их инициативы находили поддержку в правящих кругах США» [6].

Маючи повну підтримку уряду, технократи створили комісію на чолі з експертами, які за аналогічним сінгапурським підходом (Ради економічної допомоги Сінгапуру), виявляли проблеми бізнесу. 

В результаті у 1980 році було проведено дослідження, результати якого показали, що більшість підприємств на Тайвані є занадто маленькими (відповідно не мали грошей на власні розробки), щоб проводити самостійні дослідження і розробки.

Спираючись на цей висновок, комісія в Тайвані, почала широко застосовуватися стратегію проведення досліджень і розробок в Інституті індустріально-технологічних досліджень (концесія вчених та іноземних компаній) з подальшою передачею технологій малим і середнім підприємствам Тайваню.

Такий підхід дуже нагадує методи Сінгапуру та Японії, які вирощували власні великі компанії, щоб економіка могла спиратись на національний капітал (тобто, доходи компанії, як правило витрачаються в середині країни). Це ще одна відмінність від українського підходу, який спирається на іноземний капітал.

Ціллю такого втручання в економіку було насамперед стимулювання тайванського бізнесу, тобто даючи доступ до технологій Чан Кайши розраховував, що це запустить економіку. Зі свого боку США активно підтримували цей напрям:

«эффективное поощрение частного предпринимательства стало ключом к успеху американской помощи на Тайване» [7].

Для активної інтеграції технологій, а по суті формування висококваліфікованої робочої сили уряд почав створювати умовні кооперативні підприємства з приватними американськими компаніями (під повним патронатом США).

В результаті до Тайваню прийшла така компанія, як Radio Corporation of America, яка почала запрошувати на стажування в США тайванських інженерів, а згодом і сама відкрила своє виробництво на Тайвані.

У період з 1970 по 1992 рік RCA в епоху тайванського економічного дива і розквіту тайванського виробництва створює тисячі робочих місць на Тайвані. Масштаб входу RCA на ринок праці Тайваню вважався символом сучасності, прогресу та економічного розвитку. З цього моменту, напис «Зроблено в Тайвані» набув іншого виміру.

На Тайвані RCA виробляла телевізійні компоненти, материнські плати та інші електронні продукти. Цікавий факт, але саме це стало поштовхом для розвитку компанії ASUS, яка по суті сьогодні займає провідні позиції на ринку комплектуючих та ігрових гаджетів.

Однак, була й інша сторона RCA, а саме нелюдські умови роботи:

Проте, в результаті ціна, яку заплатили працівники RCA, була занадто великою для їх здоров’я. Крім 78 смертей, викликаних отруєнням, 237 з 529 робочих захворіли на рак. Зокрема, на заводі RCA було зайнято багато жінок, тому що азійські робітниці через свої маленькі руки та обережність, розглядалися як відповідні до стандартів виробництва чутливих електронних компонентів. З того часу багато працівниць страждали від раку молочної залози та навіть викиднів [8]. 

Як ми бачимо, ціна економічних перетворень надзвичайно висока, бо коли іноземні компанії приходять на іноземні ринки, то їх інтерес передусім економія на виробництві, що в результаті переростає в експлуатацію робочої сили та системне порушення правил безпеки.

Для прикладу наведу історію з українського заводу німецької компанії Кромберг енд Шуберт:

https://p-p.com.ua/news/nelyudski-umovy-pratsi-ta-tsilkovyta-sekretnist-shcho-prykhovue-lutskyi-zavod-kromberg-end-shubert/

Звісно, існує практика високих стандартів іноземних компаній, які відкривають свої виробництва в інших державах, але точної статистики, який відсоток таких компаній немає. Тому, якщо в державі відсутні базові правила, щодо умов праці, то населення будуть експлуатувати, як іноземні так і національні компанії.

Як Тайвань залучав інвестиції та стимулював бізнес? 

Фіскальні стимули та лояльне робоче законодавство до бізнесу (часто мало експлуатаційні засади, як на минулому прикладі з компанією RCA) – це давно типічний набір заходів для залучення іноземних інвестицій у ХХ столітті.

Він був досконально протестований, як в Сінгапурі, Японії так і Кореї (були розглянуті на каналі), тому не дивно, що Тайвань також перейняв цю практику.

По аналогії з законом «про піонерні підприємства» в Сінгапурі на Тайвані до 1980 року діяли стратегії по розвитку імпортозаміщення (власні розробки) та стимулювання експорту.

Уряд Тайваню застосовував цікаву практику, зокрема іноземні інвестори могли користуватися всіма видами пільг, якщо вони виробляли товари, як для внутрішнього ринку так і на експорт. Зокрема їм були доступні такі заходи допомоги: податкові пільги, експортні кредити, нульове мито на сировину та устаткування і тп.

Крім того, оскільки головним завданням національної податкової політики було стимулювання інвестицій, окрім низьких ставок корпоративного податку були надані дуже великі податкові пільги (канікули і тп). Найвища гранична ставка податку на доходи корпорацій залишалася на рівні 25 відсотків протягом більшої частини років після 1956 року, за винятком 1974-85 рр.

Навіть у 1989 році Тайвань мав найнижчий податок на прибуток для компаній серед розвинених країн сусідів. Зокрема навіть у Сінгапурі ставка сягала 32%, при цьому на Тайвані була 25%. Однак, Сінгапур надавав до 10 років податкових канікул (залежно від виробництва), а Тайвань до 5 років [9].

Jao, Y. C. у своїй роботі виділяв стратегії тайванського уряду:

Стимулювання експорту – приймало форму податкових пільг на сировину, валютні пільги для імпорту основних ресурсів (аналогічне нульове мито на сировину є у Сінгапуру), недорогі експортні кредити приватному сектору. Заохочення іноземних інвестицій і створення експортно-переробних зон – у 1960 році був прийнятий новий закон про інвестиції, покликаний стимулювати прямі інвестиції іноземного та зарубіжного китайського капіталу за допомогою податкових пільг. Зони експортної обробки (EPZ) були створені спочатку в порту Гаошунг, потім в Наньцзе і Тайчжуні, щоб забезпечити дешеву землю і інфраструктурні об’єкти, а також податкові пільги для схвалених експортних галузей з мінімальним бюрократизмом. СЕЗ були особливо ефективні в залученні багатонаціональних корпорацій, що володіють маркетинговими можливостями по всьому світу, і китайських підприємців, які перебувають за морем, що шукають стабільних і сприятливий інвестиційний клімат [10].

Цей приклад в котре демонструє, що саме фіскальні методи та дерегуляція є ключовими сторонами для успіху економіки. Простими словами, підприємницька ініціатива не з’явиться сама по собі, для неї повинні бути створені умови.

Результатом всіх цих стимулів стало стрімке зростання економіки Тайваню і найголовніше на сьогодні найтехнологічніші підприємства, які створюють (не проектують) процесори, які запускають ваш телефон зроблені, як правило саме на Тайвані.

ВВП на душу населення Тайвань

Висновок. Чому економічне дивно на Тайвані відбулося:

  • унікальний випадок «Азійських тигрів» це побудова держави на принципі приватної компанії. Звісно, зараз Тайвань, Корея і десь чатково Сінгапур вже далеко не ті, ким вони були в добу свого старту, але вони змогли скористатись своїм унікальним шансом. Україна насамперед, в 1991, 2004 та 2014 завжди обирала бюрократів або олігархат не шукаючи йому альтернативи.
  • унікальний час, а саме міграція цілих заводів з Заходу в місця дешевої робочої сили та професійні уряди, які перетворювали цей потік у створення своїх капіталістичних компаній.
  • фіскальні та дерегуляторні стимули зіграли вирішальну роль, бо часто Тайвань навмисно понижував ставку корпоративного податку, щоб бути приваблівішим за той самий Сінгапур. Фактично “Азійські тигри” конкурували між собою умовами, надаючи бізнесу, не тільки логістичні та робочі рішення, але й фіскальні.
  • стоврення кращих умов для переїзду заводів, які підвищували кваліфікацію робочої сили насичуючи ринок Тайваню якісними робітникаии.

Проте у Тайваню, як і у Кореї все ж залишились проблеми і вони до сих пір є надздоганяючими країнами, а не лідерами. З цього приводу, хочеться навести цитату зі статті дослідника Іващенка:

Прагнення (прим. Кореї та Тайваню) домогтися швидкого економічного ефекту шляхом скупки ліцензій, нових технологій за кордоном, привело до ослаблення уваги до розвитку власної фундаментальної науки. Таке упущення в економічній політиці азійських тигрів призвело до феномену «відтоку мізків», коли вчені не знаходили застосування знань у своїй державі. Відставання азійських тигрів в галузі фундаментальних досліджень обумовлено також їх історичною бідністю, відсутністю традицій і наукових шкіл у фундаментальних науках. Яскравий приклад відтоку «інтелектуального капіталу» – Південна Корея. Так, на початку ХХІ ст. з країни виїхало у 2 рази більше вчених, програмістів, фінансистів, ніж в 90-і рр. Попри те, що рівень підготовки південнокорейських і сінгапурських учених росте, вони поки так і не заявили про себе самостійними, оригінальними дослідженнями та розробками світового рівня. Так, економіст В.Красільщіков зазначає, що Південна Корея поки знаходиться лише у порога клубу світових наукових держав. На відміну від азійських тигрів в розвинених державах (🇺🇸США, 🇯🇵Японія, ряд країн Західної Європи) існує не тільки високе виробництво і споживання, а й наявність інтелектуалів, які вміють «творити диво» [11].

Іващенко звертає увагу на цікавий аспект, бо та сама Корея витрачає суттєві кошти на власні розробки. Зокрема Samsung витрачає до 15 млрд. доларів на інноваційні розробки (рейтинг Ranking of the 20 companies with the highest spending on research and development in 2018). Тому сказати однозначно, що науковий потенціал Кореї або Тайваню не досяг рівня Заходу, не можна. Хоча варто погодитись, що відтік вчених з цих держав дійсно суттєвий.

Іващенко в статті додає ще одну цікаву особливість:

Суть в тому, що технологічність підприємств, що працюють на внутрішній ринок нижче, ніж експортні. Темпи зростання внутрішнього виробництва помітно відстають від нарощування експорту. Так, в Південній Кореї в 70-80-і рр. при темпах зростання ВНП 8-9%, виробництво, орієнтоване на внутрішній ринок, росло мінімальними темпами, а іноді навіть скорочувалася [12].

Цей факт ще раз підкреслює, що країні «Азійських тигрів» були повністю орієнтовані на іноземні ринки (в більшості на США та Захід), бо лише шляхом зростання експорту Тайвань, Корея, Японія і Сінгапур змогли досить швидко наростити своє ВВП. Відповідно уряд був змушений створювати найбільш сприятливі умови для ведення бізнесу на експорт.

Ключовий висновок історії Тайваню – умови для бізнесу є успіхом економіки.

Джерела:

1. О. Е. Иванова. Критическая оценка зарубежного опыта создания технопарковых структрур. 2018

2. Robert E. Baldwin and Douglas Nelson. The Political Economy of U.S.-Taiwanese Trade and Other International Economic Relations. Р.312

3. Robert E. Baldwin and Douglas Nelson. The Political Economy of U.S.-Taiwanese Trade and Other International Economic Relations. Р.313

4. The Effect of American Aid on the Immediate Post-War Taiwan Economy

5. Тройнина, Е. Ю. Влияние внешних факторов на научно-технологическую политику правительства Тайваня. Вестник Томск

6. Там же.

7. Jacoby. US Aid to Taiwan. P.62

8. Han-hsi Indy Liu. The RCA labor struggle and its legal challenges.

9. Ching-huei Chang and Peter W. H. Cheng. Tax Policy and Foreign Direct Investment in Taiwan  

10. Jao, Y. C. Trade and economic development in Taiwan.

11. Іващенко. Проблеми соціально-економічного розвитку нових індустріальних країн Південно-Східної Азії (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань) в 70-і рр. ХХ – початку ХХI ст.

12. Там же.

Поділитись: