Механізми промислової політики Сінгапуру

Read More

В цій статті спробуємо розглянути, якими механізмами користувався Сінгапур для створення своєї промислової політики. Особливо звернемо увагу на консультативну роль державних установ та податкові стимули для бізнесу.

Чотири стріли для формування промислової політики Сінгапуру

Перед розглядом детальніше, хочеться зазначити, що ефективність державних установ Сінгапуру пов’язана в першу чергу з унікальним випадком, де вся побудова структури держави залежала від волі однієї людини. Саме тому Сінгапур або Тайвань часто можна назвати компаніями зі своїми СЕО, ніж державами. 

1. Інституційний напрям або ефективність державних установ.

В умовах незалежності Сінгапуру, головну роль по залученню прямих іноземних інвестицій (ПІІ) виконувало Міністерство торгівлі та промисловості.

Такий підхід не був новий, бо бізнес в усі часи починає свої інвестиції в країну з кабінетів бюрократів, які зобов’язані зацікавити підприємців своїми умовами.

Подібна практика покладання відповідальності за залучення ПІІ існувала та існує в Японії, Республіці Корея та у Тайвані.

Міністерство було розбито на спеціальні підрозділи, які відповідали за конкретні напрями промислової політики.

Як приклад, можна привести Раду по економічному розвитку (РЕД), до обов’язків якої входило:

  • кредитування підприємств на пільгових умовах, придбання землі під 
  • будівництво промислових майданчиків і створення промислової інфраструктури [1].

Опрацювання проблематики економіки з боку РЕД вражає, як приклад, вони помітили, що місцеві підприємці відстають по рівню впровадження нових технологій.

Тому, РЕД протягом 1986-1994 років стимулювала обмін технологіями між іноземними та місцевими компаніями, «виплачуючи фінансове заохочення інженеру чи менеджеру іноземних компаній за те, що ті вибирали собі місцевих постачальників або допомагали їм»[2].

Як результат було створено 32 партнерських об’єднання за участю 180 підприємств,продуктивність праці зросла на 17% [3].

Ще одним важливим компонентом міністерства було агентство International Enterprise Singapore, яке займалося просуванням сінгапурських компаній на міжнародних ринках, що суттєво допомагало експорту.

Ефективність цих комісій можна рівняти не лише по статистичним даним, але і по поставленим цілям. Зокрема лідер Сінгапуру Лі Куан Ю завжди вимагав від своїх підлеглих чіткі результати від управління державним майном.

Лім Чін Бенг у своєму інтерв’ю зазначав, що Лі Куан Ю заявив: «Сінгапурські авіалінії створюються урядом не заради престижу, якщо вони не будуть приносити прибутків, я без вагань ліквідую їх»[4].

Для прозорості управління державним сектором економіки, всі компанії були  публічними, тобто кожен квартал викладали свою звітність від аудиторів та котувалися на сінгапурській біржі. Це ускладнювало бюрократам розкрадання активи державних компаній.

2. Фінансові інструменти

Сінгапур з моменту отримання незалежності заснував декілька державних фондів, які повинні були підвищувати кваліфікацію робітників та моніторити ринок праці. 

Зокрема були засновані такі фонди:

  • Національна рада по заробітній платі;
  • Національний фонд продуктивності;
  • Фонд розвитку підприємств;
  • Національний дослідницький фонд.

Фонди були покликані стимулювати підвищення кваліфікації робітників для залучення більш технологічних підприємств. Також вони підтримували малі та середні підприємства, надаючи їм пільгове фінансування.

Це були не декоративні структури, а з чіткими завданнями, які встановив їм їх СЕО Лі Куан Ю, вкотре хочу підкреслити така ефективність можлива була лише в Сінгапурі.

Фонди наразі мають суттєвий вплив на роботодавців та робітників, зокрема у 2008 році фонд по заробітній платі виступив з гаслом «Зберегти робочі місця, закласти основу майбутнього». В результаті, він рекомендував зменшити кількість робочих годин, заморозити зарплатні ставки та збільшити кількість днів у відпустках, щоб підприємства могли швидше пережити кризу[5].

Фонди мають авторитет серед бізнесу та працівників, тому такі рекомендації нікого не обурили. Взагалі така покірність народу Сінгапуру пов’язана з успішним правління Лі Куан Ю, який авторитарними методами усюди насаджував «культ ефективності».

Через особливу увагу Лі Куан Ю до побудови структури фондів, ефективність роботи державних установ є досить високою, вони майже завжди вчасно реагують на ризики для економіки Сінгапуру.

Тобто державні установи у випадку кризових явищ одразу відкривають фінансові програми допомоги та йдуть на консультації з бізнесом, щоб допомога була дійсно дієвою (елемент соціалізму, але це скоріш азіатський функціонал).

Така політика призводить до високих оцінок в рейтингу ефективності державних установ у рейтингу World Governance Indicators (WGI) від Світового банку:

Сінгапур входить в топ-10 країн, де уряд ефективно управляє ресурсами та економікою.

3. Фіскальні інструменти

Податкові стимули, пільги та зниження мит на ввіз сировини – це основні інструменти держави для стимулу розвитку технологічних індустрій.

Перші податкові пільги надавались в рамках закону “Про піонерні виробництва”(1959 рік). Він звільняв від податку на прибуток (терміном на 5 років) компанії, що отримали сертифікат підприємства-піонера.

Останнім часом пільговий податковий режим був введений відносно таких галузей, як суднобудування, фармацевтика, біомедичне виробництво і фінансові послуги [6].

Підтримка малого і середнього бізнесу також багато в чому спиралася на механізм фіскальних преференцій. Зокрема звільнення від податків, податкові знижки, відшкодування витрат на внески до Центрального фонду соціального забезпечення (типу наше ЄСВ) [7].

Як ми бачимо, фіскальна політика Сінгапуру стосовно промисловості, сектору послуг та малого і середнього бізнесу була дуже гнучкою, що у свою чергу виступало драйвером для розвитку та інвестицій.

4. Правові інструменти

В даному випадку інструменти спиралися на досить “антиробочу” політику, яка виходила із цитати Лі Куан Ю (її ми приводили в минулій статті), де він прямо сказав,що роботодавець має виключні права стосовно робітників.

Ця політика знаходить чітке відбивання в таких законах, як “Про виробничі відносини” (1966 р) і “Про зайнятість” (1968 г.), що давали більше повноважень роботодавцю, виключаючи з трудового договору такі пункти, як підвищення по службі, скорочення, звільнення.

Також законодавство давало можливість не підвищувати оплату праці та не обмежувати кількість робочих годин. В такому режимі держава прожила понад десять років, поки промисловість та сектор послуг не почав ставати на ноги.

Варто зазначити, що додатковим допоміжним фактором є статус правової держави (базовий принцип для цивілізації):

Чому Сінгапуру вдалося:

  • державні органи та еліти Сінгапуру були побудовані волею однієї людини через певний збіг обставин (до сих пір є інтрига, як буде жити Сінгапур далі після смерті свого ідеолога);
  • після отримання незалежності були одразу створені державні органи, які почали 
  • просувати сінгапурські товари на закордонних ринках;
  • державні фонди виступали для бізнесу не наглядовими органами, а заохочувальним та допоміжними;
  • Сінгапур застосовував практику податкового стимулу для нерозвинених індустрій;
  • Сінгапур стимулював кооперацію іноземних компаній та місцевих виробників для обміну технологіями.

Чи здатна Україна застосувати механізми Сінгапуру?

  • на папері, я вважаю, ми здатні написати все що завгодно, тому прийняття законів по створенню фондів і органів для допомоги бізнесу в наших умовах не призведе до результату;
  • наш бюджет витрачає 27% на обслуговування боргу та є ще цілі купи статей витрат на інші функції, що унеможливлює фіскальні стимули;
  • у 2015 році в Україні з’явився «Офіс з просування експорту», однак наскільки він може бути ефективним (недержавна організація), окрім консультаційної діяльності, поки відкрите питання;
  • Мінекономрозвитку повинен відповідати за розвиток експортного потенціалу України, але за всі роки незалежності не зміг збільшити в експорті долю технологічних товарів. Виникає питання, який тоді від нього сенс?
  • зараз модно згадувати про долю в експорті ІТ послуг, однак це сталося не завдяки діям уряду (про це поговоримо в іншій статті). 

Тому фактично за 27 років ми маємо нуль…

Джерела:

1. Lim Y. C. L. Singapore’s Success: The Myth of the Free Market Economy / Asian Survey. 1983. June. Vol. 23, № 6. P. 322

2. Доповідь ООН при Всесвітньому банку «Як зробити інвестиційний клімат комфортним для всіх» С. 176

3. Доповідь ООН при Всесвітньому банку «Як зробити інвестиційний клімат комфортним для всіх» С. 176

4. Інтерв’ю «Сінгапурська історія успіху» 12:35

5. Глобалізація ринку праці: Динаміка, проблеми, перспективи. С. 169

6. Карімулліна А.В. «Промислова політика Сінгапуру» С. 160

7. Карімулліна А.В. «Промислова політика Сінгапуру» С. 160

Поділитись: