Економічне диво Сінгапуру неможливо повторити

Read More

Економічне диво Сінгапуру неможливо повторити, бо умови, в яких його творили, кардинально відрізняються від тих, в яких ми живемо сьогодні. Однак, українські публічні діячі та навіть економісти все одно часто згадують його в «мотиваційних» промовах, ігноруючи реальність.

Сінгапур – це унікальна історія, у якої дійсно можна багато чому навчитися, але чомусь люди забувають, що він став таким, бо створював найкращі умови для ведення бізнесу. Натомість у нас часто звертають увагу на створення державних програм та комісій, забуваючи про тих, хто є двигуном економіки. 

Важливо: Роль держави в сінгапурському розумінні колосально відрізняється він нашого. Причина досить проста: Сінгапур – це свого роду стартап Лі Куан Ю. Відповідно, практики його “державного регулювання” неможливо масштабувати на країни такого типу, як Україна чи навіть США.

Умови старту Сінгапуру

Внутрішні умови:

  • населення 1.5 млн., яке страждає від безробіття та має одну з найнижчих в Азії оплату праці;
  • маленька територія, яка не перевищує розмірами столиці Європи;
  • авторитарний режим, що править з моменту заснування держави;
  • військова база Великобританії та її інфраструктура, що залишилася у спадок;
  • в своїй більшості населення володіє англійською мовою.

Зовнішні умови:

  • міжнародні корпорації в пошуках промислових майданчиків в Азії;
  • інтереси США в Азії з ціллю протидіяти комуністичним революціям;
  • відсталість фінансового сектору в Азії.

Підтримка Сінгапуру

До 1971 року Сінгапур суттєво залежав від британської військово-морської бази, яка, зі слів Лі Куан Ю, мала істотну долю в ВНП країни: «Припинення фінансування Великобританією своїх військових витрат у Сінгапурі означало втрату Сінгапуром 20% свого ВНП… та роботи більш ніж 30 тисяч осіб безпосередньо і ще 40 тисячами в інших індустріях»[1].

Однак після прийняття рішення про вивід військ, Британія намагалась компенсувати Сінгапуру економічні втрати, зокрема: «надала допомоги на суму в 50 мільйонів фунтів… 25% цієї суми допомога, 75% – у вигляді боргових паперів»[2].

Сьогодні ця сума сягає майже 700 млн. фунтів, або мільярд доларів; звернемо увагу, що населення Сінгапуру на той час було всього 2 млн. осіб. Можна також додати сюди щей  те, що вся інфраструктура військової бази відійшла Сінгапуру.

Свою роль зіграли і США, які допомагали молодій державі шляхом влаштовування зустрічей з американськими компаніями. Зокрема, одна з таких зустрічей закінчилася залученням Genetal Electriс до Сінгапуру. Велику роль в цьому успіху відіграв Лі Куан Ю, який був здібним маркетологом та успішно продавав можливості своєї країни-міста.

Одним із головних стимулів для перенесення виробництва в Сінгапур була дешева робоча сила, а також англомовне місцеве населення, що давало змогу швидко налагодити виробничі процеси.

Сінгапур не отримував такі масштабні стимули, як Ізраїль чи Південна Корея, однак, його умови та територія не вимагали цього, тому в більшості вся допомога була закладена в посередництві державних установ США між Сінгапуром та міжнародними корпораціями.

Населення на продаж або все заради інвестицій

Лі Куан Ю: «Якщо починалися страйки, ми рекомендували роботодавцям звільнити всіх і через 3-6 місяців відновити виробництво з новою робочою силою, яка буде ретельно відібрана, щоб уникнути нових бунтівників»[3].

Головним аргументом Сінгапуру в конкурентній боротьбі була можливість жертвувати своїм населенням заради прогресу. Цей факт підкреслюють багато дослідників в своїх роботах по Сінгапуру, зокрема Elliot Formal і Agnieszka Wojtera: «Разом з істотною пропозицією безробітних сінгапурців, більшість з яких мала нормальну освіту, країна була готова до індустріалізації. Уряд Сінгапуру також вжив заходів, щоб збільшити свою привабливість для іноземних інвестицій. Були прийняті нові закони, які знизили витрати на робочу силу і унеможливили значні страйки профспілок, зняття обмежень щодо валютообмінних операцій та приборкання інфляції, також тарифи на імпорт і мита на експорт були встановлені дуже низько»[4].

Звісно, що для зростання економіки недостатньо просто армії рабів. Немалу роль зіграло те, що Лі Куан Ю одним з перших в Азії почав адаптувати своє місто-країну для іноземних компаній.

Він зробив велику роботу, однак, на його користь грала можливість моментально реагувати на всі проблеми, так як інвестори знаходилися через декілька кварталів в місті. Фактично всі проекти затверджував він особисто, майже всі компанії, що перенесли своє виробництво в Сінгапур, зустрічалися з Лі Куан Ю.

Додатковою перевагою було і те, що всі його міністри та куратори і навіть робітники на місцях говорили англійською, а принципи сінгапурського законодавства були досить прості і знайомі бізнесу з Європи та США. Тому в іноземних інвесторів не виникало сумнівів в правильності вибору саме Сінгапуру.

Структура промисловості Сінгапуру:

“Держава” як учасник ринку

Однак, безмежні можливості для експлуатації маленького населення (по стандартам Азії) обмежували можливості Лі Куан Ю. Зокрема у місцевих підприємців не було достатньо капіталу та кваліфікації для створення компаній та корпорацій.

Фактично Сінгапур саме в цей момент був дуже схожий на Україну 90-х, однак він не зробив наших помилок.

«у 1959 році в Сінгапурі не було дуже важливих компонентів: підприємництва та достатньої кваліфікації населення для роботи в промисловості» [5].

Тому, роль держави в економіці іноді досягала рівня країн соціалістичного табору (і зараз в державній власності суттєва частина економіки Сінгапуру).

Як зазначає А.П. Муранова: «По-перше, в п’ятирічному плані економічного розвитку на 1961-1965 рік державні витрати на розвиток промисловості рівнялися 507 млн. сінгапурських доларів або 54% всіх асигнувань»[6].

Стимулюючі програми для економіки мали безпрецедентні масштаби: «Піонерні підприємства отримували право на податкові канікули протягом 2-5 років… Вони також мали право не виплачувати протягом податкових канікул імпортні мита при ввозі сировини і обладнання»[7].

Цифри: В 1960-1964 аж 119 промислових об’єктів отримали податкові канікули.

Результатом стали такі зміни – збільшилась доля іноземних компаній, але й виріс ВВП загалом і випуск продукції. Тому на перший погляд здається, що кількість національних компаній зменшилася, але в реальності притік іноземного капіталу просто був більший:

Джерело: А.П. Муранова с.66

У 1961 році було створено Управління економічного розвитку з капіталом 100 млн. сінгапурських доларів для прямої участі держави в розробці інфраструктурних проектів для спрощення ведення бізнесу місцевим компаніям.

Таким чином в 60-х роках Сінгапур заклав основи для стрімкого розвитку, хоча справедливо було б зазначити, що невелике населення та територія значно спростили завдання. Для прикладу, щоб запустити корейську економіку, були необхідні величезні дотації США та десятки років.

Додаткові фактори, які допомогли залучити інвесторів до Сінгапуру:

  • Ще одним вдалим стимулом стало і те, що в КНР з 1966 до 1976 року почалася так звана «культурна революція» (культ особи Мао Дзедуна та боротьби проти капіталізму), тому іноземним компаніям був дуже до вподоби Сінгапур. На той момент він був фактично один в регіоні, хто активно займався залученням іноземних інвесторів. Для прикладу його сусіди (Малайзія та Тайланд) більше розвивали напрямки «імпортозаміщення» і просто ігнорували можливості.

Головні фактори:

  • в 50-х роках робоча сила Сінгапуру була однією з найдешевших в світі і дешевшою на фоні сусідів;
  • формування бізнес-еліти по принципам, закладеними Лі Куан Ю. Наприклад, Singapore Airlines створювалася виключно за державні гроші з ціллю зайняти ринок авіаперевезень. Також суттєва частина економіки Сінгапуру була під контролем держави, і на даний момент в багатьох індустріях держава має найбільшу частку (інфраструктура і виробництво);
  • повністю однопартійна система (до кінця 80-х років на законодавчому рівні), правляча партія у владі з моменту проголошення незалежності;
  • майже аналогічні заборони на демонстрації, що були запроваджені в Південній Кореї, що стимулювало іноземні компанії приходити до Сінгапуру;
  • опозиція також була під постійним наглядом, зокрема проти лідера Робітничої партії (ліва партія, не комуністична) містера Джеяретнема була заведена справа, в результаті чого він потрапив до в’язниці. Він був виправданий «таємною палатою Лордів» в Лондоні, однак судимість в Сінгапурі йому не була знята за політичними мотивами.

В Сінгапурі є така фраза: «права в обмін на економічне зростання», однак, по факту це обмін населення на іноземні інвестиції. Аналогічна історія була і на Тайвані, де тільки в 1988 році взагалі з’явився закон про демонстрації.

Висновок

  • Сінгапур це авторитарна держава з законами, що неможливо застосувати в Європі, тому це ще один пункт, чому це «економічне диво» неможливо повторити.
  • Значно спрощений контроль за ефективністю державних витрат та комунікація з іноземними інвесторами, бо все знаходиться під рукою.
  • Сінгапур це проект одного з найуспішніших менеджерів 20 століття, а саме Лі Куан Ю, однак немаленьку роль мала і удача, зокрема на світові тренди.

Джерела

1. Из третьего мира в первый: История Сингапура (1965–2000) стор. 46

2. Из третьего мира в первый: История Сингапура (1965–2000) стор. 53

3. Інтервью Лі Куан Ю в фільмі «Сингапурська історія» (час 10:22)

4. Elliot Formal and Agnieszka Wojtera: The Foreign Dimension of Singapore’s Economic Growth, 2013. P. 26

5. Elliot Formal and Agnieszka Wojtera: The Foreign Dimension of Singapore’s Economic Growth, 2013. Р. 24

6. А.П. Муранова: Податкова політика та модернізація економіки в країнах Південно-Східної Азії. Стр. 63

7. Н. П. Кузнецова: Економічна наука в сучасному світі

Поділитись: