«У довгостроковій перспективі ми всі мертві». Саме ці слова, вперше написані у «Трактаті про грошову реформу» (1923), стали візитівкою Джона Мейнарда Кейнса. Ними він хотів сказати, що події майбутнього неможливо передбачити, тому наявні проблеми потребують невідкладного вирішення.
Кейнс не просто зробив величезний внесок в економічну теорію — він фактично став родоначальником сучасної макроекономіки. Саме тому одна з кращих книг з історії макроекономіки від Мішеля де Фрея називається «Історія макроекономіки. Від Кейнса та Лукаса й до сьогодення». В цій статті, виходячи з робіт Р. Скідельські та інших, я спробую познайомити Вас із Д. М. Кейнсом.
Проте зазначу, що я розповім лише про частину його ідей, зокрема, чому він виступав проти laisser-faire та яку роль держави в економіці проповідував. Я не зачіпатиму внесок в монетарну політику, моделі Маршала та теорію рівноваги, різницю понять «невизначеність» та «ризик» тощо. Тому вашій увазі — свого роду публіцистична стаття з використанням економічних робіт.
Важливо. Кейнс був британцем, але приклади в статті узяті зі США, як найбільш відомі за принципами «laisser-faire» та масштабами Великої депресії.
Що не так з капіталізмом ХІХ та початку XX століття? Доба «laisser-faire».
Перш ніж почати, розглянемо умови, в яких існували тогочасні американська та європейська економіки.
Доба «laisser-faire» — це епоха низьких податків та відсутності втручання держави в економіку. Тобто, якщо сьогодні із ЗП та доходів всі ми платимо ПДФО 18%, то до початку XX століття такого податку просто не існувало. Бюджет, як правило, наповнювався через мита/тарифи тощо.
Держава також мала інший вигляд. Вона не впроваджувала власні інвестиційні програми — наприклад, майже не будувала дороги, та загалом масштабного ринку державних закупівель в сучасному уявленні не існувало. Дотації чи інші інструменти здебільшого не використовувались.
Про робоче законодавство чи мінімальну зарплату не було жодної згадки. Відповідно, все знаходилося у приватній власності, тож жодних пільг на медицину та освіту також не було. Це підкреслювали й історики, за приклад можемо взяти історію США у добу «laisser-faire»:
Уряд повинен був мати право збирати податки в національних цілях, але цього права він не мав [1].
Далі йдеться:
Конгрес не проявляв особливої цікавості стосовно регулювання підприємців, при цьому від обмежувальних законів штатів підприємці були захищені судами. Справжній виклик ідеології «безкомпромісного індивідуалізму» був кинутий лише на початку XX століття [2].
Їхнє невдоволення можна розцінити по різному, бо, з одного боку, держава не виконувала необхідну функцію арбітра (напр. у банківській чи робітничій сфері), а з іншого — такі умови стимулювали діяльність підприємців. Масштаб розквіту підприємницької справи чудово описав Алан Грінспен у своїй книзі «Капіталізм в Америці», де перелічив віхи, які змінили образ Америки.
Однак це не означає, що достатньо просто прибрати з рівняння уряд і підприємницький дух розквітне. Для розвитку підприємництва потрібні й інші умови, які були наявні в США. Зокрема, як відзначали у своєму дослідженні Робінсон та Аджемоглу «Чому одні нації багаті, а інші бідні», для розквіту потрібно мати (обмежений перелік):
- інклюзивні інститути, що означатиме верховенство закону, приватну власність, відсутність дискримінації за класом, етнічним походженням тощо;
- демократичний режим та розвинуте громадянське суспільство.
Примітка: Сюди ще можна додати й роботу нобелівського лауреата Дугласа Норта «Інститути, інституційні зміни та функціонування економіки», який також говорив про важливість свобод та громадянського суспільства.
Цікаво, але про стимули не забували навіть деякі диктаторські режими, як-от Пак Чон Хі в Кореї, який створив умови, у тому числі й податкові для бізнесу, детальніше:
З усім тим, час минав, а викликів ставало дедалі більше, і, якщо на початку «laisser-faire» дав можливості атлантам бізнесу розправити плечі, то далі самі атланти почали зловживати здобутою силою. Цей фактор ми можемо побачити у дослідженні норвезьких економістів, які вивели на графік кількість робочих годин у XIX та XX столітті:
Дану роботу вже бачили читачі каналу, коли ми розбирали вплив ідей СРСР на Європу. Відповідно, на цьому графіку зображено середній робочий час у різних країнах до більшовистської революції й після. У своєму дослідженні автори зазначають, що саме страх революції змусив еліти піти на зміни, а не розуміння того, що їхні робітники часто стикались із нестерпними умовами праці та жалюгідною платнею. Цікаво, що такі зміни в робочому процесі не призвели до уповільнення економіки, навпаки — зростання у 20-х було значним [4]. Що своєю чергою підкреслює факт надмірної експлуатації робочої сили з боку роботодавців.
Щоб певною мірою перенестись у той час і відчути робітничий дух, рекомендую уривок з роботи журналіста Бабушкіна. Та перед тим хочу підкреслити, що Бабушкін, як і письменник Чернишевський та інші, хто виступали своєрідними літературними рупорами комунізму, не повинні бути викреслені. Їхній погляд цікавий не лише тим, що ідеї будувались на основі власних переконань, але й тим, що вони дійсно частково корелювали з тою реальністю:
Первый год работы на заводе меня удовлетворял, несмотря на то, что, как можно выразиться, я не жил, а только работал, работал и работал; работал день, работал вечер и ночь и иногда дня по два не являлся на квартиру, стоявшую в двадцати минутах ходьбы от завода. Помню, одно время при экстренной работе пришлось проработать около 60 часов, делая перерывы только для приёма пищи. До чего это могло доводить? Достаточно сказать, что, идя иногда с завода на квартиру, я дорогой засыпал и просыпался от удара о фонарный столб. Откроешь глаза и опять идёшь, и опять засыпаешь и видишь сон вроде того, что плывёшь на лодке по Неве и ударяешься носом в берег, но реальность сейчас же доказывает, что это не настоящий берег реки, а простые перила у мостков» [5].
Що ж, історії Бабушкіна сповнені очевидним смутком, а з урахуванням посилання на роботу норвежців, ми можемо уявити, що, навіть якщо прибрати літературне забарвлення, його історія цілком реальна. Навіть не говоритиму про повстання на заводах Карнегі та інші виступи робітників в США, які були придушені із застосуванням зброї.
Звісно, існував і зворотний бік «laisser-faire», про який я зазначав вище. Ще додам, що в ті часи була поширена філантропія, починаючи від українських Терещенків, російських Морозових та навіть американських Рокфеллерів (і сотні інших імен). Але її масштаб був далекий від того, щоб вирівняти вже наявні дисбаланси.
Основа «laisser-faire» дала поштовх підприємницькій ініціативі. Додам, що навіть «керований капіталізм» Кореї, м’яко кажучи, нехтував робочим законодавством. Суть полягає в тому, що не існує ідеальної системи — всі вони мають свої помилки, іноді критичного характеру.
Саме з моменту, коли капіталізм зіштовхнувся з критичною помилкою, як казав Мішель де Фрей, починається історія його рятівника — Джона Мейнарда Кейнса:
«В 1930-ті роки потужний економічний стрибок в Росії створював реальну можливість для партій, які тяжіли до ідей комунізму, забезпечити собі перемогу на виборах (або захопити владу менш традиційним способом). (…) Простими словами, капіталізм опинився в небезпеці як з економічної, так і з політичної точки зору, і Кейнс (прим.: головний “руйнівник” «laisser-faire») розумів, що для виживання необхідно зробити важливі зміни» [6]
Велика депресія. Саморуйнація ідей «laisser-faire».
Велика депресія 1929-1933 рр. стала подією, яка розділила економічну теорію на «до» та «після». Нагадаю, що економічна криза 30-х років була однією з наймасштабніших для США та Європи. Безробіття тоді сягнуло 25%, а економіка впала ледве не на третину.
Фактично, світ опинився у шокових умовах, і політики в той момент, звісно, звернулись до економістів. Панівною економічною школою була класична школа. Ми ж не будемо заглиблюватись у протистояння шкіл та їхні різновиди. Класики пропонували наступні догми, і часом вони не відповідали реальності:
Безробіття або провал класиків. За класичною теорією, вимушеного безробіття просто не існувало, тобто такого, де робоча сила просто не могла знайти роботи. За догмою класиків, щойно на ринку з’являється надлишкова робоча сила, у неї відповідно падає ціна і ринок просто отримує дешевший ресурс [7]. Тобто система виглядала так, наче була саморегульована.
Що ж було насправді? Безробіття захлеснуло всю економіку і нових вакансій ринок згенерувати не зміг. Причина була в падінні попиту, про що ми поговоримо далі.
Попит чи пропозиція. Класична теорія взагалі не приділяла уваги сукупному попиту (населення/фірм на товари), бо сповідувала ідею класика Жана-Батіста Сея (Закон Сея): «попит обмежений об’ємом виробництва». Однак фактично, купівельна спроможність людей прямопропорційна обсягам послуг та товарів, які може створити економіка. Це особливо чітко видно, коли ми бачимо своєрідний ланцюг смерті, який розкручувала Велика депресія:
Банкрутства компаній (з різних причин) > ріст безробіття > падіння доходів населення > падіння попиту на товари > збитки для компаній > друга хвиля банкрутств і звільнень > і так по колу…
Примітка: Варто додати, що я описав дуже спрощений механізм, бо Кейнс виділив й інші фактори, зокрема, «інстинкти економічних агентів», які, відчувши кризу, вмикали режим збереження та скорочення витрат.
Реальність цього процесу була така, що, якщо у робітників немає доходів, то звідки бізнес отримає ресурси для розширення випуску товарів та додаткового найму робочої сили. Скідельські описав цей момент з точки зору Кейнса так:
Економісти класичної школи вважали, що сукупний попит — грошова вартість виробництва — швидко та гнучко адаптується до зниження очікуваних продажів, втримавши тим самим економіку на рівні повної зайнятості. Кейнс відмовився визнати дану думку. (…) Припустімо, в моделі Кейнса очікуваний виторг роботодавця від реалізації продукції, виробленої N кількістю робітників, впаде нижче витрат роботодавця на свою робочу силу. В такому випадку роботодавці скоротять вартість виробництва шляхом звільнення робітників, що зменшить попит в економіці [8].
Ще одним вагомим фактором поглиблення кризи став фактичний занепад банківської системи. Простими словами, банки припинили видавати кредити, економіка перестала їх брати та, як наслідок, найважливіший ресурс — фінансовий — просто був недоступний. Таким чином ми бачимо, що це коло пекла замикається, і маємо неконтрольоване падіння.
Зазначу, що банківська криза та негативна роль ФРС в ньому була описана вже економістом Мілтоном Фрідманом, який зробив великий внесок в усвідомлення причин Великої депресії, але це вже зовсім інша історія.
Логічно, може виникнути питання, а чому ринку просто не знизити зарплати та, відповідно, ціни? Формально це і передбачали класики, коли апелювали до саморегуляції ринку. Вони спиралися на простий закон, що підприємці завжди «максимізують прибуток». Простими словами, якщо кон’юнктура ринку змінювалась, то він адаптувався до неї шляхом змінення цін для споживача.
Але Кейнс звернув на це увагу і запровадив поняття “жорсткість цін/зарплат”: це означало, що, навіть в умовах кризи, компанії не знижували ЗП чи ціни одразу; причини на те могли бути різні:
- контрактні відносини — зафіксовані або для робочої сили на певний період, або для товару, який використовує компанія для створення свого продукту;
- діяльність профспілок чи соціальні причини.
Примітка: Можна ще додати той факт, який зявився пізніше, а саме те, що під час Великої Депресії царювала дефляція, яка створювала додатковий тиск на роботодавців, бо дефляція призводить до умовного “здорожчання” грошей. Тобто, купівельна спроможність 1 долара стає вище, але при цьому виручка компаній нижче, бо ціни в умовах дефляції падають.
Тобто моментальної реакції ринку не відбувається, бо він може бути обмежений низкою перерахованих факторів. Аналогічно стається і з цінами, які також певний час реагують негнучко. Кейнс додатково зазначав, що в ринкових умовах це неможливо зробити швидко:
Можливість забезпечити одноразове зниження заробітної плати (прим. аналогічно ціни) для всіх категорій робочої сили не існує ніде, крім соціалізованого суспільства (прим.: СРСР), в якому політика заробітної плати декретується згори [9].
Поки у читача не закипіла голова, підіб’ю певний підсумок, або для чого я все це розповідав. Головна ідея в тому, що коли ринок стикається з кризою, то він не здатний самостійно відновитись. Особливо, коли мова йде про масштабні економічні кризи. Як не дивно, але під час Великої депресії прославлена ефективність ринків була нездатна відреагувати на виклики, як-от падіння попиту на товари, масове безробіття та, як наслідок, неконтрольоване падіння економіки. Хто ж повинен в такий момент допомогти ринку? Тут вже на перший план виходить держава, про яку будемо говорити далі.
Альтернативна версія причин Великої Депресії. Перед тим зазначу, що існують інші версії цих подій. Облишу детальний розгляд, лише зазначу, що дослідження історика Б. Фолсома «Новий курс. Крива дорога» вказує на дій з боку уряду, які “спровокували” депресію, хоча більш коректно сказати, що посилили її. Фрідріх фон Хаєк теж говорив про негативний вплив втручання держави та намагався вивести теорію про «натуральну ставку», вказуючи, що кредитна ставка ФРС (центральний банк) до 1929 року була занизька, тож фінанси були інвестовані неправильно (згодом ця теорія була спростована посткейсіанцем П’єро Сраффою).
Держава — рятівник?
Біограф Кейнса Скідельські у своїй книзі згадує досить абстрактно центральну ідею, яку намагався донести британець:
Головна інтуїтивна відповідь із «Загальної теорії» (прим.: робота Кейнса), така: саморегульовані сили економіки слабшають, а деструктивні сили, порушуючи баланс — сильнішають [10].
Що ж тоді треба, щоб відновити цей баланс? Все досить просто: якщо корінь наших проблем — це падіння сукупного попиту в економіці, який поглиблює безробіття, тоді цей попит повинна згенерувати держава. Лише вона має достатньо ресурсу, щоб вплинути на економіку загалом. От що зазначав Мішель де Фрей:
Запропонований Кейнсом засіб боротьби з «вимушеним безробіттям» передбачав ініціативу держави шляхом активізації ринкового попиту в комбінуванні з політикою встановлення низьких ставок, а також деякий перерозподіл доходів. В розумінні Кейнса всі ці заходи не означали прихід соціалізму. Навпаки, їхнє завдання полягало в тому, щоб запобігти його появі та зберегти демократичні цінності капіталізму [11].
Шляхом вступу держави в економіку та втручання її в ринок Кейнс хотів досягти змін, які можуть виправити недосконалості ринку в питаннях саморегулювання.
Тобто, якщо в економіці падає попит, то його потрібно відновити шляхом бюджетних витрат. Умовно, для підтримки економіки уряд може закуповувати певні товари для потреб соціально незахищеного населення або ініціювати будівництва об’єктів для потреб громадян. Для прикладу, США інвестували у великі інфраструктурні проєкти у 30-х, а в 90-ті Японія йшла таким само шляхом. Таким чином, попит, який був втрачений з боку ринкових агентів заміщає держава і запускає ринковий процес, тобто збільшуютья доходи населення і відповідно зростає попит.
Додатково активність може бути стимульована через діяльність Центрального банку. Наприклад, ЦБ може знизити ключову ставку для міжбанківського ринку, що своєю чергою спростить доступ до кредитних ресурсів банкам — це, як наслідок, може оживити кредитування економіки. Відзначу, що банки можуть залучати ресурси від ЦБ, але вони самостійно створюють кредитні гроші в економіці, про це детальніше тут:
https://konkretyka.net/ukraine/yak-zyavlyayutsya-groshi-v-ukrayinskij-ekonomiczi.html
Таким чином ми бачимо, що в уряду внаслідок поширення ідей Кейнса та його послідовників з’явилося мінімум два сильних інструменти: процентна ставка ЦБ та бюджетні витрати. Зазначу. що очевидність цих ідей до 30-х років була вкрай далекою для владних кабінетів. Лише після настання Великої депресії цей весь інструментарій почали тестувати та впроваджувати.
Про стимулювання економіки через емісію грошей та політику ЦБ детальніше тут: https://konkretyka.net/articles-ukr/koly-mozhna-drukuvaty-groshi.html
Є звісно різні позиції щодо ефективності втручання держави через бюджетні витрати, але кейси 2008 та 2020 років, коли світ побачив привида Великої депресії, показують ефективність цих заходів в кризові моменти.
Якщо говорити більш предметно про державне втручання, то я пропоную розглянути декілька випадків, які, на мій погляд, показують суперечливе та ефективне державне втручання (це не є прямим наслідком з ідей Кейнса, але за духом вони йому відповідають):
1. Мінімальна зарплатня, або закон Fair Labor Standards Act 1938 року в США, який врегульовував наступні питання:
- було встановлено мінімальну зарплатню; Хвилинка історії: Ідея мінімальної оплати прямує з указу короля Едуарда III (1348 рік). Сама Британська імперія ухвалила норми мінімальної оплати у 1909 році.
- заборонено дитячу працю;
- врегульовано питання максимальної кількості робочих годин в тиждень та доплати за понаднормовий робочий час.
В економічній науці існують дві позиції з цього приводу. Головна заснована на тому, що збільшення мінімальної заробітної плати зменшує нерівність та виводить людей з рівня бідності. Однак така позиція є неповною, бо збільшення мінімальної ЗП фактично збільшує навантаження на роботодавця, і, якщо система перевантажена податками, такий тиск є суттєвим. Так, роботодавець змушений платити за роботу більше, ніж вона фактично коштує на ринку. Тому інститут мінімальної оплати праці в контексті робочого законодавства є надзвичайно дискусійним. З усім тим, саме робоче законодавство та внормовані права та обов’язки між роботодавцем та робітником в законі від 1938 року є позитивними.
2. Страхування банківських вкладів.
Звісно, не можна сказати, що ця норма виникла виключно з ідей Кейнса, але його наголос на проблематиці спонтанних рішень людей в добу невизначеності важко проігнорувати. Зокрема, у своїй головній праці «Загальна теорія» Кейнс часто звертав увагу на «впевненість» споживача та економічних агентів у власній здатності хибно чи правильно «передбачати» майбутнє. Простими словами, для нас ця формула виглядає так: «впевненість споживача = його дії та, як наслідок, вплив на глибину економічної кризи/економічного зростання».
Відповідно, в часи Великої депресії для бюрократії це все стало очевидним, і тому практика страхування вкладів стала загальноприйнятою. Вже на прикладах розглянемо, яким чином впровадили страхування вкладів і як цей інструмент застосовували вже в наш час:
Банківська криза 30-х, або причина появи страхування вкладів.
Вона була спровокована банкрутствами банків та, на додачу, страхом громадян, що їхній банк стане наступним. Позаяк ФРС фактично викреслив себе з інформаційного простору, вкладники попросту не мали ніякої об’єктивної інформації та були охоплені панікою. Вони почали забирати вклади, а банки — втрачати свою ліквідність (обсяги «готівкових грошей») для розрахунків по своїх зобов’язаннях та з клієнтами. Це все спровокувало занепад маси банків та поглиблення кризи. От що повідомляв президент США Франклін Делано Рузвельт у своїй промові:
Що ж тоді сталося в останні дні лютого і в перші дні березня? Через підірвану довіру значна частина нашого населення поспішала перетворити банківські депозити на валюту чи золото. Ажіотаж настільки великий, що великі банки не можуть отримати достатньо валюти для задоволення попиту. (…) До другої половини дня 3 березня в країні навряд чи був відкритий для ведення бізнесу банк. Прокламації про тимчасове закриття їх повністю або частково були видані губернаторами багатьох штатів [12].
Після цього була запроваджена система страхування вкладів — закон Federal Deposit Insurance Corporation 1933 року, який вводив захист 2500 дол. (сьогодні це понад 1 млн грн). Хоча варто зазначити, що сам Рузвельт не поділяв цієї ідеї й радше погодився на неї через її популярність серед народу та з огляду на консенсус економістів. Це наочно демонструє важливість публічної підтримки тих чи інших ідей:
У той час, як громадська думка сприймала гарантію депозитів як необхідність, ця ідея залишалася головним предметом розбіжностей у владі. (…) Президент Рузвельт повторив аргументи проти гарантії, які в минулому так часто звучали від банкірів. «Ми не хочемо, — заявив він, — покладати на уряд Сполучених Штатів відповідальність за помилки окремих банків» [13].
В роботі історика С. В. Шоу, якого я процитував вище, викладено багато цікавих аспектів щодо того, як впроваджувалось страхування вкладів. Загалом, можна однозначно сказати щодо всіх факторів, що його вплив на банківську систему та спокій вкладників є не просто значним, а величезним.
Банківська криза в 90-ті в Японії або інструмент зупинки паніки.
Ще одним цікавим кейсом успішного застосування цієї політики є криза 90-х років в Японії. Тоді держава аніме ледве не повторила історію США у Великій депресії.
Головний економіст Дослідницького Інституту Номура Річард Ку у своїй фундаментальній праці «Священний Грааль макроекономіки» постійно порівнював потенційні масштаби кризи в Японії зі США. Саме тому у розділі, де мова зайшла про порівняння кризи банків в Японії та банківську кризу 30-х років у США, він зазначав:
Щойно проблеми банківського сектору досягли національного масштабу, уряд заявив, що розповсюджує страхування на всі депозити в японських банках, без виключень [14].
Таким чином ми бачимо, що досвід Великої депресії та роботи економістів, особливо Кейнса, дали можливість японському уряду уникнути тяжких наслідків кризи. В результаті їхньої політики банківська система Японії продовжила свою роботу, а вкладники не стали брати в облогу банківські відділення — так Японія встояла. Додатково, Японія використовувала напрацювання вже кейнсіанських методів для подолання кризи.
Є багато прикладів, де вплив держави на ринкові відносини був ефективним та щобільше — стабілізаційним, але це вже зовсім інша історія. Для нас важливо розуміти, що немає як нічого однозначного білого, так і однозначного чорного — ані в політиці «laisser-faire», ні в державному регулюванні.
Висновок. Стаття є неповною і недостатньо розкриває Джона Мейнарда Кейнса як економіста та мислителя, бо я сконцентрувався на практиках, які були вже наслідком його дій. Однак мені вдалося зобразити конкретний ланцюг, який допоможе Вам зрозуміти першопричину появи ідей Кейнса та популярності його теорії. Тому я спочатку описав недосконалість доби «laisser-faire», далі розказав про помилки мейнстримної на 1920-30-ті роки економічної школи й звершив пропозиціями Кейнса стосовно того, як боротись із кризою, використовуючи ЦБ та державне втручання.
Державна участь та ефективність регулювання це вже окрема велика тема, тому в статті я розглянув її поверхнево. Однак, як і у випадку з історіями економічних див, так і з державним регулюванням немає простих відповідей, і все, як завжди, залежить від індивідуальних умов, часу та багатьох інших факторів. Головний принцип держави повинен бути досить простий: “не нашкодь”, про що теж говорив Джон Мейнард Кейнс.
Відтак, Ви дізнались: чому сукупний попит є важливим, ринок не завжди саморегулюється, безробіття не зникає самостійно, і чому втручання держави в добу кризи є необхідним. Також були розкриті кейси про важливість страхування вкладів, мінімальної ЗП, засновані на ідеї Кейнса про людські інстинкти під час невизначеності.
Критика Кейнса та Мішель де Фрей. Зазначу, що в статті я використав книгу Мішеля де Фрея, який своєю чергою досить критично пройшовся по «Загальній теорії». Однак його думка тут висвітлена лише в моментах, де він описував те, що, на його погляд, хотів донести Кейнс.
Джерела:
1. Аллан Невис. Генри Стиль Коммаджер. История США. С.118
2. Там же. С. 283
3. M. Bergli Rasmussen. C. Henrik Knutsen. Reforming to Survive: The Bolshevik Origins of Social Policies. P. 33-34
4. Jutta Bolt. Marcel Timmer. Jan Luiten van Zanden. GDP per capita since 1820. OECD. P. 68
5. И.В. Бабушкин. 1893—1900 гг. Государственное издательство политической литературы. 1955.
6. Мишель де Фрей. История макроэкономики. От Кейнса к Лукасу и до современности. С. 4.
7. Джон Мейнард Кейнс. Общая теория занятости, процента и денег. Глава I.
8. Р. Скидельски. Кейнс. Возвращение Мастера. C.118
9. Джон Мейнард Кейнс. Общая теория занятости, процента и денег. Глава V.
10. Р. Скидельски. Кейнс. Возвращение Мастера. C. 120
11. Мишель де Фрей. История макроэкономики. От Кейнса к Лукасу и до современности. С. 8.
12. Transcript of Speech by President Franklin D. Roosevelt Regarding the Banking Crisis. March 12, 1933.
13. С. W. Shaw. The Man in the Street Is for It: The Road to the FDIC. 2015. P. 47
14. Ричард Ку. Священный Грааль макроэкономики. Уроки великой рецессии в Японии. С.49
Додатково використана література:
1. Алан Грінспен. Адріан Вулдрідж. Капіталізм в Америці.
2. Робінсон. Аджметоглу. Чому одні нації багаті, а інші бідні.
3. С. W. Shaw. The Man in the Street Is for It: The Road to the FDIC. 2015.
4. Ричард Ку. Священный Грааль макроэкономики. Уроки великой рецессии в Японии.
5. Дуглас Норт. Інститути, інституційні зміни та функціонування економіки.
