Росія та її бюрократія. Початок.

Read More

В цій статті ми будемо шукати відповіді на наступні питання. Коли Росія остаточно стала на шлях бюрократизації? Якими були наслідки реформ Івана Грозного та чому Росія програла від них у довгостроці?

Історія Росії є унікальним прикладом того, як бюрократія може труїти та знищувати власний народ, постійно прикриваючись державою або “добрими”, та водночас жорстокими вождями. Ми розглянемо початок незворотного процесу, наслідки якого неподолані для російського народу дотепер.

Від автора: Цикл статей не намагається принизити роль Росії у становленні обличчя Європи (Наполеонівські війни, Перша та Друга світові). Також ми не забуваємо про роль українців та вихідців з українських земель в становленні самої Росії. Однак варто пам’ятати, що, після військової агресії та анексії українського Криму, дослідження проблематики РФ є важливою для розуміння та прогнозування дій агресивного сусіда. Проте підкреслюю, що це невелике дослідження не має під собою ксенофобської чи політизованої ідеї; воно покликане вказати, наскільки важливими є демократичні інститути та що стається, коли їх знищують.

Початок відліку, або крах Київської Русі.

Існує багато дискусій щодо традицій продовження російської державності, проте в цій статті я не буду на цьому зупинятись. Лише зазначу, що Москва була заснована ще в часи Русі, але як самостійна держава сформувалась у геть інший період. 

Період формування московської державності припав на монголо-татарське панування на території колишньої Русі. Щоправда, сама по собі Русь на той момент була вже ледве живою формацією і вторгнення монголо-татар просто поставило крапку. Простими словами, феодальна роздробленість та нездатність знаті визначити загрози для держави зруйнували її задовго до військ Батия.

Але, як би то парадоксально не було, тотальний військово-політичний розгром Київської Русі так і не призвів до приєднання наших земель до імперії монголів, а лише поставив колишні князівства у васальну залежність. 

Місцеві князі прийняли панування орди за належне, ба навіть Галицьке князівство ходило у походи на ту саму Литву чи Польщу разом з ординцями. Як би Король Данило не намагався вирватись із залежності, йому це так і не вдалося.

Загалом, для усієї Русі того періоду був характерним один факт – повна втрата суб’єктності. Тобто місцева знать змирилася зі статусом васала в Орді та остаточно зникла з історії вже після завоювання Литвою.

Формально руська знать зберігала локальну владу, але вже ніколи не виступала як незалежна сила. Цей факт ми можемо побачити на прикладі битви під Ірпенем, де війська обох окупантів – Литви та власне Орди – мали у складі значну кількість представників руської знаті:

«До Станіслава, князя Київського, з’єднавши спільні сили свої в одне велике військо, і допомогу від татар маючи, стали готові, почувши, що Гедимін з литовцями від Житомира сміливо і швидко проти них виступив». На стороні Станіслава в битві також брали участь руські князі, союзники Золотої Орди Лев Луцький, Олег Переяславський, Роман Брянський, татарські й ханські війська» [1].

Примітка: Цікава особливість – вже у 1380 році, в битві на Куликовому полі, Литва виступить на стороні татар.

Фактично, ця битва відбулася між васалами Литви та Орди, і ніякої Руської держави там навіть близько не було. Результатом битви під Ірпенем став розгром Орди і, як наслідок, панування вже Литви на території сучасної України та Білорусі; при цьому Росія (Північ) залишилась у залежності до монголо-татар. Це панування наклало свій відбиток, який відчувається до сьогодні, зокрема шлях Росії до абсолютизму та східної, а саме репресивної системи держави.

Важлива примітка: Після Литовської перемоги умовна спільна державність між теперішніми Україною, Росією та Білорусією завершилась. В якомусь сенсі це схоже на історію імперії Карла Великого, яка стала основою для початку французької (Francie occidentale) та німецької державності (Regnum Teutonicorum).

Заснування Московської держави.

Поки одні колишні території Русі потрапили під окупацію Литви, інші продовжили своє співіснування з Ордою. В одній зі статей я вже розглядав процес появи Московії:

https://konkretyka.net/taxes-history-ukr/moskva-abo-na-chomu-male-selyshhe-pobuduvalo-imperiyu.html

Однак, щоб не повторюватись, я наведу по пунктах як виникла Московська держава і звідки взяла свою силу. Нижче наведені тези складені на основі книг Карамзіна, Адамса та інших:

  • Після впровадження васалітету на територіях Північної Русі, монголо-татари стикались із проблемами менеджменту податків та системних повстань невдоволених.
  • Московський Князь Іван Калита, проявивши хист справжнього лиса, запропонував Хану збирати податки для нього.
  • Хан, маючи достатньо довірчі відносини з Іваном Калитою, наділяє Москву правом збирати ханську данину. Водночас відкликає свої війська, які йому доводилось утримувати в регіоні для придушення повстань.
  • Отримавши безпрецедентні повноваження, Іван Калита змінив свою стратегію, почавши кошмарити знать Північної Русі та поступово розширювати свою територію, поглинаючи слабших.
  • Згодом Калита почав залишати собі частину данини, ба навіть вимагати у підневільних князівств більше грошей. Зокрема, коли йому не вистачало грошей на добудову храму, він фактично напав на Новгород.
  • Укріпившись як головний податківець Хана, Іван Калита почав формувати військо і продовжив експансію всією територією Північної Русі.
  • Завдяки отриманим фінансовим ресурсам місто, яке було нічим, перетворилось на центр майбутньої імперії.

В історії не буває чорного чи білого, тому для одних така стратегія є злочином, для інших – виживанням. Можна сказати лише одне – якщо дивитись на нього як на засновника імперії, то результат Івана Калити перевершив усі найсміливіші очікування. Однак чи створив Калита щось прогресивне, щось, що могло б закласти основи для розквіту його народу? І тут ми починаємо розуміти, що заснувати імперію і навіть завоювати найбільшу територію у світі не є критерієм успіху.

Критерієм успіху є економічні досягнення, які потім будують і армію, і могутність цивілізації. Але як розкрити потенціал власного народу? Або чому Калита, заснувавши імперію, програв боротьбу за прогресивну цивілізацію? Про теорію цього питання ми поговоримо в наступному розділі.

Важливість інститутів, або політична ефективність.

Олександр Аузан, декан економічного факультету МДУ ім. Ломоносова та автор книги «Економіка всього», писав: «Якщо йдеться про формальні правила, про закон, то в Росії закон як дишель, і життя тут плине не за законами» [2]. Автор, звісно, щиро намагався у своїй праці вказати на важливість формування таких інститутів, але в РФ вони навряд будуть створені за чинної політичної верхівки.

Коли ми говоримо про інститути держави, тут питання не лише у виконанні чи дотриманні закону, але й в ефективності апарату – починаючи від суду та завершуючи парламентом. Проте, щоб досягти так званої політичної ефективності, не достатньо просто мати ці інститути – вони мають бути засновані на незалежних принципах. Простими словами, державні інституції повинні бути обмежені у своїх можливостях, щоб держава могла уникнути диктатури, яка часто має дуже погані наслідки. Тобто ідея «стримування та противаги» (коли жодна гілка влади не може її узурпувати) є головним принципом для держави.

Щодо важливості процесу встановлення саме незалежних інститутів влучно висловився  у своїй роботі нобелівський лауреат Дуглас Норт: 

Еволюція політичних систем, від абсолютних правителів до демократичних урядів, як правило, розглядається як рух в сторону більшої політичної ефективності. В тому сенсі, що демократичний уряд дає суспільству все ширший доступ до процесу прийняття політичних рішень, ліквідуючи можливість конфіскації багатства через диктатуру правителя, та розвиває механізми забезпечення контрактної дисципліни за допомогою незалежної судової системи; в цьому сенсі результат еволюції політичної системи дійсно є кроком до більшої політичної ефективності [3].

Фактично, у держави, яка сформувала сильні незалежні інститути, більше шансів досягти тривалого розвитку економіки. Звісно, в історії є прецеденти успішних авторитарних перетворень, але навіть вони завжди програвали демократичним країнам. Встановлення інститутів на засадах впливу суспільства на рішення влади створюють системи, які швидко трансформуються. 

Класичним способом трансформації Дуглас Норт виділяє проблему рабства та рух за скасування цього ганебного «інституту» (як у Британії, так і в США). Він виділив той факт, що ті, хто виступав за скасування рабства, формували цю дискусію без ризиків для себе. Умовно, поширювали ідеї без страху бути покараними. Тобто, згідно з дослідженнями, на які посилається автор, можливість вільно порушувати це питання в політичному процесі призвело до впливу на політику і наступних змін. Дуглас Норт пише:

Інститути роблять ідеї, догми та ідеології важливим джерелом інституційних змін [4].

Тут дослідник зазначає, що гнучкість влади та її залежність від суспільних настроїв дають змогу швидше реагувати на виклики та кращим чином трансформувати свою країну. Саме тому засади вільного підприємництва, заснування університетів та шкіл здебільшого були в країнах зі стабільними інститутами та свободами. 

Сьогодні у нас є інтернет і ми можемо оцінити, наскільки швидко поширюються знання чи інформація, а головною причиною тому – відсутність бар’єрів. Перепони та обмеження завжди призводять до деградації та узурпування прав власних громадян. Приміром, у своїй праці «Чому нації занепадають» Джеймс Робінсон та Дарон Аджемоґлу на прикладі історичних фактів чудово продемонстрували відсталість тих чи інших держав. Зокрема, вони навели ідеальний приклад Туреччини, яка дуже довго забороняла книгодрукування та водила цензуру, бо переймалась з приводу вільнодумства власного ж народу. Отже, знання, що відкривались Європі, були недоступними для турків.

Не дивно, що політика Туреччини зрештою призвела до деградації економіки та задля відводу очей власних підданих почала влаштовувати геноцид національним меншинам: вірменам, ассирійцям, грекам. 

Чим пов’язані геноцид та політичний режим? Все досить просто: наприклад, вільні демократії мають вищі стандарти цінностей – більшість країн з ліберальними політичними режимами взагалі не мали стосунку до жодних геноцидів (військові злочини були, але не геноцид). Своєю чергою тоталітарні та диктаторські режими часто вчиняли злочини не лише стосовно нацменшин, але й проти свого народу.

Фактично, афоризм ХІХ століття Джона Дальберга-Актона «влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно» був утілений усіма абсолютними режимами. Починаючи з часів Івана Грозного і закінчуючи подіями XX століття у Південній Кореї, де лідер Пак Чон Хі влаштовував полювання на відьом (КНДР є взагалі кульмінацією деградації інститутів). 

Простими словами, відверті злочини проти людяності можуть відбуватись там, де немає жодних обмежень влади та\чи незалежних інститутів. Звісно, в історії були римські імператори й абсолютні монархи, чиї рішення позитивно змінювали державу, але їх одиниці, тож, як правило, там, де влада не має межі, коїться беззаконня.

Важливо пам’ятати:

1. Демократичні інститути сприяють швидкій трансформації та гнучкості держави. Вони блокують можливість узурпації влади та порушення прав групи громадян або й усього населення.

2. Незалежна судова система та правова держава дає рівні можливості для всіх, що стимулює розвиток економіки та її двигуна – підприємництва (класичний приклад – США або Британська імперія).

3. Абсолютизм та диктатура сповільнюють прогрес і призводять до значного відставання (класичний приклад – Туреччина XVIII-XIX століття).

Шлях до повного знищення інститутів – доба Івана Грозного.

Засновник Московської держави та його наступники в тій чи іншій формі, але зберегли один інститут – боярство. Навряд можна сказати, що боярство або старі роди зберігали свою незалежність, але їх наявність формально закладала базу для вільних інститутів. Тому, до початку правління Івана Грозного саме Боярська дума була головним інститутом держави, хоч юридично це ніяк не було закріплено. Цікаво, що цей період сприймається однозначно негативно у державних істориків:

Влада надовго потрапила в руки бояр. Тепер вони могли розпорядитися державою по-своєму, втілити свої політичні ідеали і згідно з ними перебудувати державний порядок. Але вони не намагалися будувати ніякого нового державного порядку. Розділившись на партії князів Шуйских і Бєльських, бояри повели запеклі міжусобиці. Впродовж десяти років зо дня смерті правительки Олени вони вели ці міжусобиці, і це десятиліття пройшло не тільки безплідно для політичного становища боярства, а й опустило його політичний авторитет в очах російського суспільства. Всі побачили, яка анархічна сила це боярство, якщо воно не стримується сильною рукою [5].

Ці слова належать історику В. О. Ключевському, який жив вже після доби миколаївського абсолютизму, але так і не зміг позбавитись прагнення “сильної руки”. Проте, як би державні історики не потворили добу боярства, яка безумовно за всіма параметрами була далекою від рівня патриціїв Римської республіки, саме бояри були тим резервом, який по-справжньому не раз рятував Московію. Зокрема, саме боярин та удільний князь М. І. Воротинський і боярин Хворостинін розгромили татаро-турецьке військо, яке йшло в черговий похід за ясиром (і захоплювати людей в рабство). Разом з тим, багатство бояр та їхні купці складали основну податкову базу Москви, якою вже під час експансійних війн на повну користувався Іван Грозний. Не зважаючи на все це, саме після його приходу до влади практика відносно незалежності Боярської Думи була припинена:

Звичайна формула для створення нових законів була такою: «Цар вказав, і бояри виконали». Однак потрібно мати на увазі, що такий порядок законодавства не був формально обов’язковим для государя. Іноді він вирішував справи і видавав розпорядження, що мали характер законодавчих постанов, одноосібно або обговорював і вирішував їх з невеликим колом радників – так званої ближньої, або кімнатною, Думою [6]. 

Це уточнення історика зазначає, що влада Царя була абсолютною, і Дума стала декораційним елементом. Хоча історики загалом виділяли ерудицію Івана Грозного, зазначаючи його талант до наук, його модель побудови та затвердження влади була зовсім не прогресивною. 

Втім, на початку ще молодому царю вдалося провести досить важливі зміни в системі управління. Зокрема, у 1549 році він зібрав «Собор» (бояри, духовенство, дворяни тощо.), на якому було ухвалено новий Судебник, який ставав основою для єдиної правової системи. Зі знакових моментів: порядок, при якому бояри-намісники жили користуючись з коштів, зібраних на їх користь з підвладних територій, скасовувався; було запроваджено державну службу, започатковано військові та податкові реформи.

Проте, на фоні досить позитивних змін, Іван Грозний продовжував позбавляти Боярську Думу прав; саме через це історики підводять таку лінію:

В руках царя була зосереджена вся повнота верховної державної влади: законодавчої, виконавчої і судової. Всі урядові дії органів влади відбувалися від імені царя і за царським указом. При цьому офіційна ідеологія влада підкреслювала перевагу російського самодержавства над іншими подібними йому формами правління.

«Крім нас та турецького султана, – писав Іван Грозний, – в жодній державі немає государя, якого б рід царював безперервно через двісті років; а ми від держави господарі, почавши від Августа-Кесаря ​​з початку століть, і всім людям це відомо ». Такий погляд на походження влади московських государів допомагав будувати відносини з підданими на засадах незалежної волі царя [7].

Як ми бачимо, Іван Грозний по своїй суті став абсолютним монархом, утримуючи у своїх руках всю владу та копіюючи саме східну модель управління. 

Але не лише для бояр затягувались паски – населенню теж не ставало легше. Зокрема, саме за часів Грозного закріпачення населення почалось з новою силою:

Що стосується феодально-залежного селянства, то епоха Івана Грозного стала другим етапом його закріпачення в загальнодержавному масштабі. Хоча Судебник 1550 р. підтвердив право переходу селян у Юріїв день, плата зросла. У 80-і рр … XVI в. політика покріпачення посилюється, вводяться «заповідні» і «певні літа».

В результаті опричнини, воєн, стихійних лих у другій половині XVI ст. почастішали випадки втечі селян від своїх господарів. Про це свідчить ухвалення відповідних указів 1581 та 1597 рр., проведення перепису селян у 1581-1592 рр., який створив юридичне підґрунтя для пошуку втікачів [8].

Відтак, ми бачимо, що концентрація повноважень в руках однієї особи стала відчутною для всіх жителів. Захисники такого підходу стверджують необхідність таких заходів через велику кількість воєн, які вела Московія, але варто зазначити, що, навіть коли вони припинялись, права боярам чи народу не повертались. Наслідком цього став останній тотальний наступ на права населення, а саме – створення опричнини. 

Опричники – це спеціальні слуги Царя, повноваження яких були вищі, ніж у решти державних службовців. Іван Грозний таким чином бажав остаточно знищити будь-яке вільнодумство та змови. Не дивно, що бувши вельми специфічним людом, ці слуги, виконуючи волю царя, паралельно скоювали відверті злочини: 

«… застосовувалися методи, за допомогою яких діяли на завойованих територіях: переселення, конфіскація, показові страти» [9].

Причина такої жорстокості полягала не стільки в маніакальності самого Грозного, скільки в безмежних правах самих опричників. Вони розорювали цілі поселення, порушували всі природні права людей і часто об’єктами їх насильства були звичайні селяни. Якщо коротко, їх повноваження влучно описав радянський історик:

«Опричнина стала своєрідною державою в державі або, якщо точніше, державою над державою. У опричнині цар звільнився, нарешті, від традиційної опіки з боку Боярської думи і князів, церкви. Опричнина спиралася на насильство і мала у своєму розпорядженні владу, якою раніше не володів жоден з московських урядів» [10].

Я не буду зупинятись на фактах, які описують наслідки опричнини (рівень терору можна порівняти лише з більшовицьким), але зазначу, що інакше й бути не могло, бо безмежні повноваження бюрократії завжди призводять до таких наслідків. Починаючи від французьких революцій, завершуючи більшовиками, де також на певний період встановились абсолютні повноваження спеціальних чиновників. Вони дійсно часто нищили те, на що вказувала рука диктатора, але разом з об’єктом дискримінації вони несли зло й іншим, бо ніхто над ними не був указом. Люди та навіть бояри жалілися Царю, але той не чув їх, та й не повинен був, бо його влада, як він казав дарована «богом» і ніким не обмежена…

Навіть сьогодні надмірні повноваження бюрократії призводять до проблем. Зокрема, в Україні бюрократія має абсолютну владу над бізнесом (бо суди не працюють) – вона фактично диктує йому свої правила. Тобто Іван Грозний в цьому контексті не вигадав нічого нового в опричнині – він просто вкотре показав приклад, що такий інструмент не може бути ефективним, бо максимально спирається на волю однієї конкретної людини. Умовно, ця людина може мати добру волю і з такими повноваженнями не чинити зла, але ж може бути й нечистю і чинити так, як це робили більшовики та опричники.

Важливо: Фіналом правління Івана Грозного була концентрація влади в руках Царя та його репресивного апарату, і таке положення майже не змінювалось до 60-х років ХІХ століття.

Наслідки.

Рух до демократичних режимів Європа почала дуже давно. Проте ця трансформація не була різкою та швидкою. Навпаки, умовним початком можна назвати Magna Charta Libertatum, або Хартія Вольностей, затверджена 1215 року. Однак вона тоді не стосувалась всього населення – це просто був акт, який ставив під сумнів існування абсолютної влади монарха. Фактично, не всі піддані Англійської корони відчули її дію, бо це була угода між феодалами та королем. З усім тим, саме її дух став ґрунтом для реформ, які потім зачепили все британське суспільство. Питання тут не в тому, що Англія просто супер унікальна, ні – просто її знать скористалася слабкістю короля і навряд тоді думала про щось більше. І все-таки це заклало основу для мислителів майбутнього і втілилось, з рештою, у створення Біля про права у 1689 році.

Московська ж держава, а згодом і Російська імперія продовжили курс на концентрацію влади в руках однієї людини та бюрократичного апарату. Тільки після початку реформ Олександра II у 60-х роках ХІХ століття в Росії почалась індустріалізація, зростання підприємництва тощо. Це не змінило того факту, що збереження основ, які заклав Іван Грозний призвело до того, що під час Кримської війни (1850-ті роки) парусний флот імперії не міг змагатися з індустріальним флотом Англії та Франції. Ця відсталість стала не випадковістю, а передбачуваною закономірністю, бо, якщо подивитись на режим, який царював в Туреччині, його наслідки були ще більш катастрофічними. Отож дослідження «Чому нації занепадають» як ніколи ідеально пояснює, чому Росія так і не стала передовою країною світу, а продовжує тримати курс на основи, які були закладені Іваном Грозним.

Чи може вічна імперія стати демократичною? На це питання повинен відповісти сам російський народ, але чим довше він підтримує скріпи Івана Грозного, тим менше шансів у нього лишається. У світлі такої проблематики в України немає іншого шляху, окрім як побудувати демократичні інститути та скопіювати державний устрій, який панував у США у XVIII-ХІХ століттях. Лише свобода та демократична основа, які привели Європу до розквіту, можуть створити необхідні умови, що дадуть можливість стримати агресивного сусіда, який так сильно тримається за порожні та старі ідеї.

Джерела:

1. https://uk.wikipedia.org/wiki/Битва_на_річці_Ірпінь

2. О. Аузан. Економіка всього. С.23

3. Дуглас Норт. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. С. 73

4. Дуглас Норт. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. С. 111

5. А. А. Радьевич. Держава. Власть в истории России.

6. В.І. Щепетов. Історія державного управління в Росії.

7. Там же.

8. Там же.

9. Исаев И.А. История государства и права России. C. 104. 

10. Скрынников Р.Г. Начало опричнины. C.270.

Share: