Рецесія в Японії і що треба було знати Україні в 2014 році

Read More

Японські економісти називають події початку 90-х років «Великою японською рецесією», що призвела до 15-річного застою в економіці.

Головною причиною катастрофи став обвал цін на японську нерухомість, в результаті чого за 15 років зникло багатства на суму 1500 трлн. ієн. У зв’язку з падінням цін на активи та втратою попиту на кредитні ресурси, економіка в 1992-96 роках могла впасти до 50% від ВНП [1].

Тобто фактично в 90-роки держава опинилася на грані падіння у гігантську економічну прірву, що могло б знищити половину економіки.

Завдання цієї статті – визначити порядок дій японського уряду для запобігання такої масштабної кризи в країні, а також розглянути, як японський досвід міг би допомогти Україні в 2014 році.

Ситуацію лише частково можна порівняти з подіями, що сталися в Україні в 90-х та 2014 роках. Однак, на відміну від Японії, наш ВВП все-таки впав більш ніж на 50% (в доларовому еквіваленті), що призвело до катастрофічних наслідків.

ПС: 90-ті роки в Україні я не буду розглядати, бо структура планової та ринкової економіки відрізняється повністю. І тому ті події треба розглядати в зовсім іншому ракурсі, що обов’язково буде зроблено в майбутньому.

Економічна наука та криза в Японії

Після випаровування з економіки активів на суму 1 500 трлн. ієн, економіка потрапила в ураган банкрутств та масового падіння попиту на кредитні ресурси з боку корпоративних та приватних клієнтів.

В момент майже всі економічні експерти в Японії та за кордоном заговорили про те, що економіці необхідні структурні реформи, щоб почати відновлення. Відома фраза Дзюнітіро Коїдзумі, прем’єр-міністра того часу, який навіть під час початку відновлення економіки все одно заявляв, що :«Без структурних реформ не буде відновлення» – ця фраза стала мантрою, що охарактеризувала 15 років кризи.

Однак, як справедливо задається питанням Річард Ку: «Звідки ми знаємо, що така довга рецесія спровокована саме структурними проблемами?».

Після Великої Депресії в США, економічна наука увірувала, що саме вчасна та рішуча грошово-кредитна політика здатна подолати кризові явища в економіці. Зокрема Бен Бернанке, колишній голова ФРС, поклав вину за Велику Депресію на недостатні стимулюючі дії з боку ФРС у 1929-1930 роках. Хоча по правді, саме ФРС зіграло досить негативну роль у роздмухуванні кризи.

Тому, після таких слів та маси праць визнаних економістів, не дивно, що в провалах економіки звинуватили Банк Японії, який, на їх погляд, недостатньо вчасно реагував на економічні виклили.

На додачу, теза «компанії завжди максимізують свій прибуток» не давала можливості по-іншому подивитися на проблеми Японії. І навіть припустити, що в японській кризі цей принцип може не спрацювати.

Мало хто з економістів в 90-х звернув увагу на те, що проблеми японської економіки не в структурних перепонах, а в тому, що попит компаній та фізичних осіб на кредитні лінії зник разом з падінням цін на нерухомість.

В результаті чого економіка опинилася в стані, коли на банківські кредити немає попиту, а більша частина потенційних клієнтів повертає виключно старі борги, повністю сконцентрувавшись на економії, та не проявляє інтересу до нових кредитів.

Річард Ку зазначає: “Компанії, що набрали величезні борги, були вимушені їх обслуговувати, незалежно від падіння виручки, поставивши все на своє виживання » [2].

Також він підкреслює, що навіть в умовах ультра-м’якої кредитної політики Банку Японії, не вдавалося стимулювати попит на кредитні ресурси: «Не дивлячись на те, що Банк Японії знизив офіційну ставку з 8% до 0% і закидав економіку ліквідністю, корпоративний попит на кредити продовжував падати»[3].

В результаті економічна наука зіштовхнулася з ситуацією, коли економіка потрапила в  рецесію балансів, що означало масове повернення боргів з боку компаній, які таким чином намагалися врятуватись від банкрутства.

Ця ситуація продемонструвала, що у випадку масштабної кризи компанії не мають цілей «максимізації прибутку» і не інвестують в своє виробництво, залучаючи кредитні гроші. А повністю спираються на власні сили та фінансування.

Свідчення Карлоса Гона, віце-директора Nissan, дуже детально характеризують події того часу: «Коли я перейшов із Renault в Nissan, я був вражений розміром заборгованості Nissan. Ні мій диплом, ні мій досвід не підготували мене до необхідності виплачувати борги в епоху нульових ставок, але в кінці кінців я був змушений робити це. Я не міг спати ночами, знаючи про цей борговий тягар.»

Для економістів такі речі були не дуже очевидні і тому вони продовжували наполягати на «структурних реформах».

Дії (методи) японського уряду:

  • «Як тільки проблеми банківського сектору досягли національного масштабу, уряд одразу заявив, що розповсюджує страхування на всі депозити в японських банках, без виключень.»

Джерело: Річард Ку, «Уроки великої японської рецесії» стор. 49

  • Після скорочення інвестицій, виробництва на внутрішній ринок та витрат японських домогосподарств, уряд запустив масово державні програми (інфраструктурні, енергетичні і т.п.) для протидії падінню економіки.
  • Банкрутства в корпоративному секторі та падіння попиту з боку японських компаній на кредитні лінії спровокували деградацію активів Японських банків. Для вирішення цієї проблеми уряд одразу провів продаж державних облігацій для заміщення дірки в балансах банках.
  • Зниження податкового тиску на корпорації для того, щоб вони прискорили вихід з рецесії своїх балансів.

Вдалі співпадіння, які зіграли на користь Японії:

  • В 90-х та в 00-х сталося різке зростання експорту до Китаю та країн Південно-Східної Азії. А так як економіка Японії була повністю побудована на експорті своєї продукції, то це дало японським корпораціям можливість збільшити свої прибутки за рахунок підвищення продуктивності та ефективності виробництва, без залучень додаткових кредитних грошей.

Для прикладу, на 1991 рік експорт становив 290 млрд. доларів, а на момент перших проявів стабілізації в 2005 році експорт сягав вже 627 млрд. доларів.

Як МВФ просив вибачення за свої бездарні рекомендації

«МВФ своїм рішенням поставив Японію на грань економічного краху в 1997 році, підштовхнувши до бюджетної консолідації. Між уявленнями економістів МВФ про економіку Японії та її реальним станом була гігантська прірва»[4]. 

Суть економічної політики японського уряду того часу була досить простою – після падіння попиту на кредитні ресурси банків та скорочення витрат з боку домогосподарств, уряд вирішив почати масове стимулювання економіки, інвестуючи колосальні суми в державні програми інфраструктури і т.п. Які лише частково компенсували втрати ділової активності.

Простими словами, уряд почав збільшувати видатки на державні програми всіх рівнів, щоб підтримати економіку та запобігти падінню. У зв’язку із знеціненням активів банків уряд моментально продав на баланс свої державні облігації, так як через відсутність попиту на кредити банки могли захлинутися у своїй ліквідності.

Японські компанії набрали гігантських боргів, і їх економічна діяльність була повністю сконцентрована на повернення цих боргів. Тому уряд був вимушений роками продовжувати стимулювання економіки через збільшення субсидій і т.п.

Однак, «Університетські економісти, як японські, так і іноземні, систематично вказували, що рецесії можна було уникнути, якби Банк Японії проводив більш адекватну грошово-кредитну політику. Ці погляди також розділяли представники МВФ та ОЄСР»[5]. 

Фактично світова спільнота не могла повірити, що японські компанії та японці повністю втратили інтерес до кредитних пропозицій банків, що створило суттєвий дефіцит клієнтів та призвело до дефляції (люди менше витрачали і виробники були змушені знижувати ціни).

Тому в 1997 році МВФ вимагав негайно скоротити роздмухані видатки з бюджету, ніби ринок підсажений на державне фінансування різко буде здатен подолати кризу. Однак по факту МВФ хотів відібрати кисень у аквалангіста, який знаходиться на глибині океану, вважаючи, що в його легенях достатньо сили, аби вибратись на поверхню.

Тим не менш, вони зуміли протиснути свої «рекомендації», в результаті чого: «Після катастрофи 1997 року ті самі представники МВФ знову навідалися до мого офісу і вибачилися за свій прорахунок: «Ми вибачаємося перед народом Японії»»[6].

Вибачалися вони в першу чергу за те, що змусивши японський уряд почати консолідацію бюджету, скорочуючи державні програми підтримки економіки, призвели до падіння ВВП на 2.1% за два роки (державні програми самі по собі були неефективними, але їх скорочення без фіскальної реформи просто добило економіку).

Для України цей приклад має дуже велике значення, тому що демонструє, що експерти з МВФ повністю ігнорують реалії економік своїх «клієнтів». Саме тому більшість запропонованих рекомендацій України призводять до падіння споживання з боку українців, що не дає ніяких шансів на реальне зростання української економіки.

Чим закінчилась рецесія в Японії:

  • В 2005 році кількість компаній, які повертали борги та брали нові кредити, зрівнялось, і японський уряд та центральний банк почали поступово знижувати програми стимуляювання економіки (вперше з 1991 року).
  • Японські компанії, завдяки збільшенню експорту в інші країни, зуміли стати одними з найпривабливіших у світі станом на 2007 рік. Однак саме ця модель призвела до падіння в 6% ВВП під час кризи в 2008 році, продемонструвавши, що навіть спираючись на глобальний ринок, в часи світової кризи падіння може бути дуже суттєвим.
  • Величезний державний борг на 2007 рік на рівні 150% до ВВП (необхідно нагадати, що борг Британії в 1945 році був на рівні 250% до ВВП), що викликає занепокоєння у японців, бо вони вважають, що залишають поганий спадок для майбутніх поколінь. 
  • Хронічний дефіцит бюджету, що продовжує збільшувати державний борг та навантаження на бюджет (хоча в часи 0% ставок від ЦБ його утримання коштує дуже дешево).

Що могла зробити Україна в 2014 році, спираючись на досвід Японії

Наші економіки дуже різні, тому весь інструментарій, який був застосований в Японії, ми не можемо застосувати, бо банально не маємо настільки потужного фінансового сектору.

Тому, з усіх інструментів у 2014 році, було би найбільш дієвим страхування 100% всіх вкладів в українських банках (розширити повноваження інспекторів НБУ, з повним доступом до кредитних та депозитних портфелів усіх банків). Чому саме таке рішення:

  • Банкрутство банків – це не тільки втрата вкладів, але й втрата компаніями своїх фінансових ресурсів, що поставило їх на межу банкрутства. В результаті чого це напряму впливало на їх активність та ВВП. Тобто, страхування всіх грошей в банках – це менша втрата, ніж тисячі банкрутств та обвал попиту. І це я навіть не згадую про такий важливий орієнтир здоровья фінансової системи, як монетизація ВВП (кількість грошей в економіці, згідно норми це понад 60% ВВП, у нас 32%).
  • Повне страхування могло знизити відтік капіталу з країни, тому що більшість компаній виводила свої гроші через страх колапсу всіх банків в Україні. Необхідно зазначити, що відтік капіталу почався ще з грудня-січня під час революційних подій на Майдані і посилився під час війни на Сході.
  • Розпочати продаж облігацій з довгою дюрацією, щоб банки під час падіння попиту на кредитні ресурси змогли перекласти валютні депозити населення в цінні папери з державною гарантією. А не витрачати рефінансування з НБУ в невідомому напрямку.

Необхідно також зазначити, що на графіках НБУ активи українських банків в порівнянні з 2013 роком збільшились. Однак, якщо перерахувати їх вартість відносно курсу долара, (бо наша економіка, з постійним дефіцитом торгового та фінансового балансу, дуже прив’язана до іноземних валют), ми знаходимося на рівні нульових років.

Дані методи могли врятувати економіку від падіння у два рази в доларовому еквіваленті, але не врятували б повністю, бо втрату територій неможливо замінити грошово-кредитною політикою.

Тому гарантії на сектор та державні цінні папери – це тільки можливість витягнути систему із того колапсу, коли населення масово знімало депозити з рахунків, а підприємства переводили всі свої активи в невідомому напрямку.

Попит на кредитні ресурси на сьогоднішній день знаходиться в стагнації, бо динаміка росту в останні роки суттєво зменшилась, а по фізичних особах вона і зовсім від’ємна. Не додають оптимізму і кредитні ставки (привіт, монетизації ВВП), що не підходять бізнесу з низькою або середньою маржинальністю. 

В результаті ми маємо абсолютно провальну політику в 2014 році, та повну деградацію системи в 2018 му, коли банківський сектор фактично не здатен нічого запропонувати вкладникам і компаніям.

Населенню та банкам необхідні інструменти з фіксованою дохідністю, щоб забезпечити концентрацію національного капіталу в Україні.

Зазначу, що той же Ізраїль на етапі становлення фінансової системи впроваджував практику державних облігацій з фіксованою ставкою в 6%, щоб національний інвестор припинив дивитися в напрямок іноземних фінансових ринків.

Відсутність внутрішнього ринку або чому ми не Японія

Сила японської економіки та національного банку знаходиться в ієні, що в свою чергу зобов’язана японським підприємствам. Які мають цілі індустрії з замкнутого циклу, через що на зовнішньому ринку Японія купує лише ресурси.

Саме тому Банк Японії, спираючись на безмежні ЗВР та розвинений фінансовий ринок, має велику кількість інструментів, які в умовах кризи стимулюватимуть економіку. Він може собі дозволити прямі інтервенції, включаючи купівлю боргових паперів банків і навіть купівлю державного боргу.

Україна в умовах відсутності високотехнологічних компаній чи взагалі машинобудування як такого, включаючи верстати та банальні автоматичні лінії (тобто, на кожному заводі, де є конвеєр чи проста упаковка, стоять іноземні верстати та лінії) не має інструментів навіть для впливу на курс гривні.

Фактично маючи від’ємний торгівельний та фінансовий баланс, єдиним інструментом для утримання курсу є ЗВР, які в свою чергу поповнюються тільки з зовнішніх позик, бо купівля з валютного ринку призводить до падіння курсу.

Тому реально вплинути на стан країни в 2014 році могли лише зовнішні позики, які б зупинили відтік капіталу та стабілізували б гривню, що надало НБУ можливість впроваджувати стимулюючі кредитні програми для бізнесу (звісно, якби в них вистачило на це розуму).

Однак реструктуризація українського боргу (частини боргу в 19.3 млрд.) продемонструвала міжнародний кредитний статус України. Результати цієї «реструктуризації» взагалі дивують. Бо в умовах війни списання всього 4 млрд. під 7.75% річних та перенесення виплат на 2019-2027 роки (+варанти за майбутнє економічне зростання більш схожі на капітуляцію Німеччини у Версалі, а не на допомогу), зовсім НІЯК не впливає на стан фінансів в державі.

Ні ЕС, ні США не надали необхідних кредитів для ЗВР, які б одразу стабілізували гривню, хоча могли собі це дозволити. Нагадаю, що коли США було вигідно, вони змогли профінансувати Південну Корею на сотні мільярдів (з урахуванням інфляції), про що я писав в минулій статті. Тому, виходячи з цієї логіки, утримання від падіння економіки України не входило в інтереси США чи ЕС, тому і сподівання на безкоштовну допомогу з їх боку не мають сенсу.

В таких умовах можна діяти лише обмеженими інструментами, які все одно не будуть достатньо ефективними, щоб врятувати ситуацію. Нагадаю, що кредити від МВФ призводять до падіння споживання, а це в свою чергу зменшує попит на ринку. Тому наповнення ЗВР за рахунок таких траншів – це лише відстрочення дефолту та повного краху.

Українській економіці необхідно нарешті тверезо дивитися на ті умови, в яких вона існує, інакше будемо мати не лише втрачені 27 років…

Джерела:

1. Річард Ку. Уроки великої японської рецесії. С.46

2. Річард Ку. Уроки великої японської рецесії. C.65

3. Річард Ку. Уроки великої японської рецесії. С.68

4. Річард Ку. Уроки великої японської рецесії. С.108

5. Річард Ку. Уроки великої японської рецесії. С.50

6. Koo, Richard C. Good Budget Deficits us. Bad Budget Deficits. Р.78

Поділитись: